ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
………………………………..3

Суть і основні цілі грошово-кредитної
політики………………………6

Механізми грошово-кредитної
політики………………………………..13

3. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи

України………………………………………………………..
…………………………21

Висновки……………………………………………………….
…………………………..29

Використана
література……………………………………………………..
……..32

ВСТУП

Незалежна Україна відроджується як демократична держава, для громадян
якої неподільність і правова забезпеченість політичних та економічних
свобод поступово стає фундаментом соціально-економічного добробуту.
Важко йде повернення в річище загальнолюдських цінностей та надбань
громадянського суспільства. Не менш важким є і спрямування до відкритої
економіки з її ринковими принципами після багаторічної штучної ізоляції
від досягнень світової теорії та практики господарювання. Низький
життєвий рівень більшості наших співвітчизників, духовне спустошення
значної частини суспільства є досить красномовним свідченням болючості
проміжних результатів трансформації соціалістичної економіки — процесу,
який невиправдано затягується в часі.

Для успішного розв’язання завдань фінансової та економічної стабілізації
необхідно здійснити зважене грошово-кредитне регулювання. Через нього
держава впливає на грошову масу і процентні ставки, а вони, у свою
чергу, — на споживчий та інвестиційний попит. На, жаль, сьогодні
грошово-кредитна сфера не спроможна задовільно виконувати свою головну
функцію — забезпечення ефективного розміщення ресурсів, стабільної
національної грошової одиниці та стабільних цін.

Грошово-кредитна система України, як і національна економіка в цілому,
ще не подолала наслідків кризи, що проявляється в інфляційних процесах,
зростанні дебіторської та кредиторської заборгованостей між
підприємствами, падінні національної грошової одиниці, значних
внутрішній і зовнішній заборгованостях країни. Тому сьогодні в нашій
державі головними завданнями є забезпечення структурної перебудови
народного господарства, а також досягнення макроекономічної стабільності
шляхом реформування грошово-кредитної та банківської систем.

Ринкова трансформація національної економіки відкрила новий етап у
розвитку грошово-кредитних відносин. У зв’язку з цим гостро постала
проблема наукового осмислення нових явищ у сфері цих відносин, розуміння
їх змісту, природи і сутності, розробки ефективних схем і технологій
грошово-кредитного процесу та використання його на практиці.

Вивчення теоретичних основ і змісту грошово-крелитних відносин, виходячи
з нових ринкових реалій діяльності вітчизняних суб’єктів господарювання
є безперечно актуальним. Тому мною і було обрано для написаня саме цю
тему курсового дослідження.

Її метою стало науково-практичне дослідження сучасних тенденцій в
грошово-кредитній системі.

Для досягнення мети по аналізу даної теми використовувалися праці різних
авторів, можна назвати хоча б окремі з них: Б. Л. Луціва “Гроші, банки
та кредит: у схемах і комментарях”, В. Д. Лагутіна “Гроші та грошовий
обіг”, В. Лексена “Кредит і банки”, А. Гальчинського “Теорія грошей”, О.
Гриценко “Гроші та грошово-кредитна політика”, В. Ющенко, В. Лисицького
“Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні”, а також стаття з
журналу “Економіка України” — О. Величко “Становлення і розвиток
грошово-кредитної системи України” та ряд інших.

Дана праця складається з трьох розділів у яких логічно та послідовно
розкривається досліджувана проблема: розділу 1 “Суть і основні цілі
грошово-кредитної політики”, розділу 2 “Механізми грошово-кредитної
політики”, розділу 3 “Становлення і розвиток грошово-кредитної системи
України”.

Розділ 1. Суть і основні цілі грошово-кредитної політики

Цільова спрямованість грошово-кредитної політики.

Розглядаючи цільову спрямованість грошово-кредитної політики, необхідно
розмежувати її стратегічні цілі — кінцеву мету і цілі тактичного
порядку, що визначають інструментарій та механізм її реалізації.

Інституціоналізм політики, що її проводить держава у сфері грошового
обігу та кредитних відносин, зумовлює її загальну підпорядкованість
макроекономічному завданню — забезпечити вирішення триєдиної мети:

збалансувати економічний розвиток;

забезпечити оптимальну зайнятість;

стримати інфляцію.

Йдеться про те, що за своєю визначальною функцією та глобальними
завданнями грошово-кредитна політика не є автономною. Як одна з
найважливіших структурних ланок державного регулювання макроекономічними
процесами, вона спрямовується на реалізацію їх головних завдань. Тут
кінцева мета грошово-кредитної політики збігається з основоположними
цілями макроекономічної політики держави1 .

Цільова спрямованість грошово-кредитної політики не лише не забезпечує,
а й передбачає визначення її нагальних автономних цілей. Останні
прийнято розглядати в теорії грошей як тактичні цілі грошово-кредитної
політики. Цим визначенням знову ж таки підкреслюється структурна
підпорядкованість усього комплексу механізмів грошово-кредитної політики
макроекономічним завданням.

Функцією монетарної політики тактичного порядку є забезпечення
внутрішньої стабільності грошей. Така стабільність має пріорітетне
значення у вирішенні всього комплексу макроекономічних завдань.
Загальноекономічна стабільність визначається стабільністюб грошового
обігу. Щоб функціонувати ефективно, ринкова економіка потребує
впевненості у грошовій одиниці, використовуваній у розрахунках. Тому
забезпечення керованості емісійними процесами і відповідної стабільності
грошового обігу — також безпосередня мета монетарної політики.
Реалізація цієї мети — одна з визначальних функцій ринку грошей. У
структурі його механізму діють стихійні захисні
стабілізатори-саморегулятори, які автоматично спрямовують розвиток
грошової системи у напрямку встановлення відносної рівноваги попиту і
пропозиції грошей. Такими важелями саморегуляції є ціновий стабілізатор,
кредитний мультиплікатор, механізм заміщення, еластичність швидкості
обігу грошей та інші елементи ринкового механізму.

При визначенні тактичних завдань монетарної політики треба враховувати
необхідність її диференціації стосовно конкретної макроекономічної
ситуації, зокрема характеру розвитку економічного циклу. Тактика
грошової політики мусить бути гнучкою. Вона має змінюватися залежно від
умов за економічної кризи і в період активної ринкової кон’юнктури,
високих темпів економічного розвитку. З огляду на це теорія розрізняє
політику “дорогих грошей” і політику “дешевих грошей”. У першому випадку
весь інструментарій монетарної політики підпорядковується згідно з
динамікою економічного циклу стисненню обсягів грошової та кредитної
емісії, у другому — навпаки: забезпеченню доступності для суб’єктів
економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Диференціація тактичних цілей грошово-кредитної політики має й інший,
досить важливий, аспект. Залежно від економічної ідеології, якій
віддають перевагу панівні структури суспільства, вона може
спрямовуватися на стимулювання чи то пропозиції товарів, чи то
платоспроможного попиту.

У цьому ж контексті необхідно враховувати ступінь розвитку в тій чи тій
країні ринкових відносин, відповідних функціональних механізмів, у т.ч.
банківсько-кредитних структур, що забезпечують результативність
монетарної політики1 .

Грошово-кредитна політика як складова економічних методів регулювання
господарських процесів є альтернативою директивного управління. Тому в
країнах із перехідною економікою, де значну частку останньої становить
державний сектор органічно поєднуються ринкові та адміністративні методи
управління, можливості використання у повному обсязі напрацьованого
світовою практикою арсеналу грошово-кредитної політики є обмеженими.
Відповідно до цього обмеженими мають бути і цілі грошово-кредитної
політики. Легковажити цим, ставити завдання, для досягнення яких ще
відсутні необхідні передумови, означає не лише підривати довіру до
державних інструкцій, що забезпечують трансформацію адміністративної
економіки в ринкову, а й завдавати шкоди перебігові загальноекономічного
процесу. Водночас слід мати на увазі й протилежне: грошово-кредитна
політика, зорієнтована на досягнення стабільності, є надзвичайно
важливою передумовою утвердження та ефективного функціонування ринкової
економіки.

Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має
враховувати і зовнішньоекономічні позиції країни, якою мірою економіка є
відкритою та інтегрованою у світовий економічний простір. Так, в умовах
відкритої економіки і функціонування системи фіксованих курсів
інституційні заходи щодо управління грошовою масою втрачають свою
ефективність. Її динаміка визначається дією зовнішніх чинників. Дієвість
монетарної політики значною мірою визначається й іншими
зовнішньоекономічними чинниками. Тому слід органічно поєднувати
концептуальну логіку з конкретними завданнями грошово-кредитної та
валютної політики, яку проводить та чи інша держава.

Суб’єкти реалізації грошово-кредитної політики. Центральний банк і його
функції.

Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю
сферу через свої представницькі органи — Центральний банк і відповідні
урядові структури — міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду
за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі
страхування депозитів, а також інші установи. Визначальна роль у
здійсненні заходів держави у сфері грошового-кредитних відносин належить
її Центральному банкові.

Рис. 1. Функції Центральних банків1

На відміну від країн з адміністративною економікою, де Державний банк
відіграє монопольну роль в усьому комплексі грошових і кредитних
відносин, для країн з розвинутим ринком адекватною є дворівнева
банківська система.

Така система передбачає децентралізацію головних сфер банківської
діяльності — забезпечення стабілізації грошовогу обігу та
безпосереднього здійснення всього комплексу депозитних операцій,
кредитного обслуговування фізичних і юридичних осіб1 .

Одним із визначальних завдань ринкової трансформації економіки
постсоціалістичних країн є проведення глибокої реформи банківської
системи, її переведення на дворівневу структуру. Така перебудова не
зводиться лише до заснування мережі комерційних банків та юридичного
проголошення принципу розмежування банківських функцій між ними та
Центральним банком. Фактичне утвердження дворівневої банківської системи
можливе лише в умовах створення дійового функціонально розчленованого
механізму грошово-кредитного регулювання. Відсутність у більшості країн,
що входили до колишнього СРСР, у т.ч. і в Україні, достатньо розвинутої
ринкової економіки і необхідного інструментарію ефективної реалізації
головних ланок кредитної політики засвідчує, що визначений чинним
законодавством дворівневий статус функціонування банківських систем є
значною мірою формальним.

З розглянутим питанням безпосередньо пов’язана проблема юридичного
статусу Центрального банку — основного суб’єкта грошово-кредитної
політики. Ця проблема має два аспекти — власність Центрального банку та
механізм його взаємодії з державними інституціями. Законом України “Про
банки і банківську діяльність” визначається, що “Національний банк
України є власністю України”, тобто держави. Таким же є статус
центральних банків Російської Федерації., Білорусі та інших країн, що
входили до складу колишнього СРСР. А от світова практика засвідчує, що у
структурі власності центральних банків, крім держави, можуть брати
участь інші суб’єкти, зокрема в країнах із федеральним чи
конфедеративним устроєм — банки автономних утворень, штатів чи земель
(Федеральна резервна система Сполучених Штатів, Бундесбанк у Німеччині).

