12

Вступ

З Першої світової війни Франція вийшла переможницею. За умовами
Версальського договору їй повернули індустріальні області Ельзас і
Лотарингію, передали частину німецьких колоній, надали право
експлуатації Саарського вугільного басейну. Отримала Франція право на
значну суму німецьких репарацій.

Наслідки першої світової війни спричинили серйозні зміни у політичному й
економічному житті Франції. Країна зазнала величезних людських втрат
(1,5 млн. вбитих). Протягом трьох-чотирьох років у 30 департаментах не
вистачало робочої сили на селі. Північні райони Франції, які були
театром військових дій, були розорені, а репараційні платежі лише
частково могли відшкодувати витрати по їх відбудові. Перехід до миру був
дуже важким. Були підірвані позиції французького фінансового капіталу на
світовому ринку. Франція, яка до війни була країною-кредитором,
перетворилася на країну-боржника. За період війни вона заборгувала США
більше чотирьох мільярдів доларів. Слід додати також, що післявоєнний
розвиток Франції проходив під впливом світової економічної кризи.

Всі ці обставини впливали на соціальні відносини в країні. Відбувалося
загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігався підйом
революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній системі.

Разом з тим, якщо безпосередні економічні наслідки війни створювали
певні труднощі для країни, то у політичному відношенні Франція виграла.
Розвинулася французька машинобудівна промисловість. Із країни, що
вивозила головним чином капітал, Франція після перемоги перетворилася у
країну, що експортує продукцію промисловості.

Зростання промисловості вело до скорочення ремісників і до збільшення
кількості осіб найманої праці, а це, у свою чергу, до інтенсифікації
політичного життя.

Метою моєї роботи є дослідити розвиток Франції з кінця першої світової
війни і до сьогодення. Давайте розглянемо як розвивалася ця країна, як
формувалася її державна система. Еволюція III республіки, розвиток IV та
V республік, прийняття Конституцій. Яким чином з ???? п???и у 1958 р.
(?к ???я ? Г?ля П?????) ???й ??с Ф??ії ?іс ? $4,5 ??. у 1965. Як к?ї? ?
??? ??і?ю ??????я ? ??? ??і?і? ???и, а й ??????ь ? ????а.

Сучасна Франція – це високорозвинена держава зі стійкою, богатою
економікою. Але такою вона була не завжди. Далі розглянуті деякі з
основних історичних подій у Франції, завдяки яким ця країна стала такою,
якою ми її бачимо сьогодні.

1. Розвиток державної системи Франції:

а) еволюція Ш республіки

Партійно-політична система Франції мала свої відмінності порівняно зі
Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного
життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і
дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною
історією Франції, і іншими факторами. Буржуазних партій було багато, і
кожна з них пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація
політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві групи, два
табори. Так, з’являються два угруповання, два партійних блоки —
національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими
партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну
систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього
увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз,
національно-республіканська дія та ін. Їхня програма передбачала
забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого
класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року Національний
блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали
запроваджуватися в життя.

Лівий блок об’єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі
інші партії та групи, їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день,
політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і
т.д.

Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і
Великобританії, але діє система двох партійних блоків.

У 1920 році виникає комуністична партія Франції. У грудні 1920 року на
з’їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла
рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної
партії Франції. Меншість залишила з’їзд і зберегла стару назву —
соціалістична партія Франції.

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою, разом з
анархо-синдикалістами тривалий час контролювали і спрямовували
діяльність Загальної конфедерації праці. У 1923 p. радикали разом із
соціалістами створили «Лівий картель», і у 1924 році на виборах у палату
депутатів компартія отримала 900 тисяч голосів, а у 1928 році —1,1
мільйона. Вирішальну роль вона зіграла в історії Народного фронту.

Економічна криза 1929-1932 pp. призвела до спаду промислового
виробництва, до появи 1,5 млн. чол. безробітних. Це сприяло активізації
фашистських організацій у Франції. У 20-х роках виникають фашистські
організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони
отримують гроші від монополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році,
коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади,
фашистські партії та організації об’єднуються у Союз франсистів.

