ПОНЯТТЯ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.СУТЬ І СТРУКТУРА КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

Необхідною умовою ефективної організації кредиту як форми економічних
відносин і невід’ємного елементу процесу розширеного відтворення є
функціонування кредитної системи.

Суть кредитної системи може бути виражена двояко:

1) кредитна система ( це сукупність кредитних відносин, форм кредиту,
методів кредитування і кредитних установ;

кредитна система ( це сукупність кредитних установ країни.

Частіше використовується друге визначення, що є більш вузьким та точніше
характризує інституційну форму організації кредитних відносин в
суспільстві через кредитні установи, які акумулюють вільні грошові кошти
і надають їх у позику.

Процес формування і розвитку кредитної системи визначається двома
об’єктивними економічними передумовами:

на певному етапі суспільного розвитку з’являється потреба у специфічній
формі підприємницької діяльності, пов’язаної з нагромадженням та
розподілом тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку;

розвиток товарного виробництва і розширення торгівлі обумовили зростання
обсягів грошового обороту, що викликало необхідність його організації і
технічного обслуговування.

Перша передумова пов’язана з виникненням власне кредитних відносин, що
визначаються нерівномірністю та асинхронністю індивідуальних процесів
відтворення. Незбіг у часі між частиною здійснюваних витрат і
надходженням необхідних для цього доходів, викликаний об’єктивними
економічними причинами, є характерним для переважної більшості суб’єктів
ринку. У результаті, з одного боку, нагромаджуються значні суми
тимчасово вільних від обороту коштів, а з іншого, ( відчувається потреба
у додаткових грошових ресурсах. Розв’язується дане протиріччя за
допомогою інститутів кредитної системи, у яких акумулюються тимчасово
вільні кошти підприємств, держави, населення, що використовуються на
засадах повернення з метою задоволення економічних та соціальних потреб
суспільства. Крім того, у діяльності кредитних установ як специфічній
формі підприємницької активності виявляється перевага об’єднання
багатьох індивідуальних ризиків, що призводить до їх загальної
мінімізації та сприяє оптимальному переливу капіталів між суб’єктами
господарювання.

Друга передумова формування кредитної системи визначається особливостями
взаємодії суб’єктів ринку між собою, що здійснюється через кругооборот
матеріальних цінностей і грошових коштів в економіці. Потоки товарів і
послуг в господарстві повинні врівноважитись відповідними грошовими
потоками, які, крім того, обслуговують фінансову систему, маючи
односторонній характер, а також забезпечують рух капіталів на грошовому
й фондовому ринках. Безпосереднє спрямування грошових потоків від одних
суб’єктів ринку до інших є часто-густо економічно недоцільним, а
зростаючі масштаби товарного виробництва і обігу роблять таку практику
неможливою із-за значних витрат. Дані обставини зумовили об’єктивну
потребу в упорядкуванні й технічній організації руху грошових коштів в
економіці, що і здійснюють інститути кредитної системи, виконуючи роль
основних посередників у забезпеченні руху грошових коштів між різними
суб’єктами ринку. Тим самим стоворюються базові передумови для
організації економічного циклу, оскільки від своєчасного отримання
коштів залежить ефективність господарювання не лише окремих економічних
суб’єктів, але і темпи економічного росту країни в цілому.

Формування кредитної системи як сукупності кредитних установ
визначається характером існуючих в країні кредитних відносин та
відповідних їм форм кредиту. На різних етапах суспільного розвитку склад
кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції кредитних
відносин, що є тією основою, яка загалом визначає кінцеву структуру
кредитної системи. Етапи такого розвитку (еволюції) можна визначити
наступним чином:

1. Найпростіші форми кредитних відносин, що реалізуються між кредитором
і позичальником без участі посередників. У цих умовах кредитна система
відсутня. Однак за такої форми стосунків домінує елемент випадковості в
укладенні кожної конкрентної кредитної угоди, а також існують протиріччя
між розмірами і строками вивільнення коштів у кредитора та відповідними
потребами у позичальника, що суттєво гальмує розвиток як кредитних
відносин, так і всієї економіки.

