Реферат на тему:

Впровадження елементів нових енерго- та ресурсозберігаючих технологій
при виготовленні консервованих, грубих і концентрованих кормів

Важливе місце в інтенсифікації кормовиробництва займає заготівля в
достатній кількості високопоживного силосу. При застосуванні традиційних
технологій приготування силосу втрати поживних речовин у процесі
ферментації досягають 15-45 %. Згодовування неякісного силосу негативно
впливає на здоров’я тварин та призводить до додаткових втрат 10-15 %
готового корму у вигляді нез’їдених решток.

Заготівля силосу залежить від цілого ряду факторів правильне керування
якими є гарантом його якості. Силосування — це складний біохімічний
процес перетворення свіжої рослинної сировини на консервовану на основі
молочнокислого бродіння. Основними видами молочнокислих бактерій за
фізіологічними властивостями є гомоферментативні (типові) та
гетероферментативні (нетипові). Перший вид розщеплює гексозу до
утворення лише молочної кислоти, другий — до утворення окрім молочної
низки інших продуктів.

Біологічні основи силосування полягають у спрямуванні процесів
консервування в бік розвитку корисної мікрофлори та виключення дії
шкідливих мікроорганізмів, які погіршують якість силосу. Свіжоскошена
рослинна сировина має велику кількість різноманітних мікроорганізмів.

Найвідповідальнішим етапом силосування є початковий — етап розвитку
змішаної мікрофлори, коли всі корисні та шкідливі мікроорганізми готові
вступити в дію при вивільненні клітинного соку з вмістом цукрів у ньому
вже при першому ущільненні рослинної сировини.

Найшкідливішими є плісняві гриби та аеробні бактерії, що викликають
значне нагрівання маси та швидко псують її, проте головною умовою їхньої
життєдіяльності є наявність кисню в середовищі. Зважаючи на те, що
молочнокислі бактерії розвиваються як у кисневому, так і в безкисневому
середовищі, силосну масу відразу після закладання в траншею починають
ущільнювати. Отже, плісняві гриби в силосі зберігаються недовго, адже
вони добре переносять кисле середовище, проте є аеробами. Якщо
затриматися з ущільненням силосної маси, то за умов доступу повітря
плісняві гриби розмножуються і використовують молочну та інші органічні
кислоти. Це спричиняє підвищення кислотності та створює сприятливі умови
для розвитку спорових форм мікроорганізмів — маслянокислих бактерій та
амоніфікаторів, внаслідок чого корм псується і стає не придатним для
згодовування.

При силосуванні різних кормових культур необхідний відповідний рівень
підкислення корму (рН 4,0-4,2), який досягається за певної величини
цукрового мінімуму за якого виключається дія небажаних мікробіологічних
процесів. Водночас це залежить від показника буферності, під яким
розуміється здатність протидіяти зміні реакції рН при додаванні кислот
чи лугу. У свою чергу буферна дія рослин залежить від концентрації в них
білків, амінокислот, лужних солей, органічних кислот та інших речовин,
які мають властивості буферів, що регулюють реакцію середовища. Що вищий
вміст в рослинах білків (протеїну) чи інших буферних речовин, то більше
потрібно кислот, щоб силос став достатньо кислим. Це пояснює те, чому
рослини з великою буферною місткістю повинні мати і значну кількість
цукрів. Ціла низка досліджень показала, що вміст протеїну в рослинах, як
правило, обернено пропорційний вмістові цукрів, і навпаки. Саме тому
бобові культури, порівняно із злаковими, силосуються погано. Отже,
відношення вмісту цукрів до буферності характеризує ступінь
силосованості корму. Для високоякісної рослинної сировини, що
силосується, відношення цукрів до буферності має бути більшим за 3, а
цукрів до протеїну — більшим за 1.

Знання придатності рослин для силосування допомагає конкретизувати
практичні заходи нормування та комбінування різних сумішей із рослин, що
легко та важко силосуються, і тих, що не силосуються зовсім, та добирати
найдоцільніші консерванти для одержання якісного силосу.