Безпосереднім приводом до виступу фашистів стало вбивство відомого
афериста Стависького. У його афері (випуск фальшивих позик на 200 млн.
франків) були замішані міністри уряду партії радикалів. Фашисти
виступили з розвінчанням корупції, нападали на парламентаріїв і
міністрів. З 9 січня по 5 лютого 1934 р. у заможних кварталах Парижа
пройшло 13 демонстрацій, на яких звучали лозунги: «Геть злодіїв! Геть
вбивць! Вперед, на палату депутатів і міністрів!». 6 лютого організація
«Бойові хрести» намагалась захопити владу. 20 тисяч озброєних фашистів
вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і
передачі влади фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. У вуличних
бійках загинуло 15 і поранено 1435 осіб. Фашисти зробили спробу
державного перевороту, але зазнали поразки. Однак і після цього фашисти
не тільки зберігають свої організації (наприклад,«Вогненні хрести»), а й
утворюють нові (кагуляри).

Населення Парижа відповіло на це величезною маніфестацією. Дев’ятого
лютого в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифашистські
демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю
4,5 мільйонів трудящих. Соціалісти, комуністи і радикали виступили
спільно.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного
фронту боротьби проти фашизму. Двадцять сьомого липня 1934 року між
комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні
1935 року відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу
проти фашизму. Об’єднання всіх цих політичних антифашистських сил
отримало назву Народного фронту.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 року
відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав тридцять п’ять тисяч
учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт Народного фронту, який
задіяв 2,5 мільйонів антифашистів для боротьби проти фашистської
загрози.

У січні 1936 року була опублікована Програма Народного фронту. Основними
її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських організацій, чистка
армії та державного апарату від фашистських елементів, реорганізація
Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження
експлуатації, боротьба з безробіттям і т. ін. У виборах 1936 року
Народний фронт отримав переконливу перемогу. Був сформований уряд
Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради
міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів:
розпустив деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких
галузей воєнної промисловості, заборонив приватну торгівлю зброєю,
встановив сорокагодинний робочий тиждень з одночасним підвищенням
заробітної плати, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), визнав
колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам. В області
зовнішньої політики уряд вжив заходів, спрямованих на зміцнення оборони
Франції, на створення системи колективної безпеки в Європі. Налякані
політикою уряду підприємці розпочали екстренне переведення капіталів за
кордон, закривати підприємства з масовим звільненням робітників. Це
викликало незадоволення у країні. В 1937 році голова уряду Блюм заявив
про необхідність «перепочинку» в соціальному законодавстві. Після цього
уряд подає у відставку. В 1938 р. Народний фронт розпався. На цьому
історія Народного фронту закінчується.

В квітні 1938р. було створено кабінет Далад’є (без соціалістів), який
відмінив 40-годинний робочий тиждень, збільшив податки, а щоб не
допустити страйків, воєнізував приватні підприємства, що мали військове
значення, транспорт, комунальні установи і т.ін. В області зовнішньої
політики уряд пішов на укладення Мюнхенської угоди з Гітлером, у
відповідності з якою Чехословакія була віддана на поталу фашистській
Німеччині.

У Франції в даний період діяв режим Третьої республіки, якихось
докорінних змін до конституційних законів 1875 р. не вносилось. Як і
раніше, активно діяв уряд, який в окремих випадках підміняв Національні
збори в області законодавства. Виникло, таким чином, так зване
делеговане законодавство, яке було результатом відмови Національних
зборів від своїх

прерогатив.

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами
були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше,
визначався Конституційними законами 1875 року. Основні важелі виконавчої
влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду.
Фактична роль глави держави — президента республіки — залишалася
незначною. Парламент намагався обирати на посаду президента
маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи,
на практиці не використовувалося право президента розпускати за згодою
сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над
урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирішував не
парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки,
різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко
доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політичними силами
особливого значення набирала боротьба за виборчі реформи.

