Реферат на тему:

Особливості функціонування інвестиційних фінансових посередників

Певний сегмент у загальному обсязі ринку фінансових послуг займають
товариства взаємного кредитування — кредитні спілки й кооперативи.

Ідея кредитного руху не нова, а тому кредитні спілки на фінансовому
ринку завжди і за будь-яких умов мали  свою нішу.  Вони,  як школа
економічного   виживання,   створюють   повнокровну   фінансову  
систему, здатну надавати рядовим громадянам країни фінансові послуги на
вигідних для  них  умовах,  при  тому  що  управляють  подібною 
системою  самі громадяни.

Кредитні кооперативи являють собою форму організації взаємного
кредитування громадян, фізичних осіб, які не вдаються по допомогу до
банків, якихось зовнішніх джерел кредитування, а працюють за типом каси
взаємодопомоги. Кредитні спілки виникають і з’являються стихійно, вони
здатні до самоорганізації. Вони працюють в умовах відсутності певної
нормативної бази, їхній юридичний статус визначається через загальні
норми цивільного права. Кредитні кооперативи виникають поза системою
споживчої кооперації. Як безприбуткові організації вони не підлягають,
юрисдикції центрального банку і потребують розробки окремих правових
норм.

Вітчизняний і зарубіжний досвід переконує, що товариства взаємного
кредитування — корисні й ефективні джерела фінансової підтримки
підприємництва. Це дуже актуально для сучасного стану економіки України.

Варто зазначити, що самоорганізація малого підприємництва може значно
поліпшити підприємницький клімат в Україні. У цьому разі немає потреби
витрачати державні кошти і збільшувати штат державних службовців.
Достатньо зосередити зусилля на створенні оптимальної законодавчої  
бази   та   розвинутої   інфраструктури   малих   підприємств.
Особливої   уваги   слід   надавати   проблемам   формування  
ефективних механізмів взаємодії держави з громадськими ініціативами,
громадськими об’єднаннями підприємців і виникненню відносин соціального
партнерства між владою та підприємцями.

Обмеженість економічних і політичних можливостей не дає змоги малому
підприємництву в Україні конкурувати на цьому проміжку часу з великими
корпоративними структурами. Тому повинні використовуватися інші
можливості.

Можна виділити три основних напрямки компенсації браку ресурсів у малого
підприємництва:

1)  дійова   система  державної  підтримки   альтернативного   сектора
економіки;

2) сприяння з боку великих підприємств або спеціалізованої організації
(банк, університет, бізнес-центр тощо) розвитку частини підприємств
наданням їм на основі повернення різних ресурсів;

3) самоорганізація і кооперування малих підприємств на соціально —
політичній (громадські об’єднання підприємців, громадсько-політичні рухи
та   їх   парламентське   представництво)   і   економічній  
(підприємницькі мережі, кредитні й збутові кооперативи тощо) засадах.

Третій напрямок поки що не дістав в Україні відповідного розвитку зі
об’єктивних   причин.   Але   така   форма,   як   кредитні   спілки,  
існує   і розвивається. Кредитні спілки в Україні сьогодні вже завоювали
право на життя і знайшли своїх прихильників як серед широких верств
населення, так і в колі представників державної влади.

В активах кредитних спілок нині знаходиться майже 1,5 млн. грн. Двісті
кредитних спілок, що вже зареєстровані, 15 тисяч членів. Все це ще дуже
й дуже мало, якщо порівняти зі світовим досвідом чи навіть з українською
історією початку XX сторіччя. Сьогодні у США кредитні спілки об’єднують
60 млн. громадян і оперують коштами в 300 млрд. доларів. А на
українських землях на початку XX сторіччя існувало понад 3 тисячі
кредитних спідок та інших ощадно-позичкових товариств, що об’єднували
більш як 2 мільйони осіб.

Відсутність   вільних   державних   коштів   для    фінансування
підприємницьких проектів потребує пошуку інших альтернативних джерел,
одним із яких можуть і повинні стати діючі в Україні кредитні спілки.  
Вони   порівняно   з   комерційними   банками   будуть   зацікавленні
займатися   малими   кредитами   і   враховувати   невеликі   за  
розмірами фінансові проблеми підприємців.