Наукові основи силосування, в основу яких покладено теорію цукрового
мінімуму, розроблені вченим А.А. Зубріліним. Цукровий мінімум — це та
мінімальна кількість цукрів, яка необхідна для утворення такої кількості
молочної кислоти, яка забезпечує зміщення показника рН до межі 4,0-4,2,
при якій зелена маса добре консервується, а шкідлива мікрофлора
практично не діє. Залежно від співвідношення фактичного вмісту цукру і
його необхідного мінімуму всі рослини (за А.А. Зубріліним) згруповано в
три основні групи: ті, що легко силосуються; ті, що важко силосуються і
ті, що не силосуються.

Легко силосуються рослини, у яких вміст цукрів в 1,7 разу більший за ту
мінімальну кількість, яка необхідна для забезпечення оптимальної
кислотності. У групу рослин, що важко силосуються, входять ті, в яких
величина цукрового мінімуму перевищує фактичний вміст цукру, але
наближена до мінімальної його кількості. До тих, що не силосуються,
належать рослини, вміст цукрів яких не достатній для створення
оптимального кислотного середовища.

Важливим фактором, який впливає на якість силосу, є вологість маси, що
силосується. Життєдіяльність бактерій, в першу чергу гнильних і
маслянокислих, стримується сухістю середовища. При вологості 65-70%
більшість силосних культур добре силосуються, за виключенням зеленої
маси із молодих трав з високим вмістом протеїну ( люцерна, еспарцет, соя
та інші). Втрати при силосуванні таких культур невеликі і не перевищують
10%.

Пропорційно збільшенню вологості підсилюється дія шкідливих
мікроорганізмів і відповідно зростають втрати від так званого “угару
маси”, тобто розкладу поживних речовин бактеріями до газоподібних
речовин.

В зеленій масі вологістю 70-65% вміст цукрів повинен бути таким, щоб при
переробці його молочнокислими бактеріями на молочну кислоту не
створювалось середовище з показником рН 4,2. Саме ця кислотність є
межею, за якою виключається дія гнильних і маслянокислих бактерій та
забезпечується добра збереженість силосної маси.

При силосуванні зеленої маси вологістю 70-75% втрати поживних речовин
зростають до 11-14 %. В окремих випадках, які як правило зумовлюються
або дощовими періодами літа під час заготівлі силосу, або особливостями
культур (наприклад Борщівники) вологість маси може становити 75 і більше
відсотків. Подрібнена силосна маса таких культур легко віддає клітинний
сік з цукрами під час ущільнення, водночас починаються бурхливі
мікробіологічні процеси. Втрати сухих речовин від “угару” становлять
15-20% і крім цього 4-5% сухої речовини втрачається з соком, який
витікає на дно траншеї. Недоліком є й те, що силос із високовологої маси
одержують перекисленим (якщо в сировині достатньо цукрів), що
супроводжується до всього ще й спиртовим бродінням за рахунок дії
дріжджів.

Слід відмітити, що підвищення вмісту сухих речовин в масі, що
силосується, — шлях до зниження втрат та поліпшення якості силосу.

Вологість вихідної сировини регулюють фазою розвитку культур (строком
збирання), ступенем подрібнення зеленої маси, додаванням сухих (грубих)
кормів, підв’яленням маси. Якість силосу, збір поживних речовин з
гектару посіву кормових культур багато в чому залежать від строку
збирання культур на силос. В даний час для основних силосних культур
встановлені оптимальні строки їх збирання (табл. 6.2.).

6.2. Оптимальні строки збирання кормових культур для заготівлі силосу

Регулювання мікробіологічних процесів та вологості сировини при
силосуванні можливе і за рахунок величини подрібнення зеленої маси.
Залежно від вихідної вологості сировини довжина частинок рослин повинна
бути різною. Слід дотримуватися загального правила: із зростанням
вологості сировини збільшується величина рослинних частинок (табл.
6.3.).

6.3. Вплив вологості сировини на довжину різки

Чим менші частинки сировини з підвищеною вологістю, тим швидше при
ущільненні маси вивільняється клітинний сік та зростають втрати поживних
речовин, що викликає погіршення якості силосу. Для поліпшення якості
силосу із багаторічних трав доцільно застосовувати попереднє підв’ялення
зеленої маси в полі, тобто йдеться про заготівлю силосу із пров’ялених
трав. Не менш ефективним є так зване хімічне консервування, котре
ґрунтується на застосуванні різних видів консервантів.