На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка
давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 році, в період підйому
революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи.
Новий закон поєднував принципи мажоритарної системи з елементами
пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з
нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із
сільських департаментів. У 1927 році пропорційне представництво було
скасовано, і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи, суть
якої полягає в тому, що вибори проводяться в два тури. В першому турі
обраним вважався той кандидат у депутати, який одержував абсолютну
більшість голосів виборців, а у другому турі достатньо було мати
відносну більшість.

За Законом 1927 року Франція і залежні від неї заморські території
розподілялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких обирався до
парламенту один депутат.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кризи і
відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час відбувалося
подальше посилення ролі уряду і його керівника —голови ради міністрів.
Правда, середня тривалість служби одного кабінета впала до шести
місяців, але до складу кабінетів входили одні й ті ж політики. Прем’єри
вдавалися до практики безконтрольного делегованого законодавства.
Останній глава Третьої республіки Поль Рейно заявив у палаті, що кожного
разу при обговоренні бюджету парламент тим самим автоматично ухвалює всі
видані надзвичайні декрети. Ця теза була схвально зустрінута членами
палати депутатів.

Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить
право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд
мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали
уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть
скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого
значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду
надзвичайними повноваженнями.

Інститут глави держави теж не зазнав якихось суттєвих змін. Із
закінченням президентських повноважень Пуанкаре (січень 1920 р.), Третя
республіка вже не знала активних президентів.

Кінець Третьої республіки. Французький уряд не заважав Гітлеру.
Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 року підписав
Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня
1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів
Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року
німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті.
Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року
Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською
Німеччиною. У результаті окупації Франції військами фашистської
Німеччини Третя республіка у червні 1940 р. припинила своє існування.
Уряд, очолений Петеном пішов на співробітництво з німцями. Три п’ятих
території Франції було окуповано, а решта була підпорядкована німцям як
в економічному, так і в політичному відношеннях. У частині південних і
південно-східних районів, де збереглися інститути французької
державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка,
де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за
задумом гітлерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і
колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська
на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а
разом з тим і Третьої республіки.

б) IV республіка та Конституція 1946 р

Уряд Національного опору. Зародком майбутнього уряду четвертої
республіки Франції став сформований 28 червня 1940 р. у Лондоні
Тимчасовий французький комітет(«Вільна Франція»), очолюваний молодим
генералом Ш. де Голлем, який складався із дев’яти так званих
національних комісарів. Владу Тимчасового комітету з самого початку
визнали деякі французькі колонії. З перших днів окупації країни
французькі патріоти розпочали боротьбу з гітлерівськими загарбниками. У
самій Франції розгорнувся рух Опору, в якому активну участь брали члени
комуністичної партії Франції, під керівництвом яких в окремих районах,
на підприємствах створювалися народні комітети і комітети дії. Поступово
відбувалося об’єднання національно-визвольних сил і розвиток їх
організаційної структури.

Після об’єднання французького і лондонського центрів у травні 1943 року
в Алжирі був створений єдиний Французький комітет національного
визволення. У 1944 році він був перетворений на Тимчасовий уряд
Французької республіки на чолі з де Голлем. Одночасно була сформована
Консультативна асамблея, до якої увійшли представники всіх політичних
партій і груп, що боролися за визволення Франції. Влітку 1944 року
правлячі кола США і Англії відкрили нарешті другий фронт.
Англо-американські війська висадилися у Франції. У серпні 1944 року під
керівництвом комуністичної партії спалахнуло повстання в Парижі. Столиця
Франції була звільнена від гітлерівців ще до приходу американських і
англійських військ. На кінець 1944 року Франція в основному була
звільнена.

Тимчасовий уряд на чолі з де Голлем, до якого увійшли два комуністи,
здійснював управління країною в перший період після звільнення — в
1944-1946 роках.

Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий
конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори,
вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні
проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження
майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи
Третьої республіки. Референдум відкинув ідею повернення до Третьої
республіки.

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля
главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет
на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові
витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував. Він був
переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами
економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946
р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено
соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли 7 соціалістів, 6 комуністів, 6
католиків. У Франції розпочався період правління трьохпартійного блоку.