З 1993 року в Україні реалізовуються програми технічної допомоги
розвитку кредитних спілок, фінансовані урядами США і Канади, що
адмініструються відповідно Всесвітньою радою КС та Канадською
кооперативною асоціацією. У рамках цих програм і поза ними велику
допомогу в становленні руху кредитних спілок надають українські кредитні
спілки США та Канади. В спільній заяві Президента України Леоніда Кучми
і Президента Сполучених Штатів Америки Уїльяма Дж.Клінтона, яку було
проголошено під час зустрічі на найвищому рівні 11—12 травня 1995 року,
зазначається: «…Президент Клінтон оголосив н програму   технічної  
допомоги   й   навчання   для   підтримки   розвитку І кредитних спілок
у відповідь на зацікавленість України в розширенні сфери заощаджень і
кредитних послуг для споживачів та малого бізнесу…».

У 1994 і 1996 роках у Києві, Львові та Івано-Франківську проведено дві
світові конференції українських кредитних спілок, у яких брали участь
близько 170 лідерів українських кредитних спілок США та Канади і понад
100 керівників КС України. Із квітня 1995 року при НАКСУ функціонує
навчально-методичний центр, у якому за півтора роки пройшло навчання
більш як 400 лідерів і активістів КС України. Центр фінансується 00Н
та-українськими кредитними спілками США.

У 1995—1996 роках Національна асоціація КС України працювала наді
розробкою законопроекту «Про кредитні спілки». Проект отримав І
експертні   оцінки   відповідних   міністерств   і   відомств  
України,   його доопрацьовувала робоча  група  при  Комісії Верховної
Ради  з  питань фінансів та банківської діяльності, ініціювало прийняття
цього закону також Міністерство економіки України. З листопада 1994 року
НАКСУ — повноправний член ВРКС, а з жовтня 1995 року — Української
світової кооперативної ради.

Цікавий досвід роботи з товариствами взаємного кредитування існує -в
Російській   Федерації.   Ця   країна  дуже   близька   нам   своїми  
умовами перехідного   періоду   та   проблемами   становлення   і  
розвитку   малого! підприємництва, зокрема проблемами його фінансової
підтримки.

Маючи внутрішній стимул та умови для розвитку, кредитна кооперація
отримувала також серйозну підтримку від держави, в тому числі й від
державного банку. Наприкінці минулого століття Росія однією з перших
мала закон про кредитну кооперацію, і ця законодавча база постійно
розвивалася. Після революції кредитна, кооперація проіснувала до 30-х;
років. У  1931 році було прийнято закон про Держбанк, згідно з якими
фізична особа, тобто дрібний виробник, вважався куркулем і вже не мав
права   й   можливості   одержати   кредитну   підтримку.   Джерелом
кредитування для фізичних осіб після цього стали каси взаємодопомоги.
Діяльність Ощадбанку в цьому напрямку мала декларативний характер.

Початок новому розвитку кредитних кооперативів було покладено в 1991
році. Вони діяли спочатку під егідою Товариства захисту прав споживачів.
Цікаво, що взагалі виникнення кредитних товариств має стихійний
характер, їхні кошти утворюються шляхом об’єднання внесків членів
кооперативів. Іноді вони отримують донорську допомогу від зарубіжних
фінансових інститутів.

Кількість кредитних споживчих об’єднань у сучасній Росії оцінюється
по-різному: від 200 до 300, частина з них входить до Ліги кредитних
союзів. Однак нині розвиток цих форм гальмується передусім відсутністю
правових норм і правил їхньої діяльності. Окремі положення, які
передбачають функціонування товариств взаємного кредитування, є у
федеральному законі «Про державну підтримку малого підприємництва в
Російській Федерації».

Цим же законом передбачено навіть створення спеціалізованих кас
взаємодопомоги. В окремій статті зафіксовані принципи функціонування
товариств взаємного кредитування суб’єктів малого підприємництва, які
мають право не розміщувати обов’язкових резервів у Центральному банку РФ
і можуть доручати управління власними ресурсами банку-депозитарію або
іншій кредитній організації; самостійно визначають розмір, періодичність
та порядок внесення вкладів своїми учасниками, а також граничні розміри,
строки та умови надання ними фінансової допомоги.

