Реферат на тему:

Політична географія України як наукова дисципліна

План

1. Політична географія України як наука.

2. Об’єкт, предмет політичної географії України, її зв’язок з іншими
науками.

3. Методи політико-географічних досліджень.

4. Політична географі і геополітика.

5. Географічні відмінності суспільно-політичного життя в Україні в
XVI-XIX ст.

6. Політико-географічні погляди українських науковців і політичних
діячів середини XIX – поч. XX ст.

7. Політико-географічна спадщина С. Рудницького, В. Кубійовича, М.
Грушевського, Ю. Липи.

– 1–

Формування політичної системи України супроводжується процесами
трансформації і становлення, потребує різнопланових її досліджень саме
політико-географічний напрямок дає змогу просторово локалізувати
зовнішні переваги і загрози, виявити регіональні пропорції і
диспропорції організації політичної сфери держави, визначити вектор
розвитку політичних процесів.

Ще на початку ХХ ст. С. Рудницький, що визначив місце політичної
географії в системі географічних наук і заклав основи національної
політичної географії, відмітив, що “функціонування держави завжди
залежало від її місця в системі світових територіально-політичних
відношень та регіонального розподілу внутрішньополітичних сил”, цим
самим зумовлюючи актуальність просторового аналізу політичних процесів.
А ще до нього в своїх працях Кіргофф, Ратцель довели, що не держава сама
по собі, а її взаємини є цариною політико-географічних досліджень, і що
саме держава є головним питанням політичної географії.

У відповідності з еволюцією географічної науки та динамічною парадигмою
в географії, змінювалась дефініція “політична географія”. Так, С.
Рудницький у 1923р. у праці “Українська справа зі становища політичної
географії” визначив політичну географію як науку, “що займається
дослідженням і взаєминами поміж державним життям людства та землею”.

Аналізуючи теоретичні основи сучасної української суспільної географії
М.Д. Пістун дає наступне тлумачення дефініції: “політична географія
вивчає просторову організацію політичного життя суспільства і
територіальні поєднання політичних сил (систему) політичних,
адміністративних кордонів, меж виборчих округів, центри політичного
керування і зв’язки між ними).

Притримуючись марксисткою гіперболізації економічних відносин подає своє
визначення А.П. Голіков, що визначає політичну географію як гілку
економічної та соціальної географії, що вивчає просторову організацію
політичного життя суспільства і територіальне поєднання політичних сил у
їхній зумовленості специфічними поєднаннями різноманітних
соціально-політичних факторів.

Американські вчені визначають політичну географію як вивчення взаємодії
географічного простору і політичного режиму.

Визначальну роль у визначенні політичної географії М.С. Дністрянський
відводить державі, як основній політичній одиниці. Політична географія –
це географічна наука про просторову організацію держав і міждержавних
об’єднань, розміщення і взаємовідношення політичних сил, територіальні
форми політичних процесів і явищ.

– 2 –

Як і кожній науці, політичній географії притаманні власні об’єкт та
предмет досліджень. Щоправда, тут є свої відмінності у поглядах різних
вчених.

В середині ХХ ст. американський вчений Р. Хартшон визначив предметом
політичної географії “вивчення просторових подібностей та відмінностей
між явищами політичного характеру як органічної частини загального
комплексу просторових поєднань і відмінностей, яке потребує вивчення їх
взаємозв’язків з іншими просторовими особливостями:
фізико-географічними, біологічними, культурними”.

До цього ще слід додати, що предметом політичної географії є також
питання динаміки територіальної організації політичної сфери.

Стосовно об’єкту політичної географії, то загалом М.Д. Пістун вдало
відмічає, що ним є система політичних відношень у світі, окремих
країнах, регіонах, місцевостях. Тобто, об’єктом є держави і міждержавні
організації, політичні сили, процеси і явища.

До політичних об’єктів відносяться не лише конкретні державні і
громадські інституції (державні структури, органи місцевого
самоврядування, громадського-поличні організації і рухи), а й деякі
абстрактні поняття (державна територія, політико-адміністративний
устрій), а також інші суспільні об’єкти, що прямо чи опосередковано
стосуються політичних відносин (нація, релігія тощо). Політичні об’єкти
відрізняються структурою і різним ступенем складності, функціональним
призначенням та набором властивостей. Географічне функціонування і
розвиток політико-географічних об’єктів здійснюється через
територіально-політичні процеси, типу формування ядер та периферії
суспільного життя, процеси територіально-політичної консолідації чи
навпаки – регіонального відчуження.

О.І. Шаблій узагальнив ці твердження, визначивши фундаментальним
об’єктом політичної географії політичну сферу суспільства.