2. Виникнення посередників, що виконують банківські функції, акумулюючи
тимчасово віільні кошти і надаючи їх у позику, а також здійснюючи
розрахунки між різними суб’єктами ринкових відносин. Функціонування
посередників дозволяє поєднати інтереси кредиторів і позичальників у
масштабах економіки в цілому, створити оптимальні умови для руху
капіталів і суспільного прогресу. Домінуючою формою кредитних відносин
при цьому поступово стає банківський кредит.

3. Поява і розвиток спеціалізованих фінансових посередників, що
здійснюють обслуговування тих сегментів ринку, які не зайняті банками.
Спеціалізація окремих посередників на тих чи інших операціях або
обслуговуванні певних суб’єктів ринку вигідно доповнює кредитну систему,
збільшуючи асортимент фінансових послуг, що надаються різним учасникам
процесу розширеного відтворення.

4. Створення єдиного регулюючого органу кредитної системи ( центрального
банку, що виконує функції управління процесами організації
кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування господарства. Даний
етап виводить кредитні відносини на якісно новий ( регульований рівень,
що дозволяє активно використовувати різні інструменти і важелі
державного впливу на функціонування кредитного механізму з метою
усунення диспропорцій в економіці.

Розглянуті етапи розвитку кредитних відносин і кредитної системи
визначили особливості формування її структури в нинішньому виді. І хоча
у різних країнах кредитні системи відрізняються за конкретним складом
інститутів, їх функціональною спеціалізацією відповідно до національних
особливостей, в цілому можна визначити загальну структурну схему
побудови кредитної системи та ієрархію її елементів, що є характерними
для ринкової економіки.

Усі інститути кредитної системи поділяються на три основні групи: 1)
центральний банк; 2) комерційні банки; 3) спеціалізовані
кредитно-фінансові інститути (парабанки). При цьому перші дві групи
складають окрему ланку організації кредитних відносин і являють собою
банківську систему країни, тоді як третя група формує відносно
відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на
виконанні окремих операцій (мал.1).

Функціональне розмежування різних ланок кредитної системи об’єктивно
зумовлене відмінностями у методах діяльності на фінансовому ринку,
способах участі у процесі перерозподілу капіталів та забезпеченні руху
коштів між різними суб’єктами ринкових відносин.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у
кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк ( це особлива
установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх в кредит,
здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних
банків, що функціонують в країні, утворює банківську систему, яка є
складовою частиною кредитної системи.

Банки ( невід’ємна риса сучасного ринкового господарства.
Опосередковуючи зв’язки між різними галузями економіки, вони перебувають
в центрі ділового життя суспільства, здійснюють найрізноманітніші види
операцій, пов’язаних з рухом капіталів, організацією грошового обігу,
фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами,
посередницькими послугами, управлінням майном та ін. Банки як
підприємства особливого роду забезпечують господарський оборот
необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації
ділового циклу.

Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи
зокрема виявили необхідність у регульованому підході до організації
кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх
банківських установ залежно від ролі і їх функцій на два рівні:

1. центральний банк, що реалізує грошово-кредитну і валютну політику
уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є
банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2. комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес
кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв’язку між собою
й утворюють ядро кредитної системи, на яке припадає основне навантаження
( фінансово-кредитне обслуговування економіки. У той же час в структурі
кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим
кредитно-фінансовим інститутам, що являють собою окремий небанківський
вид кредитних організацій.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність
на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг,
функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький
спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових
інститутів дозволяє заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з
тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються
незаповненими банківськими установами.

