Реферат на тему:

Типології, класифікації та рангування країн за широким набором
критеріїв. Основні міждержавні організації сучасного світу

План

1. Типологія країн світу за характером економічної системи. Національні
моделі економік.

2. Рангування і класифікація країн за рівнем економічного розвитку.

3. Типологія країн за стадією суспільного розвитку.

4. Найбільш загальна соціально-економічна типологія країн сучасного
світу (за матеріалами ООН і міжнародних організацій).

Крім простих групувань (класифікацій чи типологій) країн, здійснених за
одним–двома критеріями, у міжнародній практиці користуються складними
соціально-економічними групуваннями, в основу яких покладено цілий ряд
якісних і кількісних ознак, які є надзвичайно місткими і показовими.
Так, глобальні міждержавні організації (ООН, Міжнародний валютний фонд,
Світовий банк) тривалий час об’єднували усю різноманітність країн світу
у два – три типи. Насамперед, це 1) промислово розвинені країни і 2)
країни, що розвиваються. Соціалістичні країни, які існували до початку
1990-х рр., або розподіляли між даними типами (країни Центральної та
Східної Європи і колишній СРСР – до промислово розвинених, азіатські
соціалістичні країни і Кубу – до країн, що розвиваються), або ж виділяли
в окремий третій тип країн із централізованою (чи регульованою)
економікою. У наш час „промислово розвинені країни” почали називати
„економічно розвиненими” (або „країнами з розвиненою економікою”), всі
країни колишньої соціалістичної системи або ж відносять до країн, що
розвиваються, або ж виділяють з їх числа тип країн з перехідною
економікою (т. зв. „постсоціалістичні”).

При даній типології враховують зокрема такі ознаки:

— характер економічної та політичної систем у країні, сформованість
організаційно-управлінських структур;

— досягнутий рівень економічного та соціального розвитку;

— досягнуту стадію розвитку людського суспільства;

— особливості галузевої структури господарства, ступінь її
сформованості;

— стабільність фінансових ринків;

— ступінь залучення в міжнародний поділ праці;

— історичні особливості розвитку країн тощо.

Перш ніж перейти до характеристики названих найбільш загальних
соціально-економічних типів країн розглянемо окремо їх групування за
широким набором ознак і критеріїв.

1. Типологія країн світу за характером економічної системи. Національні
моделі економік.

Економічна система виражає спосіб організації економічного життя
суспільства. ЇЇ визначають, насамперед, відносини власності у
суспільстві та господарський механізм.

Основними типами економічної системи у світі впродовж багатьох
десятиліть у ХХ ст. були ринкова економіка і централізовано планова
економіка. Ринкову економіку мали більшість країн світу, тоді як
централізовано планову – півтора десятка соціалістичних країн. З початку
90-х рр. ХХ ст. на карті світу з’явилися постсоціалістичні країни з
перехідним типом економічної системи.

Елементи і показники, що характеризують той чи інший тип економічної
системи, в різних країнах можуть суттєво відрізнятися, різним є й
ступінь розвитку економічних систем, а тому розрізняють національні
моделі економіки. У кожному з наведених типів економічних систем
національних моделей може бути досить багато, подібні моделі об’єднують
у більш загальні їх групи.

Ринкова економіка базується на приватній власності, вільному
підприємництві і ринковому господарському механізмові. Ринок передбачає
обмін вироблених товарів відповідно до їх вартості, існування
конкуренції між виробниками, врівноваження попиту і пропозиції товарів.
Він виступає також регулятором господарської діяльності.

Серед сучасних моделей економічного розвитку, притаманних країнам з
найбільш розвиненою ринковою економікою, виділяють такі:

— англосаксонську неоліберальну модель (США, Великобританія, Ірландія,
Нова Зеландія), яка характеризується повним пануванням в економіці
приватної власності окремих осіб, підприємств, фірм, банків, великих
компаній, серйозним демонтажем ролі держави в економіці й мінімально
необхідним втручанням її в господарські процеси. Економічний розрахунок
повністю ґрунтується на цінах вільного ринку і факторів виробництва.
Соціальна безпека людей досягається самоорганізацією учасників ринку;

— соціально-ринкову модель (континентальні країни Західної Європи,
Канада, Ізраїль), яка подібна до попередньої, однак допускає більшу
частку державної власності в економіці. Визнаючи високі соціальні
витрати як неминучу ціну суспільної злагоди, дана модель передбачає
широке використання можливостей і важелів держави для реалізації
соціальної політики;

— східно-азіатську модель (Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань),
яка характеризується незначною часткою державної власності в економіці,
однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси (т. зв.
інтервенціонізмом), існуванням культу лояльності до „своїх” корпорацій,
безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними.