Співвласниками Центрального банку можуть бути і комерційні банки. Така
структуризація створює передумови узгодження й консолідації через
механізм власності інтересів основних партнерів держави у сфері
банківської діяльності.

На відміну від країн адміністративно-командної системи, де центральні
банки підпорядковані урядові, у ринковій економіці їх діяльність загалом
не залежить од виконавчих і законодавчих органів влади. Вона регулюється
законом. Таке інституційне відокремлення Центрального банку сперте на
економічну доцільність: монетарна політика має здійснюватись на
довгостроковій основі. Вона не може і не повинна звертати увагу на
побіжні економічні та політичні міркування, кон’юктурні обставини.

Ст.7 Закону України “Про банки і банківську діяльність”1 визначається,
що “Національний банк підзвітний Верховній Раді України”. Таке ж
положення фіксується в законодавчих актах інших країн, що входили до
колишнього СРСР. Воднораз до незалежності центральних банків цих країн,
у т.ч. й НБУ, треба підходити надзвичайно обережно.

І в цьому питанні існує проблема формальної (суто юридичної) та
фактичної незалежності.

Чинним законодавством багатьох країн визначається головне завдання
монетарної політики, здійснюване центральними банками. Їм надається
монопольне право управління грошовим обігом і забезпечення його
стабільності. Чітко визначена законом основна спрямованість політики
Центрального банку, її безпосередня орієнтація на забезпечення
внутрішньої стабільності грошей допомагає зміцненню його позицій у разі
виникнення неузгодженостей або конфліктів з урядом.

Розділ 2. Механізми грошово-кредитної політики

Інструменти прямого та опосередкованого впливу на основні параметри
грошового обігу.

Можливості ефективної реалізації основних завдань, аргументованих
монетарною політикою, визначаються напрацьованим у тій чи іншій країні
інструментарієм управління грошовим обігом і кредитного регулювання.
Теорія та практика вирізняють дві групи інструментів, за допомогою яких
здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей
монетарної політики. Йдеться про інструменти прямого (директивного) та
опосередкованого (регулювання) впливу на основні параметри грошового
обігу.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового
обігу має найбільше поширення у країнах з перехідною економікою, де
механізми опосередкованого впливу на способи реалізації монетарної
політики ще не набули достатньої зрілості. Вони дають необхідний ефект
при їх використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на
систему грошового обігу і в країнах з розвинутою ринковою економікою1 .

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом
економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за
змістом механізми монетарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій
на відкритому ринку; по-друге, регулювання норм банківських резервів;
по-третє, регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються
Центральним банком. Кожен із зазначених механізмів має набір власних
інструментів, формування та вдосконалення яких здійснюється
десятиріччями.

Операції на відкритому ринку.

У структурі фондового ринку, що становить невід’ємний компонент
будь-якої ринкової економіки, те, без чого ринкова економіка взагалі
існувати не може, важлива роль належить державним цінним паперам, що
перебувають в обігу. Історичний екскурс засвідчує, що становлення в
багатьох країнах Заходу ринків цінних паперів, як правило, розпочиналося
з емісії фондових цінностей держави. З опертям на обіг державних цінних
паперів віббувався процес формування визначальних елементів
інфраструктури фондового ринку, його механізмів; напрацьовувався
відповідний психологічний клімат, пов’язаний з формуванням довіри до
ринкової форми обігу фінансових цінностей.

Існують два типи операцій на відкритому ринку:

динамічні — спрямовані на зміну обсягу резервів;

захисні — спрямовані на відшкодування впливу на монетарну базу інших
факторів1 .

Ринок державних цінних паперів як один із сегментів національного
фондового ринку виконує дві основні функції. Це, по-перше, функція
обслуговування державного боргу, пов’язаного з дефіцитним фінансуванням
державних витрат і мобілізацією для цього на фондовому ринку відповідних
фінансових ресурсів. Необхідність в емісії державних боргових
зобов’язань можлива і за бездифіцитного бюджету. Вона виникає внаслідок
розриву в часі між бюджетними надходженнями та видатками, при
відповідній незбалансованості у фінансуванні окремих інвестиційних
проектів і т.ін.

По-друге, поряд із функцією обслуговування державного боргу ринок
державних зобов’язань використовується як один із визначальних важелів
монетарної політики. Йдеться про функцію грошово-кредитного регулювання
економіки, яка реалізується через здійснення операцій на відкритому
ринку.

Розглядаючи це питання, слід враховувати, що названі функції не
заперечують одна одну. Функція регулювання грошового обігу через
операції на відкритому ринку є логічним продовженням функції
обслуговування державного боргу. Такі операції потребують досить
високого ступеня розвитку ринку державних цінних паперів, досконалого
інструментарію і техніки виконання відповідних угод.

