Реферат на тему:

Районування культур у підзонах за режимом зволоження

Зона Лісостепу займає центральну частину України і становить третину її
території. Вона пролягла широкою смугою із заходу на схід між Поліссям
на півночі і Степом на півдні. Таке географічне розташування і пов’язана
з ним неоднорідність грунтово-кліматичних умов вимагають
диференційованих з науковим обґрунтуванням підходів до районування
культур та побудови сівозмін, враховуючи, що одним з вирішальних
факторів при цьому є вологозабезпеченість рослин. За цим показником в
Лісостепу виділяють підзони достатнього, нестійкого і недостатнього
зволоження.

Підзона достатнього зволоження (західна) включає території Волинської,
Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської,
Чернівецької крім східних районів, Хмельницької, Житомирської,
Вінницької крім північно-західних районів і північних лісостепових
районів Чернігівської та Сумської областей. Середньорічна кількість
опадів у цій підзоні коливається в межах 570–600 мм, з них 70% випадає
за вегетаційний період. Сума ефективних температур понад 10?С досягає
2300-2500?С. Випадання опадів по території нерівномірне і кількість їх
зменшується з заходу на південний схід. За незначним виключенням підзона
відзначається стабільністю водного режиму ґрунту. Використані за
вегетаційний період запаси вологи відновлюються за рахунок атмосферних
опадів до оптимальних на весну наступного року. За даними
Уладово-Люлинецької станції (Вінницька область) запаси вологи на час
сівби гороху по попереднику цукрові буряки склали 244 мм, на час сівби
озимої пшениці по гороху вони зменшилися до 189 мм, а вже навесні
наступного року вони досягли рівня 254 мм, що прирівнювалося до запасів
вологи під озимою пшеницею по чорному пару. Виходячи з цього в підзоні
чорний пар не має переваги перед зайнятим в оптимізації водного режиму
для озимих і наступних культур сівозміни.

Підзона нестійкого зволоження (центральна) включає території Вінницької
крім північно-західних районів, Черкаської, східних районів
Чернівецької, північних лісостепових Одеської, північно-західних
лісостепових районів Кіровоградської, лісостепових районів Київської,
Чернігівської, Сумської крім північних, Харківської, північних і
центральних районів Полтавської областей. Середньорічна кількість опадів
близько 480-500 мм. Слід зазначити, що частіше посушливі роки в цій
підзоні спостерігаються в південних і східних її районах.

Підзона недостатнього зволоження (східна і південно-східна) включає
території південних лісостепових районів Одеської, південно-західних і
північно-східних лісостепових районів Кіровоградської, південних районів
Полтавської областей. Середньорічна кількість опадів становить 430-480
мм. Сума ефективних температур понад 10?С досягає 2600–2900?С. У зв’язку
з тим, що посушливі роки в цій підзоні — явище досить часте, то для
оптимізації водного режиму ґрунту в сівозмінах необхідно запроваджувати
чисті пари.

Ґрунтовий покрив зони Лісостепу різноманітний, місцями дуже строкатий.
Проте переважають чотири основні групи ґрунтів: чорноземи типові
загальною площею близько 13 млн. га; опідзолені ґрунти — загальна площа
наближено рівна площі чорноземів. Дві інші групи ґрунтів — реградовані
та галогенні — займають незначну територію зони.

Враховуючи сприятливі грунтово-кліматичні та погодні умови, в зоні
Лісостепу сконцентровано 37% площі посіву зернових, серед яких озима
пшениця займає 34%, ярий ячмінь 41, кукурудза 27%. Для цукрових буряків
цей показник складає 81, а для овочевих культур — 35%. Умови зони
сприятливі для вирощування гречки, проса, картоплі, кормових культур.
Для більш повного використання біокліматичних ресурсів слід у проектах
сівозмін передбачати проміжні посіви різного господарського призначення.