Основною складовою всіх згаданих тверджень виступає термін “політика”,
що з грецької перекладається як “державна справа” або “державна
діяльність”. Таким чином можна говорити про системний характер
політичної діяльності, що здійснюється у певному середовищі. Сюди слід
включити політичну культуру населення, держави чи регіону, політичну
свідомість, політичні традиції і цінності, наявність чи відсутність
розвинених політичних інститутів (багатопартійність) тощо. Ця діяльність
не може здійснюватись без політичної інфраструктури, тобто системи
закладів і засобів реалізації політики, якими є держава, в т.ч. “силові”
органи влади, засоби масової інформації і політичного впливу на
політичну поведінку і мислення населення. Політика включає і механізм її
розвитку та функціонування.

Предметом політичної географії можна визначити геопросторову
(територіальну) організацію політичної сфери суспільства.

Про актуальність політичної географії України сьогодні говорити не варто
багато. В час, коли Україна активно шукає, бореться за свою нішу в
геополітичному просторі, це ніби само собою розуміється.

До актуальних проблем політичної географії належать:

1) Порівняльний аналіз особливостей функціонування і формування країн
різних регіонів.

2) Політико-географічне положення країни, ї районів і центрів, включно з
характером сусідства, проблемою виходу до моря і використанням
міжнародних транспортних шляхів.

3) Класифікація міжнародних кордонів, особливо за сукупністю ознак
(конфігурація, походження, історія, функції.

4) Вплив кордонів на господарську і політичну сферу прикордонних
особливостей.

5) Динаміка і політична роль політико-адміністративних територіальних
систем, тобто ієрархічно організованої сукупності одиниць політико- і
адміністративно-територіального поділу.

6) Взаємозв’язок етнічних відносин і конфліктів політичної географії.

7) Динаміка прямих і зворотних зв’язків між політичною,
соціально-економічною і фізичною географією.

– 3 –

Якщо для інших наук можна досить чітко і однозначно вказати ту
парадигму, що визначає її розвиток, то для політичної географії
характерний свій підхід. Політико-географічні дослідження держави, яка є
поєднанням складових об’єктів і структур, потребує плюралізму
методологічних підходів. Ми вже згадували три принципові моменти,
підходи, на яких розвивалась політична географія в минулому. Сьогодні до
них ще слід додати генетичний та структурно-функціональний.

Сутність генетичного підходу в політико-географічних дослідженнях
полягає в детальному відстежу ванні процесів зародження і розвитку
деякої проблеми з метою з’ясування загальних тенденцій її динаміки. В
принципі цей підхід сповідували Ф. Ратцель та С. Рудницький, які
говорили про причинний характер того становища, яке склалось.

Структурно-функціональний підхід полягає у визначенні внутрішньої
організації політико-географічної одиниці і внутрішніх функціональних
зв’язків, що дає змогу визначити її стан і перспективи дальшого
розвитку. Значну перевагу, навіть можна сказати, абсолютизацію цього
підходу надають на Заході і активно він підтримувався ще П. Хагістом і
Д. Харвей.

Загалом же абсолютизація якоїсь парадигми несе в собі небезпеку
спрощення і певного обмеження в пізнанні. Тому протиставлення якогось з
підходів іншому з метою його критики є природнім. Сутність певного
політико-географічного явища якраз найліпше відображає застосування
кількох різних показників, формуючи цілісні знання і цілісний світогляд.

Потреба пізнати генетичні основи сукупності територіально-історичних
процесів і явищ зумовлює необхідність формування історичної політичної
географії як цілісної наукової дисципліни, яка покликана не лише
проілюструвати історичні територіально-політичні зміни на певній
території, а й виявити історичні цикли та закономірності у розвитку
певних об’єктів.

Вищезгадані підходи ще слід доповнити так званою просторовою парадигмою,
формування основ якої пов’язано з іменами Ф. Шефера, У. Бунге А. Льоша.
Її сутність – намагатися знайти просторові закономірності структури
географічних явищ абстрагуючись від їхнього географічного положення. Цей
підхід можна критикувати за ігнорування конкретних компонентів природи,
географічних об’єктів.

Аналізуючи основні парадигми, що склались в політичній географії і
враховуючи структурні особливості територіально-політичної системи
держави, М.Д. Пістун визначив послідовність застосування методологічних
підходів аналізу територіально-політичної системи України з дотриманням
принципу системності, територіальності, комплексності і пропорційності,
принципу картографування, принципу перспективності.

На першому етапі обґрунтовуються концептуальні засади функціонування
територіально-політичних структур, окреслюється і конкретизується
понятійно-термінологічний апарат. Пріоритет тут мають загальнонаукові
логічні методи (аналіз, синтез) та літературний метод.

