Реферат на тему:

Технологія банківського кредитування

Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів,
що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій.
Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу
кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері,
вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності.

Технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку ходу
всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в
органічному зв’язку із певними організаційними формами та
інституціональними структурами банківської діяльності. Реальне
покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на
основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитного процесу;
необхідне підвищення ефективності цілісної системи кредитних технологій.
Важливим нормативним документом для комерційних банків в цьому плані є
Положення про порядок формування та використання резерву для
відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків,
затверджене Постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р.

Розглянемо конкретний зміст технології банківського кредитування
відповідно до стадій кредитного процесу, виділених в розділі 10. Чітке
розуміння банком закономірностей технології кредитування дозволяє
науково обґрунтовано спрог-нозувати розвиток усього кредитного процесу.

1. Розгляд заявки на кредитування

На початковій стадії кредитного процесу економіст кредитного відділу
банку розглядає заяву клієнта, особисто знайомиться з ним, вивчає всю
необхідну документацію із загальною метою — сформувати об’єктивну
характеристику даного потенційного позичальника. Важливе значення для
банку має репутація клієнта, його чесність і порядність. Кредит може
бути наданий лише на основі достатнього знання клієнта і впевненості в
його кредитоспроможності.

У перелік обов’язкових документів, що надаються банкові для отримання
кредиту, входить баланс підприємства-пози-чальника на останню дату або
на декілька дат. Банк, як правило, вимагає, щоб до заяви на отримання
кредиту були додані такі фінансові документи: звіти, бізнес-плани,
податкові декларації, розрахунок техніко-економічного обґрунтування
кредиту тощо. Для банку важливо, щоб клієнт міг надати й господарські
договори, покладені в основу кредитної угоди. Важливе значення банки
надають такому графіку надходження (виручка від реалізації, інші доходи)
і платежів (розрахунки з постачальниками, розрахунки з бюджетом)
потенційного позичальника. До різних груп клієнтів банк застосовує різні
вимоги щодо надання конкретних документів і звітів для розгляду заяви на
отримання кредиту (питання про доцільність надання позики). Постійні
клієнти можуть бути звільненні від необхідності надання банкові певної
частини документів.

Економістам кредитного відділу сенс навести довідки про позики, отримані
клієнтом в інших банках. Йдеться про залишки коштів на позичкових
рахунках клієнта, строки погашення позик, прострочену заборгованість, а
також залишок коштів на поточному рахунку.

Новий для банку клієнт подає нотаріально завірені копії статуту та
установчого договору або положення про господарський підрозділ разом із
установчими документами. Економісти банку повинні впевнитися у тому, що
клієнт зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності в органах
державної реєстрації.

У заяві на отримання кредиту зазначається: дата звернення до банку, дата
отримання заяви, назва банку, назва позичальника та його поточний
рахунок, сума позики, мета кредиту (найменування витрат і цінностей),
строк кредиту, перелік документів, що додаються. В заяву включається
також зобов’язання клієнта виконувати вимоги банку з питань
кредитування. На бланку заяви банком вказується порядок погашення
позики.

Головне завдання початкового етапу кредитування — здійснення аналізу і
попередній відбір заявок клієнтів на отримання кредиту. Це можливо
тільки за умови ефективної обробки отриманої інформації. Обов’язковим є
складання кредитної історії позичальника.

Після ознайомлення з документами економіст кредитного відділу банку
проводить особисту бесіду з майбутнім позичальником.

Кредитному працівникові банку необхідно знати не лише наявний
економічний стан підприємства-клієнта, а й результати діяльності даного
підприємства за попередні роки. Йдеться про визначення передумов для
одержання позики, спроможності своєчасно й повністю її погасити разом із
відсотками, здатності потенційного позичальника виробляти та
реалізовувати конкурентоспроможну продукцію (послуги, роботи) та ін.
Економісти кредитного відділу комерційного банку повинні провести збір
інформації, що відноситься до оцінки економічного стану клієнтів,
обробку та аналіз зібраної інформації, її узагальнення і збереження для
використання в майбутньому. Значне прискорення аналітичної економічної
роботи досягається використанням спеціальних комп’ютерних програм з
визначення рівня ефективності діяльності підприємства — потенційного
позичальника.

Багато інформації щодо клієнта дає особистий візит працівника банку на
підприємство (фірму). Це особливо важливо для оцінки тих клієнтів, які
вперше звертаються до даного банку. Програма відвідування клієнта на
місці має бути детально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Підсумки проведеного аналізу економіст кредитного відділу подає у формі
висновку на заяву клієнта. В ньому обґрунтовується згода на видачу
позики або доцільність утримання від її надання.

Економічні інтереси комерційного банку полягають у розширенні обсягів
кредитних операцій. У зв’язку з цим зрозуміло, що найлегший шлях —
припинення відносин з усіма сумнівними клієнтами — не є найкращим.
Альтернативна простота проблеми: надати дозвіл на отримання даним
клієнтом кредиту чи ні, є видимою. Насправді проблема значно глибша,
вона полягає в розв’язанні дилеми — надійність і ризикованість даної
кредитної операції. Рішення про надання позички має бути результатом
обґрунтованого аналізу й оцінки.

2. Вивчення фінансового стану і кредитоспроможності позичальника

Банк до укладання кредитного договору здійснює попередній аналіз
фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою
аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності
позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості
надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клієнтом.

Кредитоспроможність позичальника — це його здатність повністю і
своєчасно розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.
Кредитоспроможність — поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже
погашення позики — це лише один з видів заборгованості, яку може мати
підприємство (фірма).

