Реферат на тему:

Грошово-кредитні системи нових індустріальних країн

Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових індустріальних
країн Латинської Америки. Протягом 50—70-х років для політики
прискореної індустріалізації у країнах Латинської Америки було
характерне посилення втручання держави внаслідок слабкості національного
капіталу, його неспроможності самостійно вирішувати проблеми структурної
перебудови економіки, значного тиску транснаціональних компаній, які
намагалися зберегти контроль над ключовими галузями економіки. Держава
здійснювала як прямий, так і опосередкований вплив на процес
економічного розвитку. Грошово-кредитна система багато в чому
формувалась як інструмент цього впливу. Національні банки після
отримання незалежності були націоналізовані, що давало уряду змогу
контролювати процес емісії.

Характерною ознакою розвитку грошових систем країн Латинської Америки
упродовж 80-х років були інфляційні процеси. Високі темпи інфляції
зумовлювалися багатьма факторами.

Так, у Бразилії протягом здійснення політики прискореної
індустріалізації для досягнення стабілізації широко використовували
механізм індексації. Майже автоматично відбувалося вирівнювання
співвідношення цін і заробітної плати, податкових платежів, фінансових і
кредитних нормативів. Індексація відігравала роль механізму контролю у
грошово-кредитній і фінансовій сферах, запобігання «доларизації»
господарства. Проте вона стала одним із факторів стимулювання інфляції.
Високі темпи інфляції та високі процентні ставки на початку 90-х років
призвели до розширення спекулятивних операцій банків. Висока
прибутковість внутрішніх цінних паперів давала змогу залучати кошти
банків і дрібних національних вкладників, що не сприяло росту виробничих
інвестицій в економіку країни. Як тільки було досягнуто фінансової
стабілізації в економіці країни, багато банків, які заробляли в цей
період на спекулятивних операціях, стали банкрутами, що спричинило кризу
банківської системи Бразилії.

Фінансова стабілізація, що передбачала подолання передусім наслідків
руйнівної інфляції (934 %) в економіці цієї країни, здійснювалася на
основі заходів, сформульованих так званим Літнім планом. Згідно з цим
планом передбачалося скасувати індексацію банківського відсотка залежно
від темпів інфляції, відмовитися від механізму автоматичної індексації
заробітної плати, ліквідувати дефіцит державного бюджету та здійснити
грошову реформу — запровадити «новий крузадо».

Особливості розвитку грошової системи латиноамериканських країн значною
мірою зумовлені переходом до експорте орієнтованої моделі, яку почали
впроваджувати в цих країнах з кінця 80-х років. Підвищення ролі
національної валютної системи та валютна політика у розвитку грошової
системи латиноамериканських країн є результатом передусім залежності від
зовнішніх факторів економічного розвитку, міжнародних ринків та
іноземних інвестицій.

Істотні зміни відбулись у національній валютній системі, передусім у
механізмах встановлення валютного режиму. До початку реформ 80-х років у
країнах Латинської Америки, як правило, застосовувалися фіксовані
валютні курси. Це сприяло появі нелегального валютного ринку, ціни на
якому були вищі порівняно з офіційним курсом.

Наприклад, у Сурінамі — у 8,5 раза, у Бразилії — у 2,7, в Аргентині — у
2, у Перу — у 2,8 раза. Після лібералізації валютного курсу нелегальний
і офіційний валютні курси майже вирівнялись.

У результаті припливу великих обсягів іноземного капіталу центральні
банки деяких країн регіону змушені були скуповувати іноземну валюту, щоб
уникнути надмірного подорожчання національної грошової одиниці. Проте
незважаючи на вжиті заходи у 1997 р. в багатьох країнах відбулося
подорожчання національної валюти. У деяких країнах регіону
(найяскравіший приклад — Аргентина) стабільність грошового обігу
досягається жорсткою прив’язкою національної валюти до долара США або до
кошика твердих валют (у Бразилії). Проте внаслідок підвищення курсу
національної грошової одиниці знижується конкурентоспроможність експорту
та збільшується дефіцит торгового і платіжного балансів (в Аргентині,
наприклад, у 1990—1997 pp. імпорт збільшився у 7,4 раза, а експорт — у 2
рази).

Характерною ознакою кредитної системи країн Латинської Америки є
домінування державних компаній у кредитній сфері.

Наприклад, у Бразилії 108 державних банків та інших кредитних установ
концентрують понад 50 % активів кредитно-фінансових установ. Тільки
частка «Банку де Бразил» становить майже чверть депозитів комерційних
банків країни.

