КУРСОВА РОБОТА

на тему:

ЯПОНІЯ

ЗМІСТ

TOC \o «2-3» \t «Заголовок 1;1» вступ 3

Політичні партії і найважливіші соціальні організації 4

Коротка історична довідка 6

Японія у світовому господарстві 8

Етапи розвитку японської економіки 9

Японія в міжнародних економічних відносинах 24

Експорт і імпорт товарів 30

Висновок 36

Література 38

Вступ

Японія — держава в Східній Азії, розташовано на островах Хоккайдо,
Хонсю, Сікоку й Кюсю й численних, що примикають до них дрібних островах.
Територія Японії становить 372,2 тис. км. Столиця — Токіо, інші великі
міста з населенням понад 1 млн. чоловік — Йокогама, Осака, Нагая, Кіото,
Саппоро, Хіросіма, Фукуока, Китакюсю. Адміністративно-територіальний
поділ — 47 префектур.

Населення Японії становить 124,1 млн. чоловік (1992р.); 99,4% — японці,
інше населення — це корейці, китайці, американці, айни ( нащадки
древнього населення країни) і т.д. Офіційна мова — японський.

Основні релігії — синтоїзм і буддизм. Грошова одиниця — ієна=100 сенам.
Має дипломатичні відносини з Російською Федерацією (установлені зі СРСР
20.01.1925р., перервані 9.08.1945р., відновлені 19.10.1956р.).

Національне свято — 23 грудня — День народження імператора.

Японія — конституційна монархія. Відповідно до діючій з 1947р.
конституції імператор є “символом держави і єдності народу”, його статус
визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада.

Вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган — парламент, що
складається із двох палат: палати представників (512 депутатів) і палати
радників (252 депутата). Строк повноважень депутатів палати
представників — 4 роки, палати радників — 6 років ( з переобранням
половини складу кожні три роки).

Виконавча влада здійснюється кабінетом міністрів на чолі із
прем’єр-міністром.

Політичні партії й найважливіші громадські організації.

Ліберально-демократична партія (ЛДП) — створена в 1955р. і до липня
1993р. беззмінно знаходилася при владі (2,2 млн. членів). Користується
підтримкою великого бізнесу, тісно пов’язана з верхнім шаром державного
й муніципального апарата, має значний вплив у міських середніх шарах і
серед сільського населення. ЛДП має 223 місця в палаті представників й
108 — у палаті радників.

Соціал-демократична партія Японії (СДПЯ) — створена в 1945р., (близько
95 тис. членів), опирається на частину найманих робочих і середніх
шарів. СДПЯ має 70 місць у палаті представників й 71- у палаті радників.

Партія відновлення — утворена в червні 1993р. групою депутатів
парламенту, що вийшли із ЛДП. Має 53 місця в палаті представників.

Комейто (Партія чистої політики) — створена в 1964р.
релігійно-суспільною буддійською організацією Соку гаккай (190 тис.
членів). Її вплив поширюється в основному на дрібних підприємців і
неорганізованих трудящих у містах. Комейто має 51 місце в палаті
представників й 24 — у палаті радників.

Нова партія Японії — створена в 1992р. Має 35 місць у палаті
представників й 4 — у палаті радників.

Комуністична партія Японії (КПЯ) — заснована в 1922р., до 1945р.
перебувала на нелегальному положенні (близько 300 тис. членів).
Користується підтримкою частини державних і муніципальних службовців і
робітників дрібних підприємств. КПЯ має 15 місць у палаті представників
й 11 — у палаті радників.

Партія демократичного соціалізму (ПДС) — утворена в 1960р. вийшли зі
СПДЯ угрупованнями (90 тис. членів). Опирається на частину середніх
шарів і робітників великих підприємств. ПДС має 15 місць у палаті
представників й 7 — у палаті радників.

Нова партія (провісник) — утворена в червні 1993р. групою депутатів, що
вийшли із ЛДП. Має 13 місць у палаті представників.

Соціал-демократичний союз (СДС) — утворений групою діячів, що вийшли зі
СДПЯ в 1978 році. Має 4 місця в палаті представників.

Важливу роль грають організації приватних підприємців, у першу чергу так
називана більша четвірка — Федерація економічних організацій
(Кейданрен), що поєднує практично всі основні групи японського ділового
миру. У неї входять на персональній основі близько 80 провідних
представників фінансово-промислових кіл і на колективної — близько 940
компаній й 120 фінансово-промислових асоціацій.

Японська торгово-промислова палата (Ніссе), у яку входять 1,2 млн.
фірм-членів, переважно дрібних і середніх (але почасти й великих),
об’єднаних в 489 місцевих торгово-промислових палатах.

Федерація підприємницьких організацій (Ніккэйрен), що займається в
основному питаннями взаємин праці й капіталу. Вона поєднує 47
регіональних й 55 галузевих організацій підприємців. Асоціація
економічних однодумців (Кэйдзай доюкай), що поєднує близько 1000
бізнесменів на індивідуальній основі.

Помітний вплив на суспільні процеси в країні зберігають профспілки, які
поєднують 12,3 млн. чоловік, або 24,5 % економічно активного населення.

Японська конфедерація профспілок (Ренго), створена в 1989р. у процесі
преугруповування профспілкового руху ( понад 7,6 млн. члени, або 62,1 %
всіх організованих трудящих). Виступає за формування нової політичної
сили, насамперед із соціал-демократичних партій, що могла б скласти
альтернативу ЛДП. Ренго бере участь у парламентських виборах і має 12
місць у палаті радників. Інші профоб’єднання: Національна федерація
профспілок (Дзенрорен, 1,4 млн. членів) і Національна рада зв’язку
профспілок (Дзенроке, близько 400 тис. членів).

Коротка історична довідка

Перше раннєкласове держава на території Японії утворилося в IV в. н.е.
на базі племінного союзу Ямато. З кінця XII в. до середини XIX в. (з
деякими проміжками) державна влада перебувала в руках
військово-феодальних правителів — сегунів (імператор залишався
релігійним главою держави).

Спочатку XVII в., із установленням сегуната Токугава, Японія виявилася
закритої для зовнішнього миру. Самоізоляція Японії була перервана в
1853р., коли Японія підписала зі США договір, відкривши для
американських кораблів ряд портів. Аналогічні договори були укладені з
деякими іншими країнами, у тому числі з Росією (трактат про торгівлю,
1885р.).

По першому російсько-японському договорі границя між двома країнами була
проведена між островами Уруп й Итуруп. Сахалін залишився в спільному
володінні (Росія одержала його в повне володіння за договором з Японією
через 20 років, поступившись замість Японії всі Курильські острова).

Ліквідація режиму сегуната й відновлення влади імператора після
революції 1867 — 1868р. (Мэйдзи Исин) розчистили шлях для
капіталістичного розвитку Японії. З кінця XIX в. Японія встала на шлях
війн і територіальних захоплень. Після війни з Китаєм Японія відвергла
Тайвань, після російсько-японської війни 1904 -1905р. — Південний
Сахалін. Японська інтервенція на російський Далекий Схід 1918 — 1922р.
закінчилася невдачею, але в 1931р. японські війська окупували
Маньчжурію, в 1937р. почали війну проти Китаю.

Уклавши союз із Німеччиною й Італією, Японія розгорнула в 1941р.
широкомасштабну війну на Тихому океані, але в остаточному підсумку
зазнала поразки під натиском союзних держав, у тому числі СРСР, що за
домовленістю зі США й Великобританією вступив у війну з Японією в серпні
1945р. Відповідно до Ялтинським угоди трьох держав (СРСР, США,
Великобританії) після закінчення війни Радянському Союзу був повернутий
Юж. Сахалін і передані Курильські острови.

У результаті поразки у війні Японія втратила всі колонії, втратила 25%
національного багатства, виявилася відкинутої на 2-3 десятиліття назад.
Країна була окупована американськими військами. Разом з тим Японія
одержала можливість розвитку по шляху демілітаризації й демократизації,
що була ефективно використана.