Розміщення основних сільськогосподарських культур. Озима пшениця в
підзоні достатнього зволоження має досить широкий набір попередників.
Серед них багаторічні трави на один або два укоси, вико-вівсяна сумішка,
горох на зерно, кукурудза на зелений корм і ранній силос, картопля рання
та інші. За даними багатьох наукових установ, різниця урожаю озимої
пшениці по названих попередниках не перевищувала 3–8%. Дані
Уладово-Люлинецької, Хмельницької та Тернопільської дослідних станцій
свідчать, що найменша загибель рослин під час вегетації відмічається по
гороху і конюшині (30–35% від кількості рослин, що зійшли восени).
Непарові попередники кукурудза на силос та стерньові є значно гіршими
для озимої пшениці. Внаслідок значного ураження кореневими гнилями
урожайність озимої пшениці в середньому за 10 років знижувалась на
21–28%.

Період повернення озимої пшениці на попереднє місце істотно впливає на
її продуктивність. За даними Хмельницької станції повернення через рік
знижувало урожайність на 13–25%, при повторному вирощуванні — на 30%, а
на третій рік — майже на 50%. В 10-пільній сівозміні з 2-3 полями
цукрових буряків оптимальне насичення озимою пшеницею не повинно
перевищувати 30%. Найменший же період повернення на попереднє місце
вирощування, що не призводить до зниження врожайністі озимої пшениці,
два роки.

В підзоні нестійкого зволоження озима пшениця найбільш сталі врожаї
забезпечує після зайнятих парів однорічними культурами на зелений корм,
багаторічних трав на один укіс, гороху. За умов недостатнього
зволоження, це південні райони зони, чистий пар є найкращим її
попередником. Подовження строку використання багаторічних трав до двох
укосів і тим більше до двох років не створює помітного позитивного
впливу на родючість ґрунту. Внаслідок висушування його на значну
глибину, несвоєчасного і неякісного обробітку знижується врожайність
наступних культур сівозміни. За даними Верхняцької, Драбівської
дослідних станцій, Уманської сільськогосподарської академії урожай
зеленої маси багаторічних трав другого укосу не перевищував 50–80 ц/га,
а недобір зерна озимої пшениці складав 6–15 ц/га. До того ж, якщо при
двохрічному використанні трав площа під ними в сівозміні не
збільшується, це призводить до скорочення використання їх в якості
попередника під озиму пшеницю.

Незадовільні запаси вологи накопичуються в ґрунті на час сівби озимини
при розміщенні після кукурудзи в суміші з соняшником на силос. Значне
зниження врожайності озимої пшениці спостерігається при повторній сівбі
та після інших стерньових попередників. За даними Драбівської дослідної
станції (1985–1995) повторні посіви озимої пшениці знижували врожай на
10–11%.

Озимі жито і ячмінь мають широкий спектр рівнозначних попередників, які
забезпечують практично однакові врожаї. Це зернобобові, кукурудза на
силос, гречка, картопля рання, овес, озима пшениця. Ярий ячмінь в
підзоні достатнього зволоження краще розміщувати після просапних. Проте,
за даними Хмельницької (1983-1991), Рівненської (1975–1981) дослідних
станцій, Чарторийського дослідного поля (1974-1982), різниця в урожаї
ячменю після цукрових буряків, кукурудзи на зерно і силос, картоплі,
озимої пшениці, зернобобових не перевищувала 2-5,7%.

Ярі стерньові менш придатні попередники. Період повернення ярого ячменю
на попереднє місце вирощування не менше двох років. У підзонах
нестійкого і недостатньго зволоження ячмінь найкраще розміщувати після
кукурудзи, картоплі і озимої пшениці. За даними Верхняцької,
Іванівської, Драбівської станцій урожайність ячменю після цукрових
буряків на 7,5–7,7 ц/га нижча в порівнянні з кращими попередниками.

Ріпак озимий менш зимостійкий, ніж озимі зернові, тому потребує
ретельного районування з урахуванням погодно-кліматичних умов. До
попередників ця культура також дуже вимоглива. Кращими з них є горох ,
конюшина, картопля рання, кукурудза на силос, озима пшениця. Ріпак
озимий витримує повторні посіви без істотного зниження врожайності.
Висока вимогливість ріпаку озимого до родючості ґрунтів. Кращими з них є
чорноземи, темно-сірі і сірі опідзолені з високим вмістом поживних
речовин.