Рух кредитної кооперації характерний для провінції, причому не для
великих міст, де розвиненіший ринок фінансових послуг, а взаємовідносини
між людьми формалізованіші. До кредитної спілки можуть входити тільки
люди, які так чи інакше знають один одного або за місцем роботи, або за
місцем проживання, або за професійною належністю, як, наприклад,
кредитна спілка військовослужбовців чи кредитна спілка пенсіонерів.

Оскільки члени кооперативу, як правило, близько знають один одного,
надійність кредитних вкладів дуже висока, тому що спрацьовує принцип
солідарної відповідальності.

У своїй процентній політиці кредитні кооперативи найбільше орієнтуються 
на Ощадбанк.  Кредити зазвичай  надаються  на короткий строк.

Спрямування внесків:

— потреби споживачів;

— торговельні операції;

— фінансування житлового будівництва;

— дрібне виробництво.

Сьогодні розроблені й подані до Державної думи Російської Федерації
закон про кредитні споживчі кооперативи, правила утворення та
діяльності, цих організацій, порядок ліцензування, норми регулювання
активів і т. ін. Вважається необхідним якомога швидше прийняття Закону
«Про» товариства взаємного кредитування» з метою повної легалізації уже
діючих каналів руху дешевших коштів у мале підприємництво.

Державі треба підтримати новий напрямок банківської діяльності, який
стихійно розвивається на місцях. Це — формування мережі кредитних
кооперативів, кооперативних банків. Вони відроджують дореволюційну
традицію товариств взаємного кредитування, які надавали надійну
фінансову підтримку малому та середньому підприємництву. В цьому аспекті
потрібна серйозна законотворча робота, внесення нових законів та
відповідних поправок у чинне законодавство. Про роль і значення
кредитних кооперативів свідчить зарубіжний досвід. За допомогою
кредитних кооперативів фермери США одержують до 40% довгострокових і 30%
короткострокових кредитів, у Фінляндії -50% довгострокових. У  1994 році
Генеральна Асамблея 00Н прийняла резолюцію про «Роль кооперативів з,
урахуванням нових соціальне— економічних тенденцій», де зазначається, що
«кооперативи в їх різних — формах стають одним із необхідних факторів
соціально-економічного розвитку всіх країн, і є заклик до урядів і
парламентів усіх країн всебічно враховувати потенційні можливості
кооперативів у справі сприяння розв’язанню економічних, соціальних та
екологічних проблем при розробці національних стратегій у галузі
розвитку. Безумовно, така форма фінансування підприємництва, як
товариства взаємного кредитування, в умовах перехідної економіки не
стала дуже розвинутою як у Росії, так і в Україні.

Слід зауважити, що кредитні спілки й кооперативи як одна із форм
фінансування підприємництва особливо важливі для регіонів. З огляду на
це органам місцевого управління було б доцільно розглянути можливість
залучення кредитних кооперативів до програм підтримки малого бізнесу,
розробити  процедури  спільного  фінансування  перспективних  проектів,
особливо в областях, які є життєво важливими для конкретного регіону. В
цьому ж напрямку можуть працювати фонди підтримки підприємництва та
бізнес-інкубатори.

В Україні вже є приклали саме такого підходу. Так, у цільовій
регіональній програмі підтримки малого підприємництва в Хмельницькій
області на 1997—1998 роки першим пунктом у заходах підпрограми
фінансового забезпечення є створення спілки взаємного кредитування
підприємницьких структур за системою «кредитні спілки».

Джерелами фінансування цього заходу визначено пайові внески конкретних
підприємницьких структур.

У Законі України «Про державну підтримку малого підприємництва» в статті
11 зазначається, що «товариства взаємного кредитування суб’єктів малого
підприємництва створюються цими суб’єктами для акумулювання коштів
учасників зазначених товариств, інших надходжень із метою надання їм
взаємної фінансової допомоги.»

Кредитні   кооперативи   як   безприбуткові   організації   не   повинні
підпадати під дію норм регулювання кредитних організацій, які підлягають
юрисдикції   Центрального   банку,   їм   треба   надати   особливий  
статус. Насамперед  це   стосується  правила  розміщення  резервів.  
Необхідність резервування знищить цю форму взаємної фінансової
підтримки, яка є, безумовно,  перспективною  для розвитку  приватної
власності,  зокрема малого підприємництва.

