Реферат на тему:

Океан і його ресурси

План

1. Океан, атмосфера й клімат.

2. Склад і властивості морської води.

3. Мешканці моря.

4. Хвилї, приливи, течії.

5. Береги.

6. Рельєф дна.

7. Ресурси океану.

Океан, атмосфера й клімат

Океан (Світовий океан) — водна оболонка, що вкриває більшість земної
поверхні (чотири п’ятих у Південній півкулі й більше трьох п’ятих — у
Північній). Лише місцями земна кора здіймається над поверхнею океану,
утворюючи континенти, острови, атоли і т. д. Хоча Світовий океан являє
собою єдине ціле, для зручності дослідження окремим його частинам надані
різні назви: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий
океани. Найбільші океани — Тихий, Атлантичний та Індійський.

Тихий океан (площа близько 178,62 млн км2) має в плані округлу форму і
займає майже половину водної поверхні земної кулі. Атлантичний океан
(91,56 млн км2) має форму широкої літери S, причому його західне й
східне узбережжя майже рівнобіжні. Індійський океан площею 76,17 млн км2
має форму трикутника. Північний Льодовитий океан площею всього 14,75 млн
км2 майже з усіх боків оточений сушею. Як і Тихий, він має округлу
форму. Деякі географи виділяють ще один океан — Антарктичний, або
Південний, — водний простір, що оточує Антарктиду. Світовий океан,
середня глибина якого складає близько 4 км, містить 1350 млн км3 води.
Атмосферу, що огортає всю

Землю шаром завтовшки в кілька сотень кілометрів, розглядати як
«оболонку» є набагато більше підстав, ніж Світовий океан. Й океан, й
атмосфера являють собою рідкі середовища, у яких існує життя; їхні
властивості визначають середовище проживання організмів. Циркуляційні
потоки в атмосфері впливають на загальну циркуляцію хвиль в океанах, а
від складу й температури повітря сильною мірою залежать властивості
океанічних вод. У свою чергу, океан визначає основні властивості
атмосфери і є джерелом енергії для багатьох процесів, що протікають в
атмосфері. На циркуляцію води в океані впливають вітри, обертання Землі
й бар’єри суші. Відомо, що температурний режим й інші кліматичні
характеристики місцевості на будь-якій широті можуть істотно змінюватися
у напрямку від узбережжя океану в глиб материка. у порівнянні із сушею
океан повільніше нагрівається влітку і повільніше остигає узимку,
згладжуючи коливання температури на прилеглому суходолі. Атмосфера
одержує від океану значну частину тепла, що надходить до неї, і майже
всю водяну пару. Пара піднімається, конденсується, утворюючи хмари, які
переносяться вітрами і підтримують життя на планеті, проливаючись у
вигляді дощу або снігу. Однак у тепло- і вологообміні беруть участь
тільки поверхневі води; більше 95 % води знаходиться в глибинах, де її
температура залишається практично незмінною.

Склад і властивості морської води

Вода в океані солона. Солоного смаку надають 3,5 % розчинених
мінеральних речовин, що в ній містяться, — здебільшого сполуки натрію й
хлору — основні інгредієнти столової солі. Наступним за кількістю є
магній, за ним іде сірка; містяться також усі звичайні метали. З
неметалічних компонентів особливо важливі кальцій і кремній, тому що
саме вони беруть участь у формуванні кістяків і черепашок багатьох
морських тварин. Завдяки тому, що вода в океані постійно Перемішується
хвилями й течіями, її склад майже однаковий у всіх океанах. Щільність
морської води (при температурі 20 °С і солоності близько 3,5 %)
приблизно 1,03, тобто трохи вище, ніж щільність прісної води (1,0).
Щільність води в океані змінюється з глибиною через тиск верхніх шарів,
а також у залежності від температури й солоності. У найглибших частинах
океану вода зазвичай солоніша й холодніша.