Комерційні банки західних країн використовують на практиці складні
системи різноманітних фінансових показників для оцінки
кредитоспроможності своїх клієнтів. В Україні НБУ також розробляє для
комерційних банків рекомендації щодо визначення фінансового стану і
кредитоспроможності позичальників.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються
вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і
виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками
порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх
використання тощо. Позичальник має мати фінансові передумови для
отримання позики і бути спроможним своєчасно повернути наданий йому
кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому
випадку банк повинен визначити ступінь ризику, який він готовий взяти на
себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему
показників фінансової діяльності позичальників. Методика проведення
оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і
затверджується правлінням комерційного банку.

При проведенні оцінки кредитоспроможності клієнтів комерційні банки
повинні розрізняти такі категорії позичальників: юридичні особи (крім
комерційних банків); комерційні банки; фізичні особи.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцінку фінансового стану
позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та фінансового
стану клієнта має стимулювати підприємство-позичальника підвищувати
ефективність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності
позичальника — юридичної особи (крім комерційних банків) слід
враховувати чітко визначені об’єктивні показники його діяльності, такі
як: обсяг реалізації, прибуток та збитки; рентабельність; коефіцієнти
ліквідності; грошові потоки (надходження коштів на рахунки позичальника)
для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та
динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості тощо. Комерційний банк
повинен враховувати також чинники, які багато в чому носять суб’єктивний
характер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову
позицію позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін
в економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної
підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості
позичальника в минулому тощо. Оцінюючи кредитоспроможність
позичальників, банки західних країн приділяють значну увагу кваліфікації
та здібностям керівників, дотриманню ділової етики, договірної і
платіжної дисципліни.

НБУ рекомендує комерційним банкам використовувати для економічної оцінки
діяльності позичальників таку систему фінансових коефіцієнтів:

— коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує, наскільки обсяг
поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками можна погасити за
рахунок усіх мобілізованих оборотних активів;

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує,
наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашенні
швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами;

— коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (коефіцієнт
автономності), який характеризує розмір залучених коштів на 1 гри.
власних коштів;

— коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу
власних коштів у загальній сумі заборгованості;

— коефіцієнт маневреності власних коштів, що характеризує ступінь
мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи
фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись
й такі способи:

— на основі аналізу грошових потоків;

— на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових
потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і
видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток,
амортизація, створення резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів,
зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів,
отримання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і відпливу
(додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості,
зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, фінансові
витрати, погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на
підприємстві-позичальни-кові беруться фінансові дані як мінімум за три
роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке
перевищення припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику передбачає
виділення найвагоміших чинників ділового ризику (надійність
постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів,
рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз
імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на
цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкретного
позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові
спрогнозувати достатність джерел погашення позики.

Оцінку фінансового стану позичальника — комерційного банку при
міжбанківському кредиті НБУ рекомендує здійснювати на підставі:
дотримання обов’язкових економічних нормативів та оціночних показників
діяльності комерційного банку; наявності прибутку та збитків; аналізу
якості активів і пасивів; створення резервів; виконання зобов’язань
комерційним банком у минулому; якості банківського менеджменту тощо.

Під час оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника —
фізичної особи НБУ рекомендує комерційним банкам враховувати: соціальну
стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних
паперів і т. ін., роботи; сімейний стан; наявність реальної застави; вік
і здоров’я клієнта; загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та
витрати; користування банківськими позиками у минулому та своєчасність
погашення їх і відсотків за ними, а також користування іншими
банківськими послугами; зв’язки клієнта з діловим світом тощо.

НБУ рекомендує комерційним банкам будувати та аналізувати динамічні ряди
за кожним показником кредитоспроможності клієнта. Аналіз рядів динаміки
дозволяє комерційному банкові простежити еволюцію
фінансово-господарської діяльності позичальника та зробити припущення
щодо його майбутнього стану.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком за
рейтингом надійності на п’ять класів:

— клас «А» — фінансова діяльність позичальника дуже добра, що свідчить
про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними
операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним
відповідно до умов кредитної угоди;

— клас «Б» — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за
характеристиками до класу «А», але ймовірність підтримування її на цьому
рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники (контрагенти
банку), віднесені до цього класу, потребують більшої уваги через
потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень
коштів для обслуговування боргу;

— клас «В» — фінансова діяльність позичальника задовільна і потребує
більш детального контролю. Надходження коштів і платоспроможність
позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної
заборгованості в повній сумі і в строки, передбачені договором, якщо
недоліки не будуть усунені;

— клас «Г» — — фінансова діяльність позичальника незадовільна, і
спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних
збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та
відсотків за нею є низькою;

— клас «Д» — фінансова діяльність незадовільна, є збитки; кредитна
операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією),
ймовірність виконання зобов’язань з боку позичальника/контрагента банку
практично нульова.

Реальні висновки та пропозиції за результатами оцінки
кредитоспроможності позичальників дозволяють уникнути в процесі
банківської діяльності невиправданих ризиків при здійсненні кредитних
операцій. ‘

3. Підготовка до укладення кредитного договору

Оцінивши надійність фінансового стану позичальника та якість
забезпечення кредиту, комерційний банк переходить до підготовки
укладення кредитного договору і розробки його умов. Процес затвердження
умов надання позики — одна з центральних складових технології
банківського кредитування.

При підготовці до укладення кредитного договору банк проводить так зване
структурування кредиту, тобто визначає структурні компоненти майбутньої
кредитної операції: вид кредиту, його суму й строк, способи видачі і
погашення, забезпечення, відсоткову ставку та інші умови. Важливою
проблемою для банку у зв’язку з цим є визначення ступеня допустимості і
виправданості кредитного ризику та розроблення заходів, які знижують
можливість втрат від проведення даної кредитної операції. Невірна оцінка
ризику матиме несприятливі фінансові наслідки для банку.