В ході другого етапу проводиться історико-генетичний аналіз трендів і
тенденцій історичного розвитку складових політичного простору держави,
виявлення слідів інерції минулого в сучасній територіально-політичній
системі. В значній мірі цей етап перегукується з історичною географією,
використовуючи методи історико-географічних зрізів, синхронного і
діахронного аналізу. З статистичних методів важливе місце відводиться
аналізу рядів динаміки (динаміка людності, динаміка етнонаціональних
спільнот).

В основі третього етапу лежить структурно-функціональний аналіз
політичного простору, що передбачає кількісну оцінку параметрів
досліджуваних об’єктів і процесів, співвідношення між ними та вивчення
особливостей їхнього поширення з застосуванням картографічного методу і
методу районування. Кількісна оцінка передбачає застосування цілої низки
статистичних методів6 табличного, графічного, індексів, середніх
величин, рядів динаміки. Також прослідковуються регіональні пропорції та
диспропорції у розміщенні політичних об’єктів та територіальні зв’язки
між ними. Методика досліджень політичного простору держави в рамках
структурно-функціонального підходу підпорядковується стратегічній меті –
з’ясувати вектор рівнодійності політичних сил, виявити і попередити
можливі регіональні конфлікти.

На четвертому етапі обґрунтовуються перспективні моделі розвитку на
основі регіональної політики. Прогнозування поведінки великих
територіальних політичних груп стає можливим завдяки аналізу
реґіонально-ментальних відмінностей у суспільстві. Реалізація цього
аналізу передбачає оцінювання політичних настроїв, поглядів і мотивів
поведінки населення різних регіонів і потребує використання матеріалів
соціологічного опитування та анкетування.

Політико-географічний аспект має багато чинників і явищ суспільного
життя, що і зумовило широкий спектр емпіричних джерел політичної
географії. Тому М. Дністрянський виділив в політико-географічній
інформації такі групи:

а) державно-правові акти, офіційна інформація державних органів і їхніх
пресових агентів;

б) міжнародні правові документи, міждержавні угоди;

в) офіційна державна статистика;

г) матеріали соціологічного опитування та анкетування;

д) картографічні та довідкові матеріали.

– 4 –

Ще з початку ХХ ст. точилась суперечність в такому принциповому для
політичної географії питанні, як співвідношення між політичною
географією та геополітикою. Одні науковці сходяться на тому, що відміна
полягає лише в просторовому аспекті, інші – що геополітика є
концептуальною основою політичної географії. Багато що тут залежить від
тощо, що саме лежить в основі і розумінні одного і іншого напрямку.

Якщо основним критерієм політичної географії є об’єктивність в
політико-географічних дослідженнях, то геополітика часто виступає в ролі
ідеології, виходячи з інтересів окремих політичних одиниць чи груп.

Якщо розглядати геополітику під таким кутом, то можна визначити її
об’єкт і предмет.

Об’єктом пізнання геополітики є геополітичний простір, який являє собою
протяжність і глибину політичної діяльності. Як об’єкт дослідження
виступають держави, геостратегічні райони, геополітичні регіони, блоки
держав, геополітичні союзники, наддержави, центри сили, геополітичні
лінії. Провідним об’єктом дослідження все ж виступає держава, як базовий
інститут політичної системи і політичної організації суспільства в
цілому та здійснення політичної влади домінуючої частини населення у
соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності
і безпеки, задоволення загально-соціальних потреб.

Предметом дослідження геополітики виступають закономірності організації
і розвитку простору, масштаби якого значною мірою визначають політичну,
економічну, загальнокультурну долю відповідних народів і держав. Простір
досліджується з позиції його місцезнаходження в системі географічних та
інших координат, впливу на соціальні умови. Це викликано тим, що
природні і штучні компоненти простору здійснюють значний вплив на людей.
Конкретні просторові фактори прискорюють або навпаки, сповільнюють
розвиток цілих народів, впливають, а часто і визначають шляхи і форми
цього розвитку – економічного, соціального, загальнокультурного. Предмет
дослідження геополітики постійно змінюється, втягуючи у своє коло нові
проблеми розвитку природи і суспільства.

До предмету вивчення геополітики відноситься також динаміка відносин між
державами, народами, визначення місця країни або групи країн у світових
відносинах і світовій політиці.

Концепція Сам. Ґантінґтона викладена автором у книзі “Зіткнення
цивілізацій: новий образ світового устрою” (1996). Головні постулати
цієї концепції. Людство вступило в нову фазу свого розвитку і
самоусвідомлення, де головним є не західні цінності (громадянське
суспільство, лібералізм, масова культура), а консерватизм, націоналізм.
На противагу західній цивілізації з невпинною тенденцією до
глобалізації, формуються дві потужні цивілізаційні системи: азіатська і
мусульманська. Сам. Ґантінґтон не зараховує велику частину Євразії ні до
одної з систем (сюди входить і Україна), називаючи її візантійською, де
визначальними є два чинники: релігійний і етноментальний. В цьому
контексті Україна опинилась на стику вже трьох цивілізацій: Західної,
Мусульманської, Візантійської.

