Реферат тему

Особливості економічного розвитку країн Латинської Америки

Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі
найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати
економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоукладність економіки. У
сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні
латифундизму та пов’язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних
відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм
ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно
розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм
найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено
кооперативні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину
робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних
підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8%
вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові
підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним
монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі
виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин,
звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства
латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати,
полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші
природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами
суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток
сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють
традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих
країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в
переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському
господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно,
розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо
сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років
єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали
від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не
змінилося.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до
речі, як і для країн, що розвиваються, в інших регіонах) залишається уже
згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише
додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х
років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що
розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій
надходить у Латинську Америку із США — 45% інвестицій у країни регіону,
Великобританії — майже 19, Японії — понад 18%. Індустріалізація з участю
іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської
Америки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.

Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані
всі без винятку країни Латинської Америки. За роки «втраченого
десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у
1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання
зберігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл.
1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні
та фінансові можливості регіону:

достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми
експортної виручки становить 17,6%, а в міжнародній практиці межею
фінансової безпеки вважається 10-відсотковий рівень.

Як зазначалося, в економіці Латинської Америки, на відміну від інших
регіонів світу, досить сильні позиції має державний сектор. До речі,
його розвиток часто зумовлений нездатністю національного приватного
капіталу успішно конкурувати з іноземним капіталом, здебільшого
репрезентованим ТНК. Тому в окремих випадках розвиток державного сектора
є єдиною реальною силою, здатною протистояти міжнародним монополіям.
Проте у реальних умовах державний сектор — явище суперечливе. Справа в
тому, що значення й характер функціонування державного сектора в
економіці різних країн неоднакові і залежать часом від співвідношення
політичних сил у них. У деяких країнах держава контролює інфраструктуру,
великі нафтові, металургійні, хімічні підприємства, водночас її позиції
слабкіші у машинобудуванні, електротехнічній, радіоелектронній та інших
галузях, що визначають науково-технічний прогрес. Великі державні
підприємства діють у металургійній промисловості та в машинобудуванні
Аргентини, Бразилії, Мексики. В Аргентині до державного сектора належать
також головні потужності м’ясохолодобойної промисловості, що є однією з
провідних галузей економіки цієї країни. Значною є частка державних
капіталовкладень у провідні галузі економіки та в інфраструктуру. На
частку держави припадає від 40 до 50% валових капіталовкладень у
Болівії, Перу, Еквадорі, від 30 до 40% — в Колумбії, Уругваї.

Одна з основних особливостей сучасного економічного розвитку регіону
полягає в тому, що він продовжує залишатися маргінальною, периферійною
частиною світового господарства і, як і раніше, перебуває в
багатосторонній залежності від провідних промислових центрів. З одного
боку, Латинська Америка має досить сприятливі умови для всебічного
економічного розвитку. Вона володіє значними людськими ресурсами. В її
розпорядженні величезні масиви родючих земель. Загальна площа
сільськогосподарських угідь сягає 1546 млн га, щоправда, землі, які
обробляються, становлять лише 8% цієї площі. Надра Латинської Америки
багаті на великі запаси різноманітної мінеральної сировини. Це дає змогу
регіонові посідати провідне місце у світі за низкою показників: на
Латинську Америку припадає від 30 до 50% світового виробництва срібла,
сурми, вісмуту, молібдену, міді, залізної руди, олова; від 20 до 30%
світового виробництва бокситів, сірки, цинку, марганцю, свинцю; вона
посідає помітне місце у виробництві золота, нікелю, хрому, фосфатів,
вольфраму тощо. Латинська Америка багата всіма видами енергоносіїв.
Деякі країни регіону, зокрема Бразилія, Мексика, Аргентина, за рівнем
економічного розвитку можуть бути зараховані до нових індустріальних
країн, а за окремими показниками наближаються до високорозвинутих держав
світу.

Водночас, з іншого боку, перспективи перетворень, що відбуваються в
останні роки і спрямовані на досягнення зрушень на основі більш
відкритої й конкурентоздатної участі у світовій економіці, залишаються
невизначеними. Це посилюється тим, що питома вага Латинської Америки у
світовому господарстві, особливо в промисловому виробництві, все ще
набагато нижча за її потенційні можливості.

ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

За оцінками експертів ООН, структурна перебудова економіки
латиноамериканських країн буде одним із важливіших процесів, що
визначатимуть найближчі десять років обличчя континенту. А тому
покладаються великі надії на результати глибоких і незворотних
структурних змін, які, зрештою, дадуть можливість остаточно вийти з
глибокої кризи, що так затягнулася, звичайно, за сприятливих зовнішніх
факторів. Ще одним так само важливим процесом вважається зміцнення
демократії у переважній більшості латиноамериканських країн. Щодо частки
Латинської Америки у світовому господарстві, то за основними показниками
1988 р. вона становила: за ВНП — 6,9%, продукцією сільського
господарства — 12,1, продукцією промисловості — 7, експортом — 3,0%. В
цілому ж місце Латинської Америки у міжнародному поділі праці
визначається здебільшого головними тенденціями розвитку економіки країн
регіону.

