Реферат на тему:
Кредитна система Японії.
Загальний огляд.
Кредитна система Японії утворилась після незакінченої буржуазної
революції 1868 р. Упродовж 30-ти років після прийняття в 1872 р. Закону
про національні банки була створена переважна частина японських
державних (спеціальних) та приватних банків.
У цей період виник також центральний емісійний банк Японії. У 1897 р.
закон про комерційні банки легалізував організацію банківської системи
за єврозразками.
У 1927 р. в Японії виникла банківська криза. Вона обумовила подальшу
концентрацію банківського капіталу і посилила позиції монополістичних
банків. У 1928 р. загальна кількість банків скоротилась удвічі порівняно
з 1918р.
Японські банки брали активну участь в економічній підготовці до Другої
світової війни. Вони проводили політику японських монополій у колоніях,
фінансували державні військові витрати і розвиток військової економіки.
У цьому ж напрямку японські банки діяли і в роки війни у Китаї
(розпочалася в 1937 p.), і в період Другої світової війни. У 1942 р.
посилився державний монополістичний контроль над господарством Японії. З
цією метою створюється Національна фінансова контрольна асоціація, їй
підпорядковується уся діяльність кредитної системи. Банки зобов’язуються
вкладати в облігації державних військових позик не менш як 75% приросту
депозитів. У роки війни створюються спеціальні кредитні установи для
здійснення експансії в країнах Східної і Південно-Східної Азії, котрі
були тимчасово окуповані Японією. Після Другої світової війни розвиток
кредитної системи Японії характеризується рядом особливостей.
Для японської банківської системи у післявоєнний період характерним було
розмежування функцій різних банків за американським прикладом, що
пояснюється значним впливом на післявоєнний устрій кредитної системи
Японії американських окупаційних властей. Банківською реформою 1998 р.
передбачено певну лібералізацію банківської діяльності. Так, звичайні
міські банки можуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні
філії, банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на
комерційні банки або зливатися з ними, траст-банки дістали право
відкривати філії для проведення операцій з цінними паперами,
брокерсько-дилерські фірми за операціями з цінними паперами можуть
перетворюватися на філії комерційних банків.
Накопичення позичкового капіталу випереджувало накопичення реального
капіталу. Наприклад, позичковий капітал у 1986 р. збільшився порівняно з
1970 р. у 3,2 рази (у порівнянних цінах), а реальний – у 2 рази. Але за
цей самий період оптові ціни зросли у 2,2 раза, тобто інфляція
знецінювала реальну величину позичкового капіталу. Цьому сприяли
особливості економічного розвитку Японії. Вони виявлялись передусім у
тому, що погіршились загальні умови відтворення: темпи економічного
зростання в Японії набагато скоротились (10,2% у середньому за рік у
60-ті роки, 5,2% – у 70-ті та 3,7% – у 80-х роках).
Через уповільнення приросту інвестицій попит на основний і оборотний
капітал відносно знизився, зросла частина останнього, яка набрала
грошової форми, виступаючи у ролі позичкового капіталу. Перенакопиченню
позичкового капіталу сприяли також зміни в структурі кредитної системи:
з’являються і швидко розвиваються пенсійно-страхові й ощадні заклади.
Сучасна кредитна система Японії складається з Центрального банку (Ніппон
Гінка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. Банк Японії
здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику,
державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування
Казни. Далі розташовується нижчий рівень кредитної системи (рис. 5.6).
Це передусім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котрі діляться
на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані та інші КФУ, а також
урядові КФУ.
Звичайні (комерційні) банки складаються з міських (10), регіональних
(64); банків-членів Другої асоціації регіональних банків (65); іноземних
банків (93).
Спеціалізовані КФУ поділяються на: КФУ довгострокового кредитування (3)
і траст-банки (30); КФУ для малого і середнього бізнесу, що охоплюють
банк “Дзенсінрен” (1), банки “Сінкін” (кредитні асоціації (416);
кредитні кооперативи (369)); банк “Чю-кін” (центральний кооперативний
банк торгівлі і промисловості, трудові банки (48)); КФУ для сільського,
лісового та рибного господарства.
До них відносять: банк Норін Чюкін (центральний кооперативний банк
сільського та лісового господарства); кредитні федерації
сільськогосподарських кооперативів (35); регіональні кооперативи (1335);
інші КФУ; страхові компанії (компанії страхування життя (29), ті, що не
страхують життя (58).