Аналізуючи практику діяльності кредитних спілок в Україні, можна) умовно
виділити два їх основних типи:

— спілки   соціального   напрямку:   засновуються   на   базі  
трудових  колективів, громадських об’єднань, церковних парафій; мають
порівняної низькі   процентні   ставки   на  кредити,   в  результаті  
чого   неспроможні протистояти інфляції; як   правило, існують   за  
рахунок стороні пожертвувань або загальної орієнтації членства на дрібні
позички при максимальній   віддачі   на   вклади; (позички   мають  
короткотерміновий характер),

???????¤?¤?$???????E?льним принципом,   за   професійною   ознакою,   на
  базі   численної   та диверсифікованої за характером членів
громадської організації;  ведуть гнучку процентну політику, практикують
кредитування на різні терміни та  під різні види гарантування,
пропонують кілька видів вкладів.

Таким чином, кредитна спілка може бути як удосконаленою формою каси 
взаємодопомоги,  так  і  мінібанком.   Останнє  особливо  цікаве для
ділових людей, які отримують реальну можливість створити легальне,
повністю   підконтрольне   джерело   кредитування   в   межах  
визначеного замкненого середовища або спрямоване на експансію власних
коштів як кредитних ресурсів назовні.

Створення повноцінної системи кредитних спілок в Україні сприятиме
поліпшенню соціального захисту населення, дасть додаткові можливості для
розвитку малого приватного бізнесу, позитивно впливатиме на подолання
економічної кризи, що врешті-решт сприятиме поліпшенню добробуту
населення.

За словами Юрія Буздугана, голови Комітету Верховної Ради України з
питань соціальної політики та праці, «… з боку держави має бути
максимальне сприяння розвитку кредитних спілок. Нині йде формування
нових економічних і правових відносин. Із точки зору власне структурі
економіки я б виділив три основних напрямки:

— приватна власність;

— різні види державної власності державна, комунальна;

— асоційована власність.

Кредитні   та   споживчі   спілки,   різного   роду   структури
самоорганізації  населення.   Кредитні   спілки  —  зовсім   окремий  
шлях формування економічної системи, з одного боку, а з другого —   —
дуже ефективний механізм самоорганізації громадян для  вирішення власних
питань…».

Без сумніву, для того, щоб кредитні спілки змогли успішно виконувати 
свої завдання і стати вагомим чинником економічної та суспільної системи
України, необхідно насамперед створити відповідну законодавчу базу.

Важливою ланкою фінансової системи є інститути спільного інвестування
(ІСІ). Це пайові та корпоративні інвестиційні фонди, а також компанії з
управління активами інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди покликані виконувати важливу функцію – залучення
дрібних заощаджень населення у великих обсягах і реінвестування їх у
виробничу діяльність. В окремих країнах із перехідною економікою
інвестиційні фонди зуміли накопичити активи в сумі що дорівнюють 5-12%
ВВП, тоді як в Україні цей показник становить менш ніж 0,21% ВВП. Є
кілька причин того, чому ці установи досі не перетворилися на важливий
компонент фінансової системи України.

По-перше, 234 з 252 (93%) інвестиційні фонди, що діяли наприкінці 2000
року, були закритого типу. Основною функцією цих установ було
накопичення приватизаційних майнових сертифікатів переважно дрібних
інвесторів (громадян України) та їх подальше інвестування у цінні папери
приватизованих підприємств. Однак “масова сертифікатна приватизація”,
для обслуговування якої і створювались закриті інвестиційні фонди,
досягла свого піку в 1996 – 1997 роках і практично завершилася 1998
році. Водночас тільки відносно невелика частка інвестиційних компаній та
фондів зуміла переорієнтувати свою діяльність на системну роботу з
портфельними інвесторами.

По-друге завершення сертифікатної приватизації в 1998 році збіглося з
кризою на фінансовому ринку Росії та України, яка серйозно зашкодила
роботі фондових ринків і підривала ліквідність основних цінних паперів.

По-третє, протягом останніх років нагляд за діяльністю інвестиційних
фондів був недостатнім і несистематичним.

Отже, більшість інвестиційних фондів, які діють, цілковито вичерпали
свою функцію агентів сертифікатної приватизації і не мають перспектив
для подальшого розвитку.

Важливою ланкою фінансової системи є інститути спільного інвестування
(ІСІ). Це пайові та корпоративні інвестиційні фонди, а також компанії з
управління активами інвестиційних фондів.