У країнах, що входили раніше до складу СРСР, у т.ч. й в Україні,
зроблено лише перші кроки до формування фондового ринку державних цінних
паперів. У вересні 1992 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про
державний внутрішній борг України”, який дозволяє державі на цілком
цивілізованих ринкових засадах здійснювати емісію боргових зобовязань у
вигляді облігацій внутрішніх державних позик, а також коротко-,
середньо- та довгострокових скарбничих векселів. Однак упродовж
тривалого часу така можливість, що могла б суттєво оздоровити державні
фінанси, не використовувалась. Лише з початку 1995 року механізм
ринкового обслуговування дефіциту державного бюджету було запущено в
дію. Однак потрібний час, щоб він повною мірою зміг реалізувати свої
функції.

Управління обов’язковими резервами.

Інституційне регулювання рівня обов’язкових резервів розглядається
теорією та практикою грошей як один із найдійовіших механізмів
монетарної політики.

Вказаний механізм досить простий за змістом. Змінюючи норму
обов’язкового резерву, Центральний банк безпосередньо впливає на
пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма
обов’язкових резервів, комерційні банки отримують можливість збільшити
ліквідність своїх активів і вдатися через додаткове кредитування до
емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, ці можливості
звужуються. Розглядаючи цю залежність, треба враховувати і таку вельми
важливу обставину. Внаслідок того, що лише незначна частина всіх активів
комерційних банків знаходиться у формі готівки, зміна норми резерву на
певну величину може привести до багаторазового збільшення чи зменшення
пасивів банківської системи1 .

Як засвідчує практика, в різних країнах інституції регулювання грошового
обігу використовують зазначений інструмент грошової політики лише в
окремих випадках. Прийнято вважати, що часті зміни розміру обов’язкового
резерву ускладнюють таке регулювання. Зазначений інструмент більше
придатний для вирішення не поточних, а радше довготермінових завдань
монетарної політики.

Регулювання облікової ставки та банківського відсотка.

Поряд із здійсненням операцій на відкритому ринку та управління рівнем
обов’язкових резервів, вийнятково важливим інструментом монетарної
політики є регулювання облікової ставки відсотка, яка формується на базі
надання центральними банками позичок кредитним банкам. Такий кредит
надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами.
Плата за вказані кредити виступає в формі облікової ставки відсотка.

Регулювання облікової ставки відсотка використовується як засіб
неадміністративного впливу на масу грошей, що знаходиться в обігу.
Механізм такого впливу близький за змістом до механізму здійснення
операцій на відритому ринку. Коли комерційний банк бере в Центральному
банку позику, він виписує на себе боргове зобов’язання, яке за чинною
практикою гарантується не резервною позицією своїх активів, а державними
цінними паперами, що знаходяться в його розпорядженні. Внаслідок цього
отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це
надає банкові-боржнику можливість відкривати додаткові кредитні рахунки
населенню та юридичним суб’єктам у повному обсязі без відповідного
забезпечення резервної позиції.

У багатьох країнах з перехідною економікою, в т.ч. і в Україні, владні
структури віддають перевагу політиці низьких фіксованих ставок
банківського відсотка. Така політика мотивується наступними аргументами:
намаганням стимулювати рівень інвестицій; здійсненням вибіркового
кредитування пріорітетних галузей економіки за низькою нормою відсотка;
бажанням знизити інфляційні процеси тощо.

Однак, як засвідчує теоретичний аналіз та реальна практика, зазначена
політика звичайно не дає бажаних результатів. І це можна пояснити.
Низька ставка відсотка скорочує обсяги збережень фінансових ресурсів і
тому не лише не сприяє ростові інвестицій, а й викликає протилежний
ефект. Не виправдовує себе і вибіркове кредитування, бо через ефект
кредитного мультиплікатора відповідно спрямовані кредитні ресурси
розпорошуються по всій економіці. Як засвідчує практика, недостатньо
коректною є й теза з приводу безпосереднього впливу норми відсотка на
цінову динаміку. В цьому випадку слід враховувати ефект не лише прямого,
а й зворотного впливу на розглядувані процеси.

З урахуванням цього стає зрозуміло важливість визначення оптимального
рівня ставки відсотка, що його прагнутимуть досягти засобами монетарної
політики відповідні інституційні структури. Мається на увазі досягнення:
по-перше, позитивного рівня відсотка; по-друге, враховування його
співвідношення з нормою прибутку на витрати інших чинників виробництва
та обігу; по-третє, співвідношення дійсної норми відсотка з нормами
відсотка країн, з якими здійснюється інтенсивні зовнішньоекономічні
зв’язки.

Дієвість монетарної політики.

Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність
проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення
системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх
спрямування на досягнення взаємоповязаних завдань грошової стабілізації.
Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і стримувати
ріст норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного регулювання,
застосування яких дає взаємовиключний ефект1 . Нараз необхідно взяти до
уваги кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих
багаторічною практикою. Їхній зміст такий:

Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить
закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід
узгоджувати її з загальними механізмами макроекономічного регулювання,
відображати розвиток економічного циклу ринкової кон’юктури.

l

n

$

.

&

????????o

l

n

»

$

0

2

2

&

&

gd/_o

Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів
грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні
ринкової інфраструктури, дієвості економічних саморегуляторів. Коли в
управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного
макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними
й торгівельними операціями), коли існує монополізм і відсутня
конструктивна конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є
незначною. У цьому випадку виправдовує себе метод поетапного
впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Щоб монетарна політика була результативною, її треба тісно узгодити як
із фіскальною, так і з зовнішньоекономічною, в т.ч. валютною, політикою.
Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної внутрішньо
збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної політики.
Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні
оптимально припустимого (більше 3-4% ВВП) дефіциту державного бюджету та
від’ємного сальдо платіжного балансу.