У 80-х роках у більшості латиноамериканських країн здійснено реформи
фінансової системи, спрямовані на її лібералізацію, обмеження прямого
впливу держави. Ці реформи передбачали:

• скасування обмежень процентної ставки, оскільки низькі процентні
ставки в умовах високої інфляції утруднювали акумулювання ресурсів
банками;

• зменшення норми обов’язкового резервування в середньому до 15 %;

• скорочення програм кредитування за пільговими ставками;

• приватизацію державних комерційних банків;

• підвищення ролі центральних банків, посилення їх незалежності від
уряду і міністерства фінансів.

Особливістю кредитної системи латиноамериканських країн є сильні позиції
іноземного капіталу. Так, в Аргентині ъ результаті надання однакових
прав місцевим та іноземним фінансово-кредитним установам підвищилася
роль іноземних банків. На них припадає 3/5 кредитних операцій у країні.

Результатом відкритості банківської системи Мексики для іноземного
капіталу стала могутня фінансова криза, зумовлена непередбачуваною
девальвацією мексиканського «нового песо» у 1994 р. Вона викликала
масовий відплив капіталів з країни, що вплинуло в цілому на світову
економіку.

Грошова одиниця «нове песо» була результатом поетапної стабілізаційної
реформи. На першому етапі в 1983 р. було введено два режими валютного
курсу з метою розв’язання боргової проблеми та подолання гіперінфляції.
На другому етапі (з 1989 р.) здійснено програму економічної
стабілізації, на третьому (з 1993 р.) — деномінова-но песо 1000:1 і
запроваджено нову грошову одиницю «нове песо».

Знецінення мексиканської валюти на 15 % підірвало довіру до неї з боку
іноземних інвесторів, що ще більше знецінило грошову одиницю країни.
Згодом був підготовлений пакет заходів для надання Мексиці міжнародної
допомоги на суму понад 50 млрд дол. (здебільшого з боку США і МВФ), а
мексиканський уряд ухвалив програму коригувальних заходів, спрямованих
на стабілізацію ділової активності в країні.

Основні причини фінансової кризи:

• мексиканський уряд надто довго штучно завищував курс національної
валюти, що сприяло інфляційному тиску;

• завищення курсу стимулювало імпорт споживчих товарів, що, у свою
чергу, підривало конкурентоспроможність експортних галузей і скорочувало
внутрішнє нагромадження;

• обмежене нагромадження гальмувало процеси структурної трансформації
економіки.

На початку 90-х років негативний вплив зазначених чинників компенсувався
за рахунок підвищення процентних ставок і залучення іноземного капіталу
(переважно американського) для фінансування державного бюджету. У цей
період процентна ставка у США істотно знизилась, і американський капітал
охоче почав переливатися до Мексики. У країні спостерігався бум у сфері
споживання і спекуляцій нерухомістю при незначному збільшенні інвестицій
в основний капітал.

З одного боку, така присутність іноземного капіталу створила
короткочасну ілюзію економічного успіху і тим самим призвела до
відстрочення економічних реформ, необхідних для стимулювання
довгострокових інвестицій та економічного розвитку. За такої ситуації
економіка стала дуже вразливою: незначна зміна процентних ставок або
курсів валют могла призвести до різкої фінансової кризи.

З іншого боку, бурхливий приплив короткострокового іноземного капіталу
спричинив зменшення внутрішнього нагромадження і фактично зусилля,
спрямовані на мобілізацію внутрішніх ресурсів, було зосереджено на
залученні інвестицій. Це могло призвести до згубних наслідків, якби
іноземні інвестори почали вилучати свої кошти, що, власне, й сталося в
Мексиці у грудні 1994 р.

Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових індустріальних країн
Південно-Східної Азії. Особливості розвитку грошово-кредитних систем
нових індустріальних країн пов’язані з особливостями моделей
індустріалізації, що здійснювалася цими країнами на початку їх
самостійного розвитку, з характером державного регулювання економіки та
втручання в економічний розвиток загалом.

Так, південнокорейська модель характеризувалася всеохопною роллю держави
в економічному розвитку, у тому числі кредитно-фінансовою монополією у
фінансовій сфері. Така монополія передбачала націоналізацію комерційних
банків, жорсткий контроль над процентними ставками, кредитуванням та
інвестуванням. Проте націоналізовані у 60-х роках банки були
реприватизовані. Водночас держава заохочувала надцентралізацію
промислового та банківського капіталу. Як наслідок, у кредитній системі
Південної Кореї домінували три банки — «Бенк оф Сеул енд траст», «Кориа
фест бенк», «Комершел бенк».

Державний банк забезпечував уряду додатковий контроль над діяльністю
потужних фінансово-промислових груп (ФПГ). Зв’язок урядового банку та
ФПГ створював специфічний внутрішній кредитний ринок, що функціонував
більш цілеспрямовано, ніж міг би функціонувати вільний ринок кредитних
ресурсів. Фінансові установи, які контролювалися державою або були у
власності держави, надавали переважно цільові кредити на тривалий термін
і на пільгових умовах та контролювали їх використання. Водночас такий
тісний зв’язок сприяв збільшенню короткострокової заборгованості та
розвитку неформальних зв’язків. Результатом стали переобтяження
банківських портфелів «поганими» кредитами та банківська криза.

