Реферат на тему:

“Ватикан”

Офіційна назва — держава-місто Ватикан (Stato della Citta del
Vaticano). Є центром Католицької Церкви і резиденцією її глави — Папи
Римського.

Державний устрій — абсолютна теократична монархія. Глава держави —
Папа Римський. Глава уряду — Державний секретар. Законодавча влада
належить Папі.

Географічне розташування — у західній частині Риму, столиці
Італії, на пагорбі Монте-Ватикано — звідки й походить назва. Межує з
Італією (спільний кордон — 3,2 км).

Площа території — 0,44 кв. км (найменша держава світу).

Чисельність населення — 890 осіб (липень 2001 р.). Населення
багатонаціональне, переважають італійці і швейцарці.

Столиця — Ватикан, 860 мешканців.

Державна мова — латинська, робоча мова- італійська.

Релігія — католицизм.

Державне свято — 16 жовтня — День обрання Івана Павла ІІ.

Державний прапор — квадратне полотнище, що складається з двох смуг
жовтої та білої, посередині білої смуги розміщений державний герб
Ватикану.

Державний герб — на квадратному щиті зображені схрещені золотий та
срібний ключі («від неба») над якими розміщується корона-тіара.

Державний гімн — музика Ш.Гуно.

Грошова одиниця — євро (EUR).

Членство у міжнародних організаціях — ОБСЄ, статус спостерігача в
ООН та ЮНЕСКО.

Історичний нарис країни

З усіх нині існуючих релігійних і політичних інститутів Ватикан є
найдавнішим. Це — один з дипломатичних центрів світу, найменша держава,
яка, разом з тим, керує мільйонами католиків, які присутні на території
практично всіх існуючих країн.

Для християн Ватикан набув значення у зв’язку з тим, що, згідно з
переказами, саме там у 67 р. н.е. був розп’ятий св. Петро. Імператор
Костянтин, затвердивши «церковний мир», збудував на Ватиканському
пагорбі базиліку на честь св. Петра. До цього Костянтин оселив Папу
Мельхіода на Латеранському пагорбі, де від того часу почали жити папи.
Після бунту Лаврентія, коли Папа Сіммаха змушений був залишити
Латеранський пагорб, він вирішив облаштуватися зі своїм двором на
Ватиканському пагорбі, таким чином ставши засновником комплексу, який
нині називають «Ватикан». Король Карл Великий, який успадкував від свого
батька Піпіна Короткого титул патриція і протектора римлян, почав
відвідувати місто Рим як протектор, а пізніше як імператор і разом з
папами Адріаном I і Левом III розпочав будівництво і реконструкцію
релігійних будинків на Ватиканському пагорбі.

Лев IV оточив весь затибрський Рим муром з допомогою імператора
Лотаря та пожертвувань всього християнського світу. Роботи були
розпочаті у 848 р. і завершені у 852 р. Було споруджену міцну фортецю
висотою 40 футів.

Згодом Папа Ніколай V побудував більшу частину Ватиканського
палацу і заклав підвалини Ватиканської бібліотеки. Пізніше Сікст IV
збудував Сікстинську капелу. В квітні 1506 р. Юлій II заклав перший
камінь сучасного собору св. Петра. До епохи Сікста V будівництво палацу
і собору було завершене, і пізніше папам довелося лише прибудовувати
бібліотеки, музеї тощо.

Історія папства — історія певного суспільного
релігійно-католицького інституту, вся діяльність якого і в минулому, і в
нинішньому нерозривно пов’язана із загальною громадянською історією.
Папство — наднаціональний і надкласовий інститут, керований у своїй
діяльності морально-релігійними метою і міркуваннями. Папство виникло і
сформувалося як релігійний інститут, але не обмежувалося і не
обмежується релігійною діяльністю.

