Реферат на тему

Найважливіші фактори розвитку нових індустріальних країн (НІК)
південно-східної Азії

У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч
НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми
природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками
економічного розвитку вони відрізняються одна від одної (табл. 3).

Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні
економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох
факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення
іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення
життєздатних господарських суб’єктів — національних корпорацій.

Стратегія економічного розвитку

Як і в більшості інших країн, що розвиваються, у державах
Південно-Східної Азії вже в перших планових документах 50-60-х років
основним напрямом економічного розвитку була індустріалізація, її
здійснення передбачало створення сучасної структури економіки, яка
характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що використовує
передові технології та виробляє засоби виробництва й споживчі товари,
необхідні для динамічного розвитку національної економіки, досягнення
економічного і соціального прогресу. Тобто фактично під
індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином, обробної
промисловості.

Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові відносини, то найважливіше
значення для створення того чи іншого виду підприємництва мала наявність
ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток
промисловості в НІК набув ринково-орієнтованого характеру.

У 50- 80-х роках сформувалися два типи ринкової стратегії країн, що
розвиваються, — імпортозаміщення та експортна орієнтація. Як відомо,
імпортозаміщення потребує розвитку тих галузей промисловості, які
повