Реферат на тему:

Кредитна система як елемент інфраструктури грошового ринку. Складові
елементи кредитної системи та їх характеристика

Необхідною   умовою   ефективної  організації  кредиту  як   форми  
економічних   відносин   і невід’ємного елемента процесу розширеного
відтворення є функціонування кредитної системи. Суть кредитної системи
може бути виражена двояко:

1) як сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування
і кредитних установ;

2) як сукупність кредитних установ країни.

Частіше використовується друге визначення, котре є вужчим, але точніше
характеризує інституційну форму організації кредитних відносин у
суспільстві через кредитні установи, які акумулюють вільні кошти й
надають їх у позику.

Процес формування й розвитку кредитної системи визначається двома
об’єктивними економічними передумовами:

— на   певному   етапі   суспільного   розвитку   з’являється  
потреба   у   специфічній   формі підприємницької діяльності, пов’язаній
із нагромадженням та розподілом тимчасово вільних коштів суб’єктів
ринку;

— розвиток  товарного   виробництва  й  розширення  торгівлі  
обумовили   зростання  обсягів грошових потоків, що спричинило
необхідність їх організації й технічного обслуговування.

Перша передумова пов’язана з виникненням власне кредитних відносин саме
через нерівномірність та асинхронність індивідуальних процесів
відтворення. Незбіг у часі між здійснюваними витратами і надходженням
необхідних для цього доходів, породжений об’єктивними економічними
причинами, є характерним для переважної більшості суб’єктів ринку. У
результаті, з одного боку, нагромаджуються значні суми тимчасово вільних
від обороту коштів, а з іншого відчувається потреба в додаткових
грошових ресурсах. Розв’язується ця суперечність за допомогою інститутів
кредитної системи, що акумулюють тимчасово вільні кошти підприємств,
держави, населення, використовуючи їх (на засадах повернення) з метою
задоволення економічних та соціальних потреб суспільства. Крім того, у
діяльності кредитних установ як специфічної форми підприємницької
активності виявляється перевага об’єднання багатьох індивідуальних
ризиків, що приводить до загальної мінімізації таких ризиків та сприяє
оптимальному перерозподілу капіталів між суб’єктами господарювання.

Друга передумова формування кредитної системи залежить від особливостей
взаємодії суб’єктів ринку між собою через кругообіг матеріальних
цінностей і коштів в економіці. Потоки товарів і послуг у господарстві
мають бути врівноважені відповідними грошовими потоками, які, крім того,
обслуговують фінансову систему, маючи односторонній характер, а також
забезпечують рух капіталів на грошовому й фондовому ринках. Безпосереднє
спрямування грошових потоків від одних суб’єктів ринку до інших є
часто-густо економічно недоцільним, а масштаби товарного виробництва й
обороту роблять таку практику неможливою через значні витрати. Такі
обставини й Зумовили об’єктивну потребу в упорядкуванні та технічній
організації руху грошових коштів в економіці, що і здійснюють інститути
кредитної системи, виконуючи роль основних посередників у забезпеченні
руху коштів між різними суб’єктами ринку. Тим самим створюються належні
засади для організації економічного циклу, оскільки від своєчасного
отримання коштів залежить ефективність господарювання не лише окремих
економічних суб’єктів, а й темпи економічного зростання країни в цілому.
Формування кредитної системи як сукупності кредитних установ —
визначається характером чинних у країні кредитних відносин та
відповідних їм форм кредиту. На різних етапах суспільного розвитку склад
кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції кредитних
відносин. Етапи цього розвитку (еволюції) можна визначити так:

1. Найпростіші    форми    кредитних   відносин,    що    реалізуються
   між   кредитором   і позичальником без участі посередників. За цих
умов кредитна   система   відсутня,   а у кредитних відносинах домінує
елемент випадковості щодо кожної конкретної кредитної угоди; існують
також суперечності між розмірами і строками вивільнення коштів у
кредитора та відповідними потребами в позичальника, що суттєво гальмує
розвиток як кредитних відносин, так і всієї економіки.

2. Виникнення посередників, що виконують банківські функції, акумулюючи
тимчасово вільні кошти і надаючи їх у позику, а також здійснюючи 
розрахунки  між різними  суб’єктами  ринкових відносин. Функціонування
посередників дає змогу поєднати інтереси кредиторів і позичальників у
масштабах економіки в цілому, створити оптимальні умови для руху
капіталів і суспільного прогресу. Домінуючою формою кредитних відносин
поступово стає банківський кредит.

3. Поява й розвиток   спеціалізованих   фінансових посередників, що
здійснюють обслуговування тих сегментів ринку, які не зайняті банками.
Спеціалізація окремих посередників на тих чи інших операціях або на
обслуговуванні певних суб’єктів ринку вигідно доповнює кредитну систему,
збільшуючи асортимент фінансових послуг, що надаються різним учасникам
процесу розширеного відтворення.