Використання консервантів визнано ефективним способом заготівлі
соковитих кормів, який дає змогу у 2-3 рази зменшити втрати врожаю
кормових культур (особливо у процесі збирання й силосування їх у періоди
з нетиповими погодно-кліматичними умовами) та забезпечити високу якість
кормів. За рахунок використання консервантів досягається підвищення
виходу кормів на рік до 15-20 % порівняно із звичайним силосуванням.
Один кілограм будь-якого консерванту в середньому додатково забезпечує
збереження в силосі близько 10 к. о. та 1 кг протеїну, за рахунок яких
можна додатково одержати 6-10 кг молока або 1,5-2 кг приросту живої маси
тварин.

За характером дії на мікрофлору та сировину, консерванти бувають
біологічні та хімічні. Хімічні консерванти в свою чергу поділяють на:
мінеральні кислоти, їх солі та суміші кислот і солей; органічні кислоти,
їх солі, ефіри, аміди; аміак і речовини, що розкладаються з виділенням
аміаку (карбонат і бікарбонат амонію). Найперспективнішими і дешевими є
біологічні консерванти, а з хімічних — органічні кислоти, які мають
бактерицидні та фунгіцидні властивості. До цієї групи хімічних
консервантів належать мурашина, бензойна, пропіонова, оцтова кислоти та
їх суміші, метабісульфіт (піросульфіт) натрію.

Важливим резервом одержання якісного силосу є зменшення втрат під час
ферментації, які можуть досягати 10-15 і більше відсотків. До заготівлі
силосу слід ретельно готуватися, тобто, перш за все підготувати техніку,
щоб не сталося як, що силосну яму завантажують протягом 2-3 а то й
більше тижнів. Оптимальний строк завантаження силосної траншеї 5 днів.
Збирання кукурудзи чи іншої силосної культури повинне проводитися в
стислі строки, на сучасних комбайнах з якісним подрібненням сировини.

На жаль, більшість господарств у сучасних умовах заготівлю силосу
проводять довго, тому строки заготівлі затягуються. Отже, слід зважити
на сам процес завантаження траншей. Перед завантаженням силосних траншей
їх очищають, на дно кладуть шар соломи завтовшки 30-50 см. Завантаження
силосної маси розпочинають з торцевої сторони, протилежної до майданчика
завантаження. Транспортні засоби повинні розвантажуватися на майданчику,
потім маса, що силосується, подається в траншею бульдозерами. Це
запобігає забрудненню маси землею, яка зв’язує багато кислот, в
результаті чого уповільнюється підкислення сировини.

Від самого початку завантаження траншеї укладену масу ущільнюють для
забезпечення швидкого створення анаеробних умов та раціонального
використання ємності силосної споруди. Якщо зелена маса, що силосується,
має вологість до 75%, її безперервно ущільнюють від початку заготівлі до
кінця завантаження силосної траншеї. Після завершення силосування
силосну масу необхідно щоденно додатково ущільнювати протягом не менше
3-4 годин, особливо слід звертати увагу на ущільнення маси біля стін
траншеї. Якщо закладена силосна маса має підвищену вологість (в межах
80% і більше), то вона не потребує додаткового ущільнення, що запобігає
втратам клітинного соку. Завантаження силосної маси в траншеї проводять
під ухилом, завдяки чому вона якомога менше піддається ферментації.
Такий метод заготівлі силосу запроваджений у Англії, США та Німеччині.

З метою зменшення втрат поживних речовин після завершення процесів
закладання поверхню силосу слід ретельно ізолювати від зовнішнього
середовища з використанням повітря- і водонепроникної плівок. В практиці
силосування використовують в основному поліетиленові світлонепроникні
плівки завтовшки 0.15 — 0.20 мм. Плівки такої товщини не рвуться при
вкриванні силосу, стійкі до дії прямих сонячних променів і низьких
температур. Економічно доцільними є широкоформатні плівки з шириною 8-12
м. При їх використанні зменшуються затрати праці на вкриття силосу і
досягається кращий захист силосної маси від доступу повітря. Такі
полотна плівок недоцільно перекривати накладанням краю однієї на край
другої: доцільніше склеїти їх клейкими плівками або наплавити та якісно
закріпити біля стін траншеї. Для цього дерев’яною лопатою плівку
закладають між стіною траншеї та масою сировини, а місце з’єднання
засипають ґрунтом і ущільнюють. Плівку присипають по всій поверхні шаром
глинистого ґрунту завтовшки 8-10 см, тирсою чи торфом — 20-25 см; зверху
прикладають тюками соломи. Проте більш якісне укриття силосу досягається
при використанні мішків з піском, що запобігає псуванню поверхні плівки
гризунами та гарантує якісну ізоляцію та зберігання маси від промерзання
взимку. Для захисту плівки від пошкодження гризунами її поверхню
присипають негашеним вапном шаром до 2 см.