Найщільніші маси води в океані можуть залишатися на глибині й зберігати
знижену температуру більше 1000 років. Оскільки морська вода має низьку
в’язкість і високий поверхневий натяг, вона порівняно слабко опирається
рухові корабля або плавця і швидко стікає з різних поверхонь. Переважно
синє забарвлення морської води пов’язане з розсіюванням сонячних
променів завислими у воді дрібними частками. Морська вода набагато менш
прозора Для видимого світла в порівнянні з повітрям, але більш прозора в
порівнянні з більшістю інших речовин. Зареєстровано проникнення сонячних
променів в океан до глибини 700 м. Радіохвилі проникають у товщу води
лише на невелику глибину, зате звукові хвилі можуть поширюватися під
водою на тисячі кілометрів. Швидкість поширення звуку в морській воді
коливається, складаючи в середньому 1500 м на секунду.
Електропровідність морської води приблизно в 4000 разів вища, аніж
електропровідність прісної води. Високий вміст солей перешкоджає її
використанню для зрошування і поливання сільськогосподарських культур.
Для пиття вона також непридатна.

Мешканці моря

Життя в океані надзвичайно різноманітне — там живе більше 200 000 видів
організмів. Деякі з них, наприклад кистепера риба целакант, являють
собою живі викопні організми, предки яких мешкали тут більше 300 млн
років тому; інші з’явилися зовсім недавно. Більшість морських організмів
зустрічається на мілководді, куди проникає сонячне світло, що сприяє
процесу фотосинтезу. Сприятливі для життя зони, збагачені киснем і
поживними речовинами, наприклад нітратами. Широко відомим є таке явище,
як «апвелінг» (англ. upwel-ling), — підняття до поверхні глибинних
морських вод, збагачених поживними речовинами; саме з ним пов’язане
багатство органічного життя біля деяких узбереж. Життя в океані
представлене всілякими організмами — від мікроскопічних одноклітинних
водоростей і малюсіньких тварин до китів, що перевищують завдовжки ЗО м
і переважають за розмірами будь-яку тварину, що жила коли-небудь на
суші, включаючи найбільших динозаврів. Океанічна біота поділяється на
групи. Планктвн являє собою масу мікроскопічних рослин і тварин, які не
здатні до самостійного пересування й мешкають у приповерхневих добре
освітлених шарах води, де вони утворюють плавучі «кормові угіддя» для
більших тварин. Планктон складається з фітопланктону (включає такі
рослини, як діатомові водорості) і зоопланктону (медузи, криль, личинки
крабів та ін.). Нектон складається з організмів, що вільно плавають у
товщі води, переважно хижих, і включає більше 20 000 різновидів риб, а
також кальмарів, тюленів, морських левів, китів. Бентос складається з
тварин і рослин, що живуть на дні океану або поблизу нього, як на
великих глибинах, так і на мілководді. Рослини, представлені різними
водоростями (наприклад бурими), зустрічаються на мілководді, куди
проникає сонячне світло. З тварин слід згадати губок, морських лілій
(які колись вважалися вимерлими), плечоногих та ін. Більше 90 %
органічних речовин, що складають основу життя в морі, синтезуються при
сонячному освітленні з мінеральних речовин й інших компонентів
фітопланктоном, який у достатку населяє верхні шари водної товщі в
океані. Деякі організми, що входять до складу зоопланктону, поїдають ці
рослини й у свою чергу є джерелом їжі для більших тварин, що живуть на
більшій глибині. Тих поїдають більші тварини, що живуть ще глибше, і
така закономірність простежується до самого дна океану, де найбільші
безхребетні, наприклад скляні губки, одержують необхідні їм поживні
речовини із залишків відмерлих організмів — органічного детриту, що
опускається на дно з верхньої товщі води. Однак відомо, що безліч риб й
інших тварин, що можуть вільно пересуватися, зуміли пристосуватися до
екстремальних умов високого тиску, низької температури і постійної
темряви, характерних для великих глибин.

Хвилі, припливи, течії

Як і весь Всесвіт, океан ніколи не залишається в спокої. Різноманітні
природні процеси, у тому числі такі катастрофічні як підводні землетруси
або виверження вулканів, викликають рухи океанічних вод. Звичайні хвилі
викликаються вітром, який дме з перемінною швидкістю над поверхнею
океану. Спочатку виникають брижі, потім поверхня води починає ритмічно
підніматися й опускатися. Хоча водна поверхня при цьому здіймається й
опускається, окремі частки води рухаються по траєкторії, що представляє
собою майже замкнене коло, практично не зсуваючись по горизонталі. У
міру посилення вітру хвилі стають вищими. У відкритому морі висота
гребеня хвилі може сягати 30 м, а відстань між сусідніми гребенями — 300
м. Підходячи до берега, хвилі утворюють буруни двох типів — пірнаючі й
ковзні. Пірнаючі буруни характерні для хвиль, що зародилися далеко від
берега; вони мають ув-шутий фронт, їхній гребінь нависає й обрушується,
як водоспад. Ковзні буруни не утворюють увігнутого фронту, і зниження
хвилі відбувається поступово. В обох випадках хвиля накочується на
берег, а потім відкочується назад.