10 листопада 1946 р. у Франції відбулися вибори до Національних зборів.
Перший уряд, сформований на основі конституції 1946 р., очолив
представник правого крила ФСП Поль Рамадьє. Найважливіші посади обійняли
народні республіканці, соціалісти й комуністи. Уряд Рамадьє вперше після
визволення країни включив до свого складу також радикалів і правих
(«незалежних»). 16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької
республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє
існування Четверта республіка.

Конституція 1946 року. «Народно-республіканський рух» спільно з іншими
партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р.
Установчі збори прийняли як новий проект Конституції. Його було схвалено
в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня.

Нова конституція, яка була вже п’ятнадцятою в історії Франції,
проголошувала, що «всяка людська істота незалежно від раси, релігії і
віросповідання має невід’ємні і священні права». Основний закон урочисто
підтверджував «права і свободи людини і громадянина, котрі освятила
Декларація прав 1789 року».

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі
«економічні, політичні і соціальні принципи». Жінкам гарантувалися у
всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати
право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і
роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. Нація
гарантує всім, було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і
літнім трудівникам, «охорону здоров’я, матеріальне забезпечення,
відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської
освіти всіх ступенів» проголошувалась обов’язком держави.

За формою правління Франція була «світською, демократичною і соціальною»
парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки.
Обидві палати обиралися: Національні збори — на засадах загального і
прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки — комунами і
департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни,
який не міг «передати це право» (ст. 13), тобто делегувати свої
законодавчі повноваження. Національні збори мали виняткове право
ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і т.ін.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були
обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила
поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.

Якщо між палатами не було згоди, то рішення залишалось за Національними
зборами. Вибори до Ради республіки були двоступеневими, але більшість
членів виборчих колегій складали делегати, обрані на загальних виборах
на основі пропорційного представництва. До колегії входили також
генеральні та муніципальні радники і депутати Національних зборів від
департамента. Шоста частина Ради республіки призначалася Національними
зборами.

Главою держави був президент республіки, який обирався на сумісному
засіданні палат парламенту строком на сім років, і міг бути переобраним
лише один раз (ст. 29). Він призначав голову уряду, державних радників,
членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді
міністрів. Президент проголошує закони протягом десяти днів, підписує і
ратифікує міжнародні договори і т.д. Однак, ніяких надзвичайних
повноважень Конституція президенту не надавала. Більше того, кожен акт
президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.
38). Призначений президентом прем’єр-міністр не міг розпочати формування
кабінету, доки Національні збори абсолютною більшістю не ухвалять його
кандидатуру і його програму.

Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її
головою. Цей орган очолював безпосереднє державне управління країною. В
його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький
апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед
Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну
відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем
Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів
відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну
відставку кабінету. Але, якщо протягом вісімнадцяти місяців відбудуться
дві міністерські кризи, рада міністрів «може прийняти рішення про
розпуск Національних зборів» (ст. 51).

Рада міністрів мала йти у відставку, якщо Національні збори абсолютною
більшістю голосів висловлювали їй недовіру, але після двох урядових
криз, викликаних вотумом Зборів, рада міністрів могла прийняти рішення
про достроковий розпуск Національних зборів декретом президента. У цьому
випадку на час проведення виборчої кампанії створювався уряд із
представників усіх партій, очолюваний головою розпущених Національних
зборів.

Для розгляду судових справ політичного характеру Національні збори
обирали спеціальний Верховний суд. Решта судів підкорялись Вищій раді
магістратури, яка складалася із президента, міністра юстиції, чотирьох
представників від суддів, двох юристів, призначених президентом і шести
членів, які обиралися Національними зборами.

У конституції нічого не згадувалося про колонії, а говорилося про
Французький союз, який складався із метрополії, заморських департаментів
і територій, а також автономних колоній. Керівництво союзом
здійснювалося урядом.

Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місцевого
управління і суворий контроль з боку уряду за органами місцевого
самоврядування.