Ефективна діяльність кредитної системи у будь-якій країні з ринковою
економікою передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів за
дворівневим принципом: перший рівень ( центральний банк країни; другий
рівень ( комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінасові інститути.
Така структура дозволяє оптимально організувати відносини між різними
ланками кредитної системи, забезпечуючи належний рівень координації та
регулювання їх діяльності з метою найбільш повного задоволення потреб
різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах.

Щоправда можлива і однорівнева схема організації кредитних установ.
Однак така практика у більшій мірі є характерною або для ранніх стадій
розвитку кредитної системи, коли відсутній центральний банк, або для
країн з адміністративно-командними методами управління господарством, де
єдиний державний банк самостійно виконує усі функції кредитної системи.
Становлення і розвиток повноцінних ринкових відносин довели
неспроможність такої організаційної побудови як в першому, так і у
другому випадках.

Дворівнева організація кредитної системи дозволяє ефективно розподілити
адміністративно-регулюючі та операційні функції між центральним банком і
усіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень
обслуговування усіх суб’єктів ринкових відносин.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, що
являє собою комплекс засобів, які забезпечують нормальне функціонування
інститутів кредитної системи. Основними елементами цієї інфраструктури
є:

1. Нормативно-правове забезпечення, що включає систему законів і
підзаконних актів, які юридично визначають і регламентують сфери
діяльності кредитних інститутів.

2. Системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають
діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під
контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих
комерційних банків.

3. Національні асоціації банків та інших кредитних установ, об’єднаних
за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і
встановлення для них основних правил ведення бізнесу, тобто
саморегулювання.

4. Інформаційне забезпечення, що передбачає наявність спеціалізованих
організацій, які виводять рейтинги банків, централізованих систем
інформації про клієнтів, публікацію спеціальних видань із статистичними
та аналітичними матеріалами про стан грошово-кредитної сфери економіки.

5. Розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань
між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв’язку,
клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть знаходитись під
контролем центрального банку або виступати самостійними організаціями.

6. Інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що
може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізованими
організаціями.

7. Сиситема підготовки кадрів для інститутів кредитної системи, що
включає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи
в кредитних установах.

Таким чином, не здійснюючи безпосередньо операцій інститутів кредитної
системи, її інфраструктура створює оптимальні умови для виконання
банками і небанківськими кредитно-фінансовими інститутами своїх функцій.

11.2. ПОХОДЖЕННЯ І ФУНКЦІЇ БАНКІВ

Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у
всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової
економіки. Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений
еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху
економічного прогресу суспільства.

>

@

B

f

?

f

&

&

&

dh`„7a$gd3/4″b сів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до
існування якого належать перші історичні згадки про діяльність
стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських
банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали
процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під
заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів,
виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у
торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та
довіреної особи при укладанні різних угод.

Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де
початково банківські операції здійснювались окремими храмами,
найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський,
Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть
цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць
храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням до
релігії. Амфіктіони, що завідували храмами, розуміли невигідність
простого зберігання величезних цінностей, що концентрувалися у їх
сховищах, а тому пускали в оборот довірені храму гроші, більша частина
яких надавалась у позику під проценти містам та приватним особам.

Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали
відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім
храмів і рпиватних осіб здійснювати банківські операції. У Греції цих
осіб називали трапезитами (від грецьк. “трапеза” ( стіл), оскільки
початково банківські обороти полягали у розміні готівкових грошей, що
здійснювався за столами на ринках. В епоху надзвичайної розмаїтості
грошових знаків такі операції потребували високої кваліфікації мінял, що
викликало довіру до них та надавало можливість зберігати й
розпоряджатися чужими коштами. Передані трапезиту гроші надавались в
кредит під заставу рухомого майна, рабів, домів, земель, а також
вантажів на кораблях і самих кораблів. Рівень процентних ставок при
цьому був досить високим ( від 10 до 36% річних, що було пов’язано із
значним попитом на вільні капітали, а також із високими прибутками від
торговельних оборотів (внаслідок використання праці рабів). Усі отримані
вклади заносились трапезитами в особливий реєстр із вказанням суми та
імені вкладників, які могли доручати отримання своїх грошей іншим
особам, що сприяло поширенню такого способу платежів, як списання коштів
у книгах банкіра.