Конституція 1947р. проголосила суверенну владу народу, демократичні
права й волі. Імператор втрачав владних функцій. Японія відмовлялася від
застосування збройної сили як засобу рішення міжнародних суперечок. Ці
реформи заклали основу для наступного швидкого економічного розвитку
країни, вивівшого її в число провідних держав миру, для формування
своєрідної системи соціальної й політичної стабільності.

У той же час “холодна війна, що розгорнулася,”, а також війна в Кореї
1950 — 1953р. на десятиліття вперед вплинули на формування зовнішньої
політики Японії, на її діяльність на міжнародній арені. Одночасно з
підписаним у вересні 1951р. Сан-Франциським мирним договором був
укладений Японо-американський договір про гарантії безпеки, відповідно
до якого США одержали право тримати на території Японії свої збройні
сили й створювати військові бази.

В 1960р. США і Японія уклали новий договір про взаємне співробітництво й
гарантію безпеки, що з 1970р. автоматично продовжується.

Японське керівництво послідовно здійснює програмний курс на посилення
політичної ролі країни у світі відповідно до росту її економічної моці.
Важливе значення надається активізації діяльності в ООН , участі в
урегулюванні регіональних конфліктів, у першу чергу камбоджійського. В
1992р. відповідно до прийнятого закону про сприяння миротворчим зусиллям
ООН японські військовослужбовці вперше після 2-ий світової війни були
спрямовані за межі країни.

Союз зі США продовжує залишатися стрижнем зовнішньої політики Японії.
Разом з тим Японія підтримує активні зв’язки із Західною Європою,
налагоджує координацію у виробленні загальної стратегії Заходу. Усе
більше вагомим стає участь Японії в щорічних зустрічах керівників семи
провідних розвинених країн миру.

Велике значення надає Японія розвитку відносин з азіатськими країнами,
особливо із країнами АСЕАН , з якими прагне зміцнити як економічні, так
і політичні зв’язки. У системі зовнішньополітичних пріоритетів Японії
видне місце займають відносини із КНР. У жовтні 1992р. відбувся перший
візит імператора Японії в КНР.

Японія у світовому господарстві

В останні десятиліття Японія виступає як одна із провідних економічних
держав, будучи другий по величині національною економічною силою у
світі. Населення Японії становить приблизно 2, 3% загальносвітової
чисельності, але створює воно близько 16% ВМП , обчисленого по поточним
валютним курсам, і 7, 7% — по купівельній спроможності ієни. Її
економічний потенціал дорівнює 61% американського, але по показнику
виробництва на душу населення вона перевищує американський рівень. На
Японію доводиться 70% сукупного продукту Східної Азії, її ВВП ,
підрахований на базі поточних валютних курсів, у чотири рази перевищує
ВВП Китаю. Вона досягла високого рівня технічної досконалості, особливо
в окремих напрямках передових технологій. Нинішні позиції Японії у
Світовому господарстві — результат її економічного розвитку в другій
половині поточного сторіччя. В 1938р. на її частку доводилося всього 3%
ВМП.

Етапи розвитку японської економіки

У період після Другої світової війни Японія виділялася серед всіх
промислово розвинених країн високими темпами приросту виробництва й
продуктивності праці. За 50-80-і роки вона перевершувала їх у два рази.
Японський ВВП на душу населення. збільшився в 19,5 рази. Середньорічний
темп приросту рівнявся 7,7%, або був в 4 рази вище, ніж у США, і в 7,7
рази вище, ніж у Британії. Японська економіка тільки двічі — в 1975 й
1993р. випробувала скорочення виробництва валового продукту, звичайно в
нижчій фазі економічних циклів відбувалося лише зниження темпів його
росту. Важливою причиною стійких темпів економічного росту виступала
своєчасна структурна перебудова економіки, що обумовлювала нівелювання
процесу перенагромадження капіталу. Тривала перевага в темпах росту
пов’язане з більшими масштабами відновлення виробничого апарата. Дані
процеси супроводжувалися глибокими зрушеннями в соціально-економічній
структурі.

Період 40—60-х років. Умови й фактори розвитку. Після поразки Японії в
Другій світовій війні Верховний штаб союзних військ визначив курс
проведення економічних реформ. Відповідно до лінії Доджа (економічний
радник американської адміністрації) у перші післявоєнні роки була
встановлена система пріоритетних виробництв, необхідних для відновлення
економіки. У їхнє число ввійшли базові й інфраструктурні галузі,
включаючи чорну металургію, кам’яновугільну промисловість,
електроенергетику, залізничний і морський транспорт. Для їхнього
розвитку використалися методи прямого контролю, такі, як установлення
низьких цін, компенсація різниці в цінах, переважне кредитування,
квотування імпортних товарів.

У першій половині 50-х років проводилася політика раціоналізації
виробництва, у рамках якої обновлялося встаткування базових галузей. У
другій половині 50-х років до них додалися нові галузі — виробництво
синтетичних волокон, нафтохімія, електротехніка. Як головні інструменти
цієї політики використалися кредити урядових фінансових інститутів, а
також різної податкової пільги. У цей період були розроблені й
послідовно перетворені в життя заходу щодо комплексного стимулювання
експортного виробництва, включаючи створення спеціальних організацій для
надання кредитів, страхування зовнішньоторговельних операцій. Здійснення
цієї політики зміцнило зовнішньоторговельні позиції країни й дозволило
потім провести лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків.

Важливі цілеспрямовані реформи були проведені в соціально-економічній і
політичній сферах. Перетворення післявоєнного років легалізували
організації трудящих, покінчили з феодальними пережитками у відносинах
між працею й капіталом. Аграрна реформа практично ліквідувала феодальне
землеволодіння. Антимонополістичні заходи дали поштовх перебудові старої
структури японських концернів і відновленню методів керівництва
виробництвом. При цьому під час деконцентрації економічній владі й
демонополізації не було допущено ослаблення промислового потенціалу. В
1949р. під чинність закону про деконцентрації не потрапили банки, а
число компаній, що розпускають, було обмеженим. великі компанії, Що
Залишилися, повинні були брати участь у відновленні економіки.

Відмова від війни, зафіксована в ст. 9 конституції 1947р., визначив те,
що Японія мала найменше в порівнянні з іншими провідними західними
країнами тягар військових витрат — менш 1% ВВП. Ці й іншої специфічні
для Японії умови додали прискорення процесам економічної перебудови й
розвитку.

Забезпечення швидких темпів економічного росту вимагало високого рівня
нагромадження. Воно майже повністю забезпечувалося внутрішніми
заощадженнями, кожен компонент яких був великим за міжнародними
стандартами. У зв’язку із цим реальні дисконтні ставки були нижче, ніж в
інших країнах, що створювало умови для росту інвестицій (табл. 1).

Таблиця 1. Норма заощаджень, %

1950-1959 1960-1984 1990-1995

Японія 11, 7 (1869-1938) 30,2 32,5 32,5

Британія 12, 3 (1860-1929) 16,2 18,2 —

Німеччина 20, 9 (1851-1928) 26,8 23,7 23,7

Італія 12, 9 (1861-1930) 19,8 21,0 —

США 18, 7 (1869-1938) 18,4 18,0 15,9

Джерело: Balassa В., Noland M. Japan in the World Economy. W., 1988, p.
83; World Economic and Social Survey. UN., 1997, p. 237.

Японська економіка відрізнялася високим рівнем капіталовкладень, що
підвищувався багато років, дійшовши до величезної величини для
промислово розвинених країн в 39% у першій половині 70-х років (1985р. —
28,5%, 1995р. — 28,7%). Основні капіталовкладення направлялися в активні
елементи основного капіталу. Їхня норма в 1,5-2 рази перевершувала
відповідний рівень інших провідних індустріальних країн, становлячи
16-19, 4% ВВП.

Висока норма нагромадження відбивала гігантський розмах нового
будівництва й переустаткування існуючого виробничого апарата. Основні
засоби йшли на створення нових виробничих потужностей. Це забезпечувало
високий ступінь новизни встаткування — на рівні 5,5-6 років
підтримувався його середній вік (США — 9 років). Організація серійного
виробництва забезпечувала високу ефективність капітальних вкладень. У
короткий термін у країні були створені розвинені комплекси галузей
обробної промисловості.

