КОНТРОЛЬНА РОБОТА

ПЛАН

Суть та структура грошового ринку.

Традиційні та нетрадиційні види банківських операцій.

Система банківського кредитування.

1. Суть та структура грошового ринку

Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує
взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи,
зводить продавців і покупців. Гроші, як уже зазначалося, є специфічним
товаром, застосування якого регулюється не лише конкретно визначеними, а
й загальними принципами ринкової економіки. Виходячи з цього можна дати
таке визначення: монетарний (грошовий) ринок – це особливий сектор
ринку, на якому відбувається купівля – продаж грошей як специфічного
товару, формується попит, пропозиція та ціна на цей товар.

Можна сквзати також, що (грошовий) ринок — це мережа спеціалізованих
банківсько-фінансових інститутів (установ), що забезпечує взаємодію та
врівноваження попиту та пропозиції на гроші як специфічний товар.

Монетарний ринок складається з грошових потоків за якими кошти
переміщаються від власників заощаджень до позичальників та
інвесторів(див. рис.1).

Рис.1. Потоки грошових коштів.

Завдяки функціонуванню грошових ринків здійснюється механізм
перерозподілу надлишків грошових коштів (заощаджень) у сферу, де
необхідні кошти для інвестицій.

Специфіка товару на грошовому ринку зумовлює і специфіку понять
“купівлі-продажу”, інструментів та кон’юнктури.

Особливості “купівлі – продажу”визначаються специфікою понять:

1) „товар”, що купується – продається на монетарному ринку. Цим
„товаром” є гроші.

2) «ціна” на грошовому ринку має умовний характер і форму процента на
позичені (чи залучені) кошти. Розмір процента визначається споживчою
вартістю грошей, тобто їх здатністю приносити покупцю додатковий дохід.

3) “Продаж” грошей – це форма їх передачі власником у тимчасове
користування в обмін на інструменти, які дають можливість зберегти право
власності на ці гроші та одержати відсотковий дохід.

4) “Купівля” грошей – це форма одержання суб’єктами ринку у своє
розпорядження певної суми грошей. Передача грошей може здійснюватись у
формі:

а) прямої позички з умовою повернення у визначений термін; або

б) купівлі специфічних фінансових інструментів (облігацій, акцій,
векселів, депозитних сертифікатів та інш.).

Для пізнання механізму функціонування грошового ринку необхідно
розглянути його структуру. Грошовий ринок структуризують за:

1) видами інструментів;

2) за інституційними ознаками грошових потоків;

3) за економічним призначенням купівлі грошей.

Рух грошей на гр. ринку забезпечують спеціальні інструменти (їх роль
аналогічна ролі грошей на товарних ринках). Інструменти грошового ринку
– це певні зобов’язання покупців перед продавцями. В залежності від
виду розрізняють неборгові та боргові зобов’язання.

Неборгові – це зобов’язання які надають право участі в управлінні
діяльністю покупця грошей та в його доходах (акції, деривативи).

Боргові – це зобов’язання за яким покупець зобов’язується повернути в
певний строк одержану суму та сплатити по ній дохід.

Боргові зобов’язання можуть бути депозитні (гроші передаються у повне
розпорядження покупцям – напр. залучення коштів банками на поточні та
строкові рахунки, депозитні, ощадні та трастові вклади тощо); позичкові
– продавці обмежують права покупців щодо розпорядження грошима
(визначається цільове призначення позички, особливі гарантії її
повернення та інш. Такі зобовязання мають форму кредитних угод,
облігацій, векселів та інш.)

Інструменти грошового ринку, опосередковуючи рух грошей, набувають
певної вартості і стають обєктом купівлі-продажу у формі цінних паперів
чи валютних цінностей. Т.ч. формуються ринок цінних паперів, валютний
ринок як форми існування грошового ринку.

Інструменти грошового ринку поділяють на три групи: позичкові угоди
(включаючи депозитні), за якими відбуваються відносини банків з їх
клієнтами; цінні папери за якими відбуваються прямі відносини між
покупцем і продавцем грошей; валютні цінності.

Рис.2 Структура грошового ринку

Відповідно за видами інструментів грошовий ринок поділяють: ринок
позичкових казобов’язань, валютний ринок, ринок цінних паперів.

За інституційними ознаками грошових потоків: ринок банквіських кредитів,
ринок послуг небанківських фінансово-кредитнних установ, фондовий
ринок.

За економічним призначенням купівлі грошей: ринок грошей, ринок
капіталів.

Ринок грошей – це ринок, де здійснюються короткострокові (до 1 року)
депозитно-позичкові операції.

Класичними операціями ринку грошей є:операції з міжбанківського
кредитування;короткострокові вклади фінансово-кредитних інституцій у
комерційні банки;кредити комерційних банків цим інституціям. Характерна
особливість: ринок грошей дуже чутливий до змін в економіці та
фінансовій сфері, тому тут дуже мінливий попит, пропозиція та відсотки
як ціна грошей.

На ринку капіталів купуються грошові кошти на тривалий (більше року)
термін. Ці гроші використовуються для збільшення маси основного та
оборотного капіталів.