Французький політолог Ален Безансон у книзі “Кордони Європи на сході і
російське питання” вважає, що Україна знаходиться на такав.
“візантійській дузі”, в епіцентрі протистояння цивілізацій Заходу та
православного Сходу. Тому Україна має виробити геостратегію свого
межового положення. Головні принципи української геостратегії в цьому
плані можна сформулювати так.

Концепція Зб. Бжезинського викладена у його книзі “Велика шахівниця:
головні цілі американської політики”, вводячи шахові терміни, він
розглядає Євразійський континент як головне поле дій. Ним виділено п’ять
геостратегічних гравців – країн, що мають спроможність і національну
волю застосувати силу чи вплив поза своїми кордонами: Франція,
Німеччина, Росія, Китай, Індія і змінити існуючий стан справ. Також
виділяється п’ять геостратегічних осей – країн, що важливі своїм
розташуванням (Україна, Азербайджан, Пд.. Корея, Туреччина,
Індія).ключовим моментом тут є недопустимість входження України в коло
геополітичних інтересів Росії.

Концепція Ол. Дугіна викладена в “Основах геополітики. Геополітичне
майбутнє Росії” (1997). Її головні положення:

1) Росія є і залишатиметься імперією, інтереси якої є протилежними
інтересам держав Атлантики.

2) Основна стратегічна мета Росії – це утвердження свого впливу на
всьому Євразійському континенті.

3) Ієрархічна побудова імперії: геостратегічні центри, що
підпорядковуються Москві, – це Німеччина та Японія.

4) Для підриву кожної з країн необхідно їх розчленувати.

Звернемось до ще одного близького до геополітичних концепцій поняття, –
геополітична доктрина.

Доктрина – це політичне, наукове, філософське, воєнне чи інше вчення.
Геополітична доктрина – вчення та система пануючих поглядів і керівних
принципів щодо місця держави у її політико-географічному положенні
стосовно найближчого і віддаленого оточення і навіть у глобальному
масштабі.

У геополітичних доктринах надзвичайно важливими є питання про
зовнішньополітичні пріоритети та орієнтації, що їх дотримуються у своїй
політиці різні політичні та наукові сили. Можна спробувати узагальнити
основні з них:

Промосковська – доктрина, яка відносно Російської імперії, чи відносно
Радянської Росії, була проімперською і вірнопідданською. У кращому
випадку вона передбачала автономію чи федеративну частину. Та навіть М.
Грушевський до IV універсалу Центральної Ради не наполягав на
самостійності і тільки згодом змінив свою думку. Особливо р’яно її
підтримували українські керівники (про трансформацію поглядів детальніше
поговоримо пізніше.

Західна – у своїй орієнтації спирається на західноєвропейські держави,
але так як не було чіткого єдиного західного центру притягання. Ще
Данило Галицький (ХІІІ ст.) орієнтувався на західні католицькі країни,
зокрема РИМ, щоб з їх допомогою зупинити татаро-монгольську експансію на
християнський світ. Але успіху ця орієнтація не принесла..

Найвлучніше цю доктрину висловив Дм. Донців: “Геть від Москви!”, а Мик.
Хвильовий – “Психологічна орієнтація на Європу”.

Панславізм – за цією доктриною слов’янські держави мають бути об’єднані
під началом Росії, але з столицею в Константинополі. Цю ідею висловив
Данилевський у своїй “книзі “Росія та Європа” (1888). Безумовно, що за
роки ця доктрина дещо трансформувалась, і тому сьогодні активно
пропагується ідея “федерації слов’янських народів” – росіян, українців,
білорусів. В останні роки цю ідею активно підтримували Мих. Горбачов,
Ол. Солженіцин, Д. Лихачов. В Україні сьогодні цю ідею активно пропагує
політичне об’єднання “зУБР!”, з д. Чародєєвим на чолі.

Євразійська – основну роль у відповідності з своїм геополітичним
положенням відіграє Росія, а це передбачає модель “периферія –центр”.
Тому “центр” – Росія, у сумі з Китаєм, країнами мусульманського простору
та країнами пострадянського простору, має протистояти “атлантичного
трикутника” – США, Канада. Великобританія. Підґрунтя для цієї доктрини
підготували в 20-х рр. ХХ ст. М. Шахматов, В. Ільїн, Н. Трубецький.

В цій доктрині Україна має відштовхуватись, а правильніше – враховувати
своє геостратегічне положення і налагоджувати зв’язок по осі Берлін –
Будапешт – Відень – Київ – Стамбул – Токіо.

