Функції права

Функції права — основні напрямки правового впливу на суспільні відносини
з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства,
втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні Спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні

інформаційна орієнта цінна виховна

— інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про
напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та
відповідальність — орієнтування громадян на позитивніправові настанови,
які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм
— загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права

(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна Охоронна

— функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки
людей, наділення їх певними правами та обов’язками — функція
встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та
юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має
на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону
позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична Регулятивна динамічна

— функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних
прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб
(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння,
користування та розпорядження) — функція забезпечення активної поведінки
суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку сплачувати податки,
відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності)
та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу
Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють
правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила
правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних
норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних
прав

Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом
задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих
загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об’єднань. Цінності
в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві —
це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної аксіології

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну,
групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин,
сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так
і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці
відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої
системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання
економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин,
реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності.
Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право
служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в
умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його
загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором
суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому
числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів
(держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних
благ. Як інструмент право використовується різними суб’єктами
соціального життя — державою, церквою, громадськими об’єднаннями,
комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві
саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити
організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду,
зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право
виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право
може надавати людині, комерційним і некомерцій-ним організаціям простір
для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і
свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя.
Соціальна свобода, не пов’язана правом, поза права, може переростати у
сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка
в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого
особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи
та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає
дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель
Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому
проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну
цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що
виробляються поколіннями людей протягом історії.

Співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих
юридичних законів.

Коли закон має соціальну цінність ?

Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон
може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про
«праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон,
підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків
і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні
розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів
було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі
законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних
мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі»
від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у
справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни
(відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння
відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу.
Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,
тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї
держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували
свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.
Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів
своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому
що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед
правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного
трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що
підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не
звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду
сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення
змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від
1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про
терористичні організації і терористичні акти проти працівників
радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на
касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.
Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання
підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат — створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в
такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про
права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм
управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що
конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути
перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на
відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він
вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.
Практично неможливо об’єктивно визначити справедливість, оскільки немає
механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на
даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,
нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки
відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім
конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є
міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон
має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти ‘їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть
існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою
формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі
незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих
форм є закон.

Співвідношення національного і міжнародного права

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі
укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій),
підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій
(вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному
— особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний
договір — Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з
державами — членами ЄС (16 червня 1994 p.), яка передбачає політичний
діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки,
культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних
гарантувати втілення в життя положень цих угод.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами
й іншими її суб’єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби
забезпечуються примусом — колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях’.

— загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в
Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення,
добровільне виконання зобов’язань, поважання прав людини, вирішення
міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах,
деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об’єднань (принципи, акти,
норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво- та багатосторонні). Між національним і
міжнародним правом існують тісний взаємозв’язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За
структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві
підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне
економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить
про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить
одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме
«входження» норм міжнародного публічного і приватного права в
конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над
національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип
верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається
державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи
обов’язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд
вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх
правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство
міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні
цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно.
Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується
оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових
норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при
цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що
випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції
України, Закону України «Про міжнародні договори України», закону про
громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом
її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України
«Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжнародного
договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають
застосовуватися правила міжнародного договору.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах,
деклараціях, — права і свободи людини. Особа є суб’єктом як
національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на
відносини усередині країни, на систему національного права. Через
міжнародне право відбувається зближення різних галузей права
(підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм
(технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил,
принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у
перспективі є найможливішим у таких блоках права, як
адміністративно-господарське, фінансове, банківське, митне, податкове і,
звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне
пересування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність,
охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і страхування.
По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї системи права України
на шляху поступового зближення із системою європейського права (див. §
«Міжнародний договір і його статус у системі національного права»).

Право, економіка, політика: їх взаємозв’язок і взаємовплив

Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього,
але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і
політика.

Яким є співвідношення права і економіки ?

Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні
цього поняття, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що
забезпечує існування і відтворення фізичного життя людини. Взаємодія цих
сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування права.
Наприклад, власність є соціально-економічним явищем дійсності. І лише в
поєднанні з юридичним елементом виникає право власності. Сама по собі
належність комусь майна означає лише «прив’язку» суб’єкта власності до
об’єкта, особи до речі. І лише юридичний зв’язок між ними переводить це
соціально-економічне явище в правову площину. Лише за її наявності і
можна говорити про право власності. Звідси випливає, що певним
економічним відносинам відповідає правова форма, яка закріплює їх.

Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередкованим шляхом
— через державу, політику, правосвідомість та ін. Безпосередній вплив
економіки на право проявляється в праві держави розпоряджатися засобами
виробництва, які знаходяться в її власності. Найтиповішим є
опосередкований вплив економіки на право. Це виявляється у визначенні
державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки,
встановлення правил екологічної і технічної безпеки та ін.

