Дія нормативно-правового акта в часі

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в
трьох «вимірах»:

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну
чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у
них виникають юридичні права і обов’язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і
припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію
від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної
сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти.

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.
В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній
постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня
опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної
умови (ухвалення іншого закону та ін.). Наприклад, разом з
опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. «Про державну
таємницю» була опублікована Постанова Верховної Ради України «Про
порядок введення в дію Закону України «Про державну таємницю», де
сказано, що він вступає в дію з дня опублікування;

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було
постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території
України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного
опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15
днів після їх підписання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію
з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.
Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.
Відповідно до Конституції України 1996 p. закони, що визначають права і
обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку,
встановленому законом, є нечиними (ст. 57).

Вступ закону вдію відбувається відповідно до трьох принципів:

• негайна дія

— коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише
«уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не
підпадає,

• зворотна дія (зворотна сила) закону |

— коли закон поширюється на всі випадки і «уперед» і «назад», тобто і на
випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає
визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх
вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на
майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові
закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б
хаос у суспільстві.

Винятки з нього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям)
зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили
кримінальному закону, який скасовує або пом’якшує кримінальну
відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 p. Воно повинне бути відтворене
в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У
ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «…не може призначатися важче
покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення
кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом
встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного
злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України
1996 p. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння,
які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення»;

• переживання закону

— коли закон, що втратив юридичної чинності, за спеціальною вказівкою
нового акта (закону) повинен продовжувати діяти з окремих питань.
Наприклад, після розпаду СРСР Верховною Радою України 12 вересня 1991
ухвалена постанова про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не
врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти
не суперечать Конституції і законам України.

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим
законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути
скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його
невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого
питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта в просторі і за колом осіб

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і
екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави
(Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним
суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни,
нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на власну територію
в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією
Автономної Республіки Крим.

Під територією держави розуміється її:

• суходольний простір — земна територія;

• водний простір — внутрішні води усередині державних меж і
територіальні води в межах 12 морських миль;

• повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

• надра;

• військові і торговельні судна у відкритому морі;

• повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

• космічні об’єкти під прапором і гербом держави;

• трубопроводи;

• підводні кабелі і нафтові морські вишки;

• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними
договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами
її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до
якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або
перебувають на власній національній території і підвладні законам і
юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються
військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування
знаходяться на її території, але розглядаються як частина території
держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування
дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв,
якими наділяються дипломати і члени їх сімей. Є чимало випадків, коли
політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни,
ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом
екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині
екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести
до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється
загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на
території його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований.

Що таке всі особи ?

Усі особи:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які
не користуються правом екстериторіальності. Види законів у дії за колом
осіб:

1. Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед
кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх
перебування (за кордоном);

2. Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються
на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів, інші — лише на конкретну
категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів
тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і
обов’язках із громадянами держави за деякими винятками. Їм не надаються
окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути
обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі
в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про
правовий статус іноземців» та ін.).

3. Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і
урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі
інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів,
військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на
території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним,
консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю.
Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях,
пов’язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети
(виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування
до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і
дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти
та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної,
адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед
державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають
фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення
багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна
об’явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані
заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом
користуються також службовці міжнародних організацій на підставі
статутів цих організацій або спеціальних угод.

Поняття підзаконного нормативно-правового акта. Підзаконний нормативний
акт центральних органів держави. Інститут контрасигнації

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до
закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень
та їх трактування або встановлення первинних норм.

Підзаконність нормативно-правових актів не означає «їх меншої юридичної
обов’язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх
юридична чинність не має такої ж загальності та верховенства, як це
властиво законам. Проте вони посідають важливе місце в усій системі
нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом
конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних
відносин.

Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинністю. Юридична
чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів
держави, які видають ці акти, Їх компетенції, а також характеру і
призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен
знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх
вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад,
акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту,
а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства
фінансів.

Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних),
підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити
на дві категорії (групи):

Такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні
основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі
конституції, у цьому аспекті вони близькі до законів) Такі, що містять
вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми,
приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання (відомчі акти)

Підзаконні нормативні акти, що містять первинні (вихідні) норми, які
встановлюють загальні основи правового регулювання:

— укази і розпорядження Пре

зидента України, видані в межах його компетенції і обов’язкові до
виконання на території України (ст. 106 Конституції України) — акти
(постанови) Верховної Ради України нормативного характеру. Як правило,
це Постанови про порядок введення в дію того чи іншого закону — акти
(постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України, видані в межах
його компетенції. Ці постанови є самостійними загальними актами
управління, поширюються на всю територію країни і, відповідно до закону
(за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все
населення (ст.117 Конституції України)

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування,
якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше
дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні • набувають
чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування, якщо інше не
визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному
друкованому виданні 1) не визначають прав і обов’язків громадян
набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк
набрання ними чинності не передбачений у самих актах;

2) визначають права і обов’язки громадян • набувають чинності не раніше
дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях

Звернемо увагу на поняття інституту контрасигнації. Укази і
розпорядження президента мають підзаконний характер і скріплюються, як
правило, підписами прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт і
його виконання.

Скріплення підписом правового акта називається контрасигнацією
(контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти +
siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.),
contresiqner (франц.). Контрасигнація — правовий інститут, сутність
якого полягає в тому, що особа (прем’єр-міністр або міністр), яка
скріпила своїм ім’ям акт глави держави, бере на себе політичну і
юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної
відповідальності не має. Наявність інституту контрасигнації свідчить про
те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну
відповідальність перед парламентом.

Застосування інституту контрасигнації можливе:

а) щодо кола правових актів глави держави, чітко позначеного
конституцією (і законами);

б) лише офіційними особами, визначеними конституцією. Наприклад, ст. 6
Закону про Конституційний Суд України визначає, що призначеною на посаду
судді Конституційного Суду вважається особа, про призначення якої
«видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єр-міністра
України і Міністра юстиції України». У наведеному прикладі йдеться про
участь трьох посадових осіб в ухваленні рішення з даного питання — про
процедуру спільного підписання акта, яке надає йому юридичної чинності,
і про поділ відповідальності між ними. Незастосування інституту
контрасигнації відносно певного виду актів глави держави можна
розглядати і як ознаку ширших його повноважень, і як презумпцію
покладання на нього особистої юридичної і політичної відповідальності за
видання актів на підставі здійснення главою держави своїх самостійних
повноважень.

Похожие записи