Правозахисна – доктрина, що використовує принцип захисту прав людини в
різних країнах. Вона симетрично відображає американську політику
неоглобалізму і захисту прав людини.

Ця доктрина допускає втручання Росії у внутрішні справи суверенних
держав. Її в різні роки активно підтримували Антон Денікін, Федір
Тютчев, Юр. Лужков, В. Жириновський.

Польські геополітичні доктрини в значній мірі також зачіпають інтереси
України. Вона мала своє відображення в трьох таких її складових:

1) Імперіалізм – “від моря до моря” та “вогнем мечем” М. Кромер говорив
про значну частину Правобережної України як про польську територію.

2) Католицизм у тій формі, що його насаджували поляки, був буфером для
зупинки ісламу, мусульманства.

3) Оригінальний расизм не заперечував вищість польської нації (“пан і
холоп”).

Щодо сучасної геополітичної концепції України то вона базується на ст..
18 Конституції України, за якою “Зовнішньоекономічна діяльність України
спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права”.

– 5 –

Політико-географічне мислення в Україні (в широкому розумінні цього
поняття) пройшло складну еволюцію. Інформація про держави, державні
кордони, політико-адміністративний устрій, етно-політичні проблеми аж до
початку XX ст. не була систематизованою, не становила окремого розділу,
а органічно поєднувалась з іншою країнознавчою інформацією.

Універсальними пам’ятками літератури, історії, а загалом і краєзнавства,
були літописи періоду Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Так,
у літописі «Повість минулих літ» описано територію держави, поділ на
племена, розкрито династичні відносини васалітету-сюзеренітету, що були
основою політичної системи того часу. Подібна важлива інформація
державно-описового характеру міститься у Галицько-волинському літописі.
Загалом вона відображала погляди про єдність Русі та її місце в
тодішньому політичному світі.

Уривкові відомості про територіальні відмінності соціально-політичного
життя на українських землях можна також знайти в описах давніх античних,
а пізніше західних і східних мандрівників і хроністів (Геродота,
Страбона, Птоломея, Аль-Массуда, 3 Гербер-Штейна), більш систематизовані
— в працях Г.Боплана (1600-1673).

Нове політичне мислення позначилось і на важливих політичних документах
того часу, зокрема, «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом
Запорізьким з народом Руським…», статтях Б.Хмельницького, Гадяцькому
трактаті. Останній вже досить чітко виписував новий статус України як
автономного князівства Руського в Речі Посполитій трьох народів –
польського, литовського, руського. Територія автономії обмежувалася лише
трьома воєводствами – Київським, Чернігівським, Брацлавським, зате ширші
права передбачались для українського населення в інших етнічно
українських воєводствах.

Важливим етапом формування української політико-правові думки стала
Конституція Пилипа Орлика, відзначивши основні демократичні принципи
політичної організації незалежної козацької України. Проте у
політико-географічному аспекті цей документ мав суттєві недоліки
нерозуміння єдності всіх українських земель, обмеження території
майбутньої незалежної української держави кордонами трьох воєводств, яку
тимчасово визначив ще польський король під час національно-визвольної
війни під проводом Б Хмельницького.

Незважаючи на ліквідацію останніх залишків козацької автономії
наприкінці XVIII ст., ідея української державності ще довгий час
зберігалася у середовищі козацької старшини та її нащадків, про що
свідчить, зокрема, діяльність В.Капніста, В. Полетики та інших державних
і громадських діячів того часу.

– 6 –

Якісно новими були політико-географічні аспекти ідеології
Кирило-Мефодіївського товариства, що виникло наприкінці 1845 – на
початку 1846 років, ядром якого були такі відомі представники
української творчої і наукової інтелігенції, як Микола Костомаров,
Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. У статуті
Кирило-Мефодіївського товариства було визначено його політичний ідеал —
слов’янську федерацію, однією з чільних республік якої повинна стати
Україна.

Програмовим документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського
народу” (автор – М. Костомаров). Крім історичного огляду тут подано
сусідські відносини України з Польщею, Росією.

