Реферат на тему:

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються

Серед великого розмаїття економічних моделей країн Третього світу
(країн, що розвиваються) можна виокремити певну спільність процесів
формування їх грошово-кредитних систем. Розвиток і сучасний стан
грошово-кредитних систем зумовлені колоніальним минулим та помітною
економічною відсталістю переважної більшості цих країн.

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у
зародковому стані та включають такі основні елементи:

• два сектори грошової системи;

• центральну банківську установу;

• іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробництва, що
працюють на внутрішній ринок і на експорт;

• місцеві комерційні банки, банки розвитку;

• мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговує сільських і
неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості країн, що розвиваються, грошова система складається з двох
секторів.

Перший — організований сектор грошової системи та організований грошовий
ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні;
максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорстке
законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей.
Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби
середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному
індустріальному секторі.

Другий сектор — великий, але хаотичний і неорганізований грошовий ринок,
неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора
змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну
структуру багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком
тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати

потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків населення.

Основною причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка
їх контрольованість державою. Спроможність урядів країн Третього світу
регулювати масу грошей в обігу обмежується, по-перше, відкритістю їх
економік, по-друге, нестабільністю такого важливого для економіки
джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки в іноземній валюті.
Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше для центральної
банківської установи контролювати її.

Внаслідок нестабільності національної грошової одиниці, що є також
результатом неефективного контролю, більшість країн, що розвиваються,
стикаються з проблемою валютного заміщення. Ефект валютного заміщення
виникає, коли іноземна валюта править за альтернативний інструмент
вимірювання вартості та нагромадження (наприклад, долари США у північній
Мексиці).

Кредитні системи країн з нерозвиненими ринками забезпечують необхідні
фінансові послуги: мобілізацію заощаджень, розміщення кредитів,
обмеження ризику, страхування та управління валютними коштами. Крім
того, їх використовують для грошово-кредитного регулювання держави з
метою подолання макроекономічної нестабільності, характерної, наприклад,
для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція, великий
бюджетний і торговий дефіцит). Кредитна система є основним інструментом
здійснення політики стабілізації.

Спроможність центральних банків розвинених країн ефективно виконувати
адміністративні й регулюючі функції зумовлена тим, що ці країни мають
високоінтегровану цілісну економіку, складну й розвинену фінансову
систему, освічене, професійно навчене й добре інформоване населення.

Особливістю державного регулювання грошово-кредитних систем країн, що
розвиваються, є сильний політичний вплив і контроль з боку центрального
банку за процентними ставками, валютними курсами, ліцензуванням імпорту
тощо.

Основні завдання центрального банку у регулюванні грошової системи —
зміцнити довіру місцевих громадян та іноземних торгових партнерів до
національної валюти як життєздатної стабільної одиниці розрахунку;
переконати в надійності національної грошово-кредитної системи.

Центральні банки багатьох країн Третього світу обмежено контролюють
надійність валют цих країн. Це зумовлене передусім такими факторами, як
здійснення урядом фіскальної політики та великий бюджетний дефіцит, який
повинен фінансуватися або за допомогою друкування грошей, або за
допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводить до
збільшення інфляції і втрати довіри до місцевої валюти.

Для переважної більшості країн Третього світу характерно те, що
центральні банки не мають необхідної гнучкості й незалежності для
виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивих центральним
банкам розвинених країн.

Розвиток кредитної системи цієї групи країн породив низку проміжних та
специфічних форм фінансових установ, що виконували функції центрального
банку. Проміжною формою між валютним управлінням і центральним банком є
центральна банківська установа, фінансова діяльність якої перебуває під
суворим контролем уряду. Прикладом перехідних форм є банки у колишніх
британських колоніях і протекторатах (Фіджі, Беліз, Мальдіви й Бутан).
Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчих органів
впливати на непослідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних форм кредитних установ можна зарахувати центральний банк
у невеликих країнах, що входять до валютної або митної спілки —
наднаціональний центральний банк. Прикладом валютних спілок із системою
регіональних центральних банків може бути Західно-африканська валютна
спілка (зона франка).

