Реферат на тему:
Економічні межі кредиту
Питання про межі кредиту є відносно новим у теоретичних дослідженнях
кредиту, мало вивченим і досить спірним. Одні автори взагалі не говорять
про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху і принципи
кредитування. Інші не просто погоджуються з наявністю об’єктивних меж
розвитку кредиту, а й налічують їх таку велику кількість, яка істотно
ускладнює розуміння економічної сутності цього явища і його практичного
значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні
і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількісні,
перерозподільні, емісійні та інші межі кредиту. Такий різнобій думок з
цього приводу можна пояснити низьким рівнем дослідження самої сутності
кредиту та недостатнім усвідомленням об’єктивного характеру його руху та
ролі у відтворювальному процесі.
Насамперед слід чітко визначити саме поняття меж кредиту. Під ним ми
розуміємо такий рівень розвитку кредитних відносин в народному
господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при
збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості
нормально працюючих позичальників, процентної ставки. Іншими словами,
реальний попит на позичкові кошти, який пред’являють економічні суб’єкти
— учасники відтворювального процесу при нормальній ставці банківського
процента, є кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з
боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динаміка
банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення
меж кредиту. Якщо рівень банківського процента швидко зростає чи
надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту,
недостатнє задоволення реальних потреб економічних суб’єктів у
позичкових коштах, про недокредитування економіки, а отже — про
порушення меж кредиту з боку їх «незаповнення». І навпаки, якщо рівень
банківського процента надто низький, чи швидко і тривалий час
знижується, це свідчить про надмірну пропозицію кредиту, випереджаюче
зростання її порівняно з реальним попитом, про перекредитування
економіки, тобто про порушення меж кредиту в бік їх «переповнення».
Пов’язування меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з
обсягом реального попиту на кредит, надає цьому явищу більшої
об’єктивності в теоретичному плані і більшої значущості — у практичному.
Виявляється, що розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб’єктів
грошового ринку, а не суб’єктивними оцінками аналітиків чи державних
органів. Яким би заниженим чи недостатнім не видавався їм фактичний
рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не
зростає реальний попит на позички. Спроби в цих умовах підвищити рівень
кредитування економіки під тиском суб’єктивних оцінок та вимог неминуче
призведуть до появи в обороті зайвих платіжних засобів, що негативно
вплине на економічну ситуацію на окремих підприємствах та в економіці в
цілому.
Більше того, регулювання ставки банківського процента, який є важливим
інструментом грошово-кредитної політики центрального банку, стає
ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її
дотримання з боку банківської системи. Якщо центральний банк проводить
політику зниження процента (здешевлення кредиту), то попит на позички
зростатиме, а межа кредиту — розширюватиметься. І навпаки, якщо
проводитиметься політика подорожчання кредиту, то попит на позички буде
зменшуватися, а межа кредиту — звужуватися.
У такому розумінні межі кредиту набувають суто економічного змісту,
оскільки вони формуються під впливом економічних інтересів (попиту)
юридичних і фізичних осіб — суб’єктів грошового ринку. Говорити ще про
якісь неекономічні аспекти цієї проблеми — часові чи просторові, на наш
погляд, немає достатніх підстав.
Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кількох аспектах:
— залежно від певного рівня економічної системи — як мікроекономічна і
макроекономічна межі кредиту;
— залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі
кредиту.
Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих
позичальників — юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом
кількох економічних чинників:
динаміки ринкової ставки позичкового процента;
характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному
капіталі;
стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його
використання;
ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються
кошти.
Перший із цих чинників — динаміка процентної ставки — спільний для всіх
мікроекономічних суб’єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит
на позички кожного з них. Решта чинників у кожного позичальника може
істотно різнитися як за їх набором, так і за потужністю дії. Зокрема, в
одних підприємств у даний момент попит на позички може спричинюватися
сезонним зростанням виробничих затрат (сільське господарство) чи
сезонним накопиченням товарних запасів (оптова торгівля), а в інших — у
цей час сезонних запасів чи затрат немає, зате реалізуються великі
інвестиційні проекти, для фінансування яких вони потребують
довгострокових позичок.