Катастрофічні хвилі можуть виникати в результаті різкої зміни глибини
морського дна при утворенні скидань (цунамі), при сильних штормах і
ураганах (штормові хвилі) або при обвалах і зсувах берегових обривів.
Цунамі можуть поширюватися у відкритому океані зі швидкістю до 700—800
км/год. При наближенні до берега хвиля цунамі гальмується, одночасно
збільшується її висота. У результаті на берег накочується хвиля заввишки
до 30 м і більше (щодо середнього рівня океану). Цунамі мають величезну
руйнівну силу. Хоча більш за все від них страждають райони, які
знаходяться поблизу таких сейсмічно активних зон, як Аляска, Японія,
Чилі, хвилі, що приходять від віддалених джерел, можуть завдати значної
шкоди. Подібні хвилі виникають при вибухових виверженнях вулканів або
обваленні стінок кратерів, як, наприклад, при виверженні вулкана на о.
Кракатау в Індонезії в 1883 р. Ще більш руйнівними можуть бути штормові
хвилі, породжені ураганами (тропічними циклонами). Неодноразово подібні
хвилі накочувалися на узбережжя у верховій частині Бенгальської затоки;
одна з них у 1737 р. призвела до загибелі приблизно 300 тис. чоловік.
Сьогодні завдяки значно удосконаленій системі раннього оповіщення є
можливість заздалегідь попереджати населення прибережних міст про
урагани, що наближаються. Катастрофічні хвилі, викликані зсувами й
обвалами, відносно рідкісні. Вони виникають у результаті падіння великих
блоків породи в глибоководні затоки; при цьому відбувається витиснення
величезної маси води, що накочується на берег. У 1796 р. на о. Кюсю в
Японії зійшов зсув, який мав трагічні наслідки: викликані ним три
величезні хвилі позбавили життя близько 15 тис. чоловік.

На береги океану накочуються припливи, у результаті чого рівень води
піднімається на висоту 15 м і більше. Основною причиною припливів на
поверхні Землі є притягання Місяця. Протягом кожних 24 год 52 хв
відбуваються два припливи і два відливи. Хоча ці коливання рівня помітні
тільки біля берегів і на обмілинах, відомо, що вони виявляються й у
відкритому морі. Припливами обумовлені чимало дуже сильних течій у
прибережній зоні, тому для безпечної навігації морякам необхідно
користуватися спеціальними таблицями течій. У протоках, що з’єднують
Внутрішнє море Японії з відкритим океаном, припливно-відливні течії
сягають швидкості 20 км/год, а в протоці Симор-Нарроус біля берегів
Британської Колумбії (о. Ванкувер) у Канаді зареєстрована швидкість
близько ЗО км/год.

Течії в океані можуть також створюватися хвилюванням. Прибережні хвилі,
Що підходять до берега під кутом, викликають відносно повільні течії
вздовж берега. Там, де течія відхиляється від берега, її швидкість різко
зростає — утворюються розривна течія, що може становити небезпеку для
плавців. Обертання Землі змушує великі океанічні течії рухатися за
годинниковою стрілкою в Північній півкулі й проти годинникової стрілки —
у Південній. З деякими течіями пов’язані найбагатші рибальські угіддя,
наприклад у районі Лабрадорської течії біля східних берегів Північної
Америки і Перуанської течії (або Гумбольдта) біля берегів Перу і Чилі.
Каламутні течії належать до найсильніших течій в океані. Вони
викликаються переміщенням великого обсягу завислих у воді наносів; ці
наноси можуть бути принесені ріками, з’явитися у результаті хвилювання
на мілководді або утворитися при сході зсуву уздовж підводного схилу.
Ідеальні умови для зародження таких течій існують у вершинах підводних
каньйонів, розташованих поблизу берега, особливо при впаданні рік. Такі
течії розвивають швидкість від 1,5 до 10 км/год і часом ушкоджують
підводні кабелі. Після землетрусу 1929 р. з епіцентром у районі Великої
Ньюфаундлендської банки багато трансатлантичних кабелів, що з’єднували
Північну Європу і США, виявилися ушкодженими, ймовірно, унаслідок
сильних каламутних течій.