В умовах 60-70-х років XIX ст. політична ідеологія української
інтелігенції, об’єднаної у «громади», стала поміркованою. У цей час було
висунуто лише ідею автономії України в складі федеративної Росії. Саме
на такій платформі стояв і відомий український громадсько-політичний
діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який став лідером не лише
наддніпрянської, але й галицької передової інтелігенції, роблячи також
спроби до порозуміння із закарпатською українською інтелігенцією. Саме в
цілеспрямованій праці по зближенню двох гілок українського народу
(західної і центрально-східної) і полягає найбільше політико-географічне
значення діяльності М.Драгоманова. Йому належить пріоритет у розумінні
деяких інших українських політико-географічних проблем, зокрема,
проблеми організації територіального політико-адміністративного устрою
на українських землях. У «Проекті основного статуту українського
товариства «Вільна Спілка», яке, за задумом М Драгоманова, повинно було
стати провідником «політичного, економічного і культурного звільнення
українського народу», вказано на всі історичні регіони, де проживають
українці, але визначено план дій української громадськості лише в межах
підросійської України. Разом з тим, вперше висувається ідея спільних дій
українців та інших національних груп на території України на засадах
політичної свободи. М.Драгоманов, детально описуючи перспективи
громадського самоврядування, висунув, зокрема, пропозицію вдосконалити
адміністративний поділ з урахуванням етнічних особливостей тодішньої
Росії. Добре орієнтуючись у географії українських етнічних земель, він
розумів також велике значення освоєння українцями Причорномор’я,
необхідного для зміцнення українських геополітичних позицій у цьому
регіоні, адже «без північних берегів Чорного моря Україна не можлива як
культурний край».

Одним з найяскравіших творів тогочасної політичної думки є праця В.
Подолинського “Голос Перестороги” (1846), в якій було охарактеризовано
україно-польську, україно-австрійську, україно-московську,
самостійницьку концепції існування українства. Відкинувши три попередні,
В. Подолинський зосередився на самостійницькій концепції, для якої
необхідно об’єднати українців на всіх землях. Ця думка була серйозним
проривом вперед.

Важливим етапом у формуванні української політичної думки загалом і
політико-географічного мислення зокрема стало утворення українських
політичних партій наприкінці XIX — на початку XX століть, у програмах
яких відображено нове бачення політико-географічних реалій і перспектив.
Слід насамперед виділити утворення в 1890 р на західноукраїнських землях
Русько-Української радикальної партії (соціал-демократичною типу), яка
на своєму першому з’їзді (1895) проголосила ідею самостійності України.
Поширенню цієї ідеї потужний імпульс дала праця Ю.Бачинського «Україна
irredenta» (1895), в якій ідея соборності і політичної незалежності
України була обґрунтована з соціалістичних позицій. Він вважав створення
держави не самоціллю, а необхідною умовою її економічного та культурного
розвитку. Тому держава має мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел,
здійснювати внутрішню і зовнішню політику. Ідея державної незалежності
України стала програмою-максимум утвореної у 1899 р.
націонал-демократичної партії, лідерами якої стали такі відомі
громадсько-політичні діячі, як І.Франко, Ю.Романчук, Ю.Охримович та ін.,
водночас самостійність України націонал-демократи обґрунтували вже з
позицій національної ідеї. І радикальна, і націонал-демократична партії
розуміли органічну єдність галицьких, буковинських, закарпатських і
наддніпрянських українців і розглядали Україну як єдину політичну
одиницю.

Подальша активізація української політичної думки пов’язана з початком
Першої світової війни, коли особливо гостро постало питання майбутнього
територіально-політичного переустрою Європи. Саме у цей період політична
географія, завдяки науковій праці С.Рудницького, була обґрунтована як
окрема наукова дисципліна.

— 7 —

Безпосереднім поштовхом до вивчення С Рудницьким політико-географічної
проблематики була потреба в широкому ознайомленні світової громадськості
з „українською справою».

З цією метою у 1916 р С Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю
«Україна з політико-географічного становища», в якій показав неминучість
незалежності України з наукових позицій, з урахуванням сукупності
етнополітичних чинників. Подібне завдання поставив учений і в праці під
дещо публіцистичною назвою «Чому ми хочемо самостійної України?», яка
того ж року вийшла окремою брошурою. Ця науково-просвітницька праця є, з
одного боку, широким популярним українознавчим викладом, а з іншого, —
містить концептуальні положення щодо обґрунтування деяких базових понять
(нація, народ, українська національна ідея, українська культура) та
політико-географічних принципів організації української держави. У
фактологічному плані С.Рудницький детально зупиняється на огляді
українських історичних реґіонів, характеризуючи етнодемографічно
Підляшшя, Полісся, Холмщину, Галичину, Угорську Русь, Буковину, Волинь,
Поділля, Бесарабію, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину,
Катеринославщину, Таврію, Чорномор’я, Кубанщину, Слобожанщину. Він
вперше висунув ідею, яка нині органічно вписується в поняття „українська
політична нація”: „А правду сказавши, всі ці люди, що живуть на Україні,
– се українці. Наскільки вони говорять нашою мовою та держать наші
звичаї, ми їх їм не відбираємо і відбирати не будемо. На Україні кожен
житиме, як захоче, коби лиш держав закони, які настановить собі на своїй
землі український народ”. Враховуючи природні, етнокультурні і
соціально-економічні чинники ,,…українська земля творить виразну
географічну цілісність, самостійну і окремішну супроти сусідніх земель”.
Описуючи розміри української етнічної території, С.Рудницький
аргументовано доводить, що ,, ..українська справа – се велика справа,
може найбільша з усіх європейських справ». І тому на кожному кроці слід
пам’ятати, що ,,…ми – великий народ, наш край величезний, ми мусимо
бути так високо поставлені серед інших народів Європи, як нам після
нашої чисельності й після величини нашої країни належиться”. Праця
С.Рудницького містить також аналіз геополітичних факторів (розташування
України щодо центрів політичної сили, шляхів сполучення; природні
багатства). Автор розкриває і своє бачення політичного ладу України як
демократичної республіки з сильним центральним урядом і самоврядними
громадами і землями (їхні розміри не повинні перевищувати 10 тис км2).
Майбутня самостійна Україна, на думку автора, повинна забезпечити
релігійну толерантність, політичну, соціальну й економічну рівність
населення. Зокрема, він проголошує, що ,,… головне суспільно-політичне
завдання самостійної України – наскільки можливо вирівняти маєткові
різниці між громадянами Української Держави і через те звести до
мінімуму або й цілком усунути клясову боротьбу в межах України”.
Відсутність ,,економічного поневолення” автор розглядає як важливий
політико-географічний чинник, передумову внутрішньої єдності і
стабільного поступального розвитку суспільства.