Кредитний ризик, тобто ризик невиконання позичальником зобов’язань за
кредитними операціями, має підтримуватися в банківській практиці на
належному і керованому рівні. Банк укладає кредитний договір, як
правило, з тими позичальниками, які мають найвищу високу
кредитоспроможність і можуть забезпечити своєчасне погашення позики за
рахунок отриманих доходів. У разі укладання договору та надання кредиту
позичальникові з недостатньою кредитоспроможністю банку доцільно вживати
таких заходів щодо зниження кредитного ризику: зменшення розміру
кредиту, що надається одному позичальнику; страхування кредитів;
одержання достатнього забезпечення за виданими кредитами шляхом
укладання договору застави на майно, цінні папери позичальника; надання
позичальником поручительств, гарантій інших організацій; скорочення
строків користування кредитом тощо.

Кредитний процес потребує попереднього прогнозування, щоби звести ризик
до мінімуму. Оцінка ризику — першочергова справа за розробки умов
майбутньої позики. Забезпечивши правильну оцінку ризику під час розробки
змісту кредитної угоди, банк може значно поліпшити перспективу
реалізації самої кредитної операції, скоротити ймовірність появи
безнадійних боргів. Ані банк, ані позичальники не повинні вважати само
собою зрозумілим, що будь-які заяви на отримання позики можуть бути
правомірними для умов кредитного договору. Потенційні позичальники не
повинні розглядатися банком в однаковому «рожевому» кольорі.

НБУ встановлює розмір, порядок формування та використання резерву на
можливі втрати за позиками комерційних банків. Класифікація виданих
кредитів та оцінка кредитних ризиків здійснюються комерційними банками
залежно від наявності відповідного реального забезпечення, а також
кількості днів простроченої заборгованості.

Забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпечення у вигляді
ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої перевищує кредитну
заборгованість не менше як на 25%, або ті, які мають гарантію уряду
України або банківську гарантію.

Недостатньо забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпечення у
вигляді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої становить не
менше 60% від суми кредитної заборгованості; кредити, застраховані у
встановленому порядку, та кредити, надані під гарантії, договори-поруки
юридичних осіб.

Незабезпечені кредити — це кредити, які не мають забезпечення або за
якими реальна (ринкова) вартість забезпечення становить менше 60
відсотків від суми кредитної заборгованості. Розробляючи умови
майбутньої кредитної операції, банк повинен правильно визначити групу,
до якої відноситься дана позика.

Для банку важливо чітко визначити, якою мірою він довіряє своєму
партнеру, наскільки готовий ризикувати і розміщувати у нього свої
кредитні ресурси.

Будь-яка кредитна угода має сприяти створенню якісного і
високоприбуткового кредитного портфеля банку. Банківські установи
зобов’язані за станом на перше число кварталу (місяця) розглядати свій
кредитний портфель з метою оцінки кредитних ризиків.

Правильне і точне визначення умов кредитного договору залежить від
якості інформації, отриманої банком на попередніх стадіях кредитного
процесу.

У кредитному договорі має бути передбачена чітка процедура розгляду і
вирішення всіх самих складних проблем, що виникатимуть у процесі
здійснення кредитної операції. Підготовку до укладення кредитного
договору здійснюють кредитні комітети (у відділеннях та філіях —
кредитні комісії) комерційних банків.

Умови кредитних договорів мають бути органічно взаємозв’язані. Серед них
найістотніший вплив на майбутній хід реалізації кредитного процесу
здійснюють: рівень концентрації кредитної діяльності банку в певних
сферах (галузях) народного господарства; частка позик, що припадає на
клієнтів з недостатньою кредитоспроможністю; прийняття в заставу
цінностей, які по-різному реалізуються на ринку тощо. Оцінюючи умов
кредиту, необхідно також враховувати й майбутні зміни економічної
кон’юнктури в тій галузі, в яку буде спрямована отримана позика.
Йдеться, насамперед, про реальність умов реалізації продукції (послуг,
робіт) на ринку, що зв’язані з динамікою рівня цін та зміною
платоспроможного попиту на відповідні види продукції.

Необхідне чітке визначення напрямків використання наданого кредиту:
споживчі, промислові, на формування обігових коштів, інвестиційні,
сезонні, на усунення тимчасових фінансових труднощів, проміжні, на
операції з цінними паперами, імпортні та експортні і таке інше. Заведено
виділяти кредити в поточну діяльність та кредити в інвестиційну
діяльність. Кредити в поточну діяльність — це позики, надані
позичальникам на задоволення тимчасової потреби в коштах для
фінансування поточних активів у разі розриву між часом надходження
коштів і часом здійснення затрат. Наприклад, кредити в поточну
діяльність включають овердрафта, кредити, надані за постійними
кредитними лініями на купівлю сировини та інших виробничих запасів, на
сезонні затрати або на рефінансування комерційного кредиту між
підприємствами (врахування векселів, факторинг тощо). Кредити в
інвестиційну діяльність — це кредити, надані позичальникам на
задоволення тимчасової потреби в коштах при здійсненні ними
інвестиційних вкладень. Наприклад, кредити на будівництво та освоєння
землі, кредити на купівлю будівель, споруд, обладнання та землі,
фінансовий лізинг тощо.

Підготовка кредитного договору — це творчий процес, який вимагає від
банківських працівників знань, аналітичного мислення, гнучкості в
оцінці, вміння прогнозувати хід економічних подій тощо. Оптимальність
умов кредиту визначається на основі співставлення очікуваного прибутку і
величини ризику.

Одне з найскладніших завдань для банку — правильно визначити можливу
рентабельність проекту, який передбачається кредитувати. Позичальник має
аргументовано довести, що позика буде використана ефективно і без
проблем повернута в банк у визначений термін з відсотками. У зв’язку з
цим економісти кредитного відділу повинні проаналізувати бізнес-план
проекту та результати спеціальних маркетингових досліджень потенціальних
позичальників, оцінити перспективи їхньої діяльності на відповідних
ринках. Для комерційного банку важливо, щоб у фінансуванні об’єктів
кредитної угоди брали участь кошти не тільки банку, а й самого
позичальника.