Розширення мікроекономічних меж кредиту, як реального попиту на позички
незалежно від чинників, що його зумовили, повинно супроводжуватися
відповідним нарощуванням пропозиції позичок. Таке нарощування
забезпечується насамперед збільшенням банківського кредитування, а також
розширенням міжгосподарського кредитування, що оформляється комерційними
векселями. Якщо ж з якихось причин не відбудеться розширення
банківського та міжгосподарського кредитування, то позичальники не
зможуть нормально виконувати свої виробничі плани: у них не буде
достатніх коштів, щоб забезпечити виробництво матеріальними ресурсами,
оплатити робочу силу та погасити боргові зобов’язання тощо. Неминуче
уповільниться оборот капіталу, знизяться темпи відтворення. В одних
підприємств сформуються значні суми простроченої кредиторської
заборгованості, а в інших — дебіторської заборгованості.
Проте мікроекономічні межі кредиту можуть порушуватися і з іншого боку —
коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний попит
на кредит у позичальників. Таке порушення цих меж кредиту може
спричинюватися:
надто ліберальними умовами банківського кредитування, коли банки надають
позички на перше прохання, не дотримуючись належним чином принципів
кредитування;
довільним залученням економічними суб’єктами в оборот додаткових коштів
через механізми внутрішньогосподарського кредитування: через
використання незабезпечених векселів (фінансових, товариських),
залучення в оборот простроченої кредиторської заборгованості;
несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежами: у бюджет, у
позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;
надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допомогою інших
інструментів (випуск облігацій, випуск банківських векселів тощо).
Перевищення в масовому порядку мікроекономічних меж кредиту
(перекредитування) призводить до не менш загрозливих наслідків, ніж
недокредитування. За рахунок надмірного залучення позичкових коштів
підприємства будуть створювати підвищені запаси, покривати нераціональні
затрати, збитки, провокувати неефективні інвестиції тощо. Результатом
цього неминуче стане уповільнення процесу відтворення, зниження
ефективності виробництва, що гальмуватиме розвиток економіки.
Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за
допомогою яких можливо забезпечити дотримання мікроекономічних меж
кредиту. Це, по-перше, загальновизнані принципи кредитування, які були
розглянуті у підрозділі 8.3, та оцінка кредитоспроможності позичальника.
По-друге, це регулювання ставки банківського процента з тим, щоб
забезпечити доступ до позичкового фонду всім кредитоспроможним
позичальникам. По-третє, це механізм регулювання банківської ліквідності
(рефінансування комерційних банків центральним банком, ринок
міжбанківського кредиту, зміна норм обов’язкового резервування).
По-четверте, це механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку
комерційного кредиту. За допомогою цих інструментів банківська система
може оперативно збільшити чи зменшити кредитування економічних суб’єктів
до їх кредитних мікромеж.
Мікроекономічна межа кредиту потенційно існує у кожного економічного
суб’єкта, проте реально вона виявляється тільки тоді, коли він
звертається на грошовий ринок за позичкою. Тому скільки є в даний момент
позичальників, стільки існує індивідуальних мікромеж кредиту. Всю
сукупність їх можна розглядати як одну макроекономічну межу кредиту, яка
визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в
цілому. Проте макроекономічна межа кредиту є не простою механічною сумою
багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під
впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:
— обсяги і темпи зростання ВВП;
— структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних
фінансів;
— цілі і методи державної грошово-кредитної політики;
— розвиток ринкових відносин тощо.
–?&
(
?
?