У плані пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації
Центрально-Східної Європи С. Рудницький висунув ідею
Балтійсько-Понтійської федерації, насамперед як противаги російській
експансії і рівноваги щодо великих держав Західної Європи. Моделюючи
географію майбутніх центрів світової сили, автор робить застереження
західному світові про недопустимість включення України до складу
Російської імперії, яке б могло багатократно посилити російські
експансіоністські амбіції і стало б передумовою анексії Росією країн
Центральної Європи.

Реакцією на політичну кризу, зумовлену поразкою українських
державницьких сил у період визвольних змагань 1917-1920 років, був вихід
у 1923р. праці «До основ українського націоналізму». Виступаючи
неодноразово проти шовінізму, С.Рудницький зазначав, що політика повинна
спиратись на науковий, у тому числі географічний світогляд. Націоналізм
у його трактуванні – „…це спрямування думок, слів чи діл одиниці чи
гурту в той напрямок, в якому йде надійний, корисний розвиток нації, до
котрої дана одиниця належить”. В основі наукового націоналізму –
антропогеографічне знання особливостей українського народу, його
території, історично-політичних традицій. Заперечення природної суті
людини, народу веде до появи так званих ,,універсалізмів”, тобто
загальних космополітичних теорій різного спрямування. До таких
С.Рудницький відносить соціал-комуністичний, капіталістичний,
релігійний, аристократичний ,,універсалізми”, що визнають лише пріоритет
світового та нехтують національним. Кожен з цих універсалізмів відіграв
негативну роль в історії України. Визнання українськими політиками
різних «універсалізмів», незнання і нерозуміння українських
історико-політичних процесів вело до поразки національно-визвольного
руху, адже дотеперішня наша політика — це ,,…продукт культур чужих
народів”. Україна, розвиваючись на межі трьох світів
(західноєвропейського, православно-візантійського, кочового азійського),
зуміла витворити і зберегти своєрідну унікальність, а тому українських
історико-політичних особливостей не слід «натягати на чужі аналогії»,
інколи навіть дуже екзотичного походження. Ці пропозиції та ідеї, що
свого часу не були враховані, і зараз залишаються актуальними.

Прикладом аналізу конкретної політико-географічної проблеми є праця
С.Рудницького «Про давні і нові столиці України» (1922). Характеризуючи
розміщення історичних столиць України, С.Рудницький враховує сукупність
усіх чинників (військових, політичних, економічних, територіальних),
розкриває недоліки столичного географічного положення Києва, політичну
заанґажованість вибору Харкова як столиці, обґрунтовує доцільність (на
деякий час) столичного статусу для Катеринослава як столиці соборної
України і Станіслава як столиці Галицької української держави,
враховуючи їхнє відповідне центральне розташування і
транспортно-географічне положення.

Українська політико-географічна проблематика відображена і в працях
В.Кубійовича. На відміну від тогочасних європейських дослідників, які
розглядали і досліджували як цілісні організми лише незалежні держави,
редагування і видання В.Кубійовичем таких фундаментальних комплексних
праць з географії недержавної на той час України, як «Географія
українських і сумежних земель» (Львів, 1933), «Атлас України і сумежних
країв» (Львів, 1937), привертало увагу до українського питання
зарубіжних політиків і вчених. Значною мірою саме з огляду на вказані
праці В.Кубійовича, широка громадськість розглядала українську етнічну
територію як потенційного носія державності.