Для банку важливою є проблема гарантій повернення кредиту. Тому
банківські працівники мають отримати від позичальників найбільш точну
інформацію про джерела погашення позики.

«Ціна» кредиту визначається процентною політикою банку і враховує
комплекс чинників (див. розділ 10). В Україні з 28 квітня 1995 р. по 27
вересня 1996 р. діяв порядок «прив’язування» кредитних ставок
комерційних банків до облікової ставки НБУ, що означало обов’язкове
коригування відсоткових ставок за виданими банками кредитами пропорційно
до зміни облікової ставки.

Одними із центральних проблем, що мають місце при укладанні кредитного
договору, є визначення термінів надання і суми позики. Неправильне
визначення термінів надання кре-диту призводитиме до погіршання
фінансового стану позичальників (у разі надмірно напружених термінів
погашення позики) або до виникнення труднощів у банку (у разі
«ліберальних» строків погашення кредиту). Невигідним буде для банку як
заниження, так і завищення суми позики. В першому випадку у позичальника
матиме місце дефіцит коштів, що обумовлюватиме збитковість проекту, який
кредитується, а отже, і загрозу непогашення кредиту; в другому випадку
позичальник отримує надлишкові кошти, що послаблює стимули до їх дійсно
раціонального використання.

Через великі обсяги і специфіку аналітичної роботи з майбутніми
позичальниками при укладенні кредитного договору в банку можуть бути
створені і діяти два окремих структурних підрозділи: відділ кредитного
аналізу і кредитний відділ. У відділі кредитного аналізу має бути в
наявності і постійно поповнюватися картотека кредитної інформації, що
включає найповніші дані про взаємовідносини і банку
клієнтів-позичальників. Працівники кредитного відділу повинні готувати
кінцеву кредитну пропозицію з обґрунтуванням доцільності або
недоцільності для банку надання позики даному клієнтові під даний
проект. Кінцеве рішення щодо кредитної угоди приймає кредитний комітет
(комісія) банку.

Після прийняття банком рішення про надання позики і визначення ЇЇ умов
оформляються кредитний договір і термінове зобов’язання.

Термінове зобов’язання за позичкою банку — це документ, що дає банкові
право на беззаперечне списування коштів з рахунка позичальника для
погашення кредиту після настання зазначених у ньому строків платежу.
Термінове зобов’язання надається банкові позичальником як обов’язковий
додаток до кредитного договору на окремому бланку при одержанні позички.
У зобов’язанні зазначаються: найменування і код позичальника,
найменування і код банку позичальника, сума кредиту, строк платежу
(число, місяць, рік прописом), підписи керівників підприємства і банку,
номери відповідних рахунків. На звороті термінового зобов’язання
розміщено таблицю, в яку вноситимуться відмітки про сплату: дата, сума,
залишок, підпис. Отже, термінове зобов’язання містить зобов’язання
підприємства-позичальника сплатити необхідну суму за одержаною ним
позикою.

Кредитний договір підписує голова правління банку чи його заступники на
підставі прийнятого кредитним комітетом (комісією) рішення.

4. Форми забезпечення повернення кредиту

Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми
забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і
поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка
дебіторської заборгованості; неустойка (штрафи, пеня). Кожна з форм
забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має
юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для
погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання
строку погашення кредиту.

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих позик є
серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції суттєво
знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Порядок забезпечення виконання кредитних зобов’язань заставою
регулюється Законом України «Про заставу» (від 2 жовтня 1992 р.) і
договором застави.

Застава — це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі й кредитного)
зобов’язання. Банк укладає з позичальником окремий договір застави.
Предметом застави є високоліквідні (тобто ті, які можна у разі потреби
швидко реалізувати) товарно-матеріальні цінності, готова продукція,
цінні папери тощо.

У банківській практиці застава майна випливає із заставного
зобов’язання, що видається позичальником (заставодавцем) кредитору
(заставодержателю) і потверджує право останнього у разі невиконання
платіжного зобов’язання отримати переважне задоволення претензії (перед
іншими кредиторами) з вартості закладеного майна. В юридичному аспекті
для комерційного банку важливо, що для фактичної реалізації заставленого
майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов.
Сам факт наявності застави дає комерційному банкові особливі права щодо
розпорядження заставним майном.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. У
договорі застави має бути зазначено суть забезпеченої заставою вимоги,
її розмір і строк виконання зобов’язання, опис предмета застави, а також
будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути
досягнута угода.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права.

:

8

:

6передумов кредитної операції. По-перше, позичальник має бути власником
заставленого майна або мати право оперативного управління ним, яке
визначено статутом або дорученням. По-друге, позичальник повинен подати
офіційну інформацію, яка б потверджувала, що дане майно не було вже
заставлене раніше за невиконаними зобов’язаннями. По-третє, предмет
застави має бути правильно оформлений як власність. По-четверте, предмет
застави має мати визначену ціну, потверджену документально (для
нерухомості — довідка фірми, що має ліцензію на оцінку та документ про
право власності). Очевидно, що предмет застави має мати цінність та
користуватися попитом у разі його реалізації. Для банку головною вимогою
до вибору предмета застави є рівень його ліквідності. Майно, що
перебуває у спільній власності, може бути передано у заставу тільки за
згодою усіх співвласників. Предмет застави в необхідних випадках має
бути застрахований. Страхове свідоцтво є додатком до договору застави.
До оформлення договору застави сторонами на місці має бути проведений
огляд та оцінка майна.