Важливим фактором впливу на збереження якості заготовленого силосу є
правильне його використання, при чому потрібно розраховувати її тижневу
потребу для поголів’я тварин в господарстві, що запобігатиме повторній
ферментації корму. Доцільно виймати шар силосу завдовжки 1,5-2,0 м, що
забезпечить мінімальне потрапляє повітря в силосну масу. Покриття
траншеї знімають бульдозерами поступово на розраховану величину тижневої
потреби. При вивантаженні силосу, щоб не порушити монолітності основної
маси, використовують спеціальні ножі, якими відрізають розрахований шар
по всій ширині і висоті траншеї. Край зрізу вкривають соломою і плівкою.

В умовах України є можливість одержати силос доброї якості та високої
поживності для молочних корів із суміші зеленої маси кукурудзи й люцерни
у співвідношенні 1:1 з обов’язковим дотриманням фази збирання: кукурудзи
— у фазі початку воскової стиглості зерна (пізня тістоподібна стадія,
або стадія “м’якого сиру”), люцерни — у період накопичення високого
вмісту протеїну (фаза початку цвітіння люцерни).

Отже, силосування — це простий і надійний спосіб консервування зелених
рослин, який порівняно з іншими способами менше залежить від погодних
умов. При правильному доборі сировини, використанні сучасної
високопродуктивної техніки, дотриманні вимог технології заготівлі та
зберігання створюються всі передумови для одержання високоякісного
корму.

В інституті кормів УААН розроблена технологія виробництва силосу з
підв’яленої маси суміші вики ярої, вівса та гірчиці білої. Роль гірчиці
білої за такої технології розширюється, тому що вона не тільки
використовується як підтримуюча високобілкова культура, а й слугує
біологічним консервантом.

Сінаж — це вид корму, в основі консервування якого лежить “фізіологічна
сухість середовища”, тобто така вологість сировини, при якій вода
рослинних клітин стає недоступною для різних рас мікроорганізмів, чим
сінаж відрізняється від силосу, консервуючою основою якого є процес
молочнокислого бродіння.

Теоретичні основи сінажування зелених рослин вперше обґрунтував професор
С.Я. Зафрен. Основні наукові розробки щодо заготівлі сінажу проведені на
початку 30-х рр. ХХ ст., коли у Всесоюзному науково-дослідному інституті
кормів ученим А.М. Міхіним було встановлено, що підв’ялена до вологості
50-55% зелена маса добре зберігається у сховищах, незважаючи на те, що в
ній практично не утворюється молочна кислота, яка підкислювала б
середовище і консервувала масу.

Попередні твердження стосовно причин збереженості сінажу за такої
вологості зумовлено сисною силою мікроорганізмів. Згідно з цією теорією,
зелена маса певної вологості, за умов герметизації сховища, зберігалася
завдяки здатності рослинних клітини утримувати вологу з більшою силою,
ніж сисна сила клітин мікроорганізмів, за винятком пліснявих грибів,
сисна сила яких досягає 220-230 атм. (кгс/см2). Відомо, що плісняві
гриби — аероби, тому в анаеробних умовах, створених шляхом ущільнення
зеленої маси та її герметизації, їх дія припиняється.

Отже, фізіологічна сухість середовища — це рівновага між сисною силою
мікроорганізмів та водоутримувальною силою рослинних клітин. Вона
досягається саме при вологості зеленої маси в межах 55-60%.