&
gdI”C
&
F
gdI”C
&
F
/хідні додаткові позичкові кошти. Проте ця залежність може бути істотно
деформована дією інших чинників. Так, якщо в структурі фінансової
системи важливе місце займає власний капітал підприємств і його роль
зростає, а стан державних фінансів дає змогу скорочувати рівень
оподаткування підприємств, то додаткова потреба в капіталі може бути
задоволена за рахунок використання власних коштів, без залучення
позичкового капіталу і макромежа кредиту не розшириться чи розшириться
меншою мірою, ніж зросте ВВП. І навпаки, якщо в базовому періоді (до
зростання ВВП) економіка була недокредитована, то в новому періоді
макромежа кредиту зросте не тільки в міру зростання обсягу ВВП, а й на
обсяг «невикористаної» межі кредиту в попередньому періоді. Про
можливість істотних розходжень у динаміці ВВП та кредитних вкладень
свідчить досвід України 1996—2001 рр. (табл. 9.1).
Як видно з даних таблиці, динаміка кредитних вкладень комерційних банків
мала протилежну спрямованість порівняно з динамікою ВВП у порівнянних
цінах та істотно відхилялась від динаміки ВВП у фактичних цінах.
Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в
ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім вона активно впливає
на динаміку процентної ставки, під тиском якої, як зазначалося на
початку цього розділу, перебуває реальний попит на кредит. По-друге,
грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси
грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської
системи, її здатність задовольнити зростаючий попит на позичковий
капітал.
Таблиця 9.1
ДИНАМІКА ВВП ТА КРЕДИТНИХ ВКЛАДЕНЬ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ
в 1996—2001 рр., % до попереднього року
Показники 1996 1997 1998 1999 2000 2001
ВВП:
— у порівнянних цінах
— у фактичних цінах
90,0
149,5
97,0
114,5
98,1
109,9
99,8
127,1
105,9
130,4
109,1
118,7
Кредити комерційних банків господарюючим суб’єктам 134,0 134,0 122,0
133,0 162,0 145,0
Державні внутрішні позики 1000,0 272,0 98,1 47,1 49,2 62,9
Джерело: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 37, 42, 58, 59.
Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже
— розширенню об’єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших
відтворювальних циклах.
У зв’язку з цим постає питання про роль мобілізованих банками ресурсів
як макроекономічної межі кредиту. Деякі дослідники вважають, що якраз
обсяги цих ресурсів, а не реальні потреби економічних суб’єктів у
позичкових коштах, можуть визначати макромежу кредиту, оскільки не можна
видати в кредит коштів більше, ніж є в наявності. Проте в даному разі,
коли мова йде про макроекономічну межу і про банківську систему в
цілому, цей досить логічний аргумент є недостатнім.
По-перше, в обороті може бути зайва маса грошей, спроможна спричинити
надмірний запас кредитних ресурсів у банках і поза банками. Якщо весь
цей запас вважати об’єктивною межею кредиту і спрямувати в нові позички,
це неминуче спровокує знецінення грошей, інфляцію.
По-друге, банківська система виконує емісійну функцію і потенційно
спроможна в будь-який час збільшити масу грошей в обороті та приростити
запас кредитних ресурсів банків. І якщо вона не буде орієнтуватися в цій
функції на якусь зовнішню межу чи критерій, то неминуче перекредитує
економіку з усіма негативними наслідками, про які йшлося вище. Такою
межею може бути лише реальний попит економічних суб’єктів на позичкові
кошти.
По-третє, кредитні ресурси існують не тільки в грошовій формі, а й у
натуральній, забезпечують комерційне кредитування. Вони перебувають поза
банками і не включаються в їх ресурси, що теж робить неприйнятним
«ресурсний» підхід до визначення макроекономічної межі кредиту.
По-четверте, свої вільні резерви (кредитні ресурси) банки не завжди
можуть надійно і вигідно розмістити в позички через низьку
кредитоспроможність позичальників, низький рівень позичкового процента
тощо і змушені розміщувати їх в некредитні активи чи навіть на
міжнародних ринках. Це є підтвердженням того, що реальні потреби в
кредиті є меншими від кредитних ресурсів банківської системи і більш
об’єктивною межею кредиту, ніж обсяг ресурсів.
Поняття макроекономічної межі кредиту — суто абстрактне. Тому кількісно
визначити її обсяг та використати для організації кредитування як
обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця
межа на практиці дотримується, можна лише за деякими опосередкованими
показниками чи процесами, які розглядаються як критерії такого
дотримання. Це — динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень і
динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу
ВВП та до обсягу всього капіталу, що є в розпорядженні економічних
суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського
кредитування господарюючих суб’єктів та ВВП та ін.