Економічний розвиток у перші післявоєнні десятиліття відбувалося в
умовах стабільно низьких цін на мінеральну сировину. Це дозволило
Японії, базуючись на імпорті, створити потужні енерго- і ресурсномісткі
й капіталомісткі виробництва: чорну й кольорову металургію,
нафтопереробку, суднобудування й т.д.

За 1953-1971р. виробництво в обробній промисловості виросло в 10,6 рази,
найбільшими темпами збільшувався випуск продукції машинобудування (24,9
рази), нафтопродуктів і кам’яного вугілля (19,3 рази), хімії (12 разів),
стали (10,6 рази). Хоча здавалося, що капіталомісткий напрямок розвитку
суперечить теорії конкурентних переваг, воно створило потенціал для
швидких технологічних перетворень, забезпечення зайнятості й підвищення
рівня життя.

Паралельно розвивалися трудомісткі галузі промисловості, такі, як
бавовняна, радіотехнічна, автомобільна.

Приблизно до середини 60-х років ріст виробничого апарата забезпечувався
масовим припливом робочої сили із сільського господарства. Використання
дешевої, але досить утвореної робочої сили забезпечувало випуск
конкурентноздатної продукції. В 1947р. у країні була уведена система
загального 9-літнього утворення, а в наступні десятиліття — вищий щабель
навчання. У результаті був забезпечений високий рівень загальноосвітньої
й кваліфікаційної підготовки. Зараз понад 95% молоді відповідного віку
закінчують повну середню школу й приблизно 1/3 випускників надходить у
вузи.

Господарський розвиток Японії в 50- 60-і роки відзначалося особливостями
в інноваційній політиці, що ґрунтувалася на запозиченні наукових
досягнень інших країн, на створенні товарів, що містять у собі незначні
технологічні вдосконалення. Це дозволило їй створити широкий набір
виробництв як у традиційних, так й у сучасних галузях, заощадити значні
фінансові й матеріальні ресурси й забезпечити великий виграш у часі.

Період 70—80-х років. Напрямку розвитку. В 70-і роки почався новий етап
у розвитку японської економіки. Різкий ріст цін на сировину й
енергетичні ресурси на світових ринках створив нову ситуацію для
ресурсномістких галузей, a почавшийся із середини 60-х років ріст
реальної заробітної плати почав підривати конкурентноздатність
трудомістких галузей. До 70-х років Японія була практично єдиної серед
промислово розвинених держав країною з дешевою робочою силою. Дія
колишніх факторів, що сприяють високим темпам економічного росту,
виявило структурне відставання японської промисловості, і національне
господарство змушене було переходити до енерго- і матеріалозберігаючим
технологій, до випереджального росту наукомістких галузей. Поворот до
нового типу відтворення був також пов’язаний з підвищенням ролі послуг.

Частка обробної промисловості в структурі валового внутрішнього продукту
підвищувалася до початку 70-х років (36,8% ВВП в 1970р.), після чого
вона стала знижуватися й в 1995р. склала 24%. У рамках обробної
промисловості відбулися серйозні зрушення. Зросла частка машинобудування
з 30,7% в 1960р. до 45% в 1990р. й 56,5% в 1993р., насамперед за рахунок
електротехнічних виробництв. Частка текстильної, деревообробної
промисловості значно скоротилася.

Протягом усього часу відбувалося скорочення частки
сільськогосподарського виробництва (1960р. — 12,9%, 1995р. — 2,1%. При
значних зрушеннях сільське господарство залишилося трудомістким з
відносно низькою продуктивністю праці й більше високими витратами в
порівнянні з іншими розвиненими країнами. Воно зберігає землеробський
напрямок (вирощування рису) з перевагою дрібнотоварних селянських
господарств.

Перехід до нового типу відтворення супроводжувався розвитком самостійних
науково-дослідних робіт. Значно зросли зусилля держави й компаній не
тільки в прикладних, але й у фундаментальних дослідженнях у таких
областях, як використання атомної енергії, освоєння космічного простору,
розробка інформаційних систем. Витрати Японії на НИОКР зросли з 2,1% в
1975р. до 3,1% в 1985р. і до 2,8% національного продукту в 1994р.
Особливо значні вони в електронній промисловості, точному
приладобудуванні, досягаючи відповідно 6 й 5% від обсягу продажів цих
галузей. По обсязі НИОКР Японія скоротила розрив зі США. Якщо в 1980р.
японські витрати досягали тільки 1/3, то в 1994р. — уже 4/5
американського рівня.

У результаті зрушень, що відбулися, у продуктивних силах Японія
перетворилася в один з найбільших у світі виробників роботів (понад 50%
світового виробництва), напівпровідників (понад 40%), легкових
автомобілів, судів, верстатів, гуми, сталі, холодильників, пральних
машин. Зберігаючи провідної позиції у виробництві традиційних товарів,
вона уступає тільки США в розвитку наукомістких виробництв.

Протягом тривалого часу ВВП був єдиним критерієм розвитку японської
економіки. Уважалося, що економічний ріст автоматично веде до підвищення
добробуту, тому спеціальні міри в цій області відкладалися, поки країна
нс досягне рівня інших країн. В 60-і роки близько 60% державних
інвестицій ішло на розвиток промислової інфраструктури й лише незначна
частина вкладалася в соціальну сферу.

Економічна модель Японії.

На високі темпи росту японської економіки був націлений її господарський
механізм, що зложився після Другої світової війни, своєрідність рис
якого дозволяє говорити про особливу модель.

Особливості структури приватного підприємництва. Японія має відмінну від
інших західних країн соціальну структуру, що характеризується дуалізмом
сучасної промисловості. Основне місце в зайнятості й виробництві
обробної промисловості належить дрібним і середнім підприємствам. При
цьому частка дрібних підприємств не виявляє ясно вираженої тенденції до
скорочення. На тлі маси малих компаній швидко розвивалася концентрація
капіталу в галузях важкої промисловості, що привело до утворення
гігантських об’єднань.

Особливість економічного ладу — вертикальна інтеграція фірм, їхнє
групування, що пронизує всю систему ділових відносин у країні.
Розрізняються два рівні або типу утворення економічних угруповань..
Перший — традиційний для більшості західних країн. Він базується на
переплетенні капіталу й особистої унії. Унікальність японської
господарської системи визначається наявністю груп (кэйрэцу), які являють
собою об’єднання великих компаній із дрібними й середніми, базовані на
різного виду зв’язках, головними з яких виступають виробничими,
обумовленими головними фірмами.

Субпідрядними відносинами охоплене понад 60% дрібних і середніх компаній
обробної промисловості. Особливість даної практики складається в
довготривалості зв’язків, що визначає її єдиний організаційний характер.
Зараз практично жодна велика промислова компанія не існує як одинична
юридична особа. На відміну від «двошарової» структури інших західних
країн (ринок-підприємство), японська економічна система має три шари
(ринок — група підприємств — властиво підприємства). Підпорядкуванню, а
не поглинанню дрібних і середніх фірм сприяло законодавство, що
обмежувало процеси централізації капіталу, передбачаючи одностайну згоду
директорів компаній, що підкоряють.

Крім виробничих зв’язків структуру групи цементують інші види
залежностей: участь головної компанії в капіталі залежних фірм, напрямок
у директорати фірм представників головної компанії, надання різного роду
послуг. У результаті залежно від інтенсивності виробничих й інших
зв’язків кожна кэйрэцу являє собою багатошарову, украй неоднорідну
структуру й при цьому досить гнучку, де існує набір зв’язків від украй
твердих до досить слабких. Найпоширеніша форма зв’язків — вертикальна.

Нерідко великі компанії мають кілька груп, коли сполучаються виробничі й
розподільні функції. У цьому випадку торговельні компанії розташовуються
між головною фірмою й мережею магазинів роздрібної торгівлі. Вони
звичайно є її дочірніми компаніями й займаються організацією збуту
продукції головної компанії. Головні фірми підтримують магазини
ресурсами через торговельні компанії й заохочують їх за підтримку цін на
продукцію головної компанії.

У зв’язку з тим, що кейрецу являють собою не жорстко залежну
організацію, як, наприклад, вертикально інтегровані корпорації в США, а
сукупність твердих і слабких взаємозв’язків, доцентрових і відцентрових
тенденцій, це дозволяє їм більш легко пристосовуватися до вимог
зовнішнього середовища.