Державний лад Франції за Конституцією 1946 року

ПРЕЗИДЕНТ

Державна

ПАРЛАМЕНТ
рада

Рада Голова

Республіки РАДА МІНІСТРІВ

Національна Міністри

Асамблея

Економічна рада

Генеральна рада Префект Генеральна
рада Префект

ДЕПАРТАМЕНТ ДЕПАРТАМЕНТ

в) Конституційні реформи

Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем:
економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням
внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра
боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової
конституції Франції.

Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного
ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної
кількості програм, розмежування політичних сил.

Наприкінці війни серед політичних партій відбулися зміни.

Найавторитетнішою, наймасовішою партією стала комуністична партія
Франції. Навколо неї об’єдналися численні прогресивні організації
країни: Асоціація колишніх партизанів, Спілка республіканської молоді,
Спілка французьких жінок тощо.

Другою за своїм авторитетом була створена в 1944 році партія
Народно-республіканського руху (МРП), яка відбивала інтереси
монополістичного капіталу.

Буржуазні учасники руху Опору утворили в 1945 році Демократичну і
соціалістичну спілку опору (ЮДСР).

Значно похитнулися позиції таких партій, як радикали і
радикал-соціалісти.

Серйозних змін у соціальному складі зазнавала соціалістична партія,
значну частину якої становила дрібна буржуазія.

На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню конституцію
Франції, в ході якої були сформульовані три основні програми:

1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну парламентську
республіку з суверенними Національними зборами. Другу палату вони хотіли
скасувати, владу президента обмежити. Комуністи вважали необхідним дати
в Конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина.

2. Генерал де Голль намагався побудувати президентську республіку, де
буде сильний голова держави, авторитетний уряд.

3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 року і Третю
республіку.

Більшість політиків наполягала на необхідності прийняття нової
Конституції. У серпні 1945 року Тимчасовий уряд Франції вирішив провести
вибори до Установчих зборів і референдум. Виборці повинні були
відповісти на два запитання: 1) хочете ви, щоб була прийнята нова
конституція чи щоб залишились у силі конституційні закони 1875 року? 2)
чи вважаєте ви, що проект конституції, прийнятий Установчими зборами,
слід затвердити на референдумі? Більшість виборців 21 жовтня 1945 року
дала позитивну відповідь на обидва запитання.

На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голосів зібрали
комуністи (більше п’яти мільйонів), які увійшли до складу уряду на чолі
з генералом де Голлем.. Незабаром відбувся конфлікт між Установчими
зборами і де Голлем, внаслідок чого він у січні 1946 року подав у
відставку.

У квітні 1946 року проект конституції, побудований на комуністичних
засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо)
був схвалений Установчими зборами, але на референдумі 5 травня 1946 року
був відхилений більшістю французів, які сказали «Ні».

У червні 1946 року відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий
проект був компромісним, він ураховував платформи різних політичних
партій і на референдумі 13 жовтня 1946 року був затверджений.

Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена
Конституцією 1946 року, не було повністю проведене в життя. Політична
система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася
нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні
проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі
Четвертої республіки.

Наприкінці 1946 року відбулися вибори Національних зборів, які
проводилися на основі пропорційної виборчої системи. Компартія зібрала
близько шести мільйонів голосів і провела в Національні збори 182
депутати. П’ять комуністів увійшли до складу уряду. Четверо з них і
очолили міністерства: охорони здоров’я, праці, оборони, реконструкції.
П’ятим був генеральний секретар КПФ М. Торез, який посів пост
віце-голови ради міністрів Франції. Усі вони сподівалися відновити
законодавство Народного фронту, провести демократичні перетворення.

Все це добре розуміли реакційні кола, які негайно вжили заходів. У
квітні 1947 року почався страйк на заводі «Рено» з приводу введення
преміальної системи заробітної плати. Конфлікт дійшов до уряду, де
страйкарів підтримали тільки комуністи, а увесь склад уряду був на боці
адміністрації заводу. Розбіжності серед членів уряду були використані
проти комуністів. Їх звинуватили в підриві принципу міністерської
солідарності і відправили у відставку. Це був фактично державний
переворот.