Сінаж має ряд переваг порівняно з силосом: насамперед він значно кращий
за смаковими якостями. Поживність 1 кг сінажу 0,3-0,4 к. од., вміст
перетравного протеїну — 50-55 г, каротину — 35-40 мг, кальцію — понад 5
г, до 1 г фосфору. Сінаж, на відміну від силосу, — прісний корм, з
показником рН 4,8-5,3, що містить удвічі більше сухих речовин та має
краще цукро-протеїнове співвідношення, що сприятливо позначається на
розвитку мікрофлори рубця, забезпечує хороше травлення і добре засвоєння
тваринами поживних речовин корму.

Якість сінажу, на відміну від сіна, менше залежить від погодних умов, що
на підв’ялення маси витрачається в 3-4 рази менше часу. Це створює
можливість зменшити втрати поживних речовин за рахунок фізіологічних та
біохімічних процесів, які протікають у скошених рослинах. На якість
сінажу впливає ціла низка факторів: добір сировини, строки скошування
кормових рослин, час скошування протягом доби, тривалість перебування
скошеної зеленої маси в полі, своєчасне підняття підв’яленої маси з
валків, ступінь подрібнення рослин, якісне ущільнення зеленої маси та
ізоляція від зовнішнього середовища.

До переваг сінажу належить і те, що він не промерзає у сінажних
спорудах, завдяки чому заготівля корму за цією технологією порушується в
північні регіони.

Висока якість і добра збереженість сінажу досягаються за умов дотримання
технологічної дисципліни в процесі заготівлі. Основними операціями при
сінажуванні є:

скошування кормових рослин з одночасним плющенням;

швидке підв’ялення зеленої маси;

підбирання підв’яленої маси з одночасним подрібненням та завантаженням у
транспортні засоби;

транспортування;

завантаження траншеї;

ущільнення та ізоляція сінажу від доступу повітря.

Важливим фактором, який впливає на якість сінажу, є добір сировини.
Найкращою сировиною для заготівлі сінажу є однорічні та багаторічні
бобові, злакові та бобово-злакові травостої.

Скошування багаторічних трав для заготівлі сінажу, на відміну від
звичайного збирання на сіно, проводять не пізніше початку бутонізації
бобових та початку колосіння злакових компонентів. Це дає змогу одержати
із багаторічних трав корм, за загальною протеїновою поживністю сухої
речовини такий, що мало відрізняється від трави доброго пасовища та є
кращим за сіно. Скошування рослин в ранні фази вегетації вигідне ще й
тим, що дає змогу одержати повноцінніший другий укіс трав, і, як
результат, більший загальний збір перетравних поживних речовин, особливо
протеїну. Запізнення із збиранням трав, особливо у вологозабезпеченні
роки, призводить також до вилягання рослин, що погіршує їх скошування і
нерідко призводить до недобору сухих речовин.

Однорічні бобово-злакові сумішки, на відміну від багаторічних трав,
треба скошувати у пізні фази вегетації. Це пов’язано з тим, що в міру
розвитку горохо-вівсяних, вико-вівсяних та інших сумішок вміст сухих
поживних речовин не знижується.

Важливим фактором, який впливає на якість сінажу, є час скошування
кормових рослин протягом доби. Косити трави краще рано-вранці, що
забезпечує можливість закладання зеленої маси для заготівлі сінажу уже в
другій половині дня. Крім того, рослини в ці години доби мають значно
вищий вміст каротину, продихи їх ще відкриті, що сприяє випаровуванню
вологи. Оптимальний час скошування трав — з 5-ї до 10-ї години ранку.

Не менш важливим є зведення до мінімуму тривалості перебування скошеної
зеленої маси рослин в полі під час підв’ялення. З цією метою для
скошування бобових та бобово-злакових травостоїв використовують
косарки-плющилки, при скошуванні якими досягається рівномірне зниження
вологості сировини, що забезпечує збереження листків та суцвіть від
пересихання та обламування під час підняття маси з валків і в 2-3 рази
прискорюється процес підв’ялення.

Плющення бобових трав та їхніх сумішок зі злаковими компонентами
проводять у фазі масового цвітіння бобових трав. Проводити плющення у
пізніші фази розвитку бобових та злакових трав недоцільно, оскільки
швидкість випаровування вологи зі стебел та листків у цей час в них
практично однакова.