Найбільш універсальним із цих критеріїв дотримання макроекономічної межі
кредиту є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою,
якою він піддається регулюючому впливу центрального банку з монетарних
та інших «некредитних» міркувань, цей показник може не досить точно
виражати дотримання межі кредиту (більш детально про цей критерій ішлося
на початку цього розділу).
Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризують дотримання
межі кредиту — їх зростання повинно свідчити про перевищення межі
кредиту, а зниження — про стискування кредитування до об’єктивної межі.
Проте показник інфляції може бути проявом і інших, некредитних,
процесів, таких як зміна затратності і структури виробництва, зміна
дефіцитності бюджету та ін. Тому він є менш достовірним критерієм
дотримання межі кредиту, ніж показник рівня та динаміки процента.
У питанні про макроекономічну межу кредиту слід розрізняти два аспекти:
— якою є об’єктивна межа — достатньо розвинутою, широкою чи
нерозвинутою, вузькою;
— наскільки кредитна практика дотримується межі, що об’єктивно склалася,
— перевищує її чи не використовує в повному обсязі для забезпечення
економіки позичковими коштами.
Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситуація, коли межа
кредиту є добре розвинутою, достатньо широкою, а кредитна практика
оптимально дотримується цієї межі, уникаючи надмірного перекредитування
та недокредитування економіки.
Досі ми розглядали межі кредиту як явище кількісне, обсягове. Ряд
авторів говорять також про якісну межу кредиту, яка відокремлює цю
категорію від інших економічних категорій як самостійну сутність.
Звичайно, так можна ставити питання, проте його дослідження не слід
відривати від кількісних меж кредиту. Ці дві межі нерозривно пов’язані,
і їх слід розглядати в єдності. Наприклад, якщо кількісна межа
порушується в бік перекредитування економіки (чи окремого підприємства),
то частина кредитів не буде повернута. Вони втратять свої головні родові
ознаки — зворотність та платність — і перетворяться в інше економічне
явище — примусове безповоротне фінансування, а їх якісні межі будуть
розмиті. І навпаки, якщо при наданні позичок порушуються основні
принципи кредитування, що випливають з родових ознак кредиту, то
неминуче буде перекредитування підприємств, а отже порушення мікромеж, а
можливо — і макромеж кредиту.
Література
Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.
Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5
квітня 2001 р.
Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» // Вісник НБУ. —
1996. — № 5.
Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.
Долан Э. Дж., Кэмпбэлл К. Л., Кэмпбэлл Г. Дж. Деньги, банковское дело и
денежно-кредитная политика. — М.; Л., 1991.
Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.
Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. — К., 1999.
Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.
Усоскин В. М. Современный коммерческий банк: управление и операции. —
М., 1993.
Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996.
Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості,
процента та грошей. — К., 1999.
Деньги / Под ред. А. А. Чухно. — К., 1997.
Савлук М. І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України
// Фінанси України. — 1997. — № 2.
Савлук М. І., Сугоняко О. А. Чи вистачає грошей економіці України? //
Вісник НБУ. — 1997. — № 4.
Савлук М. І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та
оцінка її ефективності // Вісник НБУ. — 1999. — № 1.
У виданій у 1989 р. широко відомій монографії О. І. Лаврушина «Кредит
как стоимостная категория социалистического воспроизводства» питання про
межі кредиту навіть не згадується. У підручнику «Гроші та кредит» за
ред. Б. С. Івасіва, виданій у 1999 р., питання про межі кредиту теж не
висвітлюється.
Див.: Гроші та кредит / За ред. М. І. Савлука. — К., 1992. —
С. 140—146; Деньги, кредит, банки / Под ред. Г. И. Кравцовой. — Минск,
1994. — С. 112—119.
Під реальним попитом на кредит ми розуміємо попит кредитоспроможних
позичальників, які можуть своєчасно погасити заборгованість за позичками
і сплатити проценти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