Вичерпання потенціалу моделі імпортозамінюючої індустріалізації,
негативні наслідки надмонополізації південнокорейської економіки
призвели до гальмування економічного розвитку країни, зниження
ефективності виробництва. Тому наприкінці 80-х років було розпочато
економічні реформи, які передбачали реформування фінансової системи,
послаблення державного регулювання, відмову від підтримки

потужних об’єднань і посилення підтримки малого та середнього бізнесу,
зменшення ролі держави в регулюванні облікової ставки, посилення ролі
приватного капіталу у кредитній сфері. Згідно з реформуванням системи
фінансування малого та середнього бізнесу комерційні банки були
зобов’язані виділяти до 35 % суми кредитів малим та середнім
підприємствам.

Діяльність іноземних банків у кредитній системі Південної Кореї
перебуває під жорстким контролем держави. Іноземним банкам дозволено
відкривати тільки відділення.

Розгалужена система державного кредитування малого та середнього бізнесу
існує також у Тайвані. Фінансування здійснюється державними установами
(Банком малого бізнесу Тайваню, Кредитно-гарантійним фондом малого та
середнього бізнесу, Центром малого бізнесу) у формі позик під підряд,
грошових субсидій та низьковідсоткових позик.

Банк малого бізнесу (заснований у 1976 р.) наприкінці 80-х років став
основним кредитором (майже 80 % загальної суми кредитів) тайванських
малих та середніх підприємств. На пільгових умовах банк надає кредити
для придбання земельних ділянок та виробничих приміщень, спеціальні
кредити на створення екологічно нешкідливих виробництв і кредити
бізнесменам-початківцям. Міжнародний відділ банку сприяє малому бізнесу
через операції купівлі-продажу іноземної валюти при отриманні іноземних
кредитів, консультує з експортно-імпортних фінансових та організаційних
питань малого бізнесу.

Спеціально створений усередині 70-х років Кредитно-гарантійний фонд
малого та середнього бізнесу кредитує підприємства, які, за його
оцінками, мають значний потенціал для розвитку при мінімальних коштах на
реалізацію проекту. З другої половини 80-х років фонд надає позики для
створення власних підприємств і допомагає залучати кошти інших кредитних
інститутів.

Драматичні світові біржові події у жовтні-листопаді 1997 р. переконливо
засвідчили, що першопричини валютних труднощів і біржових потрясінь,
через які згодом постраждали Республіка Корея, Таїланд, Індонезія,
Малайзія, Філіппіни, мають здебільшого об’єктивний характер. Серед
чинників, що зумовили кризовий стан фінансової системи цих країн, можна
виокремити такі:

1. Впровадження нової експортоорієнтованої стратегії переходу від
трудомістких виробництв до галузей «високих технологій» супроводжувалося
серйозними структурними диспропорціями в економіках цих країн.

2. Прискорений економічний розвиток часто супроводжувався відпливом
фінансових коштів у сферу спекуляцій на ринках цінних паперів і
нерухомості; збільшенням прострочених і незабезпечених внутрішніх
боргових зобов’язань та погіршенням кредитних портфелів комерційних
банків; зниженням експорту і збільшенням дефіциту торгового і платіжних
балансів.

3. Надмірний приплив іноземних інвестицій на фондові ринки і
перенасичення позиками на вигідних фінансових умовах робили неминучою
«корекцію ринків».

4. Із середини 1996 р. атаки міжнародних валютних спекулянтів на
національні валюти азіатських держав не були ефективно відбиті
економічним керівництвом більшості зазначених країн (за винятком
Філіппін).

5. У грошово-кредитній політиці наголос помилково був зроблений на
«пасивну модель» грошових заходів — здійснення девальвації з метою
підвищення експортних можливостей без використання широкого арсеналу
засобів грошово-кредитної та фондової політики, а головне — без
позитивних структурних перетворень. На інтервенції для захисту валют
згаданих вище чотирьох країн тільки протягом серпня 1996 р. було
витрачено понад 10 млрд дол. Проте курс національних валют знизився на
25—30 %.

Криза призвела до зменшення попиту на корпоративні цінні папери. Фондові
індекси понизилися на 30—40 % і більше. Окремі промислові компанії та
банки опинилися на межі банкрутства.

Криза не зачепила лише економіку континентального Китаю, фінанси якого
були закриті для нерезидентів.