Урядові КФУ: банки та фінансові корпорації (10). До складу останніх
входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку,
Міжнародна фінансова корпорація, Фінансова корпорація малого бізнесу,
Фінансова корпорація санітарної екології, Фінансова корпорація
сільського, лісового, рибного господарства; Корпорація житлових позик,
Фінансова корпорація державних підприємств; Корпорація розвитку Хокайдо
і Тохоку; фінансова корпорація розвитку острова Окінава. Зокрема, до
урядових КФУ входять Корпорація страхування кредитів малого бізнесу (1),
поштові ощадні каси (1) та ін.
У кредитній системі Японії переважають приватні інституції, їх частка в
депозитах у 1986 р. становила 51,6%, в обліково-позичкових операціях –
49,5%, а в портфелі цінних паперів – 55,9%. Близько 15% сукупного
балансу приватних кредитних інституцій припадало на 29 компаній зі
страхування життя і на 58 – зі страхування майна. 211 компаній, які
здійснюють операції з цінними паперами, посідають незначне місце в
кредитній системі. Державні банки і фінансові корпорації функціонують у
тих галузях, кредитуванням яких приватні банки не заінтересовані, але
розвиток яких необхідний для процесу відтворення в цілому, а також з
соціально-політичної точки зору.
Останнім часом процес концентрації і централізації у сфері кредиту
відбувався не у формі злиття і скорочення кількості банків, а через
використання монополістичним капіталом кредитних ресурсів держави, з
одного боку, і страхової, ощадної системи і кредитної кооперації – з
іншого. Одночасно вживалися заходи для залучення іноземних капіталів у
Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР. Іноземні
інвестиції здебільшого спрямовуються в облігації, які не дають права
участі в управлінні відповідними японськими фірмами.
Японські фірми також розміщують на іноземних ринках свої облігації. Крім
того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогу першого
класу, з допомогою яких Японія придбаває закордонні ліцензії і технічну
документацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу змінилося її
становище у сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона
перетворилась на провідного нетто-експортера капіталу. Головними
регіонами вивозу японських капіталів є країни американського континенту,
Південної і Південно-Східної Азії. Зростає активність японських фірм і
на Ближньому та Середньому Сході, в Африці.
З розвитком випереджаючого накопичення позичкового капіталу виникають
умови для послаблення залежності монополістичних банків від Банку
Японії. Відбувається зростання прибутків монополістичних компаній і
розширюються масштабі їх самофінансування, але в загальній сумі
функціонуючих капіталів продовжують переважати позичкові кошти. В умовах
перенакопи-чення позичкового капіталу в структурі його використання
зросла частка фіктивного капіталу.
Великі японські монополії перетворились у фінансово-монополістичні
групи, а банки – в їхні центри. Підвищилась роль міжкорпоративного
володіння акціями і посилилась концентрація володіння останніми.
Банк Японії
Центральний банк Японії створено 1882 р. строком на 30 років. Згодом цей
термін було продовжено ще на 30 років, а 1942 р. банк дістав
безстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.
Функції Банку Японії визначено спеціальним законом від 1942 p., який у
1979 р. було модернізовано. Згідно із законом від 1942 р. основний
капітал банку було встановлено у розмірі 100 млн єн. У новій редакції
закону, що нині набрала чинності, він не змінюється. 55% капіталу
належить державі, 45%- приватним акціонерам (приватним особам,
фінансовим інституціям, страховим компаніям тощо). Акціонерам було
гарантовано дивіденди в розмірі 4%, які за умови надзвичайно високих
прибутків банку зростали до 5%. Решта прибутку надходила до державного
бюджету.
Згідно із законом 1979 р. на чолі банку стоїть політична рада (вид
банківської ради). До її складу входить сім членів: керуючий Банком
Японії, уповноважений урядом міністр фінансів, уповноважений урядом
представник планово-економічного управління та представники найбільших
банківських, промислових і торговельних монополій. Останні призначаються
урядом Японії на термін до чотирьох років. Голова політичної ради є
керуючим банком. Рішення приймаються простою більшістю голосів.
Слід зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають права голосу, тож
основну роль у прийнятті рішень відіграють представники великого
капіталу. Закон зобов’язує політичну раду взаємодіяти з міністерством
фінансів у певних напрямах, наприклад при встановленні процентних та
резервних ставок. Нова редакція закону про Банк Японії набрала чинності
у квітні 1998 р. Відтепер загальне та оперативне керівництво
покладається на правління банку, що складається з дев’яти осіб
(скасовується рада директорів).