Береги

На картах добре видно надзвичайну розмаїтість обрисів берегів. Як
приклади можна навести береги, порізані затоками, з островами і
звивистими протоками (у шт. Мен, на півдні Аляски й у Норвегії); береги
порівняно простих обрисів, як на більшій частині західного узбережжя
США; затоки, що глибоко проникають у межі суходолу і розгалужуються
(наприклад Чесапікська), у середній частині атлантичного узбережжя США;
випуклий низинний берег Луїзіани біля гирла р. Міссісіпі. Подібні
приклади можна навести для будь-якої широти і будь-якої географічної або
кліматичної області. Насамперед простежимо, як змінювався рівень моря за
останні 18 тис. років. Саме перед цим більшість суші у високих широтах
була вкрита величезними льодовиками. У міру танення цих льодовиків талі
води надходили в океан, у результаті чого його рівень піднявся приблизно
на 100 м. При цьому виявилися затопленими багато гирл рік — так
утворилися естуарії. Там, де льодовики створили долини, заглиблені нижче
рівня моря, утворилися глибокі затоки (фіорди) з численними скелястими
островами, як; наприклад, у береговій зоні Аляски й Норвегії. Наступаючи
на низинні узбережжя, море також затопляло річкові долини.

На піщаних узбережжях у результаті діяльності хвиль сформувалися низькі
бар’єрні острови, витягнуті вздовж берега. Такі форми зустрічаються біля
південного й південно-східного берегів США. Іноді бар’єрні острови
утворюють акумулятивні виступи берега. У гирлах рік, що несуть велику
кількість наносів, виникають дельти. На тектонічних блокових берегах,
які зазнали піднімання, що компенсувало підвищення рівня моря, можуть
утворитися прямолінійні абразійні уступи (кліфи). На о. Гаваї у
результаті вулканічної діяльності в море стікали лавові потоки і
формувалися лавові дельти. У багатьох місцях розвиток берегів протікав у
такий спосіб, що затоки, утворені при затопленні гирл рік, продовжували
існувати — наприклад Чесапікська затока або затоки на північно-західному
узбережжі Піренейського півострова. У тропічному поясі підвищення рівня
моря сприяло більш інтенсивному росту коралів із зовнішнього боку рифів,
так що з внутрішнього боку утворювалися лагуни, які відокремлюють від
берега бар’єрний риф. Подібний процес відбувався і там, де на тлі
підвищення рівня моря відбувалося занурення острова. При цьому бар’єрні
рифи із зовнішнього боку частково руйнувалися під час штормів, і уламки
коралів нагромаджувалися штормовими хвилями вище рівня спокійного моря.
Кільця рифів навколо затоплених вулканічних островів утворили атоли. За
останні 2000 років підвищення рівня Світового океану практично не
спостерігається.