Очікуваними результатами виконання цієї програми є:  зростання обсягів
надходження страхових премій на 70—81% щороку протягом 2001— 2005 років;
збільшення відношення обсягу страхових платежів до ВВП із 0,9% у 2000
році до 2% у 2005-му; збільшення розміру страхових резервів у 2002 році
до 1 млрд. грн., а в 2005 році  — до 3 — 5 млрд. грн.

Досягти таких результатів цілком реально за умови послідовного
впровадження реформ у відповідній сфері.

Аналізуючи діяльність страхового сектору економіки України, не можна
обійти увагою рівня його капіталізації. Так, ще 1996 року вимоги до
капіталу страхових компаній були визначені на рівні 100 тис. екю для
компаній, створених резидентами України, та 500 тис. екю для компаній,
створених за участю іноземного капіталу. Однак із прийняттям Закону «Про
внесення змін до Закону України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р.
цю норму було змінено. Відтепер мінімальний розмір статутного фонду
страховика, який займається будь-якими видами страхування, крім
страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а
страховика, який займається страхуванням життя, — — 1,5 млн. євро.
Страховики, які функціонували на момент прийняття цього закону,
зобов’язані сформувати свої статутні фонди відповідно до нових вимог
протягом трьох років . З одного боку, це нововведення сприятиме  
консолідації   страхової   галузі (зменшенню   кількості учасників
страхового ринку з одночасним підвищенням надійності цієї галузі), а з
другого — перешкоджатиме виходу на ринок нових страховиків із
недостатнім

Ухвалення Верховною Радою Закону України «Про інститути спільного
інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня
2001 року стало важливою подією для забезпечення подальшого розвитку
інститутів спільного інвестування в Україні. Загалом, закон закладає
основи для створення повноцінних інститутів спільного інвестування,
належної організації їхньої роботи та розвитку інфраструктури, потрібної
для їхньої діяльності, і в першу чергу, компаній з управління активами.
З моменту набуття законом чинності нові ІСІ дозволяється створювати
тільки у формах пайових і корпоративних інвестиційних фондів; створення
інвестиційних фондів й інвестиційних компаній відповідно до Указу
Президента України від 19 лютого 1994 року № 55/94 «Про інвестиційні
фонди та інвестиційні компанії» (який регулював діяльність ІСІ до
прийняття зазначеного закону) забороняється.

Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних
компаній, які були створені до набрання чинності цим законом, здійснюють
свою діяльність протягом строку, на який вони були створені. У разі
закінчення строку діяльності таких інвестиційних фондів і взаємних
фондів інвестиційних компаній вони повинні ліквідуватися або прийняти
рішення про реорганізацію в пайовий чи корпоративний інвестиційний фонд.
Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвестиційних
компаній зобов’язані ліквідуватися або привести свою діяльність у
відповідність із вимогами цього закону протягом двох років.

Відповідно до висновків експертів, швидше за все буде створено 30—40
потужних пайових і корпоративних фондів, що зможуть задовольняти потреби
як великих портфельних, так і звичайних дрібних інвесторів.

Попри значний перспективний попит на послуги небанківських
фінансово-кредитних установ, нинішній рівень розвитку цих інститутів
залишається незадовільним. Через це втрачаються ті вигоди, які економіка
могла б отримати від збільшення обсягів фінансування з боку цих установ.
З огляду на вищенаведені причини протягом кількох найближчих років не
слід очікувати від НБФКУ швидкого та результативного розвитку.

Це зовсім не означає, що небанківський фінансовий сектор нині занепадає.
Світовий досвід переконує в тому, що створення НФС належного розміру та
значення — — це досить складний і, головне, довготривалий процес.
Основними передумовами успішного розвитку НФС є досягнення економікою та
фінансовою системою держави певного рівня зрілості, а також наявність
стійкої та стабільної банківської системи. Спершу необхідно реформувати
банківський сектор, а виконання нової програми з реформування
фінансового сектору на наступні 5—7 років не повинно залежати від
створення великого та розвинутого сектору НБФКУ.

Натомість слід закласти правові й регулятивні основи діяльності НБФКУ,
встановити вищі стандарти діяльності для учасників цього сектору
економіки. Тільки коли вдосконалені стандарти фідуціарної
відповідальності й ефективності будуть впроваджені разом із більш міцним
банківським сектором, розширення підгалузі НБФКУ стане відносно простим.