Ще в ІІІ-ІV стст. всі єпископи християнської церкви називали себе
папами (від грецьк. «папас» — батько). З V ст. назва «папа» закріпилася
за єпископом Риму, влада якого посилювалася в зв’язку з розпадом
Західної Римської Імперії, і він став главою церкви на Заході. У VІ ст.
Папа Римський почав контролювати дії світських влад і в Римі, і в його
околицях, а в 756 р. Франкський король Піпін, розбивши лангобардів, які
володіли Італією, віддав папі територію в середній Італії — Римську
область. Папа освячував владу франкських королів, вони ж допомагали йому
зміцнити духовну і світську владу в Римській області. Таким чином, вони
заснували папську державу в 781 р. У момент найвищого розквіту на
початку ХVІ ст. Папська держава включала герцогства Падую, П`ьяченцу,
Модену, Романью, Урбіно, Сполето і Кастро, Анконську Марку, а також
провінції Болонью, Перуджу й Орвієтано.

До 1860 р. вона займала 15774 квадратних милі і налічувала 3 млн.
жителів. У 1860 р., коли останні з папських територій — Романья, Марка
та Урбіно — були приєднані до нового королівства Італії, у володінні
Папи залишилися тільки місто Рим і провінція Лаціум.

У 1861 р. італійський політичний діяч Кавур проголосив
необхідність перетворення Риму в столицю об’єднаної Італії, і для
вирішення цього питання він запропонував формулу «вільна церква у
вільній державі», яку відкинула католицька церква.

Переговори провалилися, і 11 вересня італійські війська
наблизилися до меж папської держави. Після кількох марних спроб досягти
компромісу, вранці 20 вересня війська увійшли в Рим. Французькі війська,
які допомагали папі утримувати владу, змушені були залишити Церковну
область у зв’язку з франко-пруською війною. У Римі почалися повстання
проти теократичного правління. Побоюючись зростання народних повстань,
італійський король поспішив взяти Рим. Місто було проголошене столицею
Італії, а територія папської держави стала частиною італійського
королівства. На початку жовтня населення колишньої папської держави
майже одностайно проголосувало за приєднання до Італії. Папська область
перестала існувати.

У 1871 р. італійський уряд ухвалив «Закон про гарантії».
Італійська держава гарантувала, що «особа верховного первосвященика
священна і недоторкана». Папа одержував право утримувати війська для
охорони своєї власності. Італійський уряд зобов’язався виплачувати папі
щорічно 3225 тис. лір як постійний і невідчужуваний прибуток. Папа
продовжував користуватися своїми палацами. Ці палаци, включаючи
Латеранський і Ватиканський, є «невідчужуваною власністю» і не
обкладаються податками. Представники іноземних урядів при папському
престолі користувались прерогативами і недоторканістю відповідно до
міжнародних прав. Єпископи не повинні були складати присягу королю.

Папа відхилив «Закон про гарантії». Прийшов кінець світській владі
папи, який на знак протесту проти ліквідації папської держави проголосив
себе «в’язнем», заявивши, що папа не залишить стін Ватикану, доки не
будуть відновлені його «сплюндровані права». Він відмовився мати справи
з італійським урядом, наклав на короля Віктора-Іммануїла I і всіх
причетних до цього «злочину» відлучення і заборонив католикам брати
участь у політичному житті.

Як Пій IX, так і наступні папи при нагоді демонстративно заявляли
протест проти «пограбування» папського престолу — позбавлення папи
світської влади. У зв’язку з ліквідацією папської держави виникло так
зване «римське питання» — боротьба папського престолу за відновлення
світської влади папи і за повернення йому міста Рим. Прибічники папства
в Австрії, Франції та інших країнах, хоча й висловлювали Пію IX
співчуття з приводу позбавлення його світської влади, але не думали
серйозно виступати проти Італії, щоб силою зброї відновити папську
державу, а охоче використали «римське питання» у власних політичних
цілях.

Після 1870 р. і до 1929 р. кожний новообраний папа заявляв, що він
не відмовляється від «володінь св. Петра». Папство продовжувало вважати,
що юридично церковна держава існує, хоча вона й тимчасово обмежена
територією Ватикану, себе ж папи продовжували розглядати як суверенних
государів.

Відновлення папської держави означало б роздроблення Італії. Лев
XIII і його наступники прагнули перетворити «римське питання» з
внутрішньоіталійського у міжнародне, втягнути в свої суперечки з
італійським урядом уряди європейських країн і католицькі організації
всіх країн. Але уряд Італії наполягав на тому, що «римське питання» є
справою внутрішньоіталійською і має бути вирішене Італією і Ватиканом
без втручання з боку.

