Реферат

на тему

Основні галузі економіки країн Африки

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва
більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64%
економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних
земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні
ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі
залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому
виробництві основних сільгосппродуктів становить 3-4%. «Зелена
революція» тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на
товарно-експортне виробництво.

Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки
переважної більшості африканських країн мають причини як об’єктивного,
так і суб’єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність
розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Понад половини оброблюваних площ
розташовані у посушливих районах і належать до зони ризикованого
землеробства. Водночас у багатьох районах Тропічної Африки грунти
перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок
геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія
грунтів. Серед причин другої групи — екстенсивний характер виробництва,
примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми
аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне
середовище в цілому.

Землеробство — провідний сектор сільського господарства — дає майже 80%
обсягу виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут
широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький
рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на
1000га наприкінці 80-х років становила на континенті лише 1,6
одиниці-(наприкінці 70-х — 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються,
загалом та 40,3 — у розвинутих. Енергоозброєність землеробства
оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га
угідь багаторічних культур в середньому у 1983-1988 pp. становило 10,1
кг (1972 — 1977 pp. — 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах,
які розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1986 —
1988 pp. — 16 кг (1969 — 1971 pp. -9 кг) що У вісім разів нижче середніх
показників «третього світу». . .

Найбільш помітне місце Африка посідає у виробництві таких видів
продукції рослинництва: какао-боби — 55%, сизаль — 45, бавовна, чай —
майже 15, бобові культури — приблизно 40, кава, пальмова олія, арахіс —
десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується
5,5% світового обсягу.

Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база
землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування
грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою
чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.

Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його
монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають
левову пайку й без того обмежених (10 — 20% всіх планових інвестицій)
обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи
навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти
для саморозвитку.

Тваринництво в Африці помітно розвинуте в господарстві окремих країн —
Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а
також ПАР. У найбільш сприятливий період — на початку 80-х років —
питома вага Африки у світовому поголів’ї становила: великої рогатої
худоби — 14,2%, кіз — 32,9, овець — 16,7, верблюдів — навіть 74%. При
цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва, залишались
мізерними: м’яса — 5,1%, молока — 2,3, вовни — 7,2% загальносвітового.
Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може
виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що
займається тваринництвом, — кочівники.

Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та
ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази
спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна
кількість поголів’я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з
основних причин спустошення земель.

Тваринництво, як і землеробство, внаслідок слабкої матеріально-технічної
бази дуже вразливе відносно несприятливих погодно-кліматичних умов та
стихійних лих. Посухи, епідемії, нальоти сарани, що призводять до
спустошення ланів відразу кількох країн, — звичайні явища у сучасній
Африці, Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту
займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки
сягає 25%. Найзначніші її експортери — Кот д’Івуар, Габон, Камерун,
Конго й Ліберія.

Значними є ресурси довколишніх морів та внутрішніх водойм Африки.
Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш
розвинута ця галузь у ПАР Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та
рибальства поширюються повільно.

ВИДОБУВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Видобувна промисловість є однією з найбільш розвинутих та технічно
споряджених галузей господарства країн африканського континенту,
насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично
гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою,
розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки
як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут
висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної
переробки сировини та відповідної інфраструктури.

Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно.
Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має
провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю,
хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих
руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана,
Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити);
С’єрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна
Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та
Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).

Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед
нафти й газу.

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС

Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять
понад 60 млрд т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у
цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими
запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго,
які на. цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також
Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті
нафти коливається в останні роки у межах 15 — 20%.

Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3
загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.

Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти розрахунками, при
збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010-2015 pp.)
спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї
сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 80-ті роки швидкими
темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й
у Нігерії.

Видобуток вугілля, крім ПАР, не має значних масштабів. Ця країна є
основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна
промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у
Нігері й Габоні.

Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно.
Значних розмірів виробництво цього виду енергії набуло в Єгипті, Гані,
Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися
на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину
електроенергії континенту (в ПАР — 98%) і є її єдиним джерелом у 15
країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі,
Тунісі, Єгипті, її елементи — в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.

У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення
традиційні види пального. Майже третина африканських країн не має
потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта
задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10- 15%.
Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти.
Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у
перерахунку на нафту становило 1990 р. 103 кг (1965 р. — 74 кг), що
значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються.

ОБРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно
демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва
газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних
показників «третього світу». У роки незалежності розвиткові цієї галузі
приділялась значна увага. У 60-ті роки середні темпи збільшення обсягів
виробництва сягали 7,1%, 70-ті — вже 5,5%. Водночас збільшувалися
розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх
показниках частки обробної промисловості на континенті у 12- 13% від
ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих — у 25% в
Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних — 4- 5% у Сома-лі,
Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі (табл. 1).

До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина
решти обсягу виробництва — це продукція промисловості країн Північної
Африки. Саме тут є відносно добрі перспективи розвитку. Це стосується й
деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної
сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими
для іноземного капіталу.

60 — 70-ті роки для більшості африканських країн були періодом
зародження національної обробної промисловості. Сьогодні вона базується
на технології середнього рівня, має обмежену номенклатуру продукції,
низьку конкурентоздатність, орієнтована на місцевий ринок. Характерною
рисою є широкий імпорт технологій та устаткування, залучення іноземних
інженерних і управлінських кадрів.

За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями —
виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на
експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість.
Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки,
Нігерії; кольорових — у Зімбабве, Заїрі, Замбії. Хімічна промисловість
представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко,
Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та
лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот д’Івуар, Кенія).
Більш складні виробництва пов’язані з процесами синтезу.
Хіміко-фармацевтичні та’ інші галузі розвинуті

Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія
виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість
цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.

Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут
поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту
імпортної техніки.

Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка
якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих.
Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює
іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої
конкурентоздатності на світовому ринкові. Виробництво бавовняних тканин
поширене майже по всьому континенті, вовняних — переважно на півдні.
Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також
щкіряно-взуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.

Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім
ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки
зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально
впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки
не перевищують 0,2 — 0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора,
ще на порядок менші.

ТРАНСПОРТ

Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний
період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних
інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також
визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в
другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення
внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного
транспортного та інших видів зв’язку між африканськими, у багатьох
випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної
системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися.
Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів
ізольовані й з’єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин,
орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та
найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні
відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва
на африканському континенті. Це уповільнює й додатково утруднює розвиток
галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.

Починаючи від 70-х років набуває розвитку міжафриканське співробітництво
у сфері транспорту та зв’язку. Водночас зберігається значна
нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40%
залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР.
Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня
континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені,
залишаються без надійного зв’язку із зовнішнім світом.

Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось
будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у
транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, — 60%, Алжирі — 75,
Лівії — 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з’єднують
Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній
фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні
характеристики.

Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень
відіграє морський транспорт. Із 60-х років питома вага портів континенту
у світових вантажоперевезеннях поступово зростала й становить приблизно
20%. Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру,
Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3%
світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного
прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та
іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських
перевезень має Суецький канал.

Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина
світової транспортної системи. За умов нерозвинутості інших видів цей
транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у
пасажи-роперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі,
Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними
постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна —
колишній

СРСР.

Похожие записи