Голова та два його заступники призначатимуться Кабінетом Міністрів за
згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначатиме
Кабінет Міністрів із числа осіб, що мають певний досвід і знання у сфері
економіки та фінансів. Термін їхніх повноважень – п’ять років. Посади
представників уряду скасовуються.
Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр фінансів після
відповідного подання правління банку: виконавчих директорів – строком на
чотири роки, радників – на два роки. Ревізори призначаються Кабінетом
Міністрів строком на чотири роки.
На засіданнях правління у разі необхідності можуть бути присутні
представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої
пропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політики Банку Японії, але
остаточне рішення приймає правління.
У 1973 р. Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в Токіо мав 45
філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні,
Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконгу.
Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно із законом від
1979 р. обсяг банкнотної емісії встановлювався міністерством фінансів за
згодою уряду. Банк Японії мав право, якщо вважав за необхідне, випускати
банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачував відсоток у
розмірі 3% річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушувала банк
тримати резерви, які складалися з основної частини (комерційні векселі й
державні цінні папери всіх видів) та необов’язкової частини (іноземна
валюта, золотий і срібний запас). Головне забезпечення емісії банкнот
становив портфель державних зобов’язань. Скасування у 1965 р. заборони
на використання державних позик для покриття дефіциту бюджету призвело
до емісії облігацій державної позики. В активах Банку Японії державні
папери становлять понад 80%.
Структура балансу Банку Японії.
Стаття балансу Питома вага, %
АКТИВ
– Золото 0,2
– Цінні папери
а) державні облігації 64,3
б) векселі 14,3
– Позики 12,5
– Залишки на рахунках в іноземних банках 6,1
– Інші активи 2,6
Усього 100
ПАСИВ
– Банкноти 81,1
– Залишки на рахунках 9,9
– Державні депозити 1
– Рахунки капіталу 2,6
– Інші пасиви 5,4
Усього 100
Як зазначено у новій редакції закону, головним завданням Банку Японії є
сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом
підтримання цінової стабільності. Це втілюється в життя завдяки
розробленню та проведенню відповідної грошово-кредитної політики,
випуску готівки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску
банкнот та вимоги щодо їх резерву.
До найважливіших завдань Банку Японії належить також забезпечення
ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків між
кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку.
Через кожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів
звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і
проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.
У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку
Японії:
облік комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;
надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов’язань, державних
облігацій та цінних паперів;
купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань,
державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій;
виписка векселів на отримання;
приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;
приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у
зливках.
Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними
фондами, проводить валютно-фінансову діяльність, спрямовану на
стабілізацію валютного курсу єни. Кредити урядові надаються шляхом
підписки та андеррайтингу випусків державних позик і короткострокових
державних цінних паперів.
У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністра фінансів
може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити
операції від імені закордонних центральних банків та інших іноземних
організацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від
цих організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер
виправданих єнових інвестицій.
До функцій банку входять контроль за кредитною сферою та забезпечення
безперебійного функціонування системи платежів і розрахунків шляхом
надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям.
Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом кількох
післявоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися
центральними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема,
коригування облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції
на відкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а
головним інструментом грошово-кредитної політики Банку Японії було
кількісне раціонування кредиту (“кредитне вікно”), яке відігравало роль
процентної ставки при регулюванні потоків капіталів.
Методи і дійовість грошово-кредитної політики визначалися “фінансовим
голодом” японських корпорацій нефінансового сектора, слабким ринком
позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванні економіки.
Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківського
кредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів
практично не існувало.
Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватних банків був
досить значним і базувався на специфічному явищі японської
грошово-кредитної сфери – перекредитуванні. Упродовж 1960-1980-х років
апогей перекредитування припав на періоди стабільного економічного
розвитку Японії.
Нині основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:
політика коригування облікової ставки;
політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;
політика резервної норми.
Установлення, зміна або скасування обов’язкових резервних норм
провадиться Банком Японії після затвердження відповідного рішення
міністром фінансів. Згідно із законом максимальна резервна норма
становить 20% (єнові пасиви нерезидентів та валютні вклади резидентів
резервуються на 100%), і її встановлення допускається в цих межах окремо
за категоріями рахунків і категоріями кредитно-фінансових установ (табл.
5.2).