Підв’ялені протягом 2-3 діб трави втрачають 30-45% каротину, проте вміст
його в рослинах залишається на рівні 130-150 мг на 1 кг сухої речовини,
що є цілком достатнім для повного забезпечення потреб тварин. Низкою
наукових установ встановлено, що за недотримання умов оптимальної
вологості маси люцерни (60%) одержують не сінаж, а силос низької якості.
При підв’яленні скошеної маси до вологості нижче 45% осипання листків і
бутонів досягає 25-30%, втрати при підбиранні й транспортуванні маси —
35-40%. Ущільнення такої маси незадовільне, вона зігрівається і
псується.

Важливим моментом у заготівлі сінажу є своєчасне підбирання зеленої маси
з валків, яке потрібно розпочинати при вологості 55-60%, тому що при
підніманні й транспортуванні її до сінажосховищ вологість знижується на
7-11%. Оптимальну вологість маси для її підбирання з валків можна
встановити органолептичним методом. За оптимальної вологості маси листки
ще м’які, на траві під час її скручування ледь помітно виступає волога.

Якість сінажу значною мірою залежить від ступеня подрібнення рослин,
який за вимогами Держстандарту повинен становити 3-4 см (не менше 80%
від загальної маси). При закладанні маси в сінажні башти величина
частинок має бути до 2 см. Це пов’язане з тим, що в баштах у процесі їх
завантаження відбувається самоущільнення маси.

Розподіл маси в траншеях доцільно проводити під нахилом (за таким
методом консервовані корми заготовляють у розвинених країнах світу). Для
зменшення втрат поживних речовин після завершення процесів закладання
сінажу масу ретельно ізолюють від зовнішнього середовища з використанням
повітряно- і водонепроникної плівок. У практиці сінажування
використовують переважно поліетиленові плівки завтовшки 0,15-0,20 мм.,
які не рвуться під час укривання сінажу. Найкращими для цієї мети є
світлонепроникні плівки. Вони стійкі до дії прямих сонячних променів і
низьких температур. Економічно доцільними є широкоформатні плівки
завширшки 8-12 м. Завдяки їх використанню зменшуються затрати праці на
укриття маси сінажу і досягається кращий її захист від доступу повітря.
Такі полотна плівок недоцільно перекривати (накладаючи край однієї на
край другої), їх треба склеювати клейкими плівками або заплавлювати, а
також ретельно закріпляти біля стін траншей. Проте більш якісного
укриття можна досягти, використавши мішки з піском, що забезпечує якісну
ізоляцію, дає змогу запобігти промерзанню сінажної маси взимку і
виключає псування поверхні гризунами.

До грубих кормів належать сіно, солома, полова, стрижні кукурудзяних
качанів, гілковий корм.

Сіно є основним видом грубого корму в стійловий період. На частку
якісного сіна в раціоні кормів припадає 25 % кормових одиниць, 30 %
протеїну. При збиранні трав на сіно потрібно керуватися певними
теоретично-господарськими обґрунтуваннями, які полягають у:

правильному визначенні строку скошування трав на сіно: тонконогові
(злакові) трави рекомендується косити у фазі “початок
колосіння-колосіння”; бобові — “бутонізація-початок цвітіння”,
різнотрав’я — “масове цвітіння”. Особливе значення має якісне своєчасне
збирання сіна у першому укосі, тому що від цього залежать урожай отави
(другий та третій укоси) і продуктивне довголіття сіножатей;

дотриманні оптимальної висоти зрізання трав, що впливає на валовий вихід
сіна в сумі за всі укоси, його якість та наступну урожайність травостою.
На сіножатях із сіяними однорічними і багаторічними травами
рекомендується зрізати трави на висоту 5-6 см. Травостої, призначені на
насіння та трави першого року використання скошують вище — на висоті 8-9
см, отаву останнього укосу — на висоті 6-7 см; природні степові сіножаті
— 4-5 см;

науковому обґрунтуванні та правильному виборі технології заготівлі сіна
стосовно умов господарства;

доборі комплекту сільськогосподарських машин і механізмів для якісного і
своєчасного проведення усіх технологічних операцій стосовно обраної
технології.