Функціонуючий на такій основі ринок усередині групи вигідніше для всіх
його учасників, чим вільний ринок наявних товарів. Тут нижче ступінь
ризику, нижче витрати по угодах. На дрібних підприємствах більше низький
рівень заробітної плати. Це служить однієї із причин того, що в країні
зберігається значна різниця в рівнях заробітної плати між великими,
середніми й дрібними компаніями. У середньому заробітна плата на останні
становить близько 60% оплати зайнятих на великих підприємствах.

У зв’язку із процесами глобалізації виробництва найбільших компаній
кейрецу переживають період істотної організаційної перебудови з появою в
їхньому складі нових ланок. Ці зміни мають на меті знайти оптимальне,
наскільки це можливо, сполучення неринкових за своїм характером взаємин
між компаніями усередині групи з волею дії згрупованих фірм для
забезпечення ефективного функціонування групи як єдиного цілого.

Переплетення капіталу, виробнича вертикальна інтетрація у формі кейрецу
привели до створення фінансових груп, які зайняли в господарстві пануючі
позиції. Вони, як правило, управляються великими банками,
універсальними торгівельними й промисловими компаніями. Деякі з
фінансових груп виросли з довоєнних дзайбацу. Це «Мицуи», «Мицубиси»,
«Сумитомо», «Фуе», а також «Данити Канге», «Санва».

Для угруповань фінансового капіталу характерно взаємне володіння акціями
компаній-учасниць, але кожна з них володіє відносно невеликим пакетом
акцій інших компаній. Наприклад, фінансові установи можуть володіти нс
більше 5%, а компанії по страхуванню життя — не більше 10% акцій фірм.
Компанії не можуть володіти власними акціями. У результаті відбувається
ясно виражений перехід контролю над компаніями від фізичних осіб до
юридичного (1960р. — 70%, 1986р. — 76,1% акцій). Роль індивідуального
капіталу в соціальній структурі промисловості й кредитної сфери
знизилася. На індивідуальну власність у формі акції преводиться лише 1%
функціонуючого капіталу. Стосовно суми чистого прибутку корпорацій
частка дивідендів скоротилася з 60% в 1936р. до 10,5% в 1990р. По суті
справи в Японії виявилася чітка тенденція формування моделі економічного
самоврядування без з’єднання її з акціонерною власністю.

Юридичні особи придбають акції для забезпечення стабільності зв’язків з
тими або іншими фірмами. Установлення довгострокових зв’язків між
банками й компаніями забезпечується не тільки через взаємне володіння
акціями, але й через кредитування. Велика заборгованість банкам була
характерною рисою функціонування японських корпорацій.

Відносини в угрупованнях фінансового капіталу будуються на принципах
ієрархічності. Переплетення інтересів, ієрархічних відносин між
приватниками приводять до того, що на ринках угруповання виступає єдиним
фронтом. Цьому сприяє специфічна система кредитування компаній, що була
створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку.

Дана система фінансування дозволила компаніям, зокрема великим
експортним фірмам, одержати необхідні кошти по порівняно низької
вартості, розширити масштаби й ефективність виробництва. Суть цієї
системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку
Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям.
Система забезпечувала надзвичайно стабільні умови підприємницької
діяльності компаній у фінансовому відношенні. Система взаємного тримання
акцій майже повністю виводить компанії з-під впливу коливань на фондовій
біржі й зовнішній скупці акцій.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викиду своїх
засобів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний
ринок структура виробництва й керування повинна забезпечувати високий
рівень прибутків, щоб залучати інвесторів. При непрямому фінансуванні
банками важливі не високі прибутки, а стратегія розширення своєї частки
на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок,
що припускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння
акціями припускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають
змісту. В інтересах розвитку підприємства важливіше нарощувати внутрішні
резерви й капіталовкладення, збільшувати доходи від росту вартості
акцій.

У Японії акції, які тримають компанії як свої активи, реєструються по
обліковій вартості, тому, якщо вартість акцій на ринку цінних паперів
значно перевищує обліковий курс, це відповідно збільшує сховані активи
фірм, дає їм можливість без оглядки на власників акцій і контрольні
органи здійснювати капіталовкладення виходячи з довгострокових
інтересів.

У результаті японські підприємці мають більшу волю, чим підприємці інших
західних країн. У радах компаній тут мало представників зовнішнього
миру, збори акціонерів носять формальний характер.

Японська система керування й кредитування й ситуація на кредитних ринках
сприяли компаніям ефективно використати прибуток, знижувати дивіденди й
у такий спосіб збільшувати свої внутрішні резерви. З іншого боку, це
полегшувало вільне здійснення довгострокових капіталовкладень за рахунок
одержання великих банківських позичок.

Трудові відносини. Однієї з характерних рис японської моделі
економічного розвитку є використання національних традицій й
особливостей робочої сили. У країні тривалий час пропагувався принцип
довічного наймання. Великі компанії, які в стані побудувати кадрову
піраміду й забезпечувати зайнятість, мають більші можливості для
здійснення цього принципу на відміну від дрібних і середніх фірм. Зовсім
очевидно, що ні в компаніях, ні в законодавстві немає чітких правил, що
встановлюють гарантії наймання на все життя. Разом з тим як працівники,
так й адміністрація негласно розглядають тривалу роботу як пункт
колективного договору. Уряд, прагнучи підтримати зайнятість за допомогою
системи субсидій, також має на увазі принцип безперервної багаторічної
роботи на одному місці. Отже, на практиці суть проблеми в порівнянні з
іншими країнами зводиться просто до більше тривалих строків наймання. В
1981р. частка робітників, що звільнилися, становила 16%. Це означало, що
протягом трьох років з роботи звільняється половина працюючих. В
основному це доводиться на молоді віки. Постійні робітники становлять
20-30% робочої сили.

Залежно від стажу роботи встановлювався рівень заробітної плати.
Найбільше швидко вона росла в середньому віці. При цьому широко
використалися різні доплати до базової ставки.

Трудові відносини будуються на філософії «фірма — наш загальний
будинок». Використання робочої сили в основному базується на концепції.
«людського потенціалу». Ще на рубежі 60-70-х років у ряді японських
компаній прийшли до висновку, що службовець одержує найбільше
задоволення в тому випадку, якщо його робота носить більше цілісний
характер, відрізняється розмаїтістю. Тоді на складальних операціях стали
відмовлятися від конвеєрних ліній і заміщати їхніми обертовими столами,
за яких або цілий виріб, або його великий блок збирається одним
робітником. Працівник при цьому визначає специфіку й графік роботи,
елементи контролю якості, витрат, безпеки й т.п. У результаті зміцнення
технологічних операцій шлюб понизився з б до 0,3%, продуктивність праці
збільшилася на 20%, собівартість знизилася на 30%.

Основу організації керування при цьому підході склали малі самоврядні
групи. Вони охоплюють все підприємство по вертикалі й горизонталі. Кожна
група поставлена в такі умови, які стимулюють удосконалювання її
діяльності, постійний пошук способів ощадливого використання
встаткування. Група бере участь у прийнятті рішень, що стосується фірми
в цілому або її підрозділах, якщо ці рішення торкаються цієї групи.

Своєрідне положення в трудових відносинах займає жіноча робоча сила.
Керівництво багатьох компаній розглядає жіночий персонал як сугубо
«видатковий матеріал». Жінки звичайно використаються як поденниці й
погодинники. Жінки —

поденниці найчастіше служать своєрідним клапаном для адміністрації
компаній. У несприятливих економічних умовах саме ця категорія
працівників першої попадає під скорочення. У державній статистиці
жінки-поденниці проходять як домогосподарки, тому, коли вони гублять
роботу, їх не включають у число безробітних. Даний немудрий прийом
дозволяє втримувати офіційні показники безробіття на низькому рівні.
Середній рівень оплати японських жінок у два рази нижче, ніж чоловіків.

Для Японії характерний тривалий робочий день. У середньому чоловік
проводить на роботі 57,7 години на тиждень, більше американців і
західноєвропейців на 10 годин.