Резервування поширюється: на депозити; банківські позики; номінальну
вартість довірчої власності; валютні склади резидентів; єнові пасиви
нерезидентів та аналогічні пасиви, визначені розпорядженням уряду; суми,
що переводяться зі спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій
на інші рахунки.
Суми обов’язкового резервування за відповідними рахунками за будь-який
місяць повинні депонуватись у Банку Японії протягом місяця (із 16 числа
поточного місяця по 15 число наступного місяця). Штраф із
недонарахованої суми (у розмірі облікової ставки комерційних векселів
+3,75% річних) перераховується Банком Японії у державну казну.
Взаємовідносини центрального банку як “банку банків” із комерційними
фінансово-кредитними інституціями проявляються у постійному моніторингу
банківської діяльності. Банк Японії щоденно контролює банківські баланси
та щомісячно отримує звіти з прогнозними розрахунками обсягів майбутніх
кредитів та надходжень на депозити. Як і раніше, Банк Японії виходячи із
загальноекономічної ситуації у країні вносить свої пропозиції у плани
банків або накладає обмеження на обсяг їх кредитної експансії. Позики
центрального банку комерційним також не є надзвичайним явищем, бо ці
позики – найвиґідніший засіб залучення ліквідних ресурсів (вигідніший
навіть, ніж депозити населення).
Облікова ставка процентів за кредитами банку Японії набагато нижча, ніж
за онкольними короткостроковими міжбанківсь-кими позиками.
Другий рівень банківської системи
Для Японії характерні дві категорії комерційних банків: міські та
регіональні. Міські банки – десять найбільших монополістичних банків
Японії і світу (табл. 5.3).
Це найбільші банки японських монополістичних груп: Бенк оф
Токіо-Міцубісі, Сумітомо, Фудзі та ін. Вони зосередили більш як 25%
загального обсягу залучених депозитів, близько 30% позик надаються цими
банками (табл. 5.4). Ці банки мають розгалужену мережу філій як у
Японії, так і за кордоном. Кожен з них має тісні контакти з промисловими
і торговельними компаніями, вони є основними учасниками валютного ринку.
Під контролем міських банків перебуває діяльність багатьох інших
кредитно-фінансових установ, у тому числі – регіональні комерційні
банки. Ці банки традиційно є головними постачальниками коштів у ті
галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо –
в експортні. Для цих банків характерна залежність від Банку Японії
(табл. 5.4).
Регіональні банки (64) – це здебільшого дрібні та середні за масштабом
операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі, де
розміщена їх головна контора. Деякі з цих банків мають значні за обсягом
активи, хоча і поступаються активам міських банків.
Крім того, до групи комерційних банків статистика відносить 93 іноземні
банки, що працюють у Японії.
До приватних спеціалізованих банків належать банки серед-ньо- та
довгострокового кредитування (3) та траст-банки (30). Унаслідок того, що
міські банки спеціалізувалися на короткостроковому кредитуванні, банки
середньо- та довгострокового кредитування – Індастріел Бенк оф Джапен,
Лонг Терм Кредит Бенк та Ніппон Кредит Бенк – надавали, як це й випливає
з їх назви, довгострокові кредити гігантам промисловості.
Частка довгострокових кредитів трьох банків-гігантів промисловості
становить приблизно 10% усіх кредитів банківської системи. Вони мають
значну міжнародну вагу упродовж останніх 20 років, тоді як міські банки
лише нещодавно почали поширювати операції за кордоном.
Траст-банки здійснюють інвестиційні та довірчі операції, контроль за
діяльністю брокерських компаній, що здійснюють операції з цінними
паперами. Більшість із них тісно пов’язані з міськими банками через
спільне володіння акціями.
Кредитна кооперація поділяється на сільськогосподарську та міську. Вона
включає 4,4 тис. сільськогосподарських кооперативів, 468 трудових
кооперативів, їх федерації та центральні кооперативні банки, такі як
Банк Сінкін (416 кредитних операцій), Центральний кооперативний банк
торгівлі І промисловості, Центральний кооперативний банк сільського та
лісового господарства та ін.
Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових
кредитів підприємствам окремих галузей економіки (сільського
господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва
тощо), економічно відсталим регіонам, підприємствам місцевих органів
влади, їх бюджети та щорічні плани затверджуються парламентом, а
діяльність контролюється відповідними міністерствами.
