Праці С. Рудницького І Ю. Липи в контексті європейської
політико-географічної Думки

Протягом ХІХ — ХХ століть предмет, методологія і напрямки
політико-географічних досліджень суттєво змінювались. Сучасний
російський політико-географ М.В. Калєдін на основі співвідношення
теоретичного і емпіричного рівнів знань виділяє три історичні парадигми
в політичній географії: 1) державно-описову, 2) анторопогеографічну, 3)
державно-геополітичну [1]. Така періодизація досить об’єктивно
відображає якісні зміни методологій і пріоритетів політико-географічного
аналізу.До цієї схеми варто лише додати, що деякі американські географи
(П.Джемс,Р.Платт, Д.Уітслі) проводили важливі політико-географічні
дослідження протягом 30-х, 40-х років в рамках регіональної парадигми [2
].

Державно-описова парадигма, на думку М.В.Калєдіна, домінувала до другої
половини ХІХ ст. Найбільш відомим представником того напрямку був
німецький вчений А.Бюшінг (1724-1793). Акцент у дослідженнях робився на
конкретному статистичному і порівняльному відображенні політичного життя
держав, що дозволило накопичити значний інформаційний матеріал. Поява
другого, антропогеографічного, напряму спричинена якісними змінами у
суспільній географії кінця ХІХ — початку ХХ ст. і зв’язана, перш за все,
з іменем німецького вченого Ф.Ратцеля (1844-1904), який узагальнив свої
наукові погляди у праці “Політична географія” (1897 р).
Політико-географічний аналіз у рамках антропогеографічної парадигми
грунтувався значною мірою на представленні визначального впливу
природного середовища на всі сфери суспільства. Тому у Ф.Ратцеля
політична географія — це обгрунтування розширення простору німецької
держави як об’єктивної потреби росту живого державного організму. Саме в
рамках цієї історичної парадигми і зявилися перші українські
політико-географічні праці Степана Рудницького.

Безпосереднім поштовхом до вивчення С.Рудницьким політико-географічної
проблематики була потреба в широкому ознайомленні світової громадськості
з ,,українською справою’’ та інформаційному забезпеченні процесів
державотворення. З цією метою у 1916 р. С.Рудницький видав у Відні
німецькою мовою працю “Україна з політико-географічного становища”, в
якій обгрунтував неминучість незалежності України з наукових позицій, з
урахуванням сукупності етнополітичних чинників. Подібне завдання
поставив учений і в праці під дещо публіцистичною назвою “Чому ми хочемо
самостійної України?” [3] , яка того ж року вийшла окремою брошурою. Ця
науково-просвітницька праця є, з одного боку, широким популярним
українознавчим викладом, а з іншого, — містить концептуальні положення
щодо обгрунтування деяких базових понять (нація, народ, українська
національна ідея, українська культура) та політико-географічних
принципів організації української держави.

С.Рудницький детально зупиняється на огляді українських історичних
регіонів, даючи етнодемографічну характеристику Підляшшя, Полісся,
Холмщини, Галичини, Угорської Русі, Буковини, Волині, Поділля,
Бессарабії, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини,
Катеринославщини, Таврії, Чорномор’я, Кубанщини, Слобожанщини. Він
вперше висунув ідею, яка зараз може вписуватись в поняття ,,українська
політична нація’’: ,,А правду сказавши, всі ці люди, що живуть на
Україні, — се українці. Наскільки вони говорять нашою мовою та держать
наші звичаї, ми їх їм не відбираємо і відбирати не будемо. На Україні
кожен житиме, як захоче, коби лиш держав закони, які настановить собі на
своїй землі український народ’’. З урахуванням природних, етнокультурних
і соціально-економічних чинників ,,українська земля творить виразну
географічну цілісність, самостійну і окремішну супроти сусідніх
земель’’. Розкриваючи розміри української етнічної території,
С.Рудницький аргументовано доводить, що ,,українська справа — се велика
справа, може найбільша з усіх європейських справ, її не можна зводити до
справ малих народів’’. І тому на кожному кроці слід пам’ятати, що ,,ми —
великий народ, наш край величезний, ми мусимо бути так високо поставлені
серед інших народів Європи, як нам після нашої чисельності й після
величини нашої країни належиться’’.