При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне
реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та
консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі
сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну
реакцію. Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості
обігу грошей. Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити
на цю обставину. Вона повинна бути скорегованою на швидкість обігу
грошової одиниці. Схожа ситуація може скластись і при застосуванні інших
інструментів грошової політики.

Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування різких
корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від “шокових” заходів
грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх
звичайно не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів.
Ба більше — перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою
дестабілізацією грошового обігу.

При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні її
дієвості необхідно враховувати ефект запізнення — наявність розриву в
часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною
реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в
цілому. Існують дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси
відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3-12
місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися
на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з
відповідним упередженням.

Розділ 3. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України

Грошово-кредитна система України пройшла складний і суперечливий шлях
розвитку, який умовно можна поділити на кілька етапів. Перший з них —
становлення цієї системи (1991-1993 рр.) — характеризувався власною
концепцією розвитку. Особливість даного етапу в тому, що з одного боку,
було формально проголошено ринкову ідеологію, в більшості секторів
економіки відбулася лібералізація цін, було послаблено контроль за
оплатою праці (що, у свою чергу, сприяло переливанню фінансових засобів
з державного сектора до приватного), а з іншого — урядові структури
гальмувати трансформаційні процеси (приватизацію і реструктуризацію
державних підприємств) (внаслідок чого зберігся монопольний державний
сектор з пільговим кредитуванням галузей і виробництв).

В основу практичної макроекономічної політики в 1992-1993 рр. було
покладено принцип повної відмови від використання монетарних
інструментів у регулюванні економіки. При здійсненні грошово-кредитної
політики НБУ використовував командно-адміністративні методи, і зокрема —
централізований розподіл кредитних ресурсів, пільгове кредитування,
встановлення кредитних обмежень тощо. До 1994 р. в Україні взагалі не
діяли такі інструменти рефінансування, як кредитні аукціони. Політика
рефінансування банків проводилася тільки через єдиний механізм — прямі
кредити, що направлялися через колишні державні банки переважно до
державного сектора економіки1.

Шляхом рефінансування АБ “Україна” і “Промінвестбанку” НБУ направив до
цього сектора значну суму кредитних ресурсів за зниженими процентними
ставками і без оформлення необхідних гарантій щодо повернення цих коштів
(переважну їх частину було використано для кредитування нерентабельних
проектів Уряду).

Непослідовність і суперечливість грошово-кредитної політики спричинили
не відродження командно-розподільної економіки, а втрату державою
реальних інструментів здійснення будь-якої економічної політики взагалі,
що, у свою чергу, супроводжувалося безконтрольним зростанням грошової
маси, гіперінфляцією) катастрафічною девальвацією національної грошової
одиниці.

Так, з січня 1992 р. НБУ підтримував дисконтну ставку на рівні 30%
річних, тоді як інфляція неухильно зростала і становила за рік 2100%. Це
зробило банківські кредити настільки дешевими і прибутковими для
господарюючих суб’єктів, що вони могли будь-які витрати легко
компенсувати банківськими позиками і виводили капітал з обороту.
Оскільки в 1992 р. у Росії дисконтна ставка досягла 80%, то з’явилася
реальна вигода направляти туди вільні кошти, внаслідок чого розпочався
відплив капіталів з України до Росії. Лише в грудні 1992 року НБУ підняв
дисконтну ставку до 80%1 . За рік заборгованість Уряду перед НБУ зросла
з 17% обсягу ВВП до 34%.

Економічна і грошово-кредитна політика 1993 р. не відрізнялася
принципово від політики 1992 р. Продовжувалися спроби відновити
економічну стабільність на основі реанімації державного сектора за
рахунок емісійного доходу, а також бюджетно-дотаційної,
податково-пільгової та кредитної підтримки.

Державний бюджет України на 1993 рік було затверджено з дефіцитом у 7,7%
ВВП, єдиним джерелом покриття якого був кредит НБУ. Пряме кредитування
НБУ бюджетного дефіциту неухольно зростало і на кінець року досягло 99%
усієї кредитної емісії, що створило фінансову і правову основи для
“заморожування” трансформаційних процесів у тих секторах економіки, де
вони розпочалися. Міжбанківські кредитні ресурси переважно
зосереджувалися в колишніх державних банках. Із квітня 1993 р. основним
покупцем міжбанківських кредитів стає АБ “Україна”. При цьому більшість
одержаних ним кредитів припадає на кредити НБУ. Тим самим відбувалося
перекачування кредитних ресурсів через банк “Україна”, який мав давати
кредити колгоспам на посівні роботи та на інші потреби, щоб підтримати
нерентабельних сільськогосподарських виробників шляхом пільгового
кредитування.

У 1994 році НБУ почав впроваджувати нову монетарну політику — це стало
початком другого етапу у становленні грошово-кредитної системи України.
Із березня 1994 р. норма обов’язкових резервів зменшується до 15%, на що
ринок міжбанківських кредитів відреагував негативно — падінням своїх
обсягів. Для підтримки агропромислового комплексу НБУ запропонував
комерційним банкам дати сільськогосподарським виробникам пільгові
кредити.