Слідом за потрясіннями на біржах Нью-Йорка і Гонконгу 23— 27 жовтня 1997
р. (зниження фондових індексів на 12—13 %) почався масовий відхід
інвесторів з «молодих» ринків у більш надійні старі. Якщо в Нью-Йорку
короткочасне зниження змінилося тенденцією до підвищення курсів акцій і
долара, а гонконгівський долар виявився надійно захищеним значними
валютними резервами КНР (за оцінками, близько 130 млрд дол., з них понад
40 % — у гонконгівських доларах), то у Південно-Східній Азії та на
деяких інших «нових» ринках (в Росії, Бразилії, Польщі, Чехії та ін.)
ситуація потребувала вжиття неординарних заходів. Загальні збитки для
глобальної економіки в результаті відпливу біржових коштів становили
близько 200 млрд дол.

Більшість постраждалих країн Південно-Східної Азії були змушені прийняти
вимоги надання міжнародних пакетів допомоги за стандартами і під
спостереженням МВФ: Республіка Корея — близько

55 млрд дол.; Індонезія — 23; Таїланд — 17,2 млрд дол. Кошти МВФ
становили близько 40 % суми допомоги. Сумарний обсяг стабілізаційного
пакета майже вдвічі перевищував допомогу Мексиці після аналогічної кризи
в 1995 р.

Надання МВФ допомоги супроводжувалося певними умовами, згідно з якими
передбачалося здійснити такі заходи:

• реорганізувати сектори фінансової системи — вжити жорстких заходів
щодо неспроможних банків, остаточно зняти протягом п’яти—десяти років
обмеження, що порушують національний режим діяльності нерезидентів на
ринках фінансових послуг, істотно скоротити державне фінансування
інвестиційних проектів і збиткових підприємств, а також перейти до
міжнародних стандартів фінансової інформації;

• використати широкий арсенал засобів рестриктивної грошової політики:
підвищити ставки рефінансування, норми обов’язкового банківського
резервування, скоротити державні витрати і дефіцитне фінансування,
викупити прострочену заборгованість (неплатежі) і реструктуризувати її у
внутрішній державний борг, посилити фіскальні функції податкової
системи, використати гнучкішу валютну політику (вільна зміна курсу або
розширення меж валютного коридору) та ін.;

• активізувати демонополізацію і приватизацію економіки.

Західні експерти вважають, що за жорсткими вимогами МВФ криються не
тільки об’єктивні економічні проблеми, а й недовіра міжнародного
фінансового співтовариства до процедур економічного регулювання у
країнах Південно-Східної Азії. З огляду на заінтересованість
транснаціональних компаній у проникненні на ринки нових індустріальних
країн неможливо розмежувати заохочення національного капіталу, з одного
боку, і фаворитизм, корупцію, олігархічне ведення господарства — з
іншого.

У результаті реалізації заходів програм МВФ у Республіці Корея,
Таїланді, Індонезії протягом найближчих двох-трьох років очікується
істотне уповільнення темпів економічного розвитку, подальшої девальвації
національних валют, посилення інфляційних процесів, підвищення рівня
безробіття, послаблення позицій національного капіталу.

Відбувся перерозподіл великих фінансових коштів на користь «старих
ринків». Це стало наприкінці 90-х років додатковим чинником прискорення
темпів економічного розвитку США і Канади. Показники економічного
зростання США в 1998 р. уперше за багато років випередили аналогічні
показники Південно-Східної Азії.

У цілому ж економіка цього найбільшого регіону вступає у своєрідний
«перехідний період». В азіатську модель розвитку, не в останню чергу
завдяки зусиллям МВФ, інкорпоруються ліберальні західні принципи
фінансового регулювання.

Список використаної та рекомендованої літератури

Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран.
— М.: Финансы и статистика, 1992.

Банки и кредит развивающихся стран. — М.: Финансы, 1974.

Банковское дело: Справ, пособие / Под ред. Ю. А. Бабичева. — М.:
Экономика, 1992.

Банковское дело: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Колесникова, Л. П.
Кролевецкой. — СПб.: Изд-во УЭФ, 1992. — Ч. 1, 2.

Буката В. Финансово-кредитный механизм и банковские операции. — М.:
Финансы, 1991.

Бухвальд Б. Техника банковского дела. — М.: Финансы, 1993.

Валовая Т. Европейская валютная система. — М.: Финансы и статистика,
1986.

Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії.
— К.: Вища шк., 1995.

Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ «Либра», 1993.

Гальчинський А. С. Теорії грошей. — К.: Основи, 1996.

Гроші та кредит / За ред. М. Савлука. — К.: Либідь, 1992.

Лагутін В. А. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1997.

Лебедев Е. Денежно-кредитная система в период перехода к рыночной
экономике. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1991.

Ширинская З. Б. Операции коммерческих банков и зарубежный опыт. — М.:
Финансы и статистика, 1993.

Шмелев В. Коллективные валюты от счетных единиц до международных денег.
— М.: Финансы и статистика, 1990.

Шмелев В. Экономические группировки развивающихся стран. — М.: Мысль,
1984.

Похожие записи