Праця С.Рудницького містить також аналіз геополітичних факторів
(розташування України щодо центрів політичної сили, шляхів сполучення;
природні багатства). Автор розкриває і своє бачення політичного ладу
України як демократичної республіки із сильним центральним урядом і
самоврядними громадами і землями (їх розміри не повинні перевищувати 10
тис.кв.км). Майбутня самостійна Україна, на думку автора, повинна
забезпечити релігійну толерантність, політичну, соціальну й економічну
рівність населення. Зокрема, він проголошує, що ,,головне
суспільно-політичне завдання самостійності України — наскільки можливо
вирівняти маєткові ріжниці між громадянами Української Держави і через
те звести до мінімуму або й цілком усунути клясову боротьбу в межах
України’’. Відсутність ,,економічного поневолення’’ автор розглядає як
важливий політико-географічний чинник, передумову внутрішньої єдності і
стабільного поступального розвитку суспільства.

Логічним продовженням політико-географічної тематики є праця
С.Рудницького “Українська справа зі становища політичної географії”, яка
вийшла друком у 1923 р. Автор дає коротку характеристику політичної
географії у тогочасному світі, визначає її місце серед
антропогеографічних наук і предмет дослідження : ,,як два елементи —
територія і населення — зростаються в один, більше чи менше одноцільний
організм — державу — це, і є головним питанням усієї політичної
географії’’. Учений продовжує розробляти поняття політико-географічного
положення і розкриває його особливості стосовно України в контексті
геополітичних відносин із сусідніми країнами. Автор характеризує
адміністративний поділ в складі суміжних держав, вказує на їх
географічні недоліки. Проте, у твердженні про необхідність відповідності
адміністративних і природних меж відбилась і обмеженість його
антропогеографічного підходу. Через усю працю С.Рудницького проходить
ідея пріоритетності національного принципу при формуванні держав нової
Європи, якого не сприймали багато європейських політиків: ,,Саме
національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХ
століття’’. Автор наголошує, наводячи багато фактів, на тимчасовості
багатонаціональних імперій, передбачає їх майбутній розпад. С.Рудницький
робить висновок, що лише ,,утворення української держави в етнографічних
границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам у
південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства і
для світової політики’’. Події 80-х, початку 90-х рр. нашого століття
переконливо засвідчили правильність висновків і прогнозів ученого. У
плані перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації
Центрально-Східної Європи С.Рудницький висунув ідею
Балтійсько-Понтійської федерації, насамперед як противаги російській
експансії і рівноваги щодо великих держав Західної Європи. На основі
моделювання географії майбутніх центрів світової сили автор робить
застереження західному світові про недопустимість включення України до
складу Російської імперії, яке могло би багатократно посилити російські
експансіоністські амбіції і стало б передумовою анексії Росією країн
Центральної Європи. На жаль, ці передбачення, які швидко збулися,
залишилися поза увагою західних політиків.

Розуміючи велике політико-географічне значення національної території,
С.Рудницький присвятив цьому питанню окрему працю “Огляд національної
території України”(1923), в якій синтезував попередні дослідження як
українських, так і зарубіжних авторів, розкриваючи межі і розміри
української етнічної території. Автор констатує, що українські політики
в ході національно-визвольних змагань не зуміли оцінити і використати
такий фактор, як великі розміри української етнічної території, легко
поступаючись на користь суміжних держав цілими регіонами.

z?`?uuuuuuuuuuuuuuuuuiuuuuuuuuu

аховані і залишаються актуальними й тепер потребують творчого
переосмислення.

Коли у 20-х рр. стало зрозуміло, що не вдасться реалізувати ідею
великої соборної України, а на якийсь час з’явилася ілюзія створення
галицької державності, С.Рудницький написав ряд статей, у яких
обгрунтував її політико-географічні основи (“Географічне становище
Галичини і її доля”, “Галичина та соборна Україна”, “Економічні основи
галицької державності” та ін.), розглядаючи галицьку державність як
проміжний етап і важливий плацдарм до створення держави на всій
українській етнічній території.

Прикладом аналізу конкретної політико-географічної проблеми є праця
С.Рудницького “Про давні і нові столиці України” (1922 р.).
Характеризуючи розміщення історичних столиць України, С.Рудницький
враховує сукупність усіх чинників (військових, політичних, економічних,
територіальних), розкриває недоліки столичного географічного положення
Києва, політичну заангажованість вибору Харкова як столиці, обгрунтовує
доцільність (на деякий час) столичного статусу для Катеринослава як
столиці соборної України і Станіслава як столиці Галицької української
держави, враховуючи їх відповідне центральне розташування і
транспортно-географічне положення.