Зовнішня політика Ватикану була спрямована, переважно, на
встановлення контактів з Австрією, Німеччиною і Францією. Папство
вважало, що саме ці європейські держави можуть допомогти Ватикану у
відновленні світської влади папи. Однак, ані Німеччина, ані Австрія, ані
Франція не могли бажати примирення папства з Італією. Перші дві імперії
скористались під час укладення Троїстого союзу ненавистю Ватикану до
італійського уряду, щоб пообіцяти королю своє сприяння у позбавленні
його можливих спроб відновлення світської влади пап. Якщо римський
первосвященик визнає встановлену в столиці королівства світську владу,
остання вже не потребуватиме покровительства нинішніх союзників. Франції
вплив на папський престол дав можливість чинити тиск на італійський
уряд.

Протягом майже 60 років «римське питання» залишалося «каменем
спотикання» у взаємовідносинах папського престолу та італійського уряду.

20 лютого 1878 р. на папський престол був обраний кардинал граф
Вінченцо Джоакіно Печчі — Лев XIII. Він намагався пристосувати свій курс
до умов капіталізму, був прибічником активної участі католиків у
політичному житті, припускав можливість співробітництва з парламентським
і навіть республіканським режимами за умови, щоб «не були порушені нічиї
права і головне були враховані інтереси церкви…» Він заохочував
створення католицьких профспілок (позиції класового співробітництва) і
світських клерикальних організацій. Головним завданням Лев XIII вважав
боротьбу з соціалізмом, і в 1891 р. він опублікував енциклику «Рерум
новарум» («Про нові речі»), яка й досі вважається одним з основних
програмних документів католицької церкви у сфері соціальної політики.
Лев XIII продовжував дотримуватися лінії бойкоту італійської держави,
започаткованої Пієм IX. Він заохочував розвиток в Італії католицьких
організацій, що дозволяло церкві виявляти все зростаючий вплив на
політичне життя країни.

Але й італійський уряд не здавався.

Після смерті Лева XIII на папський престол 4 серпня 1903 р. був
обраний кардинал Джузеппе Мельчіор Сарто — Пій X. Його понтифікат тривав
11 років. Він реформував курію, зменшив за бажанням буржуазії число
релігійних свят, почав створення Кодексу канонічного права, який мав
підвести юридичну базу під діяльність церкви (кодекс був затверджений
Бенедиктом XV у 1917 р.).

Хоча Пій X не мав пристрасті до політики і дипломатії, йому
довелося мати справу з юридичними і дипломатичними проблемами, відносно
яких треба було зайняти певну позицію, виробити політичну лінію церкви.
Отже, у зовнішньополітичній сфері Пій X виступав як поборник
центральноєвропейських держав. Особливо він симпатизував Німеччині та
Австрії, з перемогою яких у майбутній війні сподівався повернути
колишній вплив католицької церкви в Італії і Франції. Пій X засудив
ухвалений у Франції в 1905 р. Закон про відділення церкви від держави і
закликав католиків не підкорятися владі. Можна також відзначити такий
напрямок політики цього Папи римського, як боротьба з «модерністською
єрессю», що з’явилася вже при Леві XIII. Модерністи прагнули оновити
католицизм, визволити його від середньовічних забобонів, піддавали
сумніву деякі положення католицької догматики. Книги модерністів Пій X
включив в «індекс заборонених книг», а їхні автори були відлучені від
церкви.

20 серпня 1914 р. Пій X помер, і 3 вересня йому на зміну прийшов
Джакомо дела Кьєза — Бенедикт XV. Він був досвідченим політиком і зумів
в складних умовах світової війни і повоєнного часу зберегти авторитет і
вплив католицької церкви на попередньому рівні. У зовнішній політиці
Бенедикт XV дотримувався нейтралітету, а в церковній політиці —
поміркованого курсу: він припинив утиски модерністів, розв’язав у певних
межах богословські дискусії, остерігався пускати в хід відлучення і
засудження, схвалив у 1917 р. Канонічний кодекс і дуже активно проявив
себе на місіонерській ниві.