Горох досить поширена культура в підзоні достатнього зволоження і
розміщувати його можна по цукрових буряках, картоплі, кукурудзі на зерно
і силос, озимій пшениці, ячменю, гречці. За даними Чернівецької
(1972–1980), Тернопільської (1974–1981), Рівненської (1975–1984) і
Хмельницької (1973–1981) станцій різниця в урожаї гороху після просапних
і озимої пшениці не перевищувала 2,9 ц/га. Щодо ячменю за даними
Тернопільської і Хмельницької станцій урожайність гороху по ньому була
нижчою на 3,7 і 6,7 ц/га, ніж після цукрових буряків.

Для гороху у підзоні нестійкого зволоження найкращим попередником є
цукрові буряки. Проте сталі і високі врожаї може забезпечувати ця
культура при розміщенні після кукурудзи на зерно і силос, озимої
пшениці, картоплі, гречки, ячменю. За даними Верхняцької та Драбівскої
дослідних станцій в середньому за 13–18 років урожайність гороху
становила 25,9 — 29,6 ц/га, а максимальна — 40–48 ц/га. У підзоні
недостатнього зволоження горох краще розміщувати після кукурудзи на
зерно і силос та озимої пшениці. Продуктивність гороху після цукрових
буряків знижується на 4,5–5,0 ц/га. Знижується врожайність також при
збільшенні його частки в сівозміні до 30%. За даними Веселоподолянської
станції збільшення частки цукрових буряків до 20% і зернових до 60% за
рахунок гороху, який замінює поле зайнятого пару, не знижує
продуктивності цукрових буряків.

Сою за даними Хмельницької дослідної станції (1992–1996) краще
розміщувати після озимої пшениці та кукурудзи на зерно. Цукрові буряки
взагалі і особливо в посушливі роки є гіршим попередником для неї.
Основна круп’яна культура гречка негативно реагує на кислі ґрунти. В
сівозмінах підзони недостатнього зволоження можна розміщувати після
просапних (картопля, цукрові буряки, кукурудза), озимих, зернобобових.
Розміщувати посіви гречки на попередньому місці вирощування доцільно не
раніше як через рік.

В підзоні нестійкого зволоження гречку вирощують після удобрених
просапних, озимої пшениці, а по можливості після зернобобових і
багаторічних трав, якщо вони не зайняті іншими культурами. В умовах
недостатнього зволоження кращими попередниками для гречки є трави,
зернобобові, удобрені картопля і кукурудза та озимі по пару. У зв’язку з
значним висушуванням ґрунту цукровими буряками розміщувати гречку після
них недоцільно.

Просо, як і гречка в межах підзон, вимагає аналогічних підходів щодо
розміщення в сівозміні. Ця культура дуже реагує на забур’яненість
посівів внаслідок повільного його розвитку на початку вегетації. Кращими
попередниками є пласт багаторічних трав, картопля, цукрові буряки,
озимі. Гіршими є ярі колосові. Повернення на попереднє місце вирощування
не раніше, ніж через три роки.

Кукурудза в підзоні достатнього зволоження менш вибаглива до
попередників, проте кращими є конюшина на насіння, цукрові буряки,
картопля, озима пшениця. За даними Уладово-Люлинецької дослідної станції
в середньому за 11 років урожайність кукурудзи після озимої пшениці,
картоплі, цукрових буряків була на рівні 41,7–42,2 ц/га. За відповідних
умов посіви її можна розміщувати на попередньому місці через рік або
навіть повторно. Найгіршим попередником для кукурудзи є ячмінь внаслідок
незадовільного фітосанітаного стану та поживного режиму ґрунту.