Це лише окремі штрихи багатогранної політико-географічної спадщини
українського вченого, в якій міститься велика кількість оригінальних
ідей, доктрин і цікавих фактів. Інші аспекти політико-географічних
досліджень С.Рудницького аналізуються в працях І.Зінька [4] ,
І.Ровенчака [5], О.Шаблія [6], П.Штойка [7] .Безперечно, не всі ідеї
С.Рудницького залишаються актуальними в наш час, як з огляду на динамізм
суспільного розвитку, так з огляду на відчутний природно-географічний
детермінізм сповідуваної ним антропогеографічної парадигми. Це
стосується також гіперболізації значення антропологічних елементів в
етно- і націогенезі.

Третій, державно-політичний (геополітичний), напрям в розвитку
політичної географії генетично зв’язаний із потребами наукового
обгрунтування важливих державно-політичних трансформацій першої третини
ХХ ст. Цей напрям, представлений такими іменами як Р.Чеплен (1864-1922),
К.Гаусгофер (1869-1946), Г.Маккіндер (1861-1947), відзначається надто
високим ступенем узагальнення, недооцінкою цілого ряду чинників
(етнонаціонального, економічного), гіперболізацією впливу інших. Звідси
— помітний суб’єктивізм, і навіть елементи ірраціональності.
Геополітичні доктрини поєднували ідеологію і навіть міфологію, проте
виявляли і деякі об’єктивні закономірності взаємовідносин держав в
географічному середовищі. Це стосується, насамперед, моделі англійського
вченого і політика Г.Маккіндера , який на основі аналізу
історико-культурних відмінностей, виявив особливу і відмінну роль різних
регіонів Землі. Згідно з його поглядами, особливо велика роль у долі
світу залежить від серцевини суходолу (хартленду), основу якого
складають внутрішні райони Євразії. “Хартленд” оточують внутрішній пояс
узбережжя та пояс зовнішніх островів. Тому вся енергія британської
політики, на думку Г.Маккіндера, повинна бути спрямована на контроль за
серцевиною Землі, який давав би можливість контролювати весь світ. А
ключем до контролю над світовим “хартлендом”, за Г.Маккіндером, є Східна
Європа. Ця концепція справила і продовжує справляти дуже сильний вплив
на світове регіональне політичне мислення і навіть на політичну
практику, а геополітичне протиставлення “теллурократії” (цивілізацій
суходолу) і “талласократії” (цивілізацій, що сформувались на морській
могутності) стало парадигмою багатьох досліджень, набуваючи інколи
містичних форм. Її намагалися і намагаються й зараз препарувати і
використати в своїх інтересах різні геополітичні школи, в тому числі і
російська — безпосередньо в ідеології євразійства (яскравий
представник-географ українського походження П. Савицький (1895-1968),
ставлячи завданням утвердити вплив Росії — Євразії над Середньою
Європою, а потім над атлантичним світом). Геополітична ідеологія
євразійства, починаючи від 20-х років, поступово стає домінуючою в
російській політиці, відтісняючи навіть ідеологію панславізму
(використовуючи при цьому і окремі її елементи).

З німецькоцентричних позицій та інтересів окремі положення концепції
Г.Маккіндера використав німецький вчений К.Гаусгофер для обгрунтування
німецького домінування в Європі. К.Гаусгофер поділив політичну карту
світу на великі субмеридіональні зони
(пан-Америка,Євро-Африка,пан-Росія, пан-Японія) з виділенням серцевинних
держав. У політичному просторі пан-Європи, до якого крім власне Європи
була віднесена і Африка, на думку К.Гаусгофера, такою державою є
Німеччина. Безпосередня участь К.Гаусгофера в розробці планів експансії
нацистської Німеччини стала причиною засудження у післявоєнний період
геополітики як реакційного напряму. Проте, геополітичні підходи
продовжували реально застосовуватись у світовій політиці і
відобразились, зокрема, у створенні військових блоків: “Варшавського
договору”, НАТО, СЕАТО, СЕНТО та ін.