6 лютого 1922 р., після смерті Бенедикта XV, Папою римським став
Акілле Ратті — Пій XI. Він був запеклим ворогом комунізму і вважав, що
тільки «сильна влада» може успішно боротися з більшовизмом, а Муссоліні
для нього був уособленням ідеального державного діяча. Пій XI вважав, що
після приходу до влади фашистів йому вдасться домогтися примирення з
італійською державою.

Муссоліні ж зробив все можливе, щоб завоювати довіру папи та
ієрархів католицької церкви і через них заручитися у парламенті
підтримкою католицької Народної партії.

Завершенням майже 60-річної суперечки між Ватиканом та італійською
державою Муссоліні хотів зміцнити власне становище, становище
фашистського режиму і підвищити свій авторитет в очах католиків не лише
Італії. Муссоліні розумів, що в умовах країни, де ледь не все населення
перебувало під духовним впливом Ватикану, розрив між церквою і державою
виглядав явною аномалією, однак спроби ліберальної держави примиритися з
папою успіху не мали.

Звичайно, Муссоліні дуже хотілося вирішити проблему, перед якою
пасували всі його попередники. Власне минуле його ані трохи при цьому не
бентежило. В молодості він був войовничим атеїстом, і навіть деякі зі
своїх статей підписував «Справжній єретик».

Але вже з весни 1920 р. тон виступів Муссоліні дещо змінився.
Політичний досвід навчив його не впадати в надмірні крайнощі щодо
католиків у такій країні, як Італія. На з’їзді фашистських союзів в
травні 1920 р. він заявив, що Ватикан представляє 400 млн., розкиданих
по всьому світу, і тому не слід воювати з цією «колосальною силою», а
необхідно навчитися її використовувати в обопільних інтересах. У своїй
першій промові в парламенті він мав сміливість згадати «римське
питання», яке не піднімалося десятиріччями, а ставши прем’єром, виділив
засоби на відновлення зруйнованих церков, у школи і лікарні повернув
розп’яття, визнав католицький університет у Мілані і підвищив платню 60
тисячам парафіяльних святенників. У січні 1923 р. Муссоліні напівтаємно
зустрівся у будинку сенатора Сантуччі з впливовим кардиналом Гаспаррі і
пообіцяв йому вирішення «римського питання» шляхом визнання папського
суверенітету. Гаспаррі висловив сумнів у тому, що депутати підтримають
таке рішення, на що Муссоліні, не вагаючись, відповів: «Ми змінимо
палату депутатів… Якщо знадобиться, ми змінимо і сам виборчий
закон…» Кардинал зрозумів, що з цією людиною можна мати справу. Дуче
постукав у масивні ворота Ватикану, і невдовзі їх йому відчинили. Однак,
потрібно сказати, що дії Муссоліні не супроводжувались ламанням
світогляду, вони диктувалися потребами політичної стратегії і тактики.

Церква ж у свою чергу дорожила заходами фашистського уряду в
інтересах римської курії та особливо цінувала фашистський режим з його
«сильним урядом» за «безкомпромісно вороже» ставлення до демократії і
комунізму. У 1926 р. у зв’язку з невдалою спробою замаху на Муссоліні
Пій XI сказав, що «перст божий охороняє Муссоліні».

Секретні переговори почалися у 1926 р. Представником Ватикану на
переговорах був Франческо Пачеллі — брат майбутнього папи Пія XII, а за
їх перебігом уважно стежив Папа Пій XI. Переговори завершилися 11 лютого
1929 р. укладенням Латеранських угод. Вони були підписані кардиналом
Гаспаррі, який представляв папу, і Муссоліні, який представляв короля
Італії. Акт підписання проходив не у Ватикані, а в Латеранському палаці,
що примикає до базиліки св. Лаврентія. Муссоліні, таким чином, не
зустрічався з папою, що дозволило йому уникнути принизливої для дуче
процедури колінопреклоніння перед Пієм XI і цілування «персня рибака».
Тим не менше, він був удостоєний найвищої церковної нагороди — ордена
Христа, а Гаспаррі отримав від короля «Намисто Аннунціати» з
дорогоцінних каменів — найвищий орден Італії.