Зворотний вплив права на економіку відбувається у три основні способи:

— право закріплює сформовані економічні відносини, гаран-. тує їх
стабільність (право як закріплювач);

— право стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо
для цього є відповідні умови (право як стимулятор);

— право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо
такі, що знов виникли (право як охоронець).

Розглянемо кожний із зазначених способів.

1. Необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин
об’єктивно породжується економічними потребами суспільства. Виступаючи
як закріплювач сформованих реальних відносин в економіці (напр.,
визначення учасників ринкових відносин за допомогою реєстраційної
діяльності компетентних органів держави), право забезпечує їхню
стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене
ними, фіксує їх. Воно не може бути вище ніж рівень економічного розвитку
суспільства. Приміром, не можна вимагати, щоб в Україні були встановлені
такі самі норми права, як у США, про забезпечення старості, про допомогу
по безробіттю тощо, оскільки, не маючи під собою реальної економічної
підстави, вони не будуть виконані.

2. В умовах трансформації економічної системи суспільства право може
виступати як певний стимулятор розвитку цих відносин. Право не може
насаджувати ринкові відносини, але може сприяти «їхньому розвитку. Воно
здатне зняти перепони на шляху до ринку, створити додаткові економічні
стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло
суб’єктів ринкових відносин та ін. В Україні право стимулювало
забезпечення економічної свободи, розвиток права приватної власності,
затвердження рівноправності форм власності, захист бізнесу від
надмірного регулюючого впливу держави, запобігання забрудненню довкілля
та ін. Проте нові, більш розвинуті за своїм наповненням виробничі
відносини, не можуть з’явитися раніш, ніж будуть підготовлені необхідні
матеріальні передумови.

3. Право впливає на економіку, виступаючи як охоронець існуючих
економічних відносин. Це виражається в забороні законом порочних засобів
ведення господарства та комерції; застосуванні санкцій при зловживанні
рекламою, товарними знаками тощо (антимонопольне законодавство). Це
проявляється в регламентації порядку вирішення ринкових справ і спорів
про право; відновленні порушеного становища, відшкодуванні шкоди;
встановленні юридичної відповідальності, насамперед матеріальної — із
волі потерпілої сторони (а не за вказівкою зверху).

Отже, визначаючись економікою, право справляє зворотний вплив на
економіку — або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує
поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли
економічні вимоги в праві відбиваються в перекрученому вигляді.
Радянське законодавство, на жаль, протягом кількох десятиліть
установлювало такі методи правового регулювання і закріплювало таку
структуру управління народним господарством, що перешкоджали розвитку
ринкових відносин, підривали економічні стимули трудової діяльності. Та
й у сучасній Україні право нерідко ставить бар’єри на шляху економічного
розвитку (приміром, у податковій сфері, конфлікти в котрій часто
приводять людей до арбітражного суду).

Яким є співвідношення права і політики ?

Політика — це система відносин між людьми та їх об’єднаннями з приводу
влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у
справах держави, формування і функціонування інститутів демократії — це
сфера політики.

Політика з’явилася разом із державою. Інші суб’єкти політичної системи
(партії, громадські об’єднання тощо) формувалися поступово, набуваючи
навички впливу на розробку і здійснення політики. Політика може
проводитися в різних територіальних рамках — держави, регіону, області,
міста, району тощо. Ми розглядаємо політику держави, яка (політика) може
бути визначена як стратегічний курс держави (має три види діяльності:
виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація вибраного
курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — прерогатива політичних
партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої
партії, вибирають курс політики держави. Реалізація вибраного курсу
політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією
(або блоком партій), яка перемогла на виборах. Держава відповідальна за
реалізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтересам
суспільства.

Політика і право тісно взаємозалежні. Процес прийняття закону
(законодавчий процес) також є політичним за своїм характером. Принципи
справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними
групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в
будь-якому випадку набуває політичного характеру. Наприклад, політичний
характер має рішення населення Криму про самовизначення у формі
Автономної Республіки в складі України або прийняття нової Конституції
Автономної Республіки Крим у 1998 p. Якщо принципи справедливості та
свободи вірно відбиваються в політиці і згодом одержують законодавче
закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика
спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона
не стає й існує у формі довільного законодавства. Актуально звучать нині
слова Іммануїла Канта: «… усій політиці слід преклонити коліна перед
правом…».

Право залежить від політики:

— будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути
опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих та інших
правотворчих органів держави);

— політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав та
обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, у якій вони
закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються
державою.

Політика залежить від права, яке є засобом вираження політики, її
реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики.

Право впливає на політику:

— конституційне закріплює політичний лад суспільства, механізм дії
політичної системи (поділ влади, політичний плюралізм, статус партій,
виборче право та ін.), політичні права та свободи громадян;

— робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що
забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії
владі у разі прийняття непопулярних рішень), визначає межі та можливості
діяльності як опозиції, так і правлячих структур;

— гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян,
забезпечує механізм їх реалізації.

Право виступає як своєрідний індикатор зрілості політики того чи іншого
класу, народу (нації), держави.

У демократичній державі легітимація офіційної політики передбачає її
відповідність праву, а легалізація — закріплення в правовому законі.

Похожие записи