У стародавньому Римі банківська дільність хоча і була схожа на грецьку,
однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що
визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів
порівняно з банкірами Греції.

У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса” ( стіл),
розпочали свою діяльність з роміну грошей. Згодом вони отримували кошти
на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу
рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. Зростаюча
внаслідок внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя
тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи,
що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею
цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.

Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали
банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався
здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex
rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких
відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і
дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини (
“accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від
клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли
розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з
наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на
сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації
значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки
вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів
асоціації.

Значні обсяги грошових оборотів сприяли появі відділень римських
банкірських домів у різних країнах. При цьому із становленням єдиної
монетної системи в імперії, втрачали своє значення грошово-обмінні
операції, натомість набували розвитку деякі нові види функцій, що
здійснювалися банкірами Риму ( організація аукціонів, ведення справ,
пов’язаних з отриманням спадщини, розподілом майна, посередництвом у
торговельних угодах та інші.

Розквіт банківської справи в античну епоху змінився тимчасовим занепадом
в період раннього середньовіччя, що було пов’язано з деяким зниженням
ролі товарно-грошових відносин та натуралізацією господарства.

Однак феодальна роздробленість європейських країн та велика кількість
грошових знаків, які перебували в обігу, стримували розвиток торгівлі,
що зумовлювало необхідність у здійсненні міняльних операцій, при чому в
значних масштабах. Найбільшого поширення ці операції спочатку отримали в
Італії, міста якої вже у X ст. набули ролі світових центрів торгівлі,
куди стікались товари і гроші з різних країн. Саме слово “банк” походить
від італійського “banco”, що означало стіл, лавку чи конторку, за якою
обмінювались монети. Міняли сиділи біля столу, вкритого зеленим сукном,
на якому лежав реєстр укладених договорів та були розкладені монети.
Таким чином, обмінні операції, що в сучасних банках належать до числа
другорядних, стали основою розвитку банківської справи у середньовічній
Європі.

Італійські міняли, як і їхні попередники в античний період, активно
проводили операції з прийому вкладів, переказу коштів по записах у
книгах, видачі позик, а також сприяли появі й організації вексельного
обігу. І хоча дані форми підприємницької діяльності приватних осіб мали
всі ознаки банківських операцій, самі банки як установи у сучасному
розумінні цього слова з’явились пізніше.

Так, у 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який
початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав
діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім
видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки
поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших
організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено
Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного
товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та
поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту.
Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка
державних фінансів.

Розширення мануфактурного виробництва й торгівлі сприяло укрупненню
банківської справи у формі банкірських домів та комерційних банків, що
стали з’являтися у провідних торгогвельних центрах Європи 16-17 ст. (
Нідерландах, Німеччині, північній Італії. Особливе місце належало
спеціальним жиробанкам, що створювались купівецькими гільдіями ряду міст
для здійснення безготівкових розрахунків між своїми постійними
клієнтами. Зокрема, у 1609 р. було засновано вкладно-розмінний банк в
Амстердамі, а в 1619 р. ( подібний до нього банк у Гамбурзі.

Жиробанки приймали вклади в монетах чи зливках дорогоцінних металів і
здійснювали розрахунки згідно наказів, одержаних від власника коштів.
При цьому банком самостійно встановлювались власні одиниці розрахунку,
виходячи із ваги чистого золота і срібла, що в умовах постійного
зниження вагового вмісту монет державної чеканки суттєво підвищувало
попит на банківські гроші. Однак кредитні операції жиробанків мали
обмежений характер в силу нестабільності політичної ситуації та
незадовільних умов грошового обігу, у зв’язку з чим необхідно було
дотримуватися практично 100%-го забезпечення клієнтських внесків
дорогоцінними металами.