4. Створення єдиного регулюючого органу кредитної системи — центрального
банку, що виконує функції   управління   процесами   організації   
кредитно — розрахункового    й    фінансового обслуговування  
господарства. Цей етап виводить кредитні відносини на якісно
новий-регульований рівень, що уможливлює активне використання різних
інструментів   і   важелів   державного   впливу на  функціонування
кредитного механізму з метою усунення диспропорцій в економіці.

Ці етапи розвитку кредитних відносин і кредитної системи виз намили
особливості формування її структури в сучасному вигляді. І хоча в різних
країнах кредитні системи різняться за конкретним складом інститутів, їх
функціональною спеціалізацією відповідно до національних особливостей, у
цілому можна визначити загальну структурну схему побудови кредитної
системи та ієрархію її елементів, що є характерними для ринкової
економіки.

Усі інститути кредитної системи поділяються на три групи:

1) центральний банк;

2) комерційні банки;

3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (парабанки).

Перші дві групи становлять окрему ланку організації них відносин —
банківську систему країни, третя група відносно відособлену систему
небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій.

Функціональне розмежування різних ланок кредитної системи об’єктивно
зумовлене різними методами діяльності на фінансовому ринку, різними
способами участі у процесі перерозподілу капіталів та забезпечення руху
коштів між різними суб’єктами ринкових відносин.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у
кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк — це особлива
установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх у кредит,
здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних
банків, що функціонують у країні, утворює банківську систему, яка є
складовою частиною кредитної системи.

Банки — невід’ємна частина сучасного ринкового господарства.
Опосередковуючи зв’язки між різними галузями економіки, вони перебувають
у центрі ділового життя суспільства, здійснюють найрізноманітніші види
операцій, пов’язаних із рухом капіталів, організацією грошового обігу,
фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами,
посередницькими послугами, управлінням майном та ін. Банки як
підприємства особливого роду забезпечують господарський оборот
необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації
ділового циклу.

Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи
зокрема довели необхідність регульованого підходу до організації
кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх
банківських установ залежно від ролі і функцій на два рівні:

1) політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними
резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2) комерційні  банки, що  безпосередньо  забезпечують  процес 
кредитно-розрахункового  і фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв’язку між собою й
утворюють ядро кредитної системи, на яке падає основне навантаження —
фінансово-кредитне обслуговування економіки. Водночас у структурі
кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим
кредитно-фінансовим інститутам, тобто центральний банк, що реалізує
грошово-кредитну й валютну.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність
на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг,
функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький
спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових
інститутів дає змогу заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які
з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються поза
увагою банківських установ.

?

I

???????¤?¤?$???????U?Ефективна діяльність кредитної системи в будь-якій
країні з ринковою економікою передбачає необхідність ієрархічної
побудови її інститутів на двох рівнях: перший — центральний банк країни;
другий — комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.
Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними
ланками кредитної системи, забезпечуючи» належну координацію та
регулювання їхньої діяльності з метою якнайповнішого задоволення потреб
різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах.

Щоправда, можлива й однорівнева схема організації кредитних установ.
Однак така практика здебільшого є характерною або для початкових стадій
розвитку кредитної системи, коли відсутній центральний банк, або для
країн з адміністративно-командними методами управління господарством, де
один державний банк самостійно виконує всі функції кредитної системи.
Становлення й розвиток повноцінних ринкових відносин наочно показали всі
вади такої організаційної побудови.

Організація кредитної системи на двох рівнях дає змогу ефективно
розподілити адміністративно-регулювальні та операційні функції між
центральним банком і всіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує
належний рівень обслуговування всіх суб’єктів ринкових відносин.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, тобто
комплексу засобів, які забезпечують нормальне функціонування інститутів
кредитної системи. Основними елементами цієї інфраструктури є:

1. Нормативно-правове забезпечення, що включає систему законів і
підзаконних актів, які юридичне   визначають і   регламентують сфери
діяльності кредитних інститутів.

2. Системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають
діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під
контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих
комерційних банків.

3. Національні асоціації банків   т інших кредитних установ, об’єднаних
за   функціональними ознаками з   метою захисту інтересів своїх членів і
встановлення для них основних правил ведення бізнесу, тобто для
саморегулювання своєї діяльності.

4. Інформаційне   забезпечення,   що   передбачає   наявність  
спеціалізованих   організацій,   які встановлюють   рейтинги   банків,  
наявність   централізованих   систем   інформації   про   клієнтів,
публікацію спеціальних видань зі  статистичними та аналітичними
матеріалами про стан грошово — кредитної сфери економіки.

5. Розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань
між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв’язку,
клірингові палати,  обчислювальні   центри,   що можуть контролюватися
центральним банком або бути самостійними організаціями.

6. Інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що
може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізованими
організаціями.

7. Система підготовки кадрів для  кредитних  інститутів,  що  включає 
мережу  навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи в
кредитних установах.

Таким чином, не здійснюючи безпосередньо операцій інститутів кредитної
системи, її інфраструктура створює оптимальні умови для виконання
банками й небанківськими кредитно-фінансовими інститутами своїх функцій.

Банки як основа кредитної системи є головними посередниками у всьому
комплексі взаємовідносин різних суб’єктів ринкової економіки. Процес
виникнення й розвитку банків був об’єктивно зумовлений еволюцією
кредитних відносин і став важливим етапом економічного прогресу
суспільства.

Особливості діяльності банку за ринкових умов можна показати, називаючи
його функції, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного
інституту товарного господарства. Основними функціями банків є:

1) посередництво в кредиті;

2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал;

3) посередництво в платежах;

4) створення кредитних засобів обігу.

Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками коштів,
що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу капіталів підприємств і
доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб’єктами
ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками
економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. При
цьому розв’язується суперечність між розмірами коштів, що пропонуються
як позика, та попитом на ці кошти, а також між строком вивільнення
коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику.

Таким чином, банки сприяють вільному «переливанню» капіталів в
економіці, спрямовуючи капітали в найефективніші сфери їх застосування.
Посередництво банків у кредитних відносинах дає змогу також суттєво
знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають ширші
можливості для визначення стану платоспроможності позичальників, а також
для диверсифікації коштів своїх клієнтів, що зменшує ймовірність утрат.

Банківський кредит є однією з найзручніших та найгнучкіших форм
залучення коштів суб’єктами ринку, що уможливлює максимальне врахування
потреб конкретного позичальника.

Акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал визначає роль
банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес
нагромадження в господарстві. Стимули для нагромадження й заощадження
грошових ресурсів формуються гнучкою політикою банків, що пропонують
власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних
депозитів, які Дають дохід у вигляді процента. Сконцентровані в такий
спосіб ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується
банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту
забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, то загальний
економічний розвиток суспільства.

Функція посередництва у платежах полягає в організації банками
безготівкових розрахунків між суб’єктами ринку переказуванням коштів з
рахунку на рахунок або заліком взаємних вимог. Підприємства,
організації, населення, державні установи, тримаючи свої кошти на
банківських рахунках, активно використовують їх як засіб
взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне й повне виконання
доручень своїх клієнтів щодо здійснення платежів. З цією метою
застосовуються найсучасніші форми обчислювальної техніки й комунікацій,
які дають змогу в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують
надійний контроль за їх здійсненням.

Створення кредитних засобів обігу полягає в тім, що банки своїми
кредитно-розрахунковими операціями забезпечують потреби господарського
обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей.
Ці операції пов’язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в
тім, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його
розрахунковий рахунок. У межах цієї суми клієнт може одержати готівку
або виписати чеки для розрахунків. Відтак банк, по суті, створює
додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню
залишку на поточному рахунку і не залежить від попереднього внесення
реальних коштів до банку. Ця функція банків сприяє підтримуванню
належної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову
масу до потреб господарського обороту.

Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв’язку між собою та
відображають базові напрями діяльності банків і їхню роль в економіці.
Однак ними не вичерпується діапазон тих найрізноманітніших операцій, які
спроможні здійснювати сучасні банки. Особливості цих операцій
визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ, яка
ґрунтується передовсім на існуванні центральних та комерційних банків.

ЛІТЕРАТУРА

Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш,
2000.-510.

Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в
Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.

Синбченко М. І. Кон’юнктурна теорія грошей. М. І. Туган —
Барановського.// Фінанси України. — 2000.- №9.

Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри
грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.

Жан — Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній
економіці.// Фінанси України, 2000, — №8.

Остапець А. І. Остапець Л. В. Банківська система України: стан і
проблеми розвитку.// Фінанси України, 2000 — №8.

Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. —
Розд. 1.

Деньги / Сост. А. А. Чухно. — К., 1997.

ВСТУП до банківської справи / Відп. ред. М. І. Савлук. — К.: Лібра,

1998.—Розд. 2.

Жуков Е. Ф. Обшая теория денег и кредита. — М.: Банки и биржи.

Деньги, кредит, банки / Авт. колл. под рук. Г. И. Кравцовой. — Минск:
Меркаванне,1994.

Похожие записи