Пляжі завжди високо цінувалися людиною. Вони складаються переважно з
ліску, хоча зустрічаються також галькові й навіть дрібновалунні пляжі.
Іноді пісок являє собою здрібнені хвилями раковини (т. зв. черепашковий
пісок). У профілі пляжу виділяються похила і майже горизонтальна
частини. Кут нахилу прибережної частини залежить від її піску: на
пляжах, складених тонким піском, фронтальна зона найбільш положиста; на
пляжах із грубозернистого піску схили трохи більші, а найбільш крутий
уступ утворюють галькові й валунні пляжі. Тилова зона пляжу знаходиться
зазвичай вище рівня моря, але часом величезні штормові хвилі заливають і
її. Розрізняють кілька типів пляжів. Для берегів Північної Америки
найбільш типовими є протяжні, відносно прямолінійні пляжі, що
облямовують із зовнішнього боку бар’єрні острови. Для таких пляжів
характерними є балки, розташовані вздовж берега, де можуть розвиватися
небезпечні для плавців течії. Із зовнішнього боку балок знаходяться
витягнуті вздовж берега піщані бари, де й відбувається руйнування хвиль.
При сильному хвилюванні тут часто виникають розривні течії. Скелясті
береги неправильних обрисів зазвичай утворюють безліч дрібних бухточок
із невеликими ізольованими ділянками пляжів. Ці бухточки часто бувають
захищені з боку моря виступаючими над поверхнею води скелями або
підводними рифами. На пляжах зазвичай зустрічаються форми, створені
хвилями, — пляжні фестони, знаки брижів, сліди хвильового плескоту,
вимоїни, що утворюються при стіканні води під час відливу, а також
сліди, залишені тваринами. При розмиванні пляжів під час зимових штормів
пісок переміщується в напрямку до відкритого моря або вздовж берега. За
спокійнішої погоди влітку на пляжі надходять нові маси піску, принесені
ріками або утворені при розмиванні хвилями берегових уступів, і в такий
спосіб відбувається відношіення пляжів. На жаль, цей компенсаційний
механізм часто порушується втручанням людини. Будівництво гребель на
ріках або спорудження берего-укріпних стінок перешкоджає надходженню на
пляжі нового матеріалу замість розмитого зимовими штормами. У багатьох
місцях пісок переноситься хвилями увздрвж берега, переважно в одному
напрямку. Якщо берегові спорудження (дамби, хвилеломи, пірси, буни й т.
ін.) зупиняють цей потік, то пляжі «вище за течією» (тобто розташовані з
того боку, звідкіля відбувається надходження наносів) або розмиваються
хвилями, або розширюються за рахунок надходження наносів, тоді як пляжі
«нижче за течією» майже не підживлюються новими відкладеннями.

Рельєф дна

На дні океанів знаходяться величезні гірські хребти, глибокі розпадини
зі стрімчастими стінками, протяжні гряди й глибокі рифтові долини.
Морське дно не менш порізане, ніж поверхня суші. Платформа, що облямовує
континенти і називається материковою обмілиною, або шельфом, не
настільки рівна, як це колись вважалося. На зовнішній частині шельфу
зустрічаються скельні виступи; корінні породи часто виходять і на
пов’язану із шельфом частину материкового схилу. Середня глибина
зовнішнього краю (брівки) шельфу, що відокремлює його від материкового
схилу, складає близько 130 м. У берегів, що зазнавали заледеніння, на
шельфі часто помітні балки (троги) і западини. Так, біля фіордових
берегів Норвегії, Аляски, південного Чилі глибоководні ділянки
з’являються поблизу сучасної берегової лінії; глибоководні банки існують
біля берегів Штату Мен і в затоці Св. Лаврентія. Створені льодовиками
троги часто тягнуться поперек усього шельфу; місцями уздовж них
розташовуються винятково багаті на рибу обмілини, наприклад банки
Джорджес або Велика Ньюфаундлендська.

Шельфи біля берегів, де заледеніння не було, мають більш одноманітну
будову, однак і на них часто зустрічаються піщані або навіть скельні
гряди, що височать над загальним рівнем. У льодовикову епоху, коли
рівень океану знизився внаслідок того, що величезні маси води
акумулювалися на суші у вигляді льодовикових покривів, у багатьох місцях
нинішнього шельфу були створені річкові дельти. В інших місцях на
окраїнах материків на позначках тодішнього рівня моря в поверхню були
врізані абразійні платформи.

Однак результати цих процесів, що протікали в умовах низького положення
рівня Світового океану, були істотно переінакшені тектонічними рухами й
опадонакопиченням у наступну післяльодовикову епоху. Найдивовижпішим є
те, що в багатьох місцях на зовнішньому шельфі все-таки можна знайти
відкладення, що утворилися в минулому, коли рівень океану був більше ніж
на 100 м нижчим за сучасний. Там само знаходять кістки мамонтів, що жили
в льодовикову епоху, а іноді й знаряддя первісної людини. Розповідаючи
про материковий схил, необхідно зазначити такі особливості: по-перше,
він зазвичай утворює чітку і добре виражену границю із шельфом;
по-друге, майже завжди його перетинають глибокі підводні каньйони.
Середній кут нахилу на материковому схилі складає 4°, але зустрічаються
і більші круті, іноді майже вертикальні ділянки.