Для тих банків, які самостійно направили свої ресурси на кредитування
АПК під 30% річних, було встановлено 10-процентну норму обов’язкового
резервування, тоді як дисконтна ставка становила 225,9%1 . Вихід на
додатну дисконтну ставку став першим успіхом антиінфляційної політики
НБУ, що у свою чергу, склало основу для формування заінтересованості
економічних суб’єктів у нагромадженні коштів, а також для створення
банківських депозитів, у результаті чого за рік банківські вклади
збільшилися з 30 млн. до 214 млн. грн., тобто в 7 разів.

У 1995 р. відбувся перерозподіл кредитних ресурсів у бік реальної
економіки. За рік кредитні вкладення комерційних банків у народне
господарство зросли з 1202 млн. до 3029 млн. грн., тобто в 2,5 раза1 .
НБУ відмовився від практики централізованого розподілу кредитних
ресурсів на пільгових умовах, про що свідчить повна заміна прямих
кредитів як механізму рефінансування на кредитні аукціони, де кредитні
ресурси розподіляються на ринкових умовах. За рік обсяг кредитів,
виданих НБУ Урядові, підвищився в 2,2 раза 2 .

Станом на 15 березня 2000 року обсяг коштів на кореспонденських рахунках
комерційних банків становив 2629 млн. грн., що значно перевищує показник
кінця 1999 р. (2055 млн. грн.)3 При цьому обсяг грошової маси також
значно збільшився (див. табл. 1).

Таблиця 1

Окремі параметри грошово-кредитної України

(млн. грн. на кінець періоду)4

Показники 1992 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 (ІІІ квартал

Готівка в обігу (М0) 5 793 2623 4041 6132 7158 9583 11541

Гроші на розрахунко-вих і поточних рахун-ках у національній ва-люті

16

1067

2059

2275

2918

3174

4511

6412

Грошова маса (М1) 21 1860 4682 6315 9050 10331 14094 17953

Строкові депозити та інші кошти 4 1356 2164 2708 3398 5100 7620 10123

Грошова маса (М2) 25 3216 6846 90023 12448 15432 21714 28076

Грошова маса (М3) — — 6930 9364 12541 15705 22070 28975

Кредити комерційних банків державі (грн.) 24 1199 3029 4102 5195 5102
5715 9392

Депозити в іноземній валюті 100 1021 1578 1562 1650 3232 5326 6897

Статутний капітал дію-чих комерційних банків 0,5 87 541 1098 1636 2103
2910 3421

Результати аукціонів з розміщення ОВДП — — 28 285 591 539 141 78

Жорстка грошово-кредитна політика 1994-1995 рр. була вкрай необхідною
для подолання гіперінфляції і досягла своєї мети. Тим часом проявляються
також негативні наслідки, пов’язані з продовженням такої політики. В
першу чергу, це криза платежів, зростання заборгованості суб’єктів
господарювання, збільшення зовнішнього боргу, скорчення обсягів
виробництва.

У структурі кредиторської заборгованості заборгованість між
підприємствами України становила 85,7% (або 196,4 млрд. грн.) (див.
табл. 2), а між суб’єктами господарської діяльності України і республік
колишнього СРСР — 6,2% (або 14,2 млрд. грн.)1 .

Таблиця 2

Заборгованість між підприємствами України

(млн. грн.)2

Показники заборгованості між підприємствами 1992 1994 1995 1996 1997
1998 1999 2000 (І піврічя

Дебіторська 995 4904 22250 48018 74086 102976 163451 185555

Кредиторська 1277 6834 30548 73168 102507 137614 196364 235719

Просрочена кредиторська (всього) — — — 54719 73958 81550 105488 121948

Не можна добитися успіхів у розвитку економічної системи і розв’язати
головні завдання в грошово-кредитній сфері, постійно скорочуючи реальний
обсяг ВВН і збільшуючи заборгованість з виплати заробітної плати і
пенсій.

Коли в 1995 р. намітилася тенденція до зниження процентних ставок
міжбанківських кредитів і депозитів, дисконтної ставки НБУ і темпів
інфляції, Уряд України прийняв рішення про випуск державних цінних
паперів — ОВДП. Цим було започатковано функціонування фондового ринку в
нашій країні.

Протягом 1995 року було розміщено три випуски ОВДП. З 1996 року ці
облігації стають одним з головних джерел дефіциту державного бюджету.
Дефіцит бюджету — це додатковий податок, який може бути покритий або
через інфляцію, або через ведення додаткових податків. Крім того, він
може бути покритий за рахунок різних форм позик. У даному випадку такі
позики є виправданими лише тоді, коли вони сприяють збільшенню майбутніх
доходів або скороченню майбутніх бюджетних затрат, тобто мають додатний
рівень прибутковості, що дозволяє державі в майбутньому погасити основну
суму боргу і сплатити проценти по ньому. До таких затрат належать
інвестиції, і тому приріст державної заборгованості не повинен
перевищувати суму державних інвестицій.

На початок 1998 р. ринок державних облігацій характеризувався великими
боргами по виплатах і практично повною відсутністю попиту. В І півріччі
частка НБУ на первинних аукціонах з розміщення ОВДП досягла 63% (проти
28% за той самий період 1997 р.). Нерезиденти, дочекавшись погашення
облігацій, виходили з українського ринку, конвертуючи гривню у валюту.
На кінець 1998 р. ринок ОВДП досяг завершальної стадії стагнації,
оскільки єдиним покупцем державних облігацій залишився НБУ, для якого їх
доходність не відігравала ніякої ролі. Держава не здатна була погашати
кредити з процентами, з огляду на що було вжито заходів щодо конверсії
ОВДП1.