На сучасному етапі розвитку кормовиробництва застосовують три основних
види заготовленого сіна: розсипне, пресоване та подрібнене.

Розсипне сіно. Сінокісні ділянки перед початком збирання трав на сіно
оглядають та складають їх опис: вказують рельєф окремих ділянок, їх
конфігурацію, фазу розвитку трав та врожайність. Ділянки попередньо
розбивають на загінки площею, яка може бути скошена за 1, рідше — 2 дні,
довжина яких у 5-6 разів більша за ширину. На сіяних сіножатях напрям
руху косарок повинен співпадати з напрямом оранки, на природних — з
напрямами довжини загінки, на схилі — впоперек його.

Для скошування трав застосовують косарки. Вибір їх марки залежить від
ряду чинників. Так, високоврожайні травостої доцільно скошувати
начіпними косарками КС-2,1, на великих вирівняних площах трави краще
косити, застосовуючи широкозахватні агрегати з косарками КТП-6, КДП-4;
на невеликих (до 20 га) — однобрусні косарки КРН-2,1 та КС-2,1.

Найчастіше застосовують гоновий спосіб руху агрегатів, рідше — круговий.
При застосуванні агрегатів із фронтальним розміщенням різального апарату
найкраще використати човниковий спосіб. Всі механізми косарок повинні
бути правильно відрегульовані, ножі — гострими.

Якість сіна та його збалансованість за поживними речовинами залежать від
тривалості перебування скошеної трави у полі, тобто від швидкості
сушіння. Для прискорення сушіння трави у полі застосовують ворушіння
маси у покосах. Особливе значення ця технологічна операція має на
високоврожайних травостоях (шар завтовшки 25 см і більше) та у вологу
погоду. Перше ворушіння проводять відразу за скошуванням, наступні —
через кожні 2-3 години. При виконанні цієї операції необхідно ретельно
стежити за вологістю маси, проводити ворушіння лише при її вологості
вище 40-45 %, що запобігатиме втраті найбільш цінних частин рослини —
суцвіть та листків. Для прискорення процесу сушіння використовують
плющення трав, яке проводять одночасно із скошуванням за допомогою
косарки-плющилки КПВ-3 або КПУ-2,4 при відключеному подрібнювачі.
Плющена маса рівномірніше і швидше висихає, з неї інтенсивніше
випаровується волога, що зменшує втрати каротину на 15-20 %.

Цю операцію потрібно проводити вранці або пізно ввечері, коли маса
злегка зволожиться, найкраще при вологості 30-35%. На півдні, при
врожайності сіна до 20 ц/га, траву у валки згрібають одночасно із
скошуванням. Для згрібання застосовують тракторні граблі ГП-14, ГПП-6,
ГТП-6, ГВК-6 та іноземного виробництва Е-247/249. Сіно краще згрібати
колісно-пальцевими граблями ГВК-6, пам’ятаючи, що за врожайності сіна 50
ц/га і вищій робота грабель ГВК-6 ускладнюється. Для покращення
провітрювання валків потрібно використовувати лише одну секцію грабель,
яка з 3-метрових покосів утворює один валок. Для кращого просихання маси
валки повинні бути вирівняними з таким розрахунком, щоб маса одного
погонного метра не перевищувала 2,5 кг. На великих, менш урожайних
площах доцільно використовувати поперечні граблі.

При вологості 28-32 % трав’яну масу складають у копиці
підбирачем-копнувачем ПК-1,6А об’ємом 13 м3. До місця скиртування сіно
транспортують копицевозами КНУ-11, КУН-10, тракторними причепами 2ПТС-4,
скиртоутворювачами СПТ-60 і скиртовозами СП-60 або стягують волокушами.
Тракторні причепи і автомобілі обладнують нарощеними бортами і
використовують при відстані транспортування не більше 3 км.

Для скиртування і навантажування сіна можна використовувати скиртоклад
СНУ-0,5 або навантажувач ПФ-0,5. Скиртують сіно на підвищених відкритих
майданчиках. Скирта повинна мати довжину 20-30 м, ширину 5,0-5,5 та
висоту 6 м. Під її основу вистилають шар соломи завтовшки 30-35 см,
завершують шаром до 1 м. Скирти розміщують торцем до пануючого напрямку
вітрів, огороджують і обкопують канавками для відведення дощової води.