Більше тривалий робочий тиждень у значній мірі визначається системою
оплати праці, що ділиться на три категорії: базова ставка, понаднормова
й преміальна. Базова ставка звичайно встановлюється на можливо низькому
рівні, а понаднормові й премії, які можна міняти більш вільно,
використаються у вигляді «буферної оплати». Вони збільшуються в період
гарної господарської обстановки й знижуються під час спадів, коли
затягуються пояси. Ця система оплати дуже ефективна для запобігання
банкрутств. У компаніях не відзначаються різкі розриви в оплаті. Після
відрахування податків середній оклад директора-розпорядника приблизно в
10 разів перевищує заробіток самого низькооплачуваного працівника, тоді
як у США — у середньому в 100 разів.

Система використання робочої сили разом з багатоступінчастою структурою
організації виробництва функціонувала надзвичайно ефективно й була
джерелом конкурентної сили. Вона сприяла частій ротації персоналу в
початковій стадії їхньої кар’єри, що сприяло швидкому засвоєнню стилю
поводження компанії й установленню неформальних відносин серед різних
груп однієї організації. Прийняття рішень на основі згоди всіх сторін
було інструментом поширення інформації й прийняття відповідальності
різними людьми за справи компанії. Постійний контроль із боку вищих
керуючих мінімізував можливі помилки. Але подібна система ускладнювала
апарат керування, робила його громіздким.

Роль держави. Особливість економічної моделі складається в єдності
державного апарата й великого капіталу в рішенні загальних проблем.
Дотепер відзначається висока координація дій промислових, торговельних,
банківських компаній й уряду. Державне підприємництво в післявоєнний
період займало скромне місце. У країні широко використається система
загальнодержавного, регіонального, цільового, галузевого й
внутріфірмового планування. На загальнодержавному рівні розробляється
ціла система планів, прогнозів, програм індикативного характеру, що
означають основні й бажані для суспільства в цілому орієнтири
економічного й соціального розвитку. Загальнодержавні плани у зв’язку з
незначною часткою державного сектора спрямовані головним чином на
регулювання діяльності приватних фірм. Основні цілі й завдання
загальнонаціональних планів економічного розвитку конкретно втілюються в
змісті внутрікорпоративних планів, які мають директивний характер. Цим
утвориться складна, взаємопов’язана система планування.
Внутрікорпоративні плани у свою чергу також ураховуються при розробці
загальнодержавних програм через механізм консультацій з найбільшими
об’єднаннями приватних компаній — «Кейданрен», «Дюкай», «Никкейрен», а
також з відповідними асоціаціями й фінансово-промисловими групами.

Система загальнодержавних планів складається з п’яти груп планів — план
економічного й соціального розвитку, план розвитку й використання
земель, раціонального розміщення продуктивних сил, галузеві плани,
цільові загальнодержавні програми й регіональне планування. Плани й
програми, незважаючи на свою індикативність, підкріплюються широким
арсеналом засобів фінансового, правового й організаційного характеру,
які забезпечують їх значну еффек-тивність і реализуємість.
Загальнодержавні економічні плани — це свого роду державні інвестиційні
програми, що рекомендують і підтримувані економічними й соціальними
ресурсами всього держави.

В умовах державного регулювання й широкої підтримки розвивалося сільське
господарство, основу якого становлять дрібні ферми. Наймана праця й
орендні відносини не одержали тут широкого поширення. Тільки 7%
господарств мають більше 2 га землі, а 70% всіх господарств одержують
свої доходи поза галуззю, в основному в промисловості й сфері послуг.
Власники дрібних земельних ділянок працюють у себе в господарстві лише у
святкові й вихідні дні. Держава є монопольним покупцем багатьох видів
сільськогосподарської продукції за цінами вище світових. Ця підтримка
створює штучний клімат для даної галузі.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні ставки й валютний
контроль із поділом внутрішнього й світового ринків. Комітет з політиці
Банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) установлював
депозитні й позичкові ставки в межах мінімуму. Депозитний відсоток по
кожному виді, короткостроковий відсоток і прив’язана до нього вся
система процентних ставок випливали за рухом офіційної дисконтної
ставки. Поряд з кількісним обмеженням банківського кредитування це
дозволяло до початку 70-х років ефективно здійснювати пряме
кредитно-грошове регулювання, а також занижувати витрати залучення
засобів банками й у певній мері капітальні витрати компаній. В 70-і роки
почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що
включала не тільки звільнення позичкового відсотка, але й відсотка по
депозитах й інших інструментах мобілізації засобів банками й
підприємствами, що довгий час установлювався на заниженому рівні.

Своєрідність японської економічної моделі доповнюється також роллю вищих
посадових осіб. По прийнятому звичаї їхньої вказівки обов’язкові для
виконання фірмами. Якщо хтось їх порушує, для повчання карають одну
фірму, але суворо.

Як бачимо, розглянута економічна модель побудована на значному обмеженні
дії ринкових сил. До кінця 1993р., за даними комісії справедливих угод,
до 40% всієї виробленої продукції було об’єктом тих або інших обмежень і
державного регулювання. На основі економічних й адміністративних
принципів керування державі вдавалося ефективно проводити в життя
вироблену за участю підприємницьких кіл політикові.

Економічна модель Японії за останні десятиліття перетерпіла поступові
зміни від «напівдержавної» до більше відкритої й опирається на ринкові
принципи. Так, багато промислових компаній перейшли на принципи прямого
фінансування (випуск цінних паперів, особливо акцій й інших
інструментів). В 1981-1985р. випуск акцій й інших інструментів, таких,
як оборотні й гарантовані цінні папери, становив ? мобілізуємих фірмами
засобів. В 1989р. вони вже перевищили 70%. Однак все це час державні
органи, зокрема, міністерства фінансів, зовнішньої торгівлі й
промисловості, виконували функції адміністративного регулювання
господарюючих суб’єктів, протекціоністської й патерналістського їхнього
захисту, приділяючи першорядну увагу стабільності господарського
середовища.

Японія в міжнародних економічних відносинах

У результаті швидкого економічного розвитку Японія зайняла одне із
провідних місць у міжнародних економічних відносинах. На початку 90-х
років вона вийшла на друге місце у світі по загальному обсязі
закордонних прямих капіталовкладень (15% загальносвітового обсягу). У
попередні десятиліття провідною формою відносин виступала зовнішня
торгівля. По розмірах експорту Японія уступає тільки США й ФРН, на її
частку доводиться 9-10% світового експорту (1994-1995р.). По величині
експортної квоти вона може бути віднесена до напіввідчиненої економіки.
За рубежем реалізується 10-13% ВВП. Ряд галузей промисловості майже
повністю працює на експорт (виробництво годин, магнітофонів — 90%,
касових апаратів — 83%, копіювальних машин — 77%).

Розвиток і структура зовнішньої торгівлі. За останні 50 років фізичний
обсяг експорту Японії збільшився більш, ніж в 70 разів, його темпи майже
у два рази випереджали приріст світового експорту.

В основі успіхів японських компаній на світових ринках лежить
конкурентноздатність продукції, що формується за рахунок високої якості,
новітньої технології, кадрової політики, авторитету фірми. Японські
фірми відомі ефективно розвитий системою всебічного й послідовного
контролю й керування якістю продукції, що зв’язана насамперед з
характером організації виробництва. Ритмічність і гнучкість виробничого
процесу, його здатність до переналагодження й випуску нової продукції,
поставки комплектуючих виробів і сировини точно в строк істотно
підвищують якість продукції й ефективність роботи підприємств. Ріст
рівня автоматизації й роботизації, використання систем контролю за
якістю встаткування, високий рівень нормування технологічних меж також
дозволяють значно поліпшувати якість товарів, що випускають. Принцип
автономізації виробництва припускає випуск кінцевого виробу з повним
контролем якості й гарантіями без дефектності.

Один з методів конкурентної боротьби японських фірм — швидка зміна
моделей. Період розробки нової продукції в них коротше, ніж у США.