Далі відбулася заміна пропорційної системи голосування, яка давала
перевагу компартії, на мажоритарну. У 1947 році мажоритарна система в
два тури голосування вводиться на муніципальних виборах, у 1948 році —
на виборах до Ради республіки, у 1949 році — на виборах до генеральних
рад департаментів, і, нарешті, в 1951 році — на виборах до Національних
зборів. Відповідно до закону від 8 травня 1951 року партія або блок
партій, які на виборах до Національних зборів набрали в якому-небудь
окрузі понад п’ятдесят відсотків голосів, отримували всі депутатські
мандати від цього округу. Після цього на виборах 1951 року компартія
зібрала більше п ‘яти мільйонів голосів і отримала дев’яносто вісім
депутатських місць (проти 182 — у 1946 році).

У 1951 році Національні збори приймають резолюцію про перегляд
Конституції 1946 року. У 1954 році була проведена конституційна реформа.
Відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента республіки, значно
розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його
формування. Змінився статус верхньої палати — Ради республіки, якій були
надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату.

Більшого реакція зробити не змогла. Конституція 1946 року вистояла.

У 1956 році на виборах до Національних зборів компартія знову здобула
перемогу. Ідея Народного фронту стає популярною. З другого боку,
монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів,
вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для
ліквідації Четвертої республіки.

г) V республіка та Конституція 1958 р

Коли у 1957 році у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних
суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін,
зростанням залежності від США і т.д., Національні збори вручили майже
необмежену владу генералу де Голлю, який провів референдум, в результаті
якого було прийнято нову конституцію, що поклала початок існуванню
режиму п’ятої республіки у Франції.

Політичні партії по-різному намагаються вивести країну з кризи.
Комуністи закликають до створення нового Народного фронту, водночас
активізуються профашистські елементи. У травні 1958 року спалахує
заколот військових у Алжирі. За таких умов 1 червня 1958 року парламент
доручає генералу де Голлю сформувати уряд і надає йому надзвичайні
повноваження.

Де Голль розпускає Національні збори на «канікули» і створює комісію для
підготовки нової Конституції. Через 20 днів проект Конституції був
готовий, а 28 вересня 1958 року він був схвалений на референдумі.
Шостого жовтня 1958 року Конституція П’ятої республіки набрала чинності.

Структура Конституції 1958 року відрізняється від попередньої
Конституції 1946 року. Невелика за обсягом преамбула хоч і згадує про
права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в
Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян.
Побудована нова Конституція за такою схемою: президент — уряд —
парламент.

Центр всієї політичної системи за Конституцією — президент Республіки.
Обирається він особливою колегією вибірників на сім років. Президент
«стежить за додержанням Конституції», забезпечує своїм арбітражем
нормальне функціонування державних органів. «Він є гарантом національної
незалежності, територіальної цілісності» (ст. 5). Йому надані широкі
постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді
міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є
головою Збройних сил і т.ін. Президент республіки обнародує закони
протягом п’ятнадцяти діб, він може до закінчення цього терміну вимагати
від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати
на референдум законопроект, що стосується організації державної влади;
може достроково розпустити національні збори. Особливе значення має
стаття 16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження.
«Коли установлення Республіки, незалежність нації, цілісність її
території і виконання нею міжнародних обов’язків опиняться під серйозною
і безпосередньою загрозою», а нормальне функціонування органів державної
влади буде порушене, президент республіки «вживає заходів, які
диктуються обставинами». Щоб скористатися такою можливістю, президенту
слід було провести офіційні консультації з прем’єр-міністром, головами
палат парламенту, а також Конституційною радою.

Друге місце в державному механізмі П’ятої республіки займав уряд, який
«визначає і здійснює політику Нації» (ст. 20). У його розпорядженні
знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр
посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду,
відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів.

Парламент складався з двох палат: національних зборів і сенату.
Конституція обмежується тільки констатацією того, що національні збори
обираються прямим голосуванням, а сенат — шляхом непрямого голосування.
Питання про термін повноважень кожної палати, кількість її членів,
порядок їх обрання і т.ін., як сказано в Конституції, будуть визначені
органічним законом (ст. 25).