Вимогливість кукурудзи до вологи, умов живлення і чистоти полів вимагає
ретельного вибору попередників в зональному розрізі. У підзоні
нестійкого зволоження кукурудзу краще розміщувати після озимих, що
висівалися після зайнятого пару, багаторічних трав, зернобобових і
кукурудзи. Дещо гіршим попередником є цукрові буряки внаслідок
напруженості водного режиму ґрунту і ярі колосові, які сприяють значній
забур’яненості посівів кукурудзи. В підзоні недостатнього зволоження
кукурудзу на зерно доцільно розміщувати в полях після озимої пшениці,
попередником якої був чорний і зайнятий пар, або повторно після
кукурудзи. Для кукурудзи на силос в умовах нестійкого зволоження
рівноцінними попередниками є озима пшениця, кукурудза на зерно.
Насичення сівозміни у цій підзоні до 30% цілком допустиме, навіть
можливі повторні 2-3 роки посіви.

Цукрові буряки вимагають добрих попередників, які забезпечують
сприятливий фітосанітарний стан та водний і поживний режим ґрунту. В
основному цукрові буряки розміщують після озимих. Проте врожайність
культури залежить не лише від попередника, а й передпопередника. Тому в
підзоні достатнього зволоження цукрові буряки розміщують в ланках із
багаторічними травами на один або два укоси, зайнятим парам (однорічні
трави, кукурудза та озимі на зелений корм), горохом. При розміщенні в
ланках з непаровими попередниками за даними Хмельницької дослідної
станції урожайність цукрових буряків знижувалась на 55% (озимі на зерно)
і 50-55 ц/га (кукурудза на силос). Оптимальна частота повернення
культури на попереднє місце вирощування чотири роки, допустима — три
роки.

Найвищі і стійкі врожаї цукрових буряків в підзоні нестійкого
зволоження, зокрема в її північних і центральних районах, можна
одержувати при розміщенні після озимої пшениці в ланках з багаторічними
травами на один укіс, однорічними травами і культурами на зелений корм,
горохом на зерно, ранньою картоплею. Врожай цієї культури після названих
передпопередників майже такий, як і після озимої пшениці по чорному
пару. У східних районах підзони перевага чорного пару перед зайнятим
зростає. За даними Іванівської дослідної станції (1966–1981) в
середньому за 17 років урожай цукрових буряків після озимої пшениці по
чорному пару становив 364 ц/га, а по пару зайнятому вико-вівсяною
сумішкою і кукурудзою на зелений корм відповідно 340 і 334 ц/га.

Багаторічні трави в якості попередника цукрових буряків недоцільно
використовувати на два укоси, а тим більше два роки, так як створюється
напружений водний режим ґрунту, що призводить до недобору врожаю за
даними Білоцерківської станції (1967–1970) до 35 ц/га. В північних і
центральних районах підзони в ланках, де цукрові буряки розміщувались
після озимої пшениці по кукурудзі на силос, врожайність була дещо меншою
або близькою до врожайності в ланках з чорним і зайнятими парами. За
даними Вінницької (1976–1981) і Верхняцької станцій різниця складала
5–14 ц/га. У південних та східних районах підзони продуктивність
цукрових буряків при розміщенні після озимини, посіяної після кукурудзи
на силос, значно знижувалась і за даними Черкаської станції (1966–1975)
недобір врожаю складав 22–34 ц/га.

Дані наукових установ заперечують розміщення цукрових буряків після
повторних посівів озимої пшениці в ланці з багаторічними травами на один
укіс. На Білоцерківській станції (1967–1972) зниження врожаю становило
28 ц/га, на Верхияцькій станції продуктивність цукрових буряків після
другої озимої пшениці в ланці з горохом була на 34–64 ц/га нижчою, ніж
після першої. У підзоні недостатнього зволоження для розміщення цукрових
буряків необхідно насамперед використовувати ланки з чорним і раннім
зайнятим паром. При значному розширенні площі під цією культурою можна
допустити вирощування після озимини, попередником якої були багаторічні
трави на один укіс та однорічні культури на зелений корм. Якщо загинули
озимі, як попередник цукрових буряків, пересівати слід ярими зерновими
культурами суцільної сівби за виключенням кукурудзи. У підзоні
недостатнього зволоження насичення сівозміни цукровими буряками повинно
бути 10%. За оптимальної побудови сівозміни цей показник можна довести
до 20% без істотного зниження врожайності цієї та інших культур.