Необхідною передумовою використання застави майна як форми забезпечення
кредиту є перевищення величини вартості застави над вартістю наданого
кредиту. Чим більша ця різниця, тим, в принципі, й вище забезпеченість
позики. Комерційному банкові економічно невигідно надавати кредит у
сумі, яка дорівнює (а не є меншою) вартості заставного майна.

Банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи оцінки
майна, що передається у заставу в забезпечення кредиту. Найнадійнішими
вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%): грошові кошти,
гарантії першокласних банків за умови попереднього вивчення рейтингу
банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка об’єктів
нерухомості проводиться у межах встановленого «коридору» (вилки)
нормативу, з урахуванням призначення об’єктів, місцезнаходження (регіон,
віддаленість від центру міста), ефективності використання приміщень,
ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням
ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності використання тощо.
Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають
предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну
придатності, який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Кредитор повинен мати реальну можливість погасити з вартості
заставленого майна після його реалізації основну суму боргу, відсотки,
всі витрати, пов’язані із здійсненням кредитної операції (включаючи
зберігання предмета застави), і, крім того, відшкодувати так званий
втрачений прибуток.

Важливе значення має проведення правильної ринкової оцінки вартості
предмета застави.

Вартість застави має включати суму кредиту і відсотків за ним. Банк має
право контролювати збереження заставленого майна. При оформлені договору
на заставу товарів, матеріалів чи продукції слід враховувати, що вони є
предметом застави лише до моменту їх реалізації чи переробки, після чого
договір втрачає силу і заставодавець повинен замінити предмет застави.

Предметом застави може бути рухоме майно (обладнання, машини,
оргтехніка, товари на складі тощо). У цьому разі воно передається у
володіння заставодержателю (на його склади) або за взаємною угодою
залишається у заставодавця під замком та печаткою заставо держателя. Це
окремо оговорюється в договорі застави. На зберігання заставодержателю
передаються також і цінні папери, якщо вони є предметом застави.

Ліквідні цінні папери, які вільно обертаються і котируються на фондовому
ринку, завжди вважалися надійною заставою банківського кредиту. Широкому
використанню цінних паперів як застави у вітчизняній банківській
практиці заважає нерозвинутість в Україні ринку цінних паперів і
відсутність відповідного законодавства.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у
порядку, передбачених законом. Застава рухомого майна реєструється на
підставі заяви заставодержа-теля або заставодавця у Державному реєстрі
застав рухомого майна. Така умова є необхідною, адже в іншому випадку
позичальник може заставити своє майно одразу в кількох банках і одержати
кредити, що в багато разів перевищують ринкову вартість цього майна.
Запровадження електронного реєстру майна, прийнятого під заставу
комерційними банками, дозволяє забезпечити дієвий контроль за майном,
яке заставляється під кредити.

У зарубіжній практиці банківсько-кредитної діяльності застава не набула
широкого застосування. Необхідність постійного контролю за предметом
застави, проблеми з реалізацією обтяжують комерційні банки і
відволікають від основної діяльності.

Застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави,
передається заставодавцем у володіння заставодержателю, називається
закладом. Банки намагаються використовувати заклад лише в крайніх
випадках, адже необхідність утримання приміщень для збереження
відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незручним.
В банківській практиці як предмет закладу найчастіше використовується
золото та інші дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, предмети
мистецтва, автомобілі. На жаль, поки що в Україні немає належного
досвіду ефективного використання заставних механізмів банківського
кредитування.

Гарантія як форма забезпечення повернення кредиту — це зобов’язання
третьої особи погасити борг позичальника, коли він фінансове не здатний
зробити це самостійно. Якщо гарантія надається юридичною особою, то вона
оформлюється у вигляді гарантійного листа. Банк надає кредит,
забезпечений гарантією, лише після того, як отримає гарантійний лист з
відміткою банку організації-гаранта про його зобов’язання списати з
поточного рахунка гаранта відповідну суму боргу та відсотки за позикою.

Зміст гарантійного листа має відповідати вимогам чинного законодавства і
відображати існуючі економічні реалії. Дія гарантії припиняється після
погашення відповідних позик. При виконанні зобов’язань за кредитним
договором гарант має право зворотної вимоги до боржника^Може укладатися
й окремий договір гарантії, відповідно до умов якого гарант у випадку
невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором з
банком-кредитором зобов’язується сплатити борг боржника кредитору в
розмірі позики, відсотків за позику та пені.

Формою забезпечення кредитів є також порука. В юридичній науці з позицій
цивільного законодавства «гарантія» і «поручительство» часто
розглядаються як тотожні поняття. Поручительство третьої особи
оформляється як договір поруки між банком-кредитором та поручителем.
Договір поруки має містити відповідальність поручителя за виконання на
повну суму зобов’язань позичальника. Поручитель і боржник (позичальник)
несуть при цьому солідарну фінансову відповідальність. Урегулювання всіх
спорів за договором поруки здійснюється в арбітражному порядку.

Найнадійнішими вважаються гарантії (поручительства) банків. Комерційні
банки — одні з найбільш надійних установ ринку гарантійних послуг.

Практична робота установ банків із заставою і гарантіями
(поручительствами) вимагає від банківських працівників високої юридичної
грамотності, відповідних знань у галузі цивільного і заставного права. В
економічному плані ефективність для банку гарантій і поручительств як
форм забезпечення повернення кредитів залежить від платоспроможності
організацій, які виступають у ролі гаранта (поручителя). Банк повинен у
зв’язку з цим провести об’єктивний аналіз платоспроможності гаранта
(поручителя).

Однією з форм забезпечення кредитів є їх страхування. У разі страхування
кредиту та відсотків за ним банк має ретельно перевірити фінансовий стан
страхової компанії, з якою позичальник укладатиме страховий договір.
Важливо, щоб у страховому договорі, було зазначено, що страхова компанія
повністю відповідає за кредитний ризик, включаючи й нецільове
використання позики. У країнах з розвинутою ринковою економікою
страхування банківських кредитів є окремою важливою сферою страхового
бізнесу.

За невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань
щодо повернення кредиту і виплати відсотків кредитор вправі стягувати з
нього неустойку. Неустойка є грошовим зобов’язанням боржника перед
кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і
позадоговірних зобов’язань. Згідно з Цивільним кодексом України
необхідною умовою для стягнення неустойки є факт наявності
цивільно-правового зобов’язання.

В одній кредитній операції можуть застосовуватися кілька різних форм
забезпечення повернення позики.

5. Способи надання кредиту

Ефективність здійснення кредитної операції багато в чому визначається
правильним способом надання позики.

Надання банківського кредиту може здійснюватись одночасно, періодично
або частинами (поетапно). Взаємовигідним для банку і позичальників є
надання кредиту в повному обсязі шляхом зарахування коштів на
відповідний кредитний рахунок із наступним використанням їх тоді, коли в
цьому виникає необхідність. У світовій банківській практиці
найпоширенішими способами надання позик є кредитна лінія, контокорент,
овердрафт, автоматично поновлюваний (револьверний) кредит. Кредит може
надаватися як у безготівковій, так і в готівковій формах.

Видача кредиту відбувається шляхом оплати з кредитного рахунка платіжних
документів за об’єкти кредитування чи перерахування коштів на поточний
рахунок позичальника на підставі розпорядження кредитного відділу.
Використання окремих кредитних рахунків та оплата з них
розрахунково-платіжних документів, виставлених клієнтові, дають банку
можливість здійснювати належний контроль за цільовим використанням позик
і процедурою їх погашення. Якщо кредит надається шляхом перерахування на
поточний рахунок клієнта, банку важче проконтролювати, на які цілі
використовуються надані кредити, особливо якщо рахунок позичальника
знаходиться в іншому банку.

Кредитний рахунок відкривається на договірній основі як юридичним, так і
фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати
кредити, з дотриманням вимог чинного законодавства. У практиці
діяльності вітчизняних комерційних банків найчастіше використовуються
прості кредитні рахунки.

Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, наданих шляхом оплати
розрахункових документів чи перерахування на поточний рахунок
позичальника відповідно до умов кредитного договору. Сума боргу
позичальника фіксується за дебетом кредитного рахунка, а погашення
заборгованості відображається за кредитом.

Кредитні рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком у
встановленому чинним законодавством України порядку юридичним
особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються
підприємницькою діяльністю, та юридичним особам-нерезидентам —
банківським установам.

Кредитні рахунки є активними рахунками: при наданні кредиту вони
дебетуються, а при погашенні — кредитуються. Одному і тому ж
позичальникові банк може відкрити декілька кредитних рахунків залежно
від специфіки об’єктів кредитування.

Технологія надання кредиту залежить від цільової спрямованості позики,
від мети, для реалізації якої вона надається: виробництво, інвестиції,
комерційна (торговельна) діяльність тощо.

У разі короткострокового кредитування позика може надаватися під поточну
виробничу діяльність, на закупівлю сировини, матеріалів, оплату робіт
(послуг) тощо. У разі довгострокового кредитування позика береться на
цілі, пов’язані з підвищенням технічного рівня виробництва,
стимулюванням випуску нових видів продукції, витратами, пов’язаними з
капітальним будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням
об’єктів виробничого призначення тощо. При довгостроковому кредитуванні
використовуються інші способи надання кредиту порівняно з
короткостроковими позиками. Довгостроковий кредит зараховується
позичальникові на кредитний рахунок і використовується ним на оплату
платіжних документів за поставку обладнання, машин, приладів,
матеріалів, виконані будівельно-монтажні, проектні та інші роботи. Для
цільового довгострокового кредитування відкривається кредитна лінія.

Особливості кредитування за контокорентним рахунком було розглянуто
раніше (див. розділ 3). Спосіб надання кредиту за контокорентом
пов’язаний з наявністю дебетового сальдо на контокорентному рахунку.
Кредит надається в цьому випадку в сумі дебетового сальдо на рахунку, що
виник. На контокорентному рахунку сальдо виводиться, як правило,
щоденно. Зрозуміло, що цей кредит не має чітко визначеної цільової
спрямованості; за рахунок контокорентної позички можуть здійснюватися
найрізноманітніші поточні платежі. В кредитному договорі на кредитування
за контокорентним рахунком може встановлюватися перелік платежів, що
здійснюватимуться за дебетом контокорентного рахунка. Отже, специфічними
рисами способу надання кредиту за контокорентом є знеособленість об’єкта
кредитування і автоматизм формування позичкової заборгованості.

У розвинутих країнах світу контокорентна форма кредитування вводиться
комерційними банками для першокласних найбільш надійних позичальників —
великих компаній — для надання позик на поточну виробничу діяльність.

У колишньому СРСР в умовах планової командної економіки з 30-х років
банки використовували на практиці відокремлені розрахункові і позичкові
рахунки. Лише в окремих випадках банки відкривали єдиний
активно-пасивний рахунок і проводили за ним кредитування. Так було,
наприклад, у 1966—1984 pp. при кредитуванні колгоспів за спеціальним
розрахунковим (поточним) рахунком. На основі виробничо-фінансових планів
колгоспів визначалися ліміт видачі і плановий розмір кредиту. Як
правило, такий порядок надання позики використовувався відносно
низькорентабельних і збиткових колгоспів; а оскільки такі господарства
не могли в подальшому повернути надані кредити, держава «списувала» їх.

Овердрафт (див. розділ 3) є способом короткострокового кредитування
укрупненої потреби клієнта в коштах у разі їх недостатності для
завершення поточних розрахунків. Надання кредиту у формі овердрафту дуже
поширене в практиці англійських банків.