Парламент мав право видавати закони тільки з питань, окреслених статтею
34 Конституції, тобто встановлювати правила, які стосуються: цивільних
прав і основних гарантій, наданих громадянам для користування публічними
свободами; громадянства, стану і правоздатності осіб, сімейних
стосунків; визначення злочинів і правопорушень, а також передбачених за
них покарань, кримінального судочинства розподілу ставок, податків тощо.
З деяких питань парламент встановлював лише «загальні правила», або
«основні принципи».

Питання, що не входили до сфери законодавства парламенту, вирішувалися
«в адміністративному порядку» (ст. 37), тобто передусім шляхом видання
декретів кабінету. Передбачалося також делеговане законодавство. Уряд
мав можливість для виконання своїх програм звернутися до парламенту з
проханням «дати дозвіл для вжиття шляхом ордонансів протягом обмеженого
строку заходів, які звичайно входять у сферу законодавства» (ст. 38).
Взагалі у взаємовідносинах між парламентом і Радою міністрів Конституція
надавала перевагу кабінету. Якщо парламент не прийме рішення відносно
фінансових законопроектів протягом сімдесяти днів, їх можна було ввести
в дію на основі урядового декрету.

Конституція встановлювала відповідальність уряду перед парламентом (ст.
49). Однак прийняття «резолюції осудження», після якої уряд був повинен
піти у відставку, було обставлено численними умовами.

Серед центральних органів Конституція згадує Конституційну раду,
дев’ятеро членів якої призначалися на дев’ять років порівну головами
палат і президентом (ст. 56). Конституційна рада перевіряла правильність
виборів президента, депутатів і сенаторів, а також відповідність
Конституції нормативних актів, прийнятих парламентом. Контроль за
нормативними актами виконавчої влади здійснювала Державна рада.

Таким чином Конституція Франції 1958 року встановила форму правління у
вигляді змішаної, або президентсько-парламентської республіки.

Основною тенденцією розвитку політичної системи П’ятої республіки стало
подальше посилення президентської влади. Велике значення в зростанні
президентських повноважень мала конституційна реформа 1962 року, коли
були внесені зміни в порядок вибору президента. Відтепер президент став
обиратися не вибірниками, а безпосередньо виборцями, що значно
посилювало незалежність президента від інших конституційних установ.

Одночасно розвивалася повна залежність прем’єр-міністра і уряду від волі
президента, фактична відповідальність уряду перед главою держави.

У квітні 1969 року генерал де Голль залишив пост президента. Однак у
такий критичний момент правлячим колам вдалося забезпечити наступність
влади. Режим президентсько-парламентської республіки виявився досить
сталим. За його допомогою було вирішено багато складних економічних і
політичних проблем, які стояли перед Францією.

У період між двома світовими війнами у Франції, як і раніше діяли
цивільний і торговий кодекси Наполеона. З урахуванням змін у суспільному
розвиткові до них вносилися суттєві поправки Законом від 1925 р., окрім
акціонерних товариств, дозволено було створення товариств із обмеженою
відповідальністю; власник землі не міг без дозволу держави
використовувати рушійну силу води; уряд, пославшись на інтереси безпеки
повітряного сполучення, міг зруйнувати будь-яку споруду.

Було змінено фундаментальне положення кодекса Наполеона про свободу
договору. У Франції широкого поширення набув формулярний договір і його
різновидність, договір через приєднання. Характерною рисою розвитку
цивільного права була відмова від принципу безумовної обов’язкової сили
договору. Посилаючись на непередбачені обставини, одна із сторін могла
через суд розірвати контракт, або змінити його умови.

Тривалий час міжнародні зв’язки монополій, їх всесвітнє переплетіння
залишалися у Франції за сферою законодавчого регулювання. Закон від 1967
р. встановлює, що будь-яке товариство, органи управління якого
знаходяться на території Франції, підкоряється французьким законам.

У 1935 р. було прийнято закон, за яким будь-яка сторона трудового
договору могла розірвати його.