На базі оздоровленого фінансового сектору можна буде провести комплексні
реформи, які безпосередньо стосуватимуться НБФКУ. А вже зараз доцільно
реалізувати такі заходи:

—розроблення й прийняття довгострокової комплексної стратегії розвитку
фінансового сектору України, що має спрямовуватися на створення
сприятливих умов для розвитку небанківського фінансового сектору в
цілому та окремих видів НБФКУ зокрема;

—створення цілісної дворівневої законодавчої бази для всіх видів
діяльності НБФКУ, до якої увійде як рамкове, так і спеціальне
законодавство;

—раціоналізація та інтеграція діяльності різних державних органів, які
сьогодні уповноважені наглядати за НБФКУ різних видів. У найближчому
майбутньому слід створити єдиний наглядовий орган, що регулюватиме
діяльність одночасно всіх видів НБФКУ. Річ у тім, що жодна з категорій
НБФКУ сьогодні не є настільки великою, щоб потребувати окремого
наглядового органу. Новий наглядовий орган матиме змогу забезпечити
впровадження комплексної державної політики регулювання та нагляду за
діяльністю НБФКУ;

—розроблення й впровадження кваліфікаційних вимог, що висуватимуться до
фахівців, які бажають працювати у фінансовій сфері. Одночасно слід
забезпечити можливості цілеспрямованої підготовки фахівців для
діяльності у фінансовому секторі, а також створити розвинену систему
перепідготовки кадрів, які вже отримали вищу економічну освіту.

Зрозуміло, що запропонований перелік не претендує на вичерпність. Від
нього можна відштовхуватися для розроблення та впровадження конкретніших
засобів підтримки розвитку небанківської фінансової сфери в Україні.
Вони, в свою чергу, потребуватимуть подальшого коригування у процесі
розвитку економіки нашої країни. Пізніше, з отриманням позитивних
результатів від реалізації усього комплексу заходів, сподіваємося, можна
буде вести мову й про реальну роль, яку небанківські фінансово-кредитні
установи відіграватимуть на українському фінансовому ринку та в
економіці країни в цілому.

   Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані
звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх
цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам
для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі
компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної
купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів
певних видів у певних виробників чи торговельних компаній, наприклад
автомобілів у компанії «Форд», меблів у магазинах конкретної торгової
фірми тощо; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними
товарів з відстрочкою платежу та ін. До групи фінансових компаній можна
віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною
мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.

Кредити фінансових компаній переважно є короткостроковими і невеликими
за розмірами. Тому активи їх досить диверсифі-ковані, що сприяє
послабленню кредитних ризиків і захисту інтересів їхніх вкладників.
Платіжне спрямування кредитів цих компаній сприяє прискоренню реалізації
товарів та послуг, що позитивно впливає на економічне зростання. Тому
послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з
розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із
банками, особливо у сфері споживчого кредиту.

В Україні фінансові компанії не набули розвитку з тих же причин, що й
інвестиційні фонди. Особливо відчутно впала довіра до них після краху в
1993—1994 рр. ряду трастових компаній, що завдав великих збитків
населенню.

ЛІТЕРАТУРА

Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш,
2000.-510.

Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в
Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.

Синбченко М. І. Кон’юнктурна теорія грошей. М. І. Туган —
Барановського.// Фінанси України. — 2000.- №9.

Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри
грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.

Жан — Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній
економіці.// Фінанси України, 2000, — №8.

Остапець А. І. Остапець Л. В. Банківська система України: стан і
проблеми розвитку.// Фінанси України, 2000 — №8.

Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. —
Розд. 1.

Деньги / Сост. А. А. Чухно. — К., 1997.

ВСТУП до банківської справи / Відп. ред. М. І. Савлук. — К.: Лібра,

1998.—Розд. 2.

Жуков Е. Ф. Обшая теория денег и кредита. — М.: Банки и биржи.

Деньги, кредит, банки / Авт. колл. под рук. Г. И. Кравцовой. — Минск:
Меркаванне,1994.

Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. — М.: Прогресе,
1978.

Косолапов А. Г. Грошово-кредитна політика — гарант стабілізації
економіки України // Фінанси України. — 1997. — № 7.

Похожие записи