2. Рангування і класифікація країн за рівнем економічного розвитку.

Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну
могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий
національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими
цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених і
реалізованих у даній країні впродовж одного року (враховуючи надходження
від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності всіх
підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх
державної належності та громадянства, які зайняті підприємництвом на
території даної країни.

Валовий національний продукт — відрізняється від ВВП тим, що враховує
доходи фірм і громадян даної країни, які отримані за кордоном, проте
виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в
даній країні.

За обсягами ВВП виділяються 6 країн, сумарна частка яких у світовому
виробництві валового продукту сягнула у 1997 р. майже 2/3. До них
належать США — 7830 млрд дол, або майже чверть ВВП світу, Японія — 4190
млрд. дол., Німеччина — 2090 млрд дол., Франція — 1390 млрд дол,
Великобританія — 1290 млрд дол, Італія — 1145 млрд. дол. Крім цього, до
першої десятки економічно найпотужніших держав входять Китай — 900 млрд.
дол., Бразилія — 820 млрд. дол., Канада — 610 млрд. дол., Іспанія — 530
млрд. дол.

Водночас близькі за валовими показниками країни можуть мати надзвичайно
різний рівень економічного розвитку. Для характеристики останнього
використовується насамперед показник середньодушового доходу за рік (ВВП
на одного мешканця країни). Так, Китай має суттєву перевагу над Канадою
за обсягом ВВП, однак поступається останній за рівнем економічного
розвитку в десятки разів, бо чисельність населення в Китаї в 40 разів
більша, ніж у Канаді. Ще суттєвішим є відставання Китаю за цим
показником від США чи Японії.

За середньодушовим показником ВВП країни світу поділяються на:

1) країни з високим рівнем доходів — понад 10 000 дол. на 1 мешканця
(таких країн у другій половині 90-их років XX ст. було 53);

2) країни з рівнем доходів, вищим від середнього — від 3 000 до 10 000
дол. (майже 40 країн);

3) країни з рівнем доходів, нижчим від середнього — від 1000 до 3000
дол. (50 країн);

4) країни з низьким рівнем доходів — менше 1000 дол. на одного мешканця
(майже 70 країн).

Найвищі показники належали Люксембургу (45 000 дол.), Швейцарії (43 060
дол.) та Японії (38 160 дол.). Ця трійка країн тривалий час утримувала
лідерство у світовому рейтингу. Натомість 45 країн мали надто низькі
показники доходів на особу (менше ніж 500 дол.). До цієї групи
«найбідніших» країн входять насамперед африканські (30) і азіатські (12)
країн. Найменші душові доходи мали Танзанія, Ефіопія, Мозамбік (100 дол.
і менше).

3. Типологія країн за стадією суспільного розвитку.

Про рівень економічного (і навіть ширше — суспільного) розвитку країни
можна судити також за показником узагальненої галузевої структури її
господарства. При цьому економіку країни представляють у вигляді трьох
секторів: первинного, куди входять аграрні галузі (сільське і лісове
господарство, рибальство), вторинного — індустріальні галузі
(промисловість і будівництво) і третинного — сфера виробничих і
невиробничих послуг (транспорт, торгівля, фінансово-кредитна діяльність,
наука, освіта, культура, охорона здоров’я, управління тощо) і обчислюють
частку кожного сектора в загальному обсязі ВВП. У результаті виділяють
країни постіндустріальної, індустріальної та доіндустріальної стадії
розвитку людського суспільства.

Країни постіндустріальної стадії мають дуже високу частку третинного
сектора (60–70%) і надзвичайно низьку первинного (1–4%). Для їхнього
господарства характерним є різке скорочення споживання природних
ресурсів, сировини і матеріалів на одиницю ВВП, інформатизація,
автоматизація і роботизація галузей матеріального виробництва тощо. Сюди
належать високорозвинені країни Західної Європи, Північної Америки,
Японія.