Жінка була визнана повністю дієспроможною у 1938 р., і тільки у 1965 р.
їй було надано право займатися професійною діяльністю незалежно від волі
чоловіка.

У галузі кримінального права якихось корінних змін не вносилося. Діяв
кримінальний кодекс 1810р., правда, з деякими поправками. За законом
«Про бойові групи і приватну поліцію» (1935 р.) підлягали розпуску
фашистські організації і всі групи, що підбурюють до збройних вуличних
демонстрацій, які ставлять за мету насильне повалення республіки.

Закон від I960 р. посилює каральні санкції за політичні злочини. У 1940
р. було відмінено суд присяжних, але кримінально-процесуальний кодекс
1958—1960 р. відновлює єдину колегію суддів і присяжних.

Державний лад Франції за Конституцією 1958 року

ПРЕЗИДЕНТ

РЕСПУБЛІКИ

КОНСТИТУЦІЙНА

РАДА

Прем’єр-міністр

ПАРЛАМЕНТ УРЯД

Сенат Рада міністрів

Національні ДЕРЖАВНА

збори РАДА

Економічна рада

і соціальна рада

Генеральна рада
Префект

ДЕПАРТАМЕНТ

Висновки

Розглянувши існування Франції з часів закінчення першої світової війни,
можна сказати який не легкий шлях пройшла ця республіка, щоб стати
такою, яка вона є сьогодні. Це республіка, в якій діє конституція П’ятої
республіки від 28 вересня 1958 р. зі змінами, внесеними в 1962 р., 1963
р., 1974 р., 1976 р., 1985 р., 1986 р., 1992 р., 1993 р. і 1995 р. Глава
держави — президент, котрий обирається всезагальним прямим голосуванням
строком на 7 років. Законодавча влада здійснюється парламентом, який
складається з двох палат: Національних зборів та Сенату. Сенат
складається з 321 сенатора. Національні збори обираються за мажоритарною
системою в 2 тури строком на 5 років. Складаються з 577 членів: 555
членів обираються в 555 виборчих округах в метрополії і 22 члени — в
заморських департаментах. Сенат обирається шляхом непрямого голосування
за мажоритарною системою строком на 9 років. В останні десятиріччя
помітна тенденція до розвитку децентралізації. Головними партіями є
соціалістична (PS), республіканське об’єднання (RRR), Союз за демократію
(UDF), комуністична (PCF) та інші.

Франція одна з провідних і економічно розвинутих країн Західної Європи і
світу. Її ринок складає біля 70 % ринку Німеччини. Ця країна також
цікава і своїми колишніми колоніями, де французькі торговці вміють добре
вести бізнес. Більша частина імпорту в колишні колонії Франції йде,
традиційно через останню. У Франції відмічено і недостатність
кваліфікованої робочої сили, в першу чергу інженерів технічних професій.
Робочий тиждень складає 35 годин. Також це високорозвинена
індустріально-аграрна країна. По обсягу промислового виробництва вона
займає четверте місце в Європі після США, Англії і Німеччини.

Оскільки Франція є однією з рушійних сил європейського інтеграційного
процесу, то її діяльність в ЄС і визначення її впливу на прийняття
загальноєвропейських рішень дають можливість більш глибоко і повно
з’ясувати механізм і особливості формування спільної європейської
політики як важливого складника світового історичного процесу новітнього
часу.

Франція має широку мережу зовнішньоекономічних зв’язків, інвестує значні
капітали в економіку інших країн, і водночас в її економіку надходять
капіталовкладення розвинутих країн, насамперед США та країн ЄС.

У 1998р. відбувся очікуваний перелом у відносинах Франції з Україною.
Остання починає сприйматися у якості важливого політичного та
торговельного партнера.

Література

1. Страхов М. М. “Історія держави і права зарубіжних країн” – Харків,
1999р.

2. Шевченко О. О. “Історія держави і права зарубіжних країн” – Київ,
1994р.

3. Макарчук В. С. “Історія держави і права зарубіжних країн” – Київ,
2000р.

Дата: 26.12.2003р.

Підпис:

Похожие записи