Картопля у сівозмінах розміщується після озимих на зерно, цукрових
буряків. Добрим профілактичним заходом є використання післяукісних та
післяжнивних посівів під картоплю За даними Хмельницької дослідної
станції (1983–1991) післяжнивне вирощування культур досить ефективно
гальмує розвиток ґрунтової інфекції, а саме: парші картоплі у 2–2,4
рази, ризоктонії — у 5 разів. Повторні посіви картоплі без істотного
зниження врожайності можливі, але ураження хворобами значно зростає, що
негативно впливає на зберігання бульб. Тому повертати картоплю на
попереднє місце вирощування бажано через 1–2 роки.

Соняшник в Лісостепу вирощують в підзонах нестійкого і недостатнього
зволоження. Головна умова одержання високих і сталих врожаїв дотримання
мінімального періоду повернення на попереднє місце в сівозміні, який
становить 7–8 років. Причиною такого явища є надмірне ураження рослин
соняшника вовчком соняшниковим, соняшниковою міллю, несправжньою
борошнистою росою. Кращим попередником є озима пшениця, кукурудза,
картопля. Внаслідок незадовільного водного режиму ґрунту після цукрових
буряків вони є поганим попередником соняшника і розміщувати його у
підзоні нестійкого зволоження необхідно не раніше як через два, а в
підзоні недостатнього зволоження — через три роки. За цей період
відбувається повне відновлення запасів вологи в ґрунті. Після соняшнику
поле слід займати культурами на зелений корм і силос, а в підзоні
недостатнього зволоження чорним паром, що дає можливість успішно
боротися з падалицею та відновити запаси вологи в ґрунті.

Кормові культури в польових і кормових сівозмінах є гарантом
стабільності кормової бази, так як в зоні Лісостепу і її підзонах бракує
площ з природними кормовими угіддями. У підзоні достатнього зволоження
багаторічні бобові трави конюшина, люцерна та їх сумішки із злаковими є
найбільш поширеними культурами. Конюшина дає досить сталі врожаї при
одному або двох укосах з підсівом її під однорічні трави, ярий ячмінь,
озиму пшеницю. Продуктивність цієї культури при використанні на другий
рік знижується на 37%. Для люцерни кращими покривними культурами є
кукурудза на зелений корм, гіршими ярі колосові та особливо озима
пшениця. За даними Чернівецької, Хмельницької дослідних станцій,
Чарторийського дослідного поля конюшину в польових сівозмінах слід
використовувати один рік на два укоси, а в східних районах підзони — на
один укіс.

Щодо травосумішок багаторічних бобових і злакових культур, то вони мають
деяку перевагу над чистими посівами бобових. У підзонах нестійкого та
недостатнього зволоження багаторічні трави використовують переважно на
один укіс і кращою покривною культурою є ячмінь, попередником якого є
кукурудза, а не цукрові буряки. З однорічних трав найбільш продуктивними
є вико-вівсяна та горохо-вівсяна сумішки. З пізніх однорічних кормових
культур найпродуктивнішою є кукурудаз або сумішки її з бобовими
культурами. Однорічні бобово-злакові сумішки та кукурудзу на зелений
корм розміщують в зайнятих парах або в одному полі з багаторічними
травами.

Проміжні посіви мають найсприятливіші умови для свого вирощування в
підзоні достатнього зволоження і відіграють велику роль в
господарському, агротехнічному та економічному плані. Післяукісні посіви
використовують частину вегетаційного періоду після збирання озимих та
однорічних травосумішок на зелений корм. Післяжнивні посіви в польових
сівозмінах розміщують після озимих на зерно та ячменю, якщо він не
використаний як покривна культура для багаторічних трав.

Проміжні посіви обов’язкова ланка кормових сівозмін та зеленого
конвейєра і особливо слід практикувати їх в ґрунтозахисних сівозмінах.
Виходячи з конкретного призначення одержуваної продукції в проміжних
посівах можна використовувати широкий набір культур. Універсальними і
найбільш поширеними є культури з родини капустяних — гірчиця біла,
редька олійна, ріпак озимий і ярий, або інші.

Література:

Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.

Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua

Похожие записи