Зберігають сіно також у сховищах різного типу, використовуючи для
завантаження укладач УМГ-5.

Процес заготівлі сіна складається із послідовних технологічних операцій:
скошування > ворушіння > згрібання у валок > перевертання валків >
копнування > транспортування > скиртування. Для їх здійснення
застосовують комплекс машин: КПВ-3,0; ГВК-6; ПК-1,6 А; КУН -10;СНУ-0,5.

Пресоване сіно має такі переваги над розсипним:

скорочується кількість операцій (відпадає потреба у ворушінні, згрібанні
маси у валок, копнуванні тощо);

зменшується тривалість перебування маси у полі;

знижуються втрати листків, суцвіть, поживних речовин і каротину;

скорочуються механічні втрати при транспортуванні та розвантаженні (на
10-15 %);

знижуються собівартість корму та затрати праці на збиранні і
транспортуванні (в 1,0-1,5 рази);

потреба у сховищах зменшується у 2,0-2,5 разу;

полегшуються процеси обліку та нормування сіна при згодовуванні;

поліпшуються санітарні умови праці тваринників на фермах.

Рекомендується проводити пресування маси із валків при вологості 25-27%
до щільності 130-150 кг/м3.

Пресування проводять із валків прес-підберачами ПС-1,6; ПСБ-1,6, К-453
та К-442. Основна вимога для їх раціональної роботи полягає у тому, щоб
маса 1 м погонного валка не перевищувала 3,0-3,5 кг, а ширина — 1,4 м.
Для дотримання цих вимог ширину валка регулюють під час згрібання сіна.
Недоцільно при такій технології заготівлі сіна використовувати поперечні
граблі, оскільки вони утворюють не рівні за шириною та прямолінійністю
валки, що призводить до втрат сіна.

Кращий час для пресування — вечір або ранок, коли трава волога. За
вологістю маси потрібно ретельно слідкувати — якщо вона не вища за 20%,
тюки одночасно завантажують у тракторний причіп, начеплений за
прес-підбирачем. У хорошу погоду тюки з вологістю понад 20% досушують
протягом 1-2 днів у полі. Підбирання і укладання тюків у штабелі
здійснюють підбирачем-укладачем ГУТ-2,5 в агрегаті з трактором МТЗ-80.
Штабелі підбирають і транспортують транспортувачем тюкових штабелів
ТШН-2,5, який встановлюють на автомобілях замість самоскидного кузова.
Штабелі тюків можна зберігати на відкритих майданчиках, в приміщеннях
(горищах корівників) або в сіносховищах. При складанні тюків
використовують транспортер-навантажувач ТН-4.

Заготівля подрібненого сіна передбачає: скорочення затрат праці та
коштів на заготівлю; створення можливостей для механізованого
використання всіх технологічних операцій при заготівлі корму;
механізацію процесу дозування корму. Заготівля подрібненого сіна
ґрунтується на такій послідовності виконання технологічних операцій та
укладання маси у валки:

скошування з одночасним плющенням косарками-плющилками КПІ-Ф-30;

підбирання пров’яленої маси з валків з одночасним подрібненням і
завантаженням у транспортні засоби за допомогою підбирачів-подрібнювачів
КУФ-1,8, комбайну Е-280 при подрібнені стебел рослин на частки завдовжки
8-15 см;

транспортування подрібненої маси до місць досушування та зберігання
транспортними причепами 2ПТС-4; ПТЕ-12А та пристосованими для цього
автомобілями;

досушування та зберігання подрібненого сіна у спеціальних сховищах і
баштах;

завантаження маси у сховища пневматичними транспортерами;

поступове досушування сіна активним вентилюванням при пошаровому його
завантаженні у сховище. Перший шар закладають висотою 2,0-2,5 м і
доводять до вологості 20%, після чого укладають та досушують наступний
шар сіна;

для досушування подрібненої маси застосовують і підігріте повітря,
використовуючи різні повітропідігрівники (ВПТ-600). Через 5-6 днів після
закінчення досушування перевіряють готовність сіна: вентилювання
продовжують якщо повітря в скирті тепліше за навколишнє.

Література:

Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.

Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua

Похожие записи