Позитивні сторони геополітичної парадигми (активність,
цілеспрямованість у практичному застосуванні) в українській
суспільно-політичній думці реалізував Юрій Липа (1900-1944),
запропонувавши ряд геополітичних доктрин, які активно утверджували місце
України в політичному просторі. В оригінальних дослідженнях “Українська
раса” (1937 р.), “Призначення України” (1938 р.) Ю.Липа зробив всебічний
генетичний і просторовий аналіз української ідентичності (раса в його
розумінні — ментальна, духовна цілісність і самобутність). Розкриваючи
стан українства з огляду на його політичну та етнічну історію,
антропогеографічний тип, характер, ідеологію, Ю.Липа акцентує увагу на
тих підставах, які могли б посилити його енергію, збільшити “відпорну”
силу і безпеку українства щодо чужих політичних, культурних та
ідеологічних впливів і в цілому — його творчий потенціал. Це, перш за
все, етнокультурна (“расова”) і релігійна солідарність, національна
воля, критичне ставлення до чужих доктрин і цінностей, розумна
геополітика, в центрі якої природна вісь Північ- Південь. Ю.Липа,
зокрема, зазначає: “Визначення напрямної на схід чи захід — це,
передусім, нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня.
Духовности, що зросла над південними морями й вододілами і
розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром,
Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель
подих півдня” [9, с.123]. Дальшим обгрунтуванням цих ідей стала праця
“Чорноморська доктрина” (Варшава, 1940). На думку автора, країни
Чорноморського басейну мають спільні інтереси, а сам регіон творить
певну цілісність і має величезні потенційні можливості. І саме сильна і
незалежна Україна, історія якої нерозривно пов’язана з Чорномор’ям,
покликана вдихнути нове життя у цей регіон, ставши його лідером, і разом
з іншими країнами регіону створити сильну політичну одиницю. Деякі
аспекти цієї доктрини, творчо переосмислені, можуть мати прикладне
значення і в наш час.

Завершує геополітичний цикл Ю.Липи праця “Розподіл Росії” (1941 р.).
Поєднуючи генетичний аналіз Росії — СРСР із висвітленням регіональних
відмінностей національного складу, культури, сільського господарства,
ментальності, автор розкриває штучність цього державного утворення, його
внутрішню слабкість, величезні міжобласні відмінності і наростання
антагонізму у відношенні Центр- Окраїни. Ю.Липа геніально передбачив не
лише розпад СРСР і самостійність національних регіонів, але й формування
обласного патріотизму, “відрубності” у Сибіру. Лейтмотивом всієї праці є
заклик до готовності українства організаційно оформити свою державність.
“Єсть закономірність потужня і величня, що змушує Північ і Південь піти
власними дорогами” [10, с .9].

Праці Ю.Липи, звичайно, не позбавлені і деяких хиб. В дусі свого часу,
як і С.Рудницький, він перебільшував значення антропологічних чинників в
соціально-політичних процесах, унікальність українських
культурно-історичних традицій. Його трактування давньої історії України
не позбавлене міфологізації. Проте найсуттєвішим є те, що геополітичні
концепції Ю.Липи — це моделі активного включення України в європейські
територіально-політичні процеси, які орієнтували українство не на
пристосування до існуючих, а на творення нових геополітичних реалій,
утвердження України як суб’єкта світових міжнародних відносин.

Література:

1.Американская география: современное состояние и перспективы. — М.-
1957.

2.Джеймс П., Мартин Дж. Все возможные миры. История географических идей.
Москва.- 1988. — С. 295-298

3.Зінько І.З. Вплив праць академіка Степана Рудницького на розвиток
геополітики. // Академік Степан Рудницький — основоположник української
географічної науки: Збірник наукових праць. Львів.- 1994. — С. 57-64.

4.Каледин М. Политическая география: истоки, проблемы, принципы научной
концепции.- СПб.- 1996.

5.Липа Ю. Призначення України. (За виданням 1953р.). — Львів. — 1992. —
С. 235.

6.Липа Ю. Розподіл Росії. (За виданням 1954 р.). — Львів. — 1995. — С.
9.

7.Ровенчак І.І. Політико-географічні концепції академіка Степана
Рудницького // Академік Степан Рудницький — основоположник української
географічної науки: Збірник наукових праць. — Львів, 1994. — С. 50-57.

8.Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України / Упорядк., передмова
О.Шаблія. — Львів.- 1994.- 414 с.

9.Шаблій О.І. Геополітичні доктрини // Соціально-економічна географія
України. Навчальний посібник. Львів.- 1994.

10.Штойко П.І. Степан Рудницький. Визначні діячі НТШ. Львів.- 1997.

Похожие записи