При всій важливості зазначених вище факторів високої
конкурентноздатності японських товарів на світових ринках варто мати на
увазі, що вартість робочої сили в одиниці продукції в Японії була нижче,
ніж у США й ряді інших промислово розвинених країн. Вартісний компонент
компенсував відставання японських компаній в одному з найважливіших
факторів конкурентноздатності — продуктивності праці. По оцінках окремих
японських дослідницьких організацій, Японія на 1/3 відстає від США за
рівнем продуктивності праці в обробній промисловості. Розрив у цьому
показнику скоротився (1975р. — 50%), але залишається значним.
Відставання в рівні продуктивності праці багато в чому зв’язано зі
стратегією великої кількості японських фірм, які приділяють першорядну
увагу не прибуткам, а їхній частці на ринку. На загальний стан справ
впливає й та обставина, що продуктивність праці на дрібних і середніх
підприємствах значно уступає показникам великих, становлячи 40% від
рівня великих підприємств. Це стримує загальні показники всієї
промисловості.

Високий рівень продуктивності праці досягнуть у чорній і кольоровій
металургії, хімічній промисловості, де він значно перевищує американські
показники. У всіх інших галузях відзначається відставання, навіть у
таких, як автомобілебудування й електротехніка, де японські компанії
мають сильну конкурентноздатність. Там рівень продуктивності становить
78 й 85% американського.

Японія довгий час займала провідне місце по конкурентноздатності своїх
товарів на світових ринках. У результаті ослаблення цінового фактора
вона опустилася на третє місце в 1993р. після Сінгапуру й США. Відбувся
значний ріст вартості робочої сили приблизно з 60% наприкінці 80-х років
до 70% доданої вартості в 1994р. (45% в 1960р.).

У післявоєнний період істотні зміни перетерпіла структура експорту. До
60-х років переважне місце в ній займали споживчі товари: радіоприймачі,
телевізори, текстильні вироби. Потім провідні позиції зайняли продукція
чорної металургії, суду, автомобілі — понад 60% експорту. В 80-і роки
відбулося нове зрушення в структурі японського експорту. При збільшенні
частки автомобілів і побутової електротехніки вперед став виходити
експорт капітальних засобів. Значно зросла частка продукції загального
машинобудування (13,9 й 24,1%), електромашинобудування (9,9 й 25,6%),
наукового встаткування, оптики (3,7 й 4,5% за 1980- 1995р.).

По окремих видах продукції на частку японських компаній доводиться
вагома частина експортних поставок у світі: напівпровідники — 50%,
легкові автомобілі — 22%, конторське й телекомунікаційне встаткування —
22,6%, сталь — 17,4%. Перетворення Японії в один з головних світових
експортерів продукції машинобудування й наукомісткої продукції стало
підсумком її промислового й науково-технічного розвитку.

Структура імпорту відбиває процеси міжнародної спеціалізації
промисловості, інтернаціоналізації господарства й бідність мінеральної
вітчизняної бази. Японію відрізняє найнижча серед промислово розвинених
країн ступінь само забезпеченості сировиною й паливом, країна майже
повністю залежить від ввозу багатьох видів мінеральної й
сільськогосподарської сировини. По багатьом видам мінеральної сировини
вона виступає великим покупцем на світових ринках. На неї доводиться
понад 30% світового імпорту залізної руди, понад 19% руд кольорових
металів, кам’яного вугілля, бавовни й вовни.

На перших етапах економічного розвитку структура виробництва визначила
більшу залежність Японії від країн, що розвиваються, — біля половини її
експорту й понад 40% імпорту. Південно-Східна Азія й країни Перської
затоки дотепер є головним ринком збуту й поставок енергетичної сировини.
Поставки рудної й хімічної сировини в останні десятиліття локалізуються
в промислово розвинених країнах — Канаді, Австралії й Новій Зеландії.

Важливою особливістю географічної структури зовнішньоторговельних
зв’язків є їхня концентрація на США. Дотепер на американському ринку
реалізується 29% японського експорту й забезпечується 22% імпорту. У
свою чергу на Японію доводиться понад 11% американського експорту, у
тому числі майже 20% збуту сільськогосподарської продукції.

Японія виступає основним торговельним партнером ряду країн Східної й
Південно-Східної Азії. Вона забезпечує Індонезії 37% її експорту й 24%
імпорту, для Малайзії — 26% її імпорту й 16% експорту, для Сінгапуру —
21% його імпорту й 17% експорту, для Південної Кореї — 26% її імпорту.
Японія є також основним експортним й імпортним ринком КНР (15-16%).

Торговельний оборот зводиться з величезним позитивним сальдо, що зросло
в 6 разів за 1981-1995р. і перевищило 130 млрд. дол. 40% його обсягу
утвориться в товарообігу зі США. Позитивне сальдо складається з усіма
регіонами, за винятком країн Середнього Сходу й в 90-і роки — зі Східною
Європою. Торговельні відносини із промислово розвиненими країнами
супроводжуються спалахами торговельних війн, тиском на Японію,
установленням «добровільних обмежень» її експорту. Особливо в цьому
процвітають США.

Обмін технологій. Починаючи з 80-х років Японія вживає зусилля для
розширення двостороннього й багатобічного співробітництва в галузі науки
й техніки. Багатобічні науково-технічні зв’язки базуються на здійсненні
міжнародних дослідницьких проектів. В 1986р. Японія висунула
великомасштабну програму за назвою «Людські границі», що рівняється
самими японцями з американської «СОИ» й європейської «еврикой». Ціль неї
— підняти авторитет країни, ліквідувати відставання від інших країн
Заходу в області фундаментальних досліджень, а також забезпечити собі
лідируючі позиції на найбільш перспективних напрямках НТП, зокрема
механізму живих організмів. При цьому виходять із того, що цей напрямок
стане ключовим фактором у створенні принципово нових матеріалів,
механізмів і технологій, здатних перебороти важко розв’язні в цей час
проблеми енергії природних ресурсів, гармонічних взаємин людини й нових
технологічних засобів. Програма розрахована на 20 років, протягом яких
передбачається витратити 6- 7 млрд. дол., половину з них за рахунок
Японії.

Відбулися істотні зміни в технологічному платіжному балансі країни. З
70-х років почав підсилюватися експорт японської технології. Правда,
місце Японії в торгівлі технологією контрастувало різко з обміном
товарною продукцією. До 1992р. платежі за технологією перевищували
експорт. При цьому обсяг японських надходжень (3-3,6 млрд. дол.) в 6-7
разів уступав американському. За вартістю технологічного імпорту Японія
перевершує провідні західноєвропейські країни. При цьому варто мати на
увазі, що загальний дефіцит технологічного балансу багато в чому
визначався спадщиною колишніх періодів, коли країна повністю залежала
від імпорту технології. Це пов’язане з тим, що в сальдо технологічного
балансу включаються як надходження й платежі по знову укладених
контрактах, так і виплати роялті по старих контрактах, які можуть
охоплювати період до 10- 15 років. Баланс платежів по контрактах, що
містять знову, починаючи з 1972р. зводиться з позитивним сальдо. В
1993р. було досягнуте позитивне сальдо по обміні технології в цілому.

Японія займає своєрідне місце у світовому русі технології. Вона імпортує
всю технологію з індустріальних країн, а експортує майже нарівно в
промислово розвинені й країни, що розвиваються. 40% загального обсягу
експорту технології вивозиться в країни Азії. Японські компанії
розширюють науково-технічне співробітництво й розвиток промислової
кооперації зі Східною й Південно-Східною Азією, прагнучи перевести
виробництво продукції середньої складності в сусідні країни, а самим
зосередитися на розробці й освоєнні технологічно складної продукції. У
результаті в азіатській частині миру проглядаються риси
японоцентристської моделі науково-технічної й промислової взаємодії.

Відносини зі США в обміні технологією характеризуються співробітництвом
і конфліктами. Залишається висока залежність Японії від імпорту
технології зі США (69% її імпорту). На початку 90-х років співвідношення
між експортом й імпортом було приблизно 2:1 на користь США, але в
області електроніки воно становить 5:1, у верстатобудуванні — 7:1. У США
активізуються зусилля по захисту американської технології в міру
загострення торгово-економічних відносин.

