Реферат на тему:
Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії
Сучасний монетаризм як один із напрямів економічної думки виник у 60-х
роках ХХ ст. у зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале
зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася
за кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20—30-х
років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та
безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування»
державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і монетарну
політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.
Сучасний монетаризм сформувався в 60—70-ті роки, коли особливо
загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду
виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за
кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.
Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по
суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У
процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські
дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що
не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і
кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство
принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була
методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно,
сприятиме їх взаємному зближенню.
Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано
виходом у світ наукових праць представників «чиказької школи» на чолі з
М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією
М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960»
(автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).
Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються
теорії грошей та монетарної політики, є такі положення:
Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка
внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання,
монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду — вільна ринкова
економіка, що базується на приватній власності, є потенційно
гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні
сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності в
економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо,
то це результат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище
праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» М. Фрідман та
А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929—1933 рр., що
розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою
ФРС, що призвела до надмірного скорочення пропозиції грошей і
платоспроможного попиту.
Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від
сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії»,
яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки
грошова сфера безпосередньо пов’язана з діяльністю держави (через емісію
грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо
збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної
економіки.
Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить
з грошової сфери, то остання має бути центральним об’єктом державного
регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної
реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому
держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними
методами, аби максимально виключити пряме втручання в економічну
діяльність суб’єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні
методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи
зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах
монетарної політики.
Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових
явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та
А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у
тіснішому кореляційному зв’язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями
та генеруючою їх нормою процента, які визнаються кейнсіанцями
вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін,
чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в
обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний
чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на
кон’юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали
регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових
явищ, згладжування коливань ділового циклу.
Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у
своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера: M ( V =
P ( Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив
грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи — на вплив
цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця
відмінність не заперечує принципової тотожності їх позицій щодо
центрального положення кількісної теорії — про вплив кількості грошей на
ціни. Адже величина PQ — це фактично обсяг валового національного
продукту. Тому рівняння обміну можна записати так:
M ( V = ВНП,
де ВНП — номінальний валовий національний продукт. Але суть указаного
рівняння і взаємозв’язок його складових від цього не змінюються.
Досить близькою до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо
швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують,
що величина V стабільна на коротких часових інтервалах, а змінюється
лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і
можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися
від чинника V при визначенні впливу М на рівень цін на всіх часових
інтервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками
класичної кількісної теорії.
Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи
змушені були по-новому сформулювати і «передатний механізм», звівши його
до формули: М — По — Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на
попит (По) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видається досить
ефективним, оскільки тривалість передатного процесу є короткою і
можливість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає
можливість оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансованість
попиту і пропозиції на ринку.
&
F
gd?U
&
&
&
&
F
U
ph+бував пояснити той механізм, що скритий у «чорному ящику», через
портфель активів, якими володіють усі економічні суб’єкти. Усі власники
таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до
співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінансових і
нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура
активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб’єкти будуть
більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить
попит на товарних і фінансових ринках і стимулюватиме розширення
виробництва. У кейнсіанському аналізі портфель активів включає лише один
актив — облігації, що не дає можливості виявити цей шлях впливу М на
виробництво.
Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом
регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до
кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції
грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до зростання
платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального
ВВП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального
ВВП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.
Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило»
довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися
«накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а
підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно
до середньорічних темпів зростання ВВП та очікуваної інфляції. Згідно
з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою,
яка дістала назву «рівняння Фрідмана»:
( М = ( Р + ((,
де ( М — середньорічний темп приросту маси грошей, % за тривалий період;
( Р — середньорічний темп очікуваної інфляції, %;
( ( — середньорічний темп приросту номінального ВВП, %.
Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного
зростання М для США в той період коливалися в межах 3—5% на рік. Якби
центральний банк США утримував пропозицію грошей протягом тривалого часу
в цих межах, то середній рівень цін залишався б незмінним. У разі
перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручування інфляції, а при
більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнеться дефляція,
скорочення темпів зростання ВВП і навіть його зменшення.
Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної
теорії:
визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює
зв’язок між М і Р та робить їх динаміку непропорційною;
між зміною М та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний
часовий лаг, який теж ускладнює зв’язок між М та Р і повинен
враховуватися в монетарній політиці;
ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати
кількісної теорії — пропорційності й однорідності, і вони замінюються
постулатом асинхронності в динаміці М і Р;
держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні
проблеми, а на перспективні — передусім на підтримання цін на
стабільному рівні.
Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його
рекомендації — в економічній практиці. Його притягальна сила полягає у
такому:
у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що
діє подібно до золотого стандарту;
у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних
проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання
інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем
грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при
регулюванні грошової сфери;
у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та
соціальних негараздів — ним є орган, який допустив надмірне зростання,
або надмірне скорочення М в обороті;
у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті
його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для
нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для
розвитку.
Разом з тим ідеї сучасного монетаризму не залишилися застиглими догмами.
Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній
ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або
вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і
шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та
монетаризмом.
Література
Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.
Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5
квітня 2001 р.
Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» // Вісник НБУ. —
1996. — № 5.
Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.
Долан Э. Дж., Кэмпбэлл К. Л., Кэмпбэлл Г. Дж. Деньги, банковское дело и
денежно-кредитная политика. — М.; Л., 1991.
Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.
Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. — К., 1999.
Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.
Усоскин В. М. Современный коммерческий банк: управление и операции. —
М., 1993.
Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996.
Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей. — К., 1999.
Деньги / Под ред. А. А. Чухно. — К., 1997.
Савлук М. І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України
// Фінанси України. — 1997. — № 2.
Савлук М. І., Сугоняко О. А. Чи вистачає грошей економіці України? //
Вісник НБУ. — 1997. — № 4.
Савлук М. І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та
оцінка її ефективності // Вісник НБУ. — 1999. — № 1.
Отже, монетаристи не виключали зовсім державного регулювання, тільки
змістили його спрямованість із сектора реальної економіки на грошовий
сектор, а всередині останнього на перше місце поставили методи
монетарної політики як найбільш адекватні саморегулюванню господарської
системи.
Темпи очікуваної інфляції визначаються не по всій інфляції, а за
винятком тієї її частини, яка спровокована неекономічними чинниками
(діями держави, профспілками тощо).
США та Великобританія з 80-х років переорієнтували свою монетарну
політику на грошове правило М. Фрідмана й одержали позитивні результати.
У 80—90-ті роки темпи інфляції знизились більше ніж удвічі, темпи
зростання ВНП утримувалися в середньому на рівні 3—4% у рік.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