Виходячи із завдань забезпечення прискореного розвитку економіки
комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати набагато
активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існуючих, ніж
банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й
одночасно нагромаджувати знання про комерційну діяльність і діловий
досвід. Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в
багатьох країнах Третього світу виникли нові фінансові установи — банки
розвитку.

Банки розвитку — це спеціалізовані державні та приватні установи, що на
середньо- і довгостроковій основі надають кошти для створення й
розширення промислових підприємств. їх виникнення в багатьох країнах
Третього світу пов’язане з тим, що існуючі банки переважно надають
кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки), зокрема
центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, комерційні
банки надають кредити на таких умовах, які неприйнятні для підприємств,
що створюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони
надають кошти «надійним» позичальникам (відомим підприємствам, багато
яких належать іноземцям або які очолюють впливові сім’ї).

Щоб сприяти зростанню виробництва в економіках, яким бракує фінансового
капіталу, банки розвитку, шукаючи способи залучення коштів, вдаються до
двох основних джерел: дво- і багатосторонніх кредитів національних
агентств з надання міжнародної допомоги на взірець Агентства
міжнародного розвитку США і міжнародних організацій типу Всесвітнього
банку; позик у власного уряду.

Крім залучення капіталу банки розвитку повинні акумулювати певний досвід
щодо оцінки промислових проектів. У багатьох випадках їх діяльність
виходить далеко за межі ролі звичайного кредитора платоспроможних
клієнтів. Діяльність банків розвитку часто передбачає пряму участь у
підприємницькій діяльності, управлінні й стимулюванні тих підприємств,
що вони їх фінансують, у тому числі державних промислових корпорацій.
Таким чином, банки розвитку відіграють дедалі більшу роль у процесі
індустріалізації слаборозвинених країн.

Банки розвитку — нове явище в країнах Третього світу, проте їх вплив
посилюється. У середині 40-х років налічувалося не більш як 10—12 таких
установ, до кінця 80-х років їх кількість досягає кількох сотень, а
фінансові ресурси становлять мільярди доларів.

Наприклад, в Індії в 1954 р. було утворено корпорацію з надання
промислових кредитів та інвестування, що одержала від індійського уряду
безпроцентну позичку в розмірі 75 млн рупій терміном на ЗО років.
Індійські спеціалізовані банки розвитку можна розділити на дві категорії
— загальноіндійські та регіональні. Основною їх функцією є фінансування
створення нових підприємств, а також модернізація і розширення існуючих
шляхом надання позик, гарантій, випуску акцій і облігацій тощо.

Збільшення фінансових ресурсів банків розвитку значною мірою
забезпечується за рахунок капіталів приватних, інституціональних та
індивідуальних іноземних і місцевих інвесторів. У 1980 р. іноземним
інвесторам належало майже 20 % акціонерного капіталу цих банків.

Банки розвитку відіграють важливу роль у розширенні виробництва в
країнах Третього світу, але для них характерна надмірна захопленість
великими кредитами. Деякі приватні фінансові компанії (які також можна
зарахувати до банків розвитку) відмовляються розглядати кредити менше
20—50 тис. дол. Вони вважають, що такі кредити не відшкодовують витрат
на оцінювання проекту. Такі фінансові компанії здебільшого відмовляються
надавати допомогу дрібним підприємцям, хоча така допомога має важливе
значення для забезпечення економічного розвитку. Тому дрібні підприємці
змушені шукати кошти на грабіжницьких неорганізованих грошових ринках.
Таким чином, незважаючи на збільшення кількості банків розвитку,
залишається досить гострою потреба у забезпеченні дрібних підприємців
фінансовими ресурсами як у сільській місцевості, так і у неформальному
секторі міських районів, що, як правило, не мають доступу до кредитів з
прийнятними процентними ставками. Намагаючись задовольнити потреби
дрібних позичальників, кредитні системи країн Третього світу породжують
унікальні неформальні види кредитного обслуговування.

У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зайняті
багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято
від 40 до 70 % робочої сили, яка забезпечує третину випуску
національного продукту. Здебільшого це некорпоровані, неліцензовані й
незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників,
торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у неформальних
міських і сільських секторах економіки. їх попит на фінансові ресурси
має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківського
кредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають
відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб дрібних
позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а
адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих
кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати
необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі,
комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних
банків у країнах, що розвиваються, навіть не мають відділень у сільській
місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст, де багато
видів неформальної діяльності.

Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насамперед до
друзів, а вже потім, як запасний варіант, — до місцевих професійних
лихварів, у ломбарди і до торгових агентів. Основні характеристики
лихварського кредиту:

• ці джерела фінансів надзвичайно дорогі. Наприклад, лихварі можуть
стягувати понад 20 % на день за короткостроковий кредит торговцю або
реміснику;

• дрібні фермери, які потребують сезонних кредитів, можуть пред’явити
лихварю або в ломбард єдине забезпечення — землю або худобу, що в разі
неплатоспроможності може позбавити їх єдиних засобів виробництва.

У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види
неформального фінансування, які в деяких випадках замінюють лихварів і
ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об’єднання і схеми
групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні
об’єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у
Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого
кредитування передбачає, що група з 40—50 чол. вибирає скарбника, якому
кожний член об’єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на
основі ротації розподіляється між членами об’єднання у вигляді
безпроцентних позичок. У країнах, що розвиваються, багато людей із
низьким рівнем прибутку віддають перевагу саме цим формам заощадження та
позичання.

У випадку схем групового кредитування формується асоціація, що позичає
кошти у комерційному банку або державному банку розвитку. Потім група
розподіляє ці кошти серед індивідуальних учасників, що відповідають за
погашення позики перед групою. Сама група гарантує повернення кредиту
зовнішньому кредитору й несе відповідальність за його погашення.
Об’єднавшись у групу, дрібні позичальники мають можливість знизити
вартість великої позики, тобто можуть одержати доступ до формального
комерційного кредиту. Члени групи зацікавлені в успіху кредитування,
тому тут діє принцип спільної відповідальності за своєчасне повернення
позики. Характерно, що ставки позик тут нижчі, ніж для позичальників у
формальному секторі.

Прикладом програми групового кредитування є Програма у Бангладеш, яка
діє з 1974 р. За цією програмою кошти державного бюджету
використовуються для надання кредиту безземельним жителям сільських
районів. Клієнти банку організуються у групу з п’ятьох незаможних
громадян. Кожна група повинна надати дані про суми щотижневих
заощаджень. Спочатку кредит надається двом членам групи, які повинні
регулярно вносити щотижневі платежі. Програма має понад 300 відділень,
які обслуговують 5400 селищ і 250 тис. чол. у Бангладеш, 75 % з яких
жінки. Кредити невеликі (менше 100 дол.), а рівень погашення значно
вищий, ніж у системі комерційних банків. Звичайно 97 % таких кредитів
погашаються протягом року, 99 % —

протягом двох років. Але треба зазначити, що у країнах Третього світу
переважна більшість сільських і міських бідняків практично не може
одержати кредити.

Список використаної та рекомендованої літератури

Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран.
— М.: Финансы и статистика, 1992.

Банки и кредит развивающихся стран. — М.: Финансы, 1974.

Банковское дело: Справ, пособие / Под ред. Ю. А. Бабичева. — М.:
Экономика, 1992.

Банковское дело: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Колесникова, Л. П.
Кролевецкой. — СПб.: Изд-во УЭФ, 1992. — Ч. 1, 2.

Буката В. Финансово-кредитный механизм и банковские операции. — М.:
Финансы, 1991.

Бухвальд Б. Техника банковского дела. — М.: Финансы, 1993.

Валовая Т. Европейская валютная система. — М.: Финансы и статистика,
1986.

Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії.
— К.: Вища шк., 1995.

Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ «Либра», 1993.

Гальчинський А. С. Теорії грошей. — К.: Основи, 1996.

Гроші та кредит / За ред. М. Савлука. — К.: Либідь, 1992.

Лагутін В. А. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1997.

Лебедев Е. Денежно-кредитная система в период перехода к рыночной
экономике. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1991.

Ширинская З. Б. Операции коммерческих банков и зарубежный опыт. — М.:
Финансы и статистика, 1993.

Шмелев В. Коллективные валюты от счетных единиц до международных денег.
— М.: Финансы и статистика, 1990.

Шмелев В. Экономические группировки развивающихся стран. — М.: Мысль,
1984.

Похожие записи