При овердрафт! застосовується такий механізм надання позики: якщо сума
платежу, зазначена у платіжному документі клієнта, перевищує залишок
коштів на поточному рахунку, то різниця (дебетове сальдо) автоматично
оплачується банком за рахунок кредиту, але в межах невикористаного
ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту кредитування, то
позика банком не надається.

Спосіб надання кредиту на основі кредитної лінії (див. розділ 3)
дозволяє задовольняти тимчасові потреби позичальників в обігових коштах.
Для позичальника такий спосіб отримання позики є економічно вигідним,
адже відсотки сплачуються у цьому разі не з усього кредитного ліміту, а
лише за ту суму, яку фактично використав (позичив) позичальник на даний
момент.

Специфічне місце серед способів надання кредиту посідає форфейтинг (див.
розділ 2). Форфейтинг (від англ, forfeiting — відмова від прав) — це
банківська операція з придбання комерційного зобов’язання позичальника
(покупця) перед кредитором (продавцем). Операція «форфейтинг» подібна за
своїм змістом до операції «факторинг». Проте, на відміну від факторингу,
форфейтинг є одноразовою операцією, що пов’язана із стягненням грошових
коштів на основі набуття прав на товари і послуги. Форфейтинг є
комерційним зобов’язанням, що забезпечене простим або переказним
векселем (тратою) без права власника трати або векселя звернутися за
відшкодуванням до попереднього власника зобов’язання.

Форфейтинг як механізм обліку зовнішнього торговельного боргу з
використанням переказних векселів забезпечує експортерові отримання
кредиту від банку-форфейтера.

6. Способи погашення кредиту

Погашення (повернення) позики здійснюється або однією сумою одночасно по
закінченні строку користування позикою, або періодично (поступово)
протягом всього терміну дії кредитної угоди. Конкретний спосіб погашення
позики передбачається в тексті кредитного договору і термінового
зобов’язання.

Первинним джерелом погашення кредиту є доходи позичальника. У разі
фінансової неспроможності позичальника джерелом повернення позики може
виступати виручка від реалізації заставленого майна, перерахування
коштів гарантом або страховою компанією. Позика може бути відшкодована
також шляхом продажу активів позичальника, продажу акцій, отримання
позики в іншого кредитора тощо.

Згідно з умовами кредитного договору позичальник повинен добровільно
виконувати свої платіжні зобов’язання перед банком. Погашення позики
здійснюється в день настання терміну платежу чи в інший визначений
період за наявності коштів на поточному рахунку позичальника. При
погашенні позики готівкою клієнт у відповідні терміни вносить гроші в
касу банку.

Крім добровільного виділяють також примусовий спосіб погашення позик.
Сума боргу в цьому випадку списується з банківського рахунка
позичальника без його згоди (примусово) за виконавчими документами
судів.

У разі короткострокових кредитів (наприклад, під
торговельно-посередницькі операції), як правило, використовується
порядок одноразового погашення позики після закінчення терміну
кредитування. У разі довгострокових кредитів (наприклад, на інвестиційні
потреби), як правило, погашення позики здійснюється рівними частками
протягом усього терміну кредитної операції. Для банку вигідним є
регресивний механізм погашення кредиту, коли на початку погашення позики
вноситься більша частина коштів, а потім — менша. Протилежним є
дегресивний механізм погашення кредиту, коли спочатку погашається менша
сума, а потім — більша.

Найповніше сутність регресивного механізму погашення кредиту
проявляється в умовах використання так званої дисконтної позики. При
наданні цієї позики ще на початковій стадії здійснюється відрахування з
основної величини кредиту суми відсотків. У цій ситуації позичальник
одержує позику з вирахуванням відсотків, а в кінці кредитного періоду
сплачує номінальну вартість позики.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється
позичальником, як уже зазначалося, з поточного рахунка. Якщо поточний
рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за
кредитом та сплата відсотків здійснюється платіжними дорученнями
позичальника, а за умови невизнання боргу позичальником — платіжною
вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку.

Як відомо, кошти для погашення заборгованості в першу чергу
направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім —
простроченої заборгованості; сума, що залишається, направляється на
погашення основної суми кредиту.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки
здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у
позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені
обставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх
усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між
позичальником і банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору.

Своєчасно непогашені позички обліковуються в банку як несплачена в строк
заборгованість. Якщо, незважаючи на всі заходи банку щодо позичальника,
погашення наданих позичок не проводиться, кредит вважається сумнівним до
повернення.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків
(комісій) і відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту
банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених
договором. Порушення термінів погашення позик негативно впливає на
підтримання фінансової стабільності банку, знижує його кредитну
активність.

Банк повинен вживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення повного і
своєчасного погашення позики. Якщо вжиті заходи не дають необхідного
ефекту, то банкові залишається вимагати від позичальника погашення боргу
за рішенням судових органів. Комерційні банки зобов’язані у кожному
випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування
кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому
чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення —
порушувати у суді справу про банкрутство.

Важливою юридичною нормою щодо механізму погашення кредитів є термін
позовної давності щодо погашення позик. У США не існує поняття строку
позовної давності щодо погашення позик приватними особами.

В умовах платіжно-фінансової кризи в кредитній сфері завжди виникають
труднощі з погашенням наданих позик. В Україні загальний обсяг
проблемних (прострочених та сумнівних) кредитів у першому півріччі 2001
р. становив 9,6% кредитного портфеля комерційних банків. Це досить
високий показник, особливо зважаючи на недостатність капіталу
вітчизняних банків на покриття втрат за кредитами. У світовій
банківській практиці частка проблемних кредитів, більша за 8—10°/»
вважається суттєвим негативним чинником, здатним спровокувати загальну
банківську кризу.