В.Кубійович також активно включився в роботу з наукового обґрунтування і
підтримки незалежності Карпатської України. З цією метою він підготував
такі праці, як «Із антропогеографічних проблем Закарпаття» (Львів,
1939), «Людність Карпатської України» (Львів, 1939), «Сільське
господарство Карпатської України» (Львів, 1939), які разом з іншими
аналогічними працями інформаційно сприяли процесу державотворення у
цьому регіоні.

Вагому роль до сьогоднішнього дня виконує т. зв. “західна” геополітична
доктрина, на формування якої вирішальну роль мали теоретичні концепції
М. Грушевського. Найважливішими положеннями його політико-географічних
праць є:

а) початки української державності закладаються антами в IV ст. н.е.
антами;

б) Київська Русь є держава українського народу, а інші народи – росіяни,
білоруси, виникли після розпаду цієї держави в XII-XIII ст.;

в) чітко структуризував безперервність історико-географічного процесу
від Київської Русі до сучасності через Галицько-Волинську,
Литовсько-Руську та козацьку держави. Важливо, що весь цей процес
відбувався в межах української території;

г) в своїх історичних розвідках М. Грушевський довів, що після розпаду
київської держави і аж до кін. XVIII cт. Україна перебувала під впливом
заходу;

д) погляди вченого еволюціонізувались від вимог національно-політичної
автономії до повної державної самостійності та суверенітету.

Новим етапом у формуванні української політичної і геополітичної думки
стали праці Ю.Липи (1900-1944). У оригінальних дослідженнях «Українська
раса» (1937). «Призначення України» (1938) Ю.Липа зробив всебічний
генетичний і просторовий аналіз української ідентичності (раса в його
розумінні — ментальна, духовна цілісність і самобутність). Розкриваючи
стан українства з огляду на його політичну і етнічну історію,
антропогеографічний тип, характер, ідеологію, Ю.Липа акцентує увагу на
тих засадах, які могли б посилити його енергію, збільшити «відпорну»
силу і безпеку українства щодо чужих політичних, культурних та
ідеологічних впливів і в цілому — його творчий потенціал. Це насамперед
етнокультурна («расова») і релігійна солідарність, національна воля,
критичне ставлення до чужих доктрин і цінностей, розумна геополітика, в
центрі якої природна вісь Північ-Південь. Ю.Липа, зокрема, зазначає:
«Визначення напрямної на схід чи захід — це, передусім, нищення власного
характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла над
південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах,
ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до
найглухіших закутків українських земель подих півдня». Дальшим
обґрунтуванням цих ідей стала праця «Чорноморська доктрина» (Варшава,
1940). На думку автора, країни Чорноморського басейну мають спільні
інтереси, а сам регіон творить певну цілісність і має величезні
потенційні можливості. І саме сильна і незалежна Україна, історія якої
нерозривно пов’язана з Чорномор’ям, покликана консолідувати цей регіон,
ставши його лідером, і разом з іншими країнами регіону створити сильну
політичну одиницю Деякі аспекти цієї доктрини, творчо переосмислені,
можуть мати прикладне значення і в наш час.

Завершуючи історичний огляд становлення української
політико-географічної думки, відзначимо, що саме в повоєнний період
поступальна лінія її розвитку в УРСР перервалася з відомих ідеологічних
міркувань, хоча протягом 20-х років деяке зацікавлення
політико-географічною проблематикою ще було помітним. Зокрема,
А.Синявський уважно стежив за геополітичними процесами в Європі та
аналізував економічні інтереси УРСР на Близькому Сході. Геоекономічне і
геополітичне значення мали праці В.Доброгаєва і М.Волобуєва, які
наголошували на необхідності цілісного розвитку економіки України як
окремої складової світового господарства, показувати негативні наслідки
економічного визиску союзним центром її господарства.

Як підсумок слід зазначити, що актуальне завдання політичної географії
України – моніторинг територіальної організації політичних сил в Україні
та за її межами, прогнозування і попередження можливих регіональних
конфліктів, географічне обґрунтування основ безпеки держави та її місця
в системі зовнішньо-політичних відношень, розроблення
зовнішньо-економічної стратегії.

Література:

1. Голіков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і
соціальної географії. – К: Либідь, 1996. –С. 206-232.

2. Кубійович В.М. Наукові праці том 1. // упорядник О. Шаблій.
–Париж-Львів :Фенікс, 1996. – С. 415-419, 441-454, 464-506.

3. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до соціальної географії. – К.:
Знання, 2000. – С. 15-35, 55 — 125.

4. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища школа . –
С. 46-62.

5. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 2000. – С. 409-417.

6. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 1994. –С. 389 — 391.

Похожие записи