Організаційна структура системи керування міжнародною діяльністю
відрізняється більшим числом посередницьких фірм, які поряд з
банківськими інститутами, промисловими компаніями й апаратом державного
регулювання стали однієї з найважливіших складових частин механізму
здійснення її внутрішніх і зовнішніх економічних зв’язків. Сама більша
роль в організації й здійсненні міжнародної діяльності належить дев’яти
універсальним торговельним посередницьким компаніям (сого сеся). Вони
утворять олігопольную систему регулювання й здійснення міжнародної й
внутрішньої торговельної діяльності. Це торгові доми «Мицубиси»,
«Мицуи», «Итотю», «Марубени», «Сумитомо», «Ниссе иваи», «Тое менка»,
«Канемацу госе», «Нитимен». На них доводиться близько 45% експорту й 77%
імпорту. До їхніх загальних функцій ставиться здійснення операцій по
експорті й імпорту, виконання формальностей по забезпеченню зовнішньої
торгівлі, організація валютного обміну, консультування з питань
логістики. В останні роки з’явилися нові функції — інвестування
капіталів за кордоном, сприяння науково-технічним дослідженням і
розробкам.

Сполучення в загальній структурі суб’єктів внутрішньої й
зовнішньоекономічної діяльності великих універсальних торговельних і
дрібних і середніх спеціалізованих фірм створює двоїсту структуру
посередницької мережі, утворить основу високої ефективності системи
обігу й багато в чому визначає успіх країни в зовнішньоекономічних
зв’язках. Подібна структура керування й регулювання виступає серйозною
перешкодою для проникнення конкурентів на японський ринок. Ступінь
проникнення імпорту (частка імпорту у внутрішнім споживанні в 1,5-3 рази
менше, ніж в інших провідних країнах (1975р. — 4,9%, 1987р. — 4,4,
1995р. — 10,1%).

Експорт — імпорт капіталу. Його характерні риси. В 80-і роки відбулася
переорієнтація Японії з експорту товарів на експорт капіталу. У другій
половині минулого десятиліття вона посідала перше місце по експорті
прямих капіталовкладень. Середньорічний обсяг вивозу в 1981—1985р.
рівнявся 5, в 1986-1990р. — 32, в 1991-1993р. — 20 млрд. дол. На початку
90-х років японські компанії в експорті капіталу пропустили вперед
американські й французькі ТНК . По сукупному обсязі закордонних прямих
інвестицій японські компанії, як відзначалося вище, вийшли на друге
місце після США. Вісім японських компаній по обсязі закордонних активів
входять до числа 50 найбільших інвесторів у світі («Хитачи», «Мацушита»,
«Тойота», «Соні», «Ниссо Иваи» й ін.).

В 60-70-і роки вивіз капіталу у формі прямих інвестицій значною мірою
був націлений на обслуговування збуту товарів і створення мережі
видобувних підприємств за рубежем. Надалі у зв’язку з підвищенням
вартості робочої сили, курсу ієни японські компанії стали створювати
підприємства трудомістких галузей. Приблизно 15% виробництва автомобілів
у США здійснюють компанії з японським капіталом. Однак дотепер основні
капіталовкладення зосереджені в кредитній сфері (42,4%), у торгівлі
(11,3%), нерухомості (11,1%). Якщо в США й ФРН за межі своєї території
виведено відповідно 30% й 20% промислового виробництва, то в Японії —
тільки 11%. В обробній промисловості закордонні капіталовкладення
концентруються в електротехніку, хімії й транспортному машинобудуванні.

Основним ринком додатка японського капіталу виступає Північна Америка,
де помітна тенденція впровадження кампаній високої технології, які
прагнуть використати американський досвід і ліквідувати своє відставання
в таких областях, як ЕОМ, мобільний зв’язок, комп’ютерна графіка. Вони
не тільки утворять із американськими кампаніями спільні підприємства,
але й створюють свої. Далі в пріоритетах японських компаній іде Західна
Європа, де вони сконцентровані в Британії й Нідерландах. В Азії
основними центрами притягання японського капіталу є Індонезія (24%), КНР
(понад 20%), а в Південній Америці — Панама (40%).

Таблиця 2. Напрямок японських закордонних капіталовкладень, %

1975 1987 1992

Північна Америка 27, 6 46, 0 42, 6

Європа 10, 2 19, 7 20, 7

Азія 33, 5 14, 6 18, 8

Латинська Америка 11, 3 14, 4 7, 9

Океанія 5, 5 4, 2 7, 0

Середній Схід 6, 0 0, 2 2, 1

Африка 5, 9 0, 8 0, 7

Усього, млн. дол. 3280 33364 34138

Джерело: Balassa В., Noland M. Japan in the World Economy. W ., 1988, p.
119; Japan 1994. An International Comparison. P. 54.

Відбувається географічний зсув пріоритетів. Із середини 80-х років після
висновку провідними західними країнами валютної угоди «Плаза» почалося
масоване впровадження японського капіталу в країни Східної й
Південно-Східної Азії. Їхній обсяг збільшився майже в чотири рази,
досягши 9,3 млрд. дол. в 1994р. і перевищивши у два рази рівень
американських прямих інвестицій. Наслідком зміни політики японських
компаній з’явилося перетворення західної частини
Азіатсько-Тихоокеанського регіону в один з головних центрів виробництва
й експорту кольорових телевізорів, магнітофонів, кондиціонерів.

Японські капіталовкладення в цьому районі сприяють створенню відносин
різноманітної й складної виробничої спеціалізації між місцевими і
японськими підприємствами й місцевими підприємствами і їхніми партнерами
із сусідніх країн. Відносини виробничої спеціалізації сприяють тому, що
одна або кілька країн стають основними постачальниками окремих видів
продукції: електротехнічних деталей й елементів електронних схем —
Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд; верстатів і виробничого
встаткування — Тайвань, Південна Корея; побутових електротоварів —
Сінгапур, Малайзія, Таїланд.

Закордонні японські підприємства в Східній і Південно-Східній Азії
направляють у Японію основну частину їхнього експорту — понад 40%.
Очевидно, що мавша колись подавляюче високий ступінь залежність від
ринку США поступово здає свої позиції, що створює передумови для
регіональної економічної інтеграції на мікрорівні або інтеграції,
проведеної закордонними капіталовкладеннями. Японські поставки продукції
обробної промисловості в країни Східної й Південно-Східної Азії
перевищили відповідний експорт туди з Північної Америки й Західної
Європи.

Японські закордонні компанії звичайно мають невисоку норму прибутку. На
підприємствах обробної промисловості вона становить 0,9%. У країнах Азії
вона досить висока — 4,8%, а в Північній Америці й Західній Європі
найчастіше має негативну величину. Іншими словами, контрольовані там
японським капіталом підприємства збиткові. Звичайно це відносно нові за
часом їхньої дії філії й дочірні компанії, коли в них пріоритетною метою
є розширення масштабів діяльності, а не одержання прибутку.

Японія не є великим об’єктом додатка іноземного капіталу. Хоча значення
іноземних прямих капіталовкладень зростає, їхній приплив незначний,
уступаючи відповідному японському експорту в 10-20 разів. У провідних
західноєвропейських країнах подібне співвідношення перебуває в межах
1-2,2 рази.

У минулому досить широко використався іноземний капітал у формі кредитів
і позик і портфельних інвестицій. В 1950-1960р. його частка у валових
капіталовкладеннях не перевищувала 2,5%. За 1950-1975р. було притягнуто
майже 32 млрд. дол. У нових галузях іноземний капітал грав більше значну
роль. Кредити й позики надавалися Японії експортно-імпортним банком США.

Економічний розвиток Японії докорінно змінило характер її валютного
положення. Підвищення конкурентноздатності японських товарів на світових
ринках привело із середини 60-х років до різкого збільшення позитивного
сальдо по всіх статтях зовнішніх розрахунків. Перетворившись в один з
полюсів притягання міжнародних платіжних засобів, Японія стала одним з
найбільших кредиторів. Вона відіграє важливу роль у наданні урядової
допомоги розвитку, ставши найбільшим донором (1995р. — 24,5%), хоча по
частці державної допомоги у ВВП Японія уступає багатьом країнам — 0,20%
ВВП.