Збільшення торгових оборотів сприяло подальшому розвитку й концентрації
банківських операцій, що знайшло відображення у створенні акціонерних
банків, які активно займалися кредитування промисловості і торгівлі.
Серед перших установ такого типу були заснований у 1694 р. Банк Англії,
а також Банк Шотландії, створений у 1694 р. Промисловий переворот, що
спершу відбувся в Англії, а згодом і в інших країнах Європи, зумовив
швидке зростання числа банків, які акумулювали значні грошові ресурси та
через розрахункові й кредитні операції почали обслуговувати весь процес
суспільного виробництва.

Таким чином, витоки сучасної банківської справи лежать у діяльності як
стародавніх банкірів, так і мінял у середні віки. Банківска справа є
невід’ємним елементом товарно-грошових відносин, розвиток яких і
визначив процес формування універсальних інститутів кредитної системи (
банків.

Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умовах можуть бути
виражені за допомогою його функцій, що одночасно розкривають і суть
банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними
функціями банків є:

посередництво в кредиті;

2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал;

3) посередництво в платежах;

створення кредитних засобів обігу.

Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками грошових
коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообороту капіталів
підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між
тими суб’єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими
учасниками економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового
капіталу. При цьому вирішується протиріччя між розмірами коштів, що
пропонуються в позику, та величиною попиту, що на них пред’являється, а
також між строком, вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці
кошти потрібні позичальнику.

Таким чином, банки сприяють вільному переливу капіталів в економіці,
виходячи із найбільш ефективних сфер їх застосування. Посередництво
банків у кредитних відносинах дозволяє також суттєво знизити ризик в
економічній системі, оскільки банки мають більш широкі можливості
визначення стану платоспроможності позичальників, а також диверсифікують
кошти своїх клієнтів, що знижує імовірність втрат.

Банківський кредит є однією з найбільш зручних та гнучких форм залучення
коштів суб’єктами ринку, що дозволяє максимально враховувати потреби
конкретного позичальника.

Акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал визначає роль
банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес
нагромадження в господарстві. Стимули до нагромадження і заощадження
грошових ресурсів формуються на основі гнучкої політики банків, що
пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді
різноманітних депозитів, які приносять дохід у формі проценту.
Сконцентровані таким чином ресурси перетворюються на позичковий капітал,
що використовується банками для надання кредиту підприємствам.
Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення
споживання, тобто загальний економічний розвиток суспільства.

Функція посередництва у платежах полягає в організації банками
безготівкових розрахунків між суб’єктами ринку шляхом перерахування
коштів по їхніх рахунках або заліку взаємних вимог. Підприємства,
організації, населення, державні установи, утримуючи свої кошти на
банківських рахунках, активно використовують їх як засіб
взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне і повне виконання
доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів. З цією метою
застосовуються найбільш сучасні форми обчислювальної техніки і
комунікацій, які дозволяють в оптимальні строки проводити розрахунки та
забезпечують надійний контроль за їх здійсненням.

Створення кредитних засобів обігу полягає в тому, що банки на основі
кредитно-розрахункових операцій забезпечують потреби господарського
обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей.
Дані операції пов’язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в
тому, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його
розрахунковий рахунок. В межах цієї суми клієнт може одержати готівку
або виписувати чеки для розрахунків. У результаті банк по суті створює
додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню
залишку на поточному рахунку і не супроводжеється реальним внесенням
коштів до банку. Дана функція банків сприяє підтриманню належної
еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до
потреб господарського обороту.

Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв’язку між собою та
відображають базові напрями діяльності діяльності банків і їх роль в
економіці. Однак ними не вичерпується уся гама найрізноманітніших
операцій, які спроможні здійснювати сучасні банки. Особливості цих
операцій визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ,
яка в першу чергу грунтується на поділі банків на центральні й
комерційні.

Похожие записи