Біля нижньої межі схилу в Атлантичному й Індійському океанах
розташовується пологопохила поверхня, що одержала назву материкового
підніжжя На периферії Тихого океану материкове підніжжя зазвичай
відсутнє; його часто заміщають глибоководні жолоби, де тектонічні
переміщення (скидання) породжують землетруси і де зароджується більшість
цунамі. Підводні каньйони, врізані в морське дно на 300 м і більше,
зазвичай вирізняються крутими стінками, вузьким днищем, звивистістю в
плані; як і їхні аналоги на суші, вони приймають численні притоки.
Найглибший з відомих підводних каньйонів — Великий Багамський — врізаний
майже на 5 км. Незважаючи на подібність з однойменними утвореннями на
суші, підводні каньйони здебільшого не є давніми річковими долинами,
зануреними нижче рівня океану. Каламутні течії цілком здатні як
вирівняти долину на дні океану, так і поглибити й трансформувати
затоплену річкову долину або зниження уздовж лінії скидання Підводні
долини не залишаються незмінними; ними здійснюється транспортування
наносів, про що свідчать знаки брижів на дні, і глибина їх постійно
змінюється. Чимало фактів про рельєф глибоководних частин океанічного
дна з’ясувалося в результаті широкомасштабних досліджень, що
розгорнулися після Другої світової війни. Найбільші глибини приурочені
до глибоководних жолобів Тихого океану. Найглибша точка — т. зв. безодня
Челленджера — знаходиться в межах Маріанського жолоба на південному
заході Тихого океану. Нижче наводяться найбільші глибини океанів з
указівкою їхніх назв і місця розташування:

Північний Льодовитий — 5527 м у Гренландському морі;

Атлантичний — жолоб Пуерто-Ріко (біля берегів Пуерто-Ріко) — 8742 м;

Індійський — Зондський (Яванський) жолоб (на захід від Зондського
архіпелагу) — 7729 м;

Тихий — Маріанський жолоб (біля Маріанських островів) — 11 033 м; жолоб
Тонга (біля Нової Зеландії) — 10 882 м; Філіппінський жолоб — біля
Філіп-пінських островів) — 10 497 м.

Великим підводним хребтом є Серединно-Атлантичний хребет, що
простягнувся з півночі на південь через центральну частину Атлантичного
океану. Його довжина майже 60 тис. км, одне з його відгалужень тягнеться
в Аденську затоку до Червоного моря, а інше закінчується біля берегів
Каліфорнійської затоки. Ширина хребта складає сотні кілометрів; найбільш
прикметну його рису становлять собою рифтові долини, що простежуються
практично всюди вздовж нього й нагадують Східно-Африканську рифтову
зону. Ще більш дивним відкриттям виявилося те, що основний хребет
перетинають під прямим кутом до його осі численні гребені й балки. Ці
поперечні гребені простягаються в океані на тисячі кілометрів. У місцях
їхнього перетину з осьовим хребтом знаходяться т. зв. зони розламів, до
яких приурочені активні тектонічні переміщення і де знаходяться центри
великих землетрусів.

Гіпотеза дрейфу материків А. Вегенера. Приблизно до 1865 р. більшість
геологів гадали, що положення й обриси материків і океанічних басейнів
залишаються незмінними. Існувало вельми неясне уявлення про те, що Земля
стискається, і це стискання призводить до утворення складчастих гірських
хребтів. Коли в 1912 р. німецький метеоролог Альфред Вегенер висловив
ідею про те, що материки переміщаються («дрейфують») і що Атлантичний
океан утворився в процесі розширення тріщини, що розколола древній
суперконтинент, ця ідея була зустрінута з недовірою, незважаючи на
безліч фактів, що свідчать на її користь (подібність обрисів східного і
західного узбереж Атлантичного океану; подібність викопних залишків в
Африці й Південній Америці; сліди великих заледенінь кам’яновугільного й
пермського періодів в інтервалі 350—230 млн років тому в районах, нині
розташованих поблизу екватора). Поступово доводи Вегенера були
підкріплені результатами подальших досліджень. Було висловлене
припущення про те, що рифтові долини в межах серединно-океанічних
хребтів виникають як тріщини розтягання, які потім заповнюються магмою,
що піднімається з глибин. Материки й ділянки океанів, що примикають до
них, утворюють величезні плити, які рухаються в боки від підводних
хребтів. Фронтальна частина Американської плити насувається на
Тихоокеанську плиту; остання у свою чергу підсувається під материк —
відбувається процес, названий субдукцією. Є безліч інших свідчень на
користь цієї теорії: наприклад, приуроченість до цих районів центрів
землетрусів, крайових глибоководних жолобів, гірських ланцюгів і
вулканів. Ця теорія дозволяє пояснити майже всі великі форми рельєфу
материків і океанічних басейнів.