Випадки непогашення кредиту мають регулярно і постійно аналізуватися
банками.

Повне повернення позики з відсотками і закриття кредитної справи є
завершальним етапом кредитного процесу.

7. Моніторинг кредиту: контроль за виконанням умов кредитної операції

Забезпечення ефективності та надійності здійснення кредитних операцій
вимагає від комерційного банку організації постійного моніторингу всіх
стадій реалізації кредитного процесу. Проведення моніторингу кредиту
починається відразу після надання позики клієнту (отримання ним позики).
Основна мета, яку ставить банк при здійсненні контролю за ходом
кредитних операцій, полягає у налагодженні ефективної організації
кредитного процесу і пошуку досконаліших механізмів кредитування.

Банківський контроль та управління кредитним процесом — необхідна
передумова оптимізації системи організації кредитування в комерційних
банках.

У процесі контролю за кредитними операціями особливу увагу банк повинен
приділяти таким проблемам: дотримання принципів кредитування (цільової
спрямованості, забезпеченості, терміновості); виявлення проблемних
кредитів і розробка заходів з ліквідації заборгованості; аналіз якості
та структури кредитного портфеля банку в цілому; контроль кредитного
ризику; моніторинг кредитного ринку і розробка заходів щодо розширення
участі в ньому банку тощо. Вимога щодо своєчасності і повноти погашення
кредиту невіддільна від питання постійного контролю за розміром і якістю
отриманого забезпечення. Банк здійснює контроль за цільовим
використанням позики, адже кредит надається тільки для цільового
фінансування конкретного господарського проекту чи комерційної операції.
За невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе згідно з
кредитним договором зобов’язань винна сторона відшкодовує іншій стороні
всі заподіяні останній у зв’язку з цим збитки, а також сплачує штрафи,
пеню, неустойки, передбачені умовами кредитного договору.

Контроль за кредитними операціями — надзвичайно важливий, адже кредитна
діяльність комерційних банків не є централізовано регламентованою. Банки
самостійно визначають порядок залучення та використання коштів,
проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і
комісійних винагород. Банки відповідають за своїми зобов’язаннями перед
клієнтами всім належним їм майном і коштами.

З метою регулювання кредитної сфери, як в західних країнах, так і в
Україні Центральний банк обмежує суму кредиту, яка може бути надана
одному позичальникові (див. розділ 3). Це дозволяє уникнути надмірної
концентрації кредитів і зменшити кредитний ризик.

Лише суворий контроль за кредитним процесом в цілому дозволяє
забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій
комерційних банків. Звідси випливають два правила, які є важливими для
успішної кредитної діяльності будь-якого банка: 1) кожний банк повинен
мати свою систему моніторингу кредитних операцій; 2) кредитний контроль
мають здійснювати найбільш кваліфіковані й досвідчені працівники банку.

Як в економічному, так і в юридичному аспектах на перше місце в
комерційних банках виходить завдання забезпечення внутрішнього контролю
за дотриманням банківських інструкцій і положень щодо проведення
кредитних операцій.

Для ефективного контролю за виконанням умов кредитного договору
економісти кредитного відділу банку формують і ведуть «кредитну справу»
кожного позичальника в розрізі конкретної позичкової операції. У
кредитну справу підшиваються всі документи, які стосуються цієї
кредитної операції. Кредитні працівники банку повинні перевіряти
правдивість і достовірність звітної або іншої бухгалтерської та
облікової документації позичальників. Для моніторингу вчасності
погашення позичальником заборгованості за кредитом кредитні працівники
банку складають на основі термінових зобов’язань перелік сум платежів за
строками. Використовуючи цей перелік, вони контролюють повноту погашення
даних платежів.

У разі несвоєчасного погашення боргу за позикою та сплати відсотків
(комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення
кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах,
передбачених договором. Багаторазова пролонгація позики негативно
відбивається на ліквідності позичкового портфеля банку і збільшує
кредитний ризик. Як виняткове вирішення проблеми безнадійних кредитів
комерційний банк може розглядати процедуру банкрутства позичальників.

Банк повинен обов’язково вживати заходів щодо запобігання безнадійним
боргам. Методи, використовувані в цьому випадку, можуть бути
найрізноманітнішими. Але завжди необхідно здійснювати ретельний контроль
і вивчення кожної кредитної операції і кожного кредитного рахунка на
предмет можливих збитків.

Професійним обов’язком кредитних працівників є виявлення на ранніх
етапах кредитного процесу ознак зародження фінансових труднощів у
позичальників і вжиття відповідних заходів щодо захисту економічних
інтересів банку. Результатом посилення контролю за кредитними операціями
комерційного банку є позитивні зміни в цільовій спрямованості позик,
оптимізація сфер вкладення кредитних ресурсів, отримання додаткових
гарантій щодо забезпечення погашення кредитів, поліпшення окремих
компонентів і в цілому системи організації кредитного процесу та ін.

Важливе економічне та юридичне значення моніторингу кредитних операцій в
сучасній банківській практиці України пов’язане зі зловживаннями, що
часто мають місце при видачі позик. Кредитні відносини стали в умовах
кризової економіки одним з найбільш уразливих місць для кримінальних
посягань. Найпоширенішим способом отримання незаконних кредитів є
створення фіктивних комерційних фірм (організацій) без наміру займатися
господарською діяльністю. Такі організації «самоліквідуються» після
одержання банківського кредиту. Мають місце також випадки отримання
кредитів незаконним шляхом за допомогою злочинного зговору
недобросовісних позичальників з представниками банку. Зрозуміло, що ці
кредити з самого початку зорієнтовані на неповернення.

Порядок здійснення моніторингу кредитних операцій має бути закріплений у
банківських інструкціях і положеннях про кредитування.

Похожие записи