Одна з таких тенденцій — структурні перетворення в енергетичній галузі
як основі виробничої інфраструктури. У XX ст. в Латинській Америці
поступово відбувається заміщення й доповнення одного джерела та виду
енергії іншим. Теплові електростанції після Першої світової війни стали
швидко доповнюватися гідроелектростанціями, потужність яких помітно
зросла у 30-ті роки. Саме в цей період частка електроенергії, виробленої
на ГЕС, значно виросла і становила 1938 р. 55% у загальному обсязі
виробництва електроенергії в регіоні. Вже від 50-х років закладаються
основи атомної електроенергетики, а з середини 70-х років починається
промислове використання атомного джерела, наприклад, в Аргентині й
Мексиці. І хоча питома вага атомної електроенергетики в загальному
обсязі виробництва ще незначна — трохи більше одного відсотка, —
тенденція до її зростання досить помітна.

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки є
гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше
місце у 80-ті роки належало Венесуелі — 37%, за нею — Бразилії — 19,
Мексиці — 21, Аргентині — 7%. На розвиток гірничовидобувної
промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед
створення та розвиток у деяких країнах галузей важкої промисловості і
підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість
розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві
Латинської Америки тримається на рівні 15- 16%. Особливістю є також
залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.

У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці
понад 80% видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70% —
бокситів і залізної руди, 65% — свинцю та цинку. Відстоюючи свою
економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають неабияких
зусиль для витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного
капіталу в гірничовидобувній промисловості. «Смуга націоналізацій», яка
впродовж десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту
у цій галузі і спрямована на збереження й раціональне використання
природних багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах
гострої конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і
розвинутими державами.

Головною сферою матеріального виробництва Латинської Америки стає
обробна промисловість. Саме вона вирішальним чином визначає місце
регіону в МПП. На Латинську Америку припадає 6,5% виробництва продукції
обробної промисловості країн розвинутих і країн, що розвиваються.
Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45%. Бурхливий розвиток
галузей обробної промисловості у Латинській Америці припав на повоєнний
період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, у 1975 р. — 20, в
даний час визначається 24%.

У повоєнний період майже всі країни Латинської Америки проголосили
індустріалізацію своєю офіційною політикою в економічному розвиткові.
Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості.
У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася питома вага
традиційних галузей, таких як харчова, текстильна, швейна, шкіряна,
взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових,
«динамічних галузей» — металообробної, машинобудування, нафтопереробної,
хімічної та ін.

Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В
Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і
промислові комплекси у галузі верстатобудування, автомобіле- та
суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами
почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та
деяких інших країн. Виникли металообробні, складальні, нафтопереробні
підприємства у країнах Центральної Америки й Карибського басейну.
Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість
продукції обробної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд
дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100
дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні
(відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно
відставала від розвинутого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири
рази нижчий, ніж у Західній Європі — 788 дол. та у вісім разів нижчий за
рівень у США й Канаді — 1540 доларів.

І ще одна особливість привертає увагу — контрастність у рівнях розвитку
окремих країн. За середніми показниками регіону криється велика різниця
між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику
припадає майже 75% продукції обробної промисловості Латинської Америки в
цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в
регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою.
В цілому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається
розвитком цієї галузі в Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у
Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції
обробної промисловості регіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій структурі обробної
промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії,
Мексиці вона порівняно диверсифіко-вана: у країнах «великої трійки» є
майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а чільне
місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60% зайнятих
і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі,
Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50%
зайнятих. У країнах Центральної Америки та Карибського басейну в
обробній промисловості переважають галузі з первинної переробки
сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з
відсталою структурою обробної промисловості переважають підприємства
кустарного типу з виробництва напівфабрикатів та виробів споживчого
призначення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної
промисловості в Латинській Америці полягає в тому, що її структура
істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах.
Якщо в останніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку
легкої промисловості, то в Латинській Америці — менше, ніж на третину.
До того ж розвиток обробної промисловості, як і економіки в цілому,
великою мірою залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського господарства в економіці
країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до
зниження: в 1960 р. — 16,9%, 1970 р. — 13,8, 1955 р. — 12,0%. Сільське
господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце
Латинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5% світового
виробництва пшениці, майже 15% кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад
60% кави, майже 50% бананів, понад 15% м’яса, від 20 до 30% цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани,
кава, бавовна, м’ясо, пшениця, цукор-сирець, цитрусові. І в той же час
країни регіону, за винятком хіба що Аргентини, не забезпечують себе
продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів залишається
постійно високою: у 80- 90-ті роки сягає 35%. Дедалі зростаючу частку
внутрішнього споживання доводиться задовольняти за рахунок імпорту.

Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна
нерівномірність у географічному розміщенні! Головна маса
сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за
вартістю, виробляється у країнах «великої трійки» — Бразилії, Мексиці,
Аргентині. Ця нерівномірність підсилюється деформованим характером
сільськогосподарського виробництва, зумовленим його залежністю від
зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на
експортних культурах, або, точніше, — на експортних виробництвах. Для
Бразилії та Колумбії головною експортною сільськогосподарською культурою
є кава, для Еквадору — банани, для Аргентини — продукція тваринництва та
пшениця, для Уругваю — продукція тваринництва, для країн Центральної
Америки — кава, банани, бавовна, для держав Карибського басейну —
цукрова тростина, банани.

Сільське господарство в Латинській Америці дуже залежить від іноземних
монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком
зрозумілим є широкий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в
регіоні по-різному. В одних країнах — Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі,
Перу, Панамі — вони досить радикальні; в інших — Венесуелі, Еквадорі,
Колумбії — мають обмежений характер; в окремих країнах — Бразилії,
Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших — мають лише
символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і
глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання
перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської
власності та рівень задоволення вимог селянства.

Похожие записи