Магнітні аномалії. Найбільш переконливим доводом на користь гіпотези
розростання океанічного дна є чергування смуг прямої і зворотної
полярності (позитивних і негативних магнітних аномалій), що
простежуються симетрично з обох боків від серединно-океанічних хребтів і
простягаються паралельно до їхньої осі. Вивчення цих аномалій дозволило
встановити, що розширення океанів відбувається в середньому зі швидкістю
кілька сантиметрів на рік.

Тектоніка плит. Ще один доказ імовірності цієї гіпотези був отриманий за
допомогою глибоководного буравления. Якщо, як це випливає з даних
історичної геології, розростання океанів почалося в юрському періоді,
жодна частина Атлантичного океану не може бути старшою цього часу.
Глибоководними свердловинами в деяких місцях були пройдені відкладення
юрського періоду (утворені 190—135 млн років тому), але ніде не були
знайдені давніші. Ця обставина може вважатися вагомим доказом; одночасно
з неї випливає парадоксальний висновок про те, що дно океану молодше,
ніж сам океан.

Ресурси океану

У міру того як ресурси планети чимраз менше задовольняють потреби
зростаючого населення, океан набуває особливого значення як джерело їжі,
енергії, мінеральної сировини та води.

Харчові ресурси океану. В океанах щорічно виловлюються десятки мільйонів
тонн риби, молюсків і ракоподібних. У деяких частинах океанів видобуток
із застосуванням сучасних плавучих рибозаводів ведеться дуже інтенсивно.
Майже повністю винищені деякі види китів.

Тривале інтенсивне виловлювання може завдати сильної шкоди таким цінним
промисловим видам риби, як тунець, оселедець, тріска, морський окунь,
сардина, мерлуза.

Рибництво. Для розведення риби можна було б виділити великі ділянки
шельфу.-При цьому можна удобрювати морське дно, щоб забезпечити ріст
морських рослин, якими харчується риба.

Мінеральні ресурси океанів. Усі мінерали, що знаходять на суші, присутні
й у морській воді. Найбільш поширеними там є солі, магній, сірка,
кальцій, калій, бром. Недавно океанологи виявили, що в багатьох місцях
дно океану буквально вкрите розсипом залізомарганцевих конкрецій з
високим умістом марганцю, нікелю і кобальту. Знайдені на мілководді
фосфоритні конкреції можуть використовуватися як сировина для
виробництва добрив. У морській воді присутні також такі цінні метали, як
титан, срібло й золото. Сьогодні у значних кількостях із морської води
добуваються лише сіль, магній і бром.

Нафта. На шельфі вже зараз розробляється ряд великих родовищ нафти,
наприклад, біля берегів Техаса й Луїзіани, у Північному морі. Перській
затоці й біля берегів Китаю.

Ведеться розвідка родовищ у багатьох інших районах, наприклад, біля
берегів Західної Африки, біля східного узбережжя США і Мексики, біля
берегів арктичної Канади й Аляски, Венесуели й Бразилії.

Океан є практично невичерпним джерелом енергії.

Енергія припливів. Уже давно було відомо, що припливні течії, які
проходять крізь вузькі протоки, можна використовувати для одержання
енергії так само, як водоспади й греблі на ріках. Так, наприклад у
Сен-Мало у Франції з 1966 р успішно діє припливна гідроелектростанція.

Енергія хвиль також може використовуватися для одержання електроенергії.

Енергія термічного градієнта. Майже три чверті сонячної енергії, що
надходить на Землю, припадає на океани, тому океан є ідеальним
гігантським нагромаджувачем тепла. Одержання енергії, що ґрунтується на
використанні різниці температур поверхневих і глибинних шарів океану,
могло б проводитися на великих плавучих електростанціях. Сьогодні
розробка таких систем знаходиться в експериментальній стадії.

До інших ресурсів океану можна віднести перли, що утворюються в тілі
деяких молюсків; губки; водорості, що використовуються як добрива,
харчові продукти й харчові добавки, а також у медицині як джерело йоду,
натрію й калію; поклади гуано — пташиного посліду, що видобувається на
деяких атолах у Тихому океані й використовується як добриво. Нарешті,
опріснення дозволяє одержати з морської води прісну. .

Похожие записи