У Латеранському палаці були підписані 3 документи: політичний
договір, конкордат і фінансова угода. У першому документі говорилося, що
обидві сторони вирішили досягти остаточної угоди, усунути існуючі
протиріччя і раз назавжди владнати «римське питання», що виникло в 1870
р. Згідно з першою статтею політичного договору, Італія визнавала
католицьку релігію «єдиною державною релігією». Третя стаття передбачала
утворення на території Риму самостійної Держави-міста Ватикан, повна
власність, абсолютна і суверенна юрисдикція над яким визнавалася за
папським престолом. Інші статті договору стосувалися різноманітних
питань адміністративно-технічного порядку щодо держави Ватикан: його
кордонів, нерухомості, водопостачання, засобів зв’язку, становища
громадян держави, прав посольства папського престолу. Згідно з другою
статтею, Італія шанує особу верховного первосвященика «священну і
недоторкану».

В свою чергу папський престол, говориться у двадцять четвертій
статті, заявляє, що «він бажає залишатися і залишиться осторонь
світського суперництва між іншими державами.»

Фінансова конвенція, підписана тоді ж, передбачала задоволення
фінансових претензій папського престолу. Як компенсацію за втрати, у
результаті ліквідації Папської області у 1870 р., Італія зобов’язалася
сплатити Ватикану 750 млн. лір і 1 млрд. у цінних паперах. Нарешті,
укладений тоді ж конкордат визначав положення і значні привілеї
католицької церкви в Італії. Згідно з конкордатом, у всіх школах
вводилося навчання релігії, шлюб визнавався тільки церковний, держава
надавала церкві ряд привілей, а єпископи зобов’язувалися молитись за
короля. Конкордат був спрямований проти принципу світського характеру
держави.

Після укладення Латеранських угод Ватикан заборонив усьому
духівництву вступати в яку б то не було політичну партію або
підтримувати її. Духовенство не могло примкнути до антифашистської
боротьби, хоча певна частина його на чолі з колишнім лідером католицької
партії Стурцо залишалася ворожою фашизму. З іншого боку, фашизм визнав
організацію «Католицька чинність», яка «мала функціонувати поза рамками
будь-якої політичної партії під безпосереднім керівництвом вищого
католицького духівництва, поширюючи і відстоюючи католицькі принципи…»

Латеранські угоди відкрили апостольській столиці дорогу до
інтенсифікації дипломатичної діяльності в масштабах, які не зустрічалися
до того в історії католицизму. В період понтифікату Пія XI апостольська
столиця підписала понад 45 конкордатів і міжнародних договорів, зокрема
з Польщею (10 лютого 1925 р.) і з гітлерівським Рейхом (20 червня 1933
р.). Після створення Держави-міста Ватикан офіційно було затверджено її
прапор. Особистий штандарт папи — це червоне шовкове полотнище, в кутку
якого вишиті золотом ключі св. Петра в обрамленні зірок.

Латеранські договори стали угодою про тісне співробітництво та
союз між церквою і фашистською державою. Через кілька днів після
підписання Латеранських пактів Пій XI заявив, що Муссоліні — людина,
«послана провидінням».

Зовнішньополітична діяльність

Хоча існують відомості, що Ватикан направляв послів і приймав
іноземних представників ще у ІV ст., офіційний обмін дипломатичними
представниками почався в ХVІ ст. Зовнішні зв’язки Ватикану здійснюються
безпосередньо від обличчя Папи як глави Римсько-католицької церкви.

У 1870 р. число держав, з якими підтримувалися дипломатичні
відносини, скоротилося до чотирьох, а потім почало поступово зростати.

У 1998 р. у Ватикані були акредитовані посли 165-ти країн. Станом
на червень 2001 р. Ватикан підтримував дипломатичні відносини зі 173-ма
із 193-х країн світу. Існує чимало папських представництв і посад за
кордоном, включаючи нунціїв, інтернунціїв та апостольських делегатів.

Нині Ватикан бере участь у діяльності провідних міжнародних
організацій, має, наприклад, постійних спостерігачів в ООН та ЮНЕСКО.

Географічне розташування

Ватикан знаходиться у західній частині Рима, столиці Італії, на
території резиденції глави католицької церкви Папи римського, на пагорбі
Монте-Ватикано — звідки й походить назва. Межує з Італією (спільний
кордон — 3 км).