Класичні операції на ринку капіталів: операції з акціями, цінними
паперами, довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позички
комерційних банків; операції спеціалізованих інвестиційних
компаній.Характерна особливість: попит і пропозиція чутливі, процентна
ставка більш стабільна.

Грошовий ринок поділяють на два основні сектори:

1) сектор прямого фінансування (безпосередньо від власників до
позичальників);

2) сектор опосередкованого (непрямого) фінансування (по яких грошові
кошти рухаються від кредиторів до позичальників через фінансових
посередників – банки (особливе місце), небанківські фінансові установи).

Головна функція грошового ринку – балансування попиту і пропозиції,
формування ринкового рівня процента як ціни грошей. Тому особливе
значення має пізнання механізмів формування попиту та пропозиції. Попит
на гроші – одне з ключових дискусійних питань.

2. Традиційні та нетрадиційні види банківських операцій

Діяльність комерційних банків за ринкових умов є різноманітною. Банки,
передовсім, є самостійними суб’єктами господарювання, що функціонують на
засадах комерційного розрахунку, виробляють і продають свій власний
продукт з метою отримання прибутку.

Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тім, що
продуктом їхньої діяльності є, з одного боку, надання різного роду
послуг завдяки проведенню ними пасивних, активних і
комісійно-посередницьких операцій, а з іншого — створення безготівкових
платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих самих операцій
(рис.3).

Рис. 3. Склад продукції комерційних банків

За здійснення пасивних операцій банки залучають тимчасово вільні
кошти для формування своїх ресурсів. Активні операції полягають у
розміщенні банками сформованих ресурсів з метою отримання прибутку.
Комісійно-посередницькі операції проводяться банком з доручення і на
користь клієнта за певну плату. У цьому разі матиме місце не формування
й розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта
з його розпорядження або здійснення інших операцій, які не пов’язані
безпосередньо з рухом грошей, — так званих збалансованих послуг.

Банківські операції відображаються в балансі відповідно в активній і
пасивній його частинах.

Баланс банку дає змогу отримати загальні дані про стан
коштів банку, про розміщення цих коштів (актив), а також про джерела їх
утворення(пасив).

Пасивні операції — це операції, пов’язані з формуванням
банківських ресурсів. Вони відіграють первинну й вирішальну роль
щодо активних операцій, для яких необхідною умовою є достатність
ресурсів. Саме в результаті пасивних операцій банки отримують додаткові
ліквідні кошти.

Банківські ресурси — це сукупність коштів, що знаходяться в
розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних
операцій.

Відповідно до джерел формування кошти комерційного банку поділяють на
власні й залучені.

Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капітал, є основою
для залучення коштів інших суб’єктів ринку і необхідною умовою розвитку
діяльності банку. Власні кошти утворюються за рахунок коштів акціонерів,
засновників банку або з відрахувань від поточного прибутку. У
банківському балансі власні кошти обліковуються в різних фондах банку.

Статутний фонд формується за рахунок пайових внесків
власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок
мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо
це акціонерне товариство)

Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку,
розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Метою
створення резервного капіталу є покриття загальних ризиків, що
випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються
спеціальні резерви.

Нерозподілений прибуток це частина прибутку, І залишається у
розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам
та відрахувань до резервного фонду. З кошт нерозподіленого прибутку
формується ряд спеціальних фонд розвитку банку — розширення його
матеріально-технічної баз матеріального стимулювання персоналу,
вирішення соціальні питань та ін.

Власний капітал комерційного банку виконує три основні функції: захисну,
оперативну і регулювальну. Захисна функція полягає в реалізації
інтересів вкладників і кредиторів виплатою компенсацій у разі виникнення
збитків, або банкрутства банку, її значення пов’язане із забезпеченням
можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків.
Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності
банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна
функція пов’язана зі встановленням центральним банком для комерційних
банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з
метою гарантування нормального функціонування банків.

Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти, основну
частину яких становлять депозити.

Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у
фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їх використання, що
регулюється банківським законодавством. Усі депозити поділяються на три
основні види: до запитання, строкові та ощадні.

Депозити до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу.

Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них
сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх
дострокового вилучення.

Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею
клієнтові депозитного сертифікату письмового свідоцтва банку про
депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних
процентів.

Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення
яких пов’язане з певними обмеженнями (наприклад, попереднім
повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути
використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом
отримання доходу у формі фіксованого процента. Активні операції
комерційних банків — цс діяльність, пов’язана з розміщенням власних і
залучених ресурсів з метою отримання прибутку. Активи комерційного банку
поділяються на такі основні види:

*банківські кредити;

· банківські інвестиції;

· касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї; основні засоби та
інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у
процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх
повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як
правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають
провідне місце серед статей активу балансу.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні
банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно
тривалі строки з метою отримання прибутку.

Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює
інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються
відповідно до інвестиційної політики банку.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути
оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат
коштів, вкладених у цінні папери.