У ВВП індустріальних (індустріально-аграрних) країн підвищена частка
вторинного сектора (35–50%), відносно висока первинного (5–20%). До них
належать деякі країни Західної Європи (Португалія, Греція, Ірландія),
ПАР, сучасні постсоціалістичні та соціалістичні країни, нові
індустріальні країни Азії та Латинської Америки, нафтодобувні країни.

Країни доіндустріальної стадії розвитку (аграрні) характеризуються
переважанням в економіці галузей первинного сектора (інколи до 50% і
більше). Промисловість і невиробнича сфера відіграють підпорядковану
роль і не визначають спеціалізації у міжнародному поділі праці. У
багатьох країнах сучасна промисловість взагалі відсутня або лише
зароджується. На доіндустріальній стадії перебувають чимало країн
Африки, Азії, Центральної Америки, Океанії.

4. Найбільш загальна соціально-економічна типологія країн сучасного
світу (за матеріалами ООН і міжнародних організацій).

Усю різноманітність країн світу об’єднують у кілька типів, які
відрізняються між собою стійкими якісними ознаками.

Основними типами країн сучасного світу є:

1. Економічно розвинені країни. Це країни, які мають тривалу історію
розвитку ринкової економіки, високі (рідше — середні) доходи на душу
населення, стійкі фінансові ринки, широку і різноманітну структуру
економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні
можливості тощо. Більшість із них вступили в постіндустріальну стадію
суспільного розвитку.

До цієї групи країн належать: а) головні економічно розвинені країни
(«велика сімка» — США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія,
Італія, Канада); б) «малі» економічно високорозвинені країни Західної
Європи — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія,
Ісландія, Фінляндія, Швейцарія, Австрія; в) країни «переселенського
типу» — Австралія, Нова Зеландія, ПАР (у минулому разом із Канадою
розвивалися як «білі» домініони Великобританії), а також Ізраїль; г)
західноєвропейські країни середнього економічного розвитку — Греція,
Португалія, Іспанія та Ірландія (дві останні досягли високих
середньодушових показників ВВП); д) європейські «держави-карлики» (до
даного типу країн їх можна відносити умовно).

2. Країни перехідного типу економіки (від централізовано планової до
ринкової). Сюди відносять 28 постсоціалістичних країн — європейських,
колишнього СРСР та Монголію. Майже всі вони є індустріально-аграрними
країнами. Найвищий рівень розвитку серед них мають країни Центральної
Європи (Словенія, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччини) та Балтії
(Естонія, Латвія і Литва), які активно реформують свою економіку.
Щоправда, середньодушові показники доходів у них значно менші, ніж у
економічно розвинених країнах.

3. Країни, що розвиваються. Ця найчисельніша група країн (усього — понад
130) об’єднує: по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного
розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні
держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Ефіопія та
ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн,
перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства.

Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи
аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн даного типу в останні
2–3 десятиріччя відбулися суттєві позитивні зміни в економіці
(індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація).
З’явилися країни із середніми і високими душовими доходами. Серед них
виділяються такі групи: а) нові індустріальні країни —
латиноамериканські (Бразилія, Мексика, Аргентина) та азіатські (чотири
«далекосхідні дракони» — Південна Корея, Тайвань, Сянган і Сінгапур); б)
нафтодобувні країни — Перської затоки, Лівія, Алжир, Бруней; в) малі
острівні країни — Багами, Кіпр, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Сейшельські
о-ви.

Решта країн, що розвиваються (переважна більшість), мають низькі і дуже
низькі доходи. Специфічну групу країн даного типу становлять
соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової
економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві
запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В’єтнам).

Література:

Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред.
С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і
посібники, 1998. – С. 56–99.

Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна
географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С.
36–101.

Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса:
Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес,
2002. – С. 291– 298.

Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук,
О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. –
С. 103–106, 9–12.

Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под
ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.

Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие.
–М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.

Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов.
– М.: Экопрос, 1997. – 584 с.

Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий
обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и
М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190.

Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во
Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120.

Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию
зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.

Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география:
Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189.

Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер.
с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.:
Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл./ За ред.
Б.П.Яценка. – К.: АртЕк, 1999. – С. 4–19.

Бершадська Т. Економічна та соціальна географія світу. 10 клас. –
Тернопіль: Підручники і посібники,2001. – С. 4–16.

Похожие записи