Площа території — 0,44 кв. км (найменша держава світу).

Клімат

За кліматичними особливостями Апеннінський півострів, де
розташований Ватикан, — типово середземноморський район. На його
територію поширюється тепле літо. Зими м’які, з достатньою кількістю
погожих сонячних днів, однак зимові заморозки заважають достиганню
цитрусових. Контрасти середніх температур найхолоднішого і найтеплішого
місяців зменшуються з півночі на південь. Середні температури січня —
від 0 С до +12 С, липня — від +20 до +28 С. Опади у вигляді дощу
випадають переважно взимку. Річна кількість опадів — 660 мм.

У географічному розміщенні опадів чітко простежується тенденція до
їх збільшення з висотою. Зазвичай опади над територією Ватикану
утворюються за рахунок змішування повітряних мас з різними температурами
і різним вмістом водяної пари під час проходження циклонів. Рідкі опади
часто випадають у вигляді коротких руйнівних злив.

Рослинний світ Ватикану відрізняється своїм розмаїттям та окремими
екзотичними видами рослин, що ростуть у Ватиканських садах. Ватиканські
сади простягаються на захід від Ватиканського палацу і обмежені стінами
фортець, що зводилися різними папами починаючи з епох Відродження і
Барокко.

Економіка

У Ватикані немає ні інфраструктури, ні видобувної промисловості, ні
заводів, ні фабрик. Але ця крихітна держава володіє величезними
капіталами. Її річний бюджет становить 209,6 млн. дол. США. Основна
стаття видатків — оплата «управлінського апарату» католицької церкви.

      Вклади Ватикану в італійські банки оцінюються в близько 32 000
млрд. лір. Святому Престолу належать акції багатьох компаній в
електронній, хімічній, текстильній, харчовій галузях промисловості по
всьому світу. Майно Ватикану тільки у США оцінюється в 40 млрд. дол.
США.

      Ватикан — один з найбільших капіталовласників, тісно пов’язаний з
італійськими банками «Банк Риму», «Комерційний Банк Італії», Банк
«Святого духа» тощо та міжнародними банками (банки Ротшильда, Моргана,
«Креді Сюіс» та іншими).

      Капітали Ватикану в основному зосереджені в Італії (церква,
наприклад, є акціонером італійських авіаліній і «Фіата»). Ватикан має
капіталовкладення у великих міжнародних монополіях, а також у США,
Швейцарії, Великобританії, Франції, Іспанії, у ряді латиноамериканських
країн. Ватикан — великий земельний власник в Італії, Іспанії, ФРН та
інших країнах (десятина, що сплачується з орендованих земель, є джерелом
величезних прибутків).

      У Ватикан стікаються також значні надходження (основна частина —
зі США) від віруючих у вигляді так званого податку на церкву (так звані
«петрові гроші»).

      Крім того, прибутки приносять іноземний туризм і продаж поштових
марок, листівок і туристичних сувенірів, а також музеї та продаж видань.

      Найбільше ж багатство Держави-міста Ватикан — нечувані скарби
знаменитих музеїв, де зберігають безцінні світові шедеври живопису і
скульптури.

      Для координації фінансової діяльності Ватикану створено у 1968 р.
спеціальну Префектуру у справах економіки.

Основні галузі промисловості

      Друк і виробництво невеликої кількості мозаїки та уніформ для
персоналу.

Інфраструктура

      Двоколійна залізнична вітка завдовжки 862 м. з’єднує Ватикан з
мережею італійських залізниць. У 1932 р. було відкрито оздоблений
мармуром вокзал.

      Автомобільні дороги представлені проїжджими частинами вулиць.

      Аеропортів немає. Діє один вертолітний майданчик.

      Портів немає.

Телефонний зв’язок

      Місцеві і міжнародні лінії тісно інтегровані з італійською
телефонною системою.

Грошова одиниця

      З 2002 р., відповідно до угоди з Італією, Ватикан почав
використовувати єдину європейську валюту євро. Її курс до італійської
ліри є фіксованим і становить 1936,17 ліри за євро.

Похожие записи