Значна частина допомоги традиційно направляється в азіатський регіон
(понад 60%). Саму значну частину її одержують КНР, Індія, Індонезія,
Таїланд, Філіппіни, Бангладеш. Відбулися зміни в географічному напрямку
допомоги. В 70-і роки в число її найбільших одержувачів входили Південна
Корея, Пакистан, Індія. В 80-і роки Японія підсилила увагу до країн
Африки (12,2%) і Латинської Америки (9,1 % економічної допомоги в
1992р.), але в країнах Азії вона забезпечує половину всієї допомоги
західних країн, а в Латинській Америці — 18%. На відміну від США й
західноєвропейських країн більше половини двосторонньої допомоги
представляється у вигляді єнових позик під низький відсоток. Вони носять
в основному незв’язаний характер, чим також відрізняються від допомоги
ряду західних країн. Приблизно 12% всієї допомоги йде на технічне
співробітництво, що нижче рівня США, Франції, ФРН. Центральне місце в
ньому займає прийом іноземних студентів і стажистів при порівняно
незначній кількості японських фахівців, що направляють за рубіж, (5
тис. іноземних студентів в 1990р.).

Японія виділяє близько 10% засобів Верховного комісаріату ООН по справах
біженців. Вона також надає допомогу біженцям через інші міжнародні
організації, але сама прийняла невелику кількість біженців — близько 9
тис.

Токіо — світовий фінансовий центр. Зовнішньоекономічна експансія сприяла
появі в Східній Азії потужного фінансового центра. Токіо не уступає
Нью-Йоркові й Лондону по обсязі валютно-біржових операцій, кількості
котіруємих на фондовій біржі найменувань цінних паперів й обсягу
купівлі-продажу, але має й слабкі сторони діяльності. Він відстає по
обробці синдикованих позик (в 1993р. — 1% відповідного показника
Північної Америки, у п’ять і два рази менше, ніж відповідно в Гонконгу й
Сінгапурі). У Токіо акредитовано менш 100 іноземних банків, що в чотири
рази менше, ніж у Нью-Йорку й Лондоні.

Слабості Токіо як міжнародного фінансового центра стримують процес
зміцнення позицій єни в якості міжнародного платіжного засобу. Вона
займає невисокі позиції у валютних резервах миру (6,8-8,1% за
1985-1994р.), майже у два рази уступаючи німецькій марці й у вісім разів
долару. Більш широко використається японська грошова одиниця в
розрахунках по зовнішній торгівлі. Якщо в 1970р. менш 1% розрахунків по
японському експорті здійснювалося в єнах, то в 1995р. — уже 38%. Значне
зрушення також відбулося в обслуговуванні єной імпортної торгівлі — 24%.
Але дані значні зміни в основному визначалися тільки одним районом —
Азією, де частка експорту, вираженого в єнах, здійнялася з 39% в 1986р.
до 48% в 1994р., а частка імпорту — з 9,2 до 34%.

Необхідність зміцнення міжнародних позицій єни для японської економіки
зростає. Під сильним тиском долара й інших валют курс єни росте. За
1970-1993р. стосовно долара він здійнявся в 3,6 рази, стримуючи
експортну експансію японських компаній. По оцінках підвищення
співвідношення єна — долар на одну одиницю приводить до стримування ВВП
Японії на 0,06%. За 1985-1995р. курс єни підвищився на 170 одиниць, що
рівносильно зниженню ВВП Японії на 10,2% у результаті стримування
експорту товарів і посилення імпорту. Підвищення курсу викликає
імпортний бум. Іноземні товари зараз займають значно більшу частку
національного ринку, чим раніше — 16%. В 1994р. Японія стала чистим
імпортером кольорових телевізорів. У результаті японські компанії мають
менше можливостей покривати свої високі витрати за рахунок підвищення
внутрішніх цін, вони стали знижуватися.

Висновок

В 90-і роки японська економіка зштовхнулася із цілим рядом серйозних
проблем, що виявилися в ході економічної кризи 1993р. Стали зникати
переваги японської організаційної моделі. Економічний ріст довгий час
підтримувався за рахунок робітників і споживачів. Згода між робітниками
й підприємцями оснувалося на досить швидких темпах росту економіки, що у
свою чергу забезпечувало підвищення життєвих стандартів. Виникаючі
розбіжності погашалися різного роду подачками, починаючи від наявних у
конвертах і кінчаючи аграрним протекціонізмом. Тому сприяло відносно
рівний розподіл багатства. Однак в останні десятиліття економічний ріст
значно сповільнився, що послабило можливості істотного підвищення
життєвого рівня населення. Надзвичайно різке підвищення цін на
нерухомість в 80-х роках помітно розділило країну на імущі й незаможні.

Змінилися конкурентні позиції японських підприємців на міжнародних
ринках. Скоротилося позитивне сальдо торговельного балансу стосовно ВВП
(2,5% в 1995р.). За минуле десятиліття рівень заробітної плати
збільшився майже на третину. Різко зросли витрати на робочу силу, за
рівнем яких в обробній промисловості Японія уступає тільки Німеччині й
Швейцарії. Цінові конкурентні переваги японських товарів ослабнули в
порівнянні з багатьма країнами. Японія не переборола відставання від
інших західних країн в області соціальної інфраструктури. Зокрема, вона
уступає іншим країнам по числу квартир на тисячу жителів (майже на сто,
в 1988р. на тисячу жителів було 342 квартири), а також по загальній
середній площі квартир. Подолання цього розриву зажадає значних засобів
і може стримувати процес виробничого нагромадження. Несприятливо для
економічного росту міняється демографічна ситуація, обумовлена різким
збільшенням частки літніх у складі населення. Наприкінці сторіччя частка
пенсіонерів у віці 65 і більше років досягне 16% усього населення в
порівнянні з 13% у США й 15% у Британії. Дана тенденція може привести до
зниження заощаджень і збільшенню споживання.

Незважаючи на величезні успіхи японських компаній у розвитку цілого ряду
напрямків мікроелектроніки й інших наукомістких виробництв, зберігається
значна залежність від американської технології. Більше половини
програмного забезпечення, що застосовується для розробки приладів, на
яких виробляються напівпровідники й складні плати, випускається в
Америці. Причому взаємозв’язок між попитом та пропозицією в цій сфері
досить складна. Відстає Японія від ряду країн за рівнем комп’ютеризації.
В 1993р. там на сто чоловік доводилося 10 комп’ютерів, у США — 29,
Австралії — 19, Канаді — 18, Великобританії — 17, ФРН, Франції — 14.

У Японії високі ціни на нерухомість, особливо на землю, які стримують
приватне споживання й відповідно є причиною цілого ряду економічних
проблем. Вони перешкоджають процесу нагромадження в малих і середніх
компаніях, що збільшує їхню залежність від зовнішніх джерел
фінансування. У той же час необхідність для людей відкладати засобу для
придбання невеликого будиночка, які в дев’ять разів перевищують середній
по країні доход, допомагала підтримувати особисті заощадження на
найвищому рівні у світі.

У зв’язку зі спадом ділової активності в країні в 90-і роки й зміцненням
позицій японських корпорацій на міжнародних ринках стала піддаватися
сумніву система державного й корпоративного керування. У цьому напрямку
діє й еволюція в сприйнятті Японії як партнера — конкурента США й інших
західних країн, які стали розглядати її економічну систему як ворожу,
конфронтаційну стосовно інших країн по своїй суті. Даний аспект, а
головне, перетворення Японії в найбільшого суб’єкта світової економіки
підводять країну до переосмислення її зовнішньоекономічних і
зовнішньополітичних позицій у світовій економіці.

Література

Ломакин В.К., Світова економіка. М., 1998.

Країни миру: короткий политий. — економ. довідник. М., 1993.

Радянський енциклопедичний словник. М., 1987.

Гладкий Ю.Н., Лаврів С.Б., Економічна й соціальна географія миру. М.,
1993.

WWW. Embjapan.ru, інформаційний Internet-сервер посольства Японії в
Росії.

— Организация Объединенных Наций

— Ассоціація стран Юго-Восточной Азии

— Валовой мировой продукт

— Валовой внутренний продукт

— Научно-исследовательские и опытно-конструкторские работы

— Двойственность

— Транснациональные компании

PAGE

PAGE

PAGE 2

Похожие записи