Реферат на тему:

“Буржуазні реформи 60-70 рр. в Україні”

(земська, військова, реформи в судочинстві)

Олександр II 1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета
В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І. Року 1856 Кримська війна
закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися
кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року

Олександр ІІ дав амністію членам Кирило-Мефодіївського Братства, які
перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В.
Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі

1856 року цар Олександер II офіційно заявив представникам дворянства, що
кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніж
дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу”.

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях
створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи
місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в
Петербурзі. Членами головного комітету були представники від
губерніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, Василь
Терновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком,
обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів
були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім
не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні
забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян,
хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській та
Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів.
Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке
господарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотіли
звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На
Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні
землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили
затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці
проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але
звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян
названо “тимчасово зобов’язаними”, а самий стан — переходовим. Селяни
діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із
садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років,
після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року.
“Положення про звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуже
неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір
цей вагався у зв’язку з різними причинами в різних губерніях і залежно
від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького
маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до
реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в
Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.
Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по
реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх
губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних
губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали “Бібіковські інвентарі”
1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на
селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі,
зменшилося.

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних
селянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні
таких господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий “мировим
посередникам”, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була
посада тимчасова — до введення “уставних грамот”, що встановлювали
відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го
зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління
фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння
армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою
силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874
року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у
віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів:
мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і
судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в
якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані
населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь
сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих
знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: “Земське —
самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному,
економічному й культурному житті України кінця XIX ст.” Земське
самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У
ньому брало участь все населення, що мало земельну власність:
дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала
участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на
загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка
діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу.
Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з
“самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про
санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів,
-акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людності,
незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом
майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної
обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльності земств була освіта. Земства
організували школи: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні,
технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства.
Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм
завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це
було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної
освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке
властиво передало земству все шкільництво на селі.

Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у
різних їх установах влаштовувались люди, які з причини політичної
не-благонадійности” не могли знайти праці в державних установах: лікарі,
вчителі; статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов’язані з
українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І.
Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський
статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О.
Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели-середні
землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато
революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б.
Веселовський, підкреслив, що “тут не було місця для злісної боротьби
кляс”.

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі
землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь
від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної
свідомостк, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність
до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і
земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та
Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське
повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати
можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю.
Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті,
економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних
губерній.

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого
самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60
повітових земських управ. На Правобережній Україні земське
самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у
земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи- губернські
та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три
роки.

Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти,
пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і
закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились
присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та
обвинувачення. Було створено три судові палати : Київська, Харківська та
Одеська. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в
судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв’язували
дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

У 1864 р. почали реформу освіти. За «Положенням про початкові народні
училища» запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої
освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за
навчання була дуже високою. Право вступати до універсітету мали
випускники лише класичних гімназій. Випускники реального училища мали
право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав
на вступ не мали.

У 1865р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи
цензури.

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали
міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий
орган думи- міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи
відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864-1883 рр. ). В Україні утворено три
військові округи ; Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно
змінила армію. Почав діяти новий військовий статут. Загаль військова
повинність (строк служби 6 років, на флоті -7) замінила рекрутцький
набір і службу протягом 25 років.

Фінансова реформа (1860-1864 рр. ) Створено державний банк, введено
державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв,
збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні
каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60-70-х р.р. були обмеженими, непослідовними і половинчатими,
але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни
в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і
міське населання, сільське населення залучалося у промисловість.

Таким чином, не дивлячись на свою обмеженість, реформи 60-70 років, в
тому числі і реформа .1861 року є ключовим моментом на шляху
перетворення Росії в цічому. а також України з феодально-кріпосницької
країни в капіталістичну, обумовили динамічне поширення буржуазних
відносин в усіх сферах суспільства.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося
міські ради — «думи”, членів яких обирало все населення, що платило
податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п.
Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за
господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю,
охороною здоров’я, санітарією, школами.

В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за
специфікою проведення:

1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна).

Реформою було збережено велике поміщицьке землеволодіння.

Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись
торгівлею і промислами, заводити фабрики).

Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом
пересування.

Внаслідок земельної реформи селяни на півдні І сході втратили ЗО % своїх
наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділі на 20 % з метою
привернути селян на свою сторону.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На
Правобережжі викупну плату зменшили на 20 %. Впроваджувалась система
селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості,
встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Список використаної літератури

Будзіновський А. Аграрні відносини Галичини // Зап. Наук. т-ва ім.
Шевченка. 1894. Кн. 4.

Виішичепко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Витанович 1.
Історія Українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964.

Волощечко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в
70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.

Похожие записи