Усі ОВДП з строком погашення до 27 серпня 1999 р., які належали
банкам-резидентам, було анульовано і замінено на довгострокові
конверсійні облігації, що будуть погашені в 2001-2004 рр. (з доходністю
в 1999 р. на рівні 40%, а в наступні роки — за середньозваженою ціною
аукціону). При цьому нерезидентам було запропоновано конверсувати ОВДП у
дворічні, з гарантованою валютною доходністю на рівні 20%.

Головне завдання НБУ полягає не в тому, щоб покірно здійснювати
інфляційну грошово-кредитну політику Уряду: він повинен самостійно
проводити регуляцію грошей з метою забезпечення стабільної національної
грошової одиниці.

2000 р. можна вважати початком третього етапу в розвитку гво-кредитної
системи України, який покликаний подолати крайні підходи, розглянуті
нами. Даний етап має характеризуватися зваженою грошово-кредитною
політикою, що і відбувається безпосередньо тепер. Наприклад, в останні
два роки (1999-2000) дисконтна ставка в кілька разів перевищувала рівень
інфляції, що, природно, було гальмом у кредитуванні економіки. Уже
протягом І кварталу 2000 р. дисконтна ставка НБУ знижувалася в двічі та
з 24 березня впала до 32% річних. Тим часом інфляція за січень і лютий
досягла всього 8,1%. При такому рівні інфляції дисконту ставку можна
знизити до 15-20%.

Цікаво, що рішення про зниження дисконтної ставки правління НБУ прийняло
22 березня — на наступний день після того, як Центробанк Росії знизив її
з 38% до 33% річних. У перспективі необхідно перейти до встановлення
“плаваючої” ставки рефінансування, з її щомісячним коригуванням залежно
від рівня інфляції, а також попиту і пропозиції щодо коштів.

З огляду на сказане, можна сформулювати основні напрями діяльності
держави в галузі фінансування-банківської системи. Це збалансована
політика у сфері кредитування пріорітетних галузей національної
економіки; відмова НБУ від кредитування Уряду шляхом своєї участі в
аукціонах первинної емісії ОВДП; створення умов для становлення ФПГ, а
також систем суспільної участі в капіталі банків і нефінансових
організацій1 .

Висновки

Практичний досвід реалізації жорсткої грошово-кредитної політики
показав, що Україна не розв’язала головних економічних завдань — не
зупинила падіння виробництва і не подолала фінансову кризу. Стало
очевидним, що саме тільки досягнення грошової стабілізації не привело до
економічної стабілізації економіки в цілому. Стабільність грошей сприяє
зростанню обсягів ВВП лише при довгостроковій перспективі — через
розширення платоспроможного попиту, збільшення заощаджень, підвищення
інвестиційної активності тощо.

В умовах же стабілізації на коротких проміжках часу — після жорстких
інфляційних коливань або при трансформуванні економічної системи —
відбуваються скорочення обсягів виробництва і зниження зайнятості
населення.

Таким чином, грошово-кредитна політика, пов’язана з крайніми напрямами
(необмеженої експансії або жорсткої рестрикції), не дасть позитивного
результату і може бути ефективною лише в екстремальних умовах або на
короткий проміжок часу.

Ще восени 1998 р. Президент України запропонував скорегувати
грошово-кредитну політику в напрямі переорієнтації емісійних ресурсів
НБУ з безпосередньо спекулятивної сфери в реальну економіку. Інакше
кажучи, відбувся певний трансформаційний розрив, коли
кредитно-банківська система функціонує сама собою, а економіка сама
собою. Тим часом грошово-кредитну політику необхідно проводити
паралельно з структурною.

В Україні інституціонально-структурна реформа якщо і здійснюється, то
вкрай непослідовно, низькими темпами, некомплексно, хоча потреба в ній
велика. Структура національної економіки має надзвичайно важкі наслідки:
структурні деформації нагромаджуються; матеріало- і енергомісткість
вітчизняного виробництва зросли на 40-50%; посилюються диспропорції в
бік паливно-енергетичних галузей, важкої промисловості та енергетики,
які потребують величезних інвестиційних вкладень.

Інтегральний результат такого процесу — неможливість в цілому ефективно
розв’язувати проблему інвестицій і, отже, відновлення економічного
зростання, без чого, у свою чергу, неможливо розв’язати проблему
економічної стабілізації. Блокування інституціонально-структурної
реформи звело нанівець позитивні результати фінансової та грошової
стабілізації 1996-1998 рр.

Криза у грошово-кредитній сфері має системний і багаторівневий характер,
який проявляється, з одного боку, у кризі державних фінансів і бюджетних
розбалансованості, а з іншого — у кризі фінансів реальної економіки,
постійному зростанні дебіторської та кредиторської заборгованостей між
господарюючими суб’єктами. Бездефіцитний бюджет, прийнятий на 2000 і
2001 рр., не повинен виступати самоціллю соціально-економічного
розвитку. В усіх країнах світу, за вийнятком США і України, є бюджетний
дефіцит. Держава повинна жити по коштах. Заборгованість з виплати
заробітної плати залишається досить високою (так, станом на жовтень 2000
р., вона досягла 5827 млн. грн.). Реальна заробітня плата рік у рік
знижується і в 1999 р. становила 31,4% рівня 1990 р. Якщо до
заборгованості з виплати заробітної плати додати борг Уряду комерційним
банкам (8332 млн. грн.), а також витрати, пов’язані з чорнобильською
проблемою (2,5 млрд. грн.) і пенсійним забезпеченням (1,5 млрд. грн.),
то стане очевидним, що такого навантаження на бюджет просто не витримає.
Майбутнє підвищення заробітної плати в бюджетній сфері може стати
останнім фактором, здатним дестабілізувати ситуацію в грошово-кредитній
сфері.