Державні банківські установи посідають важливе місце в банківській
системі, бо вони фінансують тільки ті сфери економіки, де з певних
причин не працюють комерційні банки. Кредит цих установ традиційно більш
пільговий завдяки тому, що вони отримують кошти від бюро довірчих
фондів, – установи, де концентруються депозити населення у державних
поштово-ощадних касах та державних пенсійних фондах, під законодавче
установлений низький процент і самі працюють як органи політичного
фінансування.
Японський банк розвитку заснований у квітні 1952 р. Здійснює
довгострокове кредитування промисловості, здебільшого тих галузей, які є
ризикованими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку
складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних
асигнувань, коштів інших урядових установ.
Експортно-імпортний банк заснований у 1950 р. Статутний капітал повністю
належить державі, власні кошти банку формуються з його капіталу та
бюджетних асигнувань. Залучені кошти складаються з позик, які урядові
установи надають банку, та іно земних кредитів. Обсяг, структура пасивів
та зміст активних операцій банку щорічно ухвалюються парламентом.
Загальна діяль ність банку відбувається під керівництвом міністерства
фінансів Банк надає позики підприємствам Японії для зовнішньоекономічної
діяльності на строк від шести місяців до п’яти років, в окремих випадках
термін позик збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційними банками
цей банк надає також позики імпортерам японських товарів.
Поштові ощадкаси функціонують при поштових відділеннях Залучені на
депозити кошти надходять до Бюро довірчих фондів міністерства фінансів і
становлять головну частину його коштів.
Грошово-кредитне регулювання здійснюється через Банк Японії,
міністерство фінансів, Федерацію економічних організацій (“Кейданрен”).
Банк не має права розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії
міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновникам слід
забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку
встановленим нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний
соціальний статус. Банк має бути організований у формі акціонерного
товариства і мати статутний капітал не менше 1 млрд єн.
У його назві має бути слово “гінка” (банк). Дозвіл міністерства фінансів
необхідний також для відкриття відділень банку.
До початку 1990-х років функції різних категорій банків згідно із
законодавством були розмежовані
Нинішньою банківською реформою в Японії передбачено певну лібералізацію
банківської діяльності.
Згідно з нею:
міські банки зможуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні
філії;
банки довгострокового кредиту зможуть перетворюватися на комерційні
банки або зливатися з ними;
траст-банки матимуть право відкривати філії для проведення операцій із
цінними паперами;
фірми, які здійснюють операції із цінними паперами, зможуть створювати
(як філії) комерційні банки.
Японські банки оподатковуються за загальними принципами оподаткування
корпорацій. Банки сплачують корпоративний податок на прибуток за ставкою
37,5% (за станом на 1998 p.), місцевий податок на прибуток – 12,6%,
місцевий подушний податок – 7,76%. Після всіх відрахувань ставка податку
становить від 44 до 56%.
Програма страхування депозитів у Японії запроваджена у 1971 р. і
контролюється урядом. У разі банкрутства кредитно-фінансової інституції
сума страховки має покривати до 10 млн єн на одного вкладника. Такий
порядок почав діяти з 2001 р. Нині внески банків у страховий фонд досить
низькі: за загальною програмою – 0,048% від суми вкладів за попередній
період; за спеціальною програмою – 0,036% від суми вкладів терміном до
2000 р.
Банк Японії 2-3 рази на рік здійснює моніторинг тенденцій фінансового
ринку і системи розрахунків, установлення ризику неліквідності,
забезпечення збалансованого керівництва банківською системою.
Платіжні системи в Японії складаються з приватних систем, таких як
“Система Дзенгін”, клірингові палати (Clearing Houses), “Єнова
клірингова система валютного обміну”, мережа Банку Японії (Bank of Japan
Financial Network System (BOJ-NET) та ін. “Система Дзенгін” виконує у
межах Японії електронні перекази коштів (зокрема, трансферти кредитів),
об’єднує всі депозитарні установи країни.
У клірингових палатах при регіональних банківських асоціаціях
обліковуються чеки та векселі. Клірингові палати Токіо та Осаки
здійснюють ці операції автоматично. “Єнова клірингова система валютного
обміну” діє при Токійській банківській асоціації і використовує мережу
Банку Японії (BOJ-NET).