Основним способом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл
інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями
диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки
погашення, територіальний розподіл. Крім інвестиційних операцій, що їх
банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з
цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій
належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних
паперів (як власних, так і третіх осіб) серед інвесторів та
посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і а за
рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами
(операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Первинні резерви — це вкладення банку у високоліквідні активи, які
можуть бути негайно використані як засіб платежу. До них належать кошти»
на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших
банках, що забезпечують можливість безперебійної організації
безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку для
готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна
перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою, — це, як
правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові
зобов’язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий
рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом поповнення
коштів первинних резервів.

3. Система банківського кредитування

Система банківського кредитування — це модель, що відповідає характеру
ринкових відносин, тобто добі переходу від централізованих до
децентралізованих методів кредитування економічних суб’єктів. Вона
охоплює принципи, об’єкти та методи кредитування, механізми надання та
погашення позик, а також банківський контроль у процесі кредитування.

Сучасну систему кредитування побудовано на ліберальній основі: клієнт не
змушений триматися якогось певного банку, а сам вибирає кредитну
установу, послугами якої він хотів би скористатися; йому надано право
відкривати позичкові рахунки не в одному, а в кількох банках.
Лібералізація системи кредитування розширює можливості клієнта отримати
кредит та створює умови для розвитку міжбанківської конкуренції. У свою
чергу, комерційні банки, проводячи кредитну політику, виходять із
необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів,
вкладників та клієнтів з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Сучасну систему кредитування побудовано на договірній основі, коли всі
питання, що виникають з приводу кредитування, вирішуються безпосередньо
між банком і позичальником. Згідно з договором кожна зі сторін бере на
себе певні зобов’язання щодо виконання умов договору. За ринкових умов
змінився характер кредитних договорів, активну роль стали виконувати
обидва суб’єкти цих догорів на паритетних засадах у межах правового поля
діяльності кредитора й позичальника.

Сучасну систему кредитування побудовано на комерційній основі.
Комерційні банки здійснюють кредитні операції за рахунок власних і
залучених коштів, тобто в межах наявних кредитних ресурсів. Основними
джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банку
(фонди банку, нерозподілений прибуток), залишки на розрахункових та
поточних валютних рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на
депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та
кошти, отримані від випуску цінних паперів. Установи банку мають право
продавати (купувати) кредитні ресурси в банків інших систем за умови
більшого зиску, але з дозволу вищого органу управління банком.

Важлива умова кредитування — це пріоритетність надання кредитів, яка
визначається тільки ефективністю проектів (заходів) кредитування, мірою
кредитного ризику та розміром очікуваного банком прибутку.

У процесі кредитування рекомендується віддавати перевагу позичальникам,
які забезпечують своєчасне та повне виконання договірних зобов’язань і
зберігають свої кошти на депозитах та інших рахунках в інвестиційному
банку.

Обов’язковою умовою кредитування має бути використання власних коштів
позичальника у фінансуванні комерційного контракту (цільової програми,
технічного проекту). Отже, бажано, щоб позичальник і кредитор брали
спільну участь у фінансуванні проекту чи контракту на паритетних
засадах, хоч, як правило, банк бере на себе більшу суму (у межах 70-90%
вартості контракту чи проекту). Але жоден з виданих кредитів не може
перевищувати 25% власних коштів банку, а загальний обсяг наданих
кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів
комерційного банку.

Чинна система кредитування залежить не тільки від ресурсів, а й від
встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків та
вимог щодо формування обов’язкових, страхових та резервних фондів. Ці
нормативи регламентують максимально допустимий обсяг залучених коштів,
розмір резервних фондів, граничну суму видачі кредиту, що робить
кредитний механізм залежним від ліквідності балансів комерційних банків.

Сучасна система кредитування в Україні базується на нових методах та
формах кредитування. Нині принципово змінився підхід банків до
організації кредитних відносин: відбувся перехід від пооб’єктного
кредитування до кредитування суб’єкта, тобто кредитування юридичної або
фізичної особи; до уніфікації методів кредитування клієнтів незалежно
від їхнього галузевого підпорядкування та форм власності. Зараз кредити
беруть участь у процесі приватизації державних організацій та управлінні
державним боргом. Склалась система багатоваріантного кредитування, коли
позичальники й банки, користуючись своїм правом, вибирають найбільш
прийнятну для них форму: кредити, що постійно перебувають в обороті
позичальника, або разові, що покривають тимчасовий розрив у платіжному
обороті.

Водночас сучасна система кредитування не відмовляється і від традиційних
загальних принципів, які гарантують повернення банківської позики. У
світовій практиці й досі найбільш надійним уважають заставне право (в
тім числі іпотека, застава, поручництва й гарантії, система
страхування), яке дає змогу банкові мінімізувати кредитний ризик.

Принципи кредитування — це основні положення банківської системи, що
визначають процес кредитування. До основних принципів кредитування, яких
повинні дотримуватися як кредитори, так і позичальники, належать такі:
цільовий принцип, строковий принцип, принципи обов’язкового повернення,
оплачування та забезпечення кредиту.

Список використаної літератури

Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш,
2000.-510.

Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в
Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.

Синбченко М. І. Кон’юнктурна теорія грошей. М. І. Туган —
Барановського.// Фінанси України. — 2000.- №9.

Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри
грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.

Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. —
Розд. 1.

PAGE

Похожие записи