Відбулося фактичне роздвоєння сфери обороту грошового капіталу, який
обслуговує дефіцит державного бюджету і через механізм самозростання
скорочує основні фінансові ресурси держави.

Кредитування провідних галузей економіки повністю зупинилося. Спочатку
кредитні ресурси перекачувалися на погашення дефіциту бюджету через
пряме кредитування НБУ. Сьогодні ті самі кредитно-фінансові ресурси
перекачуються через фондовий ринок. Якщо проаналізувати участь основних
банків у приватизації, то можна стверджувати, що наші банки відчужені
від неї. У кредитуванні галузей вітчизняної економіки не
використовується такий важливий фактор, як заощадження населення, який у
провідних країнах виступає основним інструментом інвестиційних вкладень.

Успішне проведення грошово-кредитної політики є можливим лише при її
взаємодії з фіскальними інструментами (насамперед, це реформування
податкової системи). Можна погодитися з твердженням, що макроекономічна
політика. Її рішення повністю залежать від інституціональних змін у
суспільстві. Якщо не працюють інститути, то реалізувати макроекономічну
політику неможливо. На сучасному етапі реальною рушійною силою
інституціональних змін можуть виступити трансформування відносин
власності та оптимальне співвідношення її різних форм.

Список використаної літератури

Величко О. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України //
Економіка України — 2001. — №5. — С. 8-13.

Гальчинський А. Теорія грошей: К.: Основи, 1998.

Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: навч. посібник. — К.:
Основи, 1997.

Гроші, банки та кредит: у схемах і комментарях: Нав. пос./ За ред. Б. Л.
Луціва — 2-ге вид., перероблене. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000.

Дешеві гроші // Бізнес. — 2000. — №13. — С.58.

Долан Є. Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика
/ Пер. с англ. В. Лукашевича и др.; Под. общей ред. В. Лукашевича, М.
Ярцева. — Спб., 1994.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991
року.

Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посібник — 2-ге вид.,
перероблене і доповнене. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999.

Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика: Навч. посіб. — К.: Т-во
“Знання”, КОО, 2000.

Лексен В., Кредит і банки. — М.: Перспектива, 1994.

Макроекономічна політика та її вплив на економічне зростання в Україні
// Банківська справа. — 1998. — №4. — С.9.

Основи економічної теорії / За ред Ю. В. Ніколенко. — К.: Либідь, 1998.
— 272 с.

Соціально-економічне становище України за 1999 рік // Урядовий кур’єр
від 29 березня 2000. — С.12.

Статистичний щорічник України за 1999 р. — К., 2000.

Тенденції української економіки. Вересень 2000. — К., 2000.

Фінансово-кредитний механізм економічного розвитку. — К.: ІЕ НАНУ, 1998.

Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні.
— 2-ге вид., перероблене і доп. — К.: Видавничий дім “Скарби”, 2000.

1 Гальчинський А. Теорія грошей: К.: Основи, 1998. — С.263-267.

1 Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: навч. посібник. — К.:
Основи, 1997. — С. 140.

1 Гроші, банки та кредит: у схемах і комментарях: Нав. пос./ За ред. Б.
Л. Луціва — 2-ге вид., перероблене. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. —
С.168.

1 Гальчинський А. Теорія грошей: К.: Основи, 1998. — С.263-267.

1 Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991
року.

1 Гроші, банки та кредит: у схемах і комментарях: Нав. пос./ За ред. Б.
Л. Луціва — 2-ге вид., перероблене. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. —
С.133.

1 Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: навч. посібник. — К.:
Основи, 1997. — С. 143.

1 Гальчинський А. Теорія грошей: К.: Основи, 1998. — С.268-280.

1 Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посібник — 2-ге вид.,
перероблене і доповнене. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. — С.154-156.

1 Величко О. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України //
Економіка України — 2001. — №5. — С. 8-13.

1 Бюлетень НБУ — №11, 2000. — С.69.

1 Бюлетень НБУ — №11, 2000. — С.60.

1 Тенденції української економіки. Вересень 2000. — К., 2000. — С.58.

2 Фінансово-кредитний механізм економічного розвитку. — К.: ІЕ НАНУ,
1998. — С.57-59.

3 Дешеві гроші // Бізнес. — №13, 2000. — С.58.

4 Статистичний щорічник України за 1999р. — К., 2000. — С.76-77;
Бюлетень НБУ — №11, 2000. — С.64.

1 Соціально-економічне становище України за 1999 рік // Урядовий кур’єр
від 29 березня 2000. — С.12.

2 Тенденції української економіки. Вересень 2000. — К., 2000. — С.54.

1 Макроекономічна політика та її вплив на економічне зростання в Україні
// Банківська справа. — №4, 1998. — С.9.

1 Величко О. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України //
Економіка України — 2001. — №5. — С. 8-13.

PAGE 32

PAGE 3

Функції Центрального банку

Банкір уряду

Грошово-кредитне регулювання

Банк банків

Емісійний центр України

Селективне регулювання кредиту

Регулювання обов’язко-вих резервів

Операції на відкритому ринку

Облікова політика

Похожие записи