Мережа Банку Японії використовується для здійснення міжбанківських
трансфертів за поточними рахунками, розрахунків у єнах за валютним
обміном, обробки державних облігацій у системі on-line, доставки
державних облігацій для трансакцій на вторинному ринку одночасно з
тендером чергової емісії державних облігацій. Системи cash dispensers
(CD) та automated tellers machines (ATMs) – це банкомати, ще один
важливий елемент автоматизації платіжних систем у Японії. Банки та інші
депозитарні установи розробляють власні CD/ATM мережі, з’єднані між
собою через центральну систему, що називається MICS. Отже, кожен
вкладник, що має депозит у приватній фінансовій установі, може вилучити
кошти у будь-якій CDs/ATMs країни.
Фінансова криза 1996-1998 pp. боляче зачепила Японію. На скрутне
становище її фінансової і банківської системи вказували давно. Загальний
борг країни сягнув 80%, а чистий – близько 10% від ВВП. Окрему складну
проблему становить маса “поганих” боргів, що дістались у спадок від
періоду гіпертрофованого розвитку 1980-х років.
Японські банки, в яких накопичилося близько 77 трлн єн проблемних
боргів, оголосили про грандіозні плани їх списання. Asahi Bank,
наприклад, готується списати, крім уже запланованих 300 млрд. єн,
додатково 480 млрд єн “поганих” боргів, що завдасть йому збитків на 190
млрд єн. Хвора банківська система пронизана корупцією та оплутана
криміналітетом. Тим інвесторам зі США, що скуповують у японських банків
“погані” борги, доводиться рахуватися з новим видом ризику, який реально
становлять для них японські гангстери. Вважається, що певна частина
власності, заставлена за борги у вигляді цінних паперів, належить
кримінальним угрупованням, – так званій якудзі. Якудза не зупиняється
перед насиллям, коли виникає загроза позбавлення прав власності за
прострочені борги. За станом на початок 2001 р. сукупний обсяг позик у
банківській системі Японії становив 455 трлн єн (3,9 трлн дол.), з них
приблизно 83 трлн єн класифікувалися як прострочені, а сума безнадійних
кредитів становила від 17 трлн єн. (офіційна статистика) до 34 трлн єн.
(матеріали аналітиків). При цьому спеціалісти не виключали можливостей
виникнення проблем з погашенням заборгованості в цьому році на суму
додатково ще 20-30 трлн єн.
Фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії боляче зачепила
країни-кредитори. Подібні ситуації вже траплялися в новітній історії.
Важким уроком для США у 1980-х роках стала боргова криза в Латинській
Америці. Тоді латиноамериканські країни заборгували США майже 100 млрд
дол. Американці почали побоюватися ринків, які швидко розвиваються.
Цього разу лідером за обсягом азіатських боргів стала Японія – 97,2 млрд
дол. США (23,8 млрд дол. заборгованості) посіли четверте місце,
пропустивши вперед, крім Японії, Німеччину (31,7 млрд дол.) і Францію
(24,6 млрд дол.).
Не всім японським банкам, які ще не розв’язали власних проблем (75%
банків ще до кризи вважалися некредитоспроможними), буде під силу
впоратися з новими труднощами. Міжнародні експерти вважають, що без
оздоровлення банківської системи не можна розраховувати на економічне
відродження Японії. Японський уряд виступив із програмою врятування від
банкрутства, за якою передбачається влити в банківський сектор 228 млрд
дол. капіталу. Ослаблені банки вимушені згортати свою діяльність.
Дев’ять японських фінансових інституцій закрилися в Гонконгу. Ті ж, які
ще діють, скорочують свою базу активів. Це відбувається не тому, що
Японія вирішила покинути ринки Гонконгу (банкіри наполегливо шукають
варіантів, як зберегти довгострокові стосунки з вигідними клієнтами), а
через необхідність поліпшення рентабельності. Конкурентоспроможність
японських банків на міжнародних ринках потерпає під тиском вимог
програми реструктуризації, яка має на меті підготовку до лібералізації
індустрії фінансових послуг усередині країни. Японська банківська криза
має всі шанси увійти до історії як найдовша. Крах японського ринку
нерухомості, який майже знищив фінансову систему країни, відбувся більше
10 років тому, з 1992 до 2000 р. японські банки списали неповернені
позики на суму 68 трлн єн (приблизно 600 млрд дол.), обсяги державної
допомоги тільки за 1998-1999 pp. становили 9,3 трлн єн. (біля. 85 млрд
дол.), а істотного поліпшення ситуації досі немає.
З 1999 р. в Японії розпочато програму дерегуляції економіки, за якою до
банківського сектора нарешті було допущено іноземні фінансові
інституції. Але загострення кризи корпоративної заборгованості у другій
половині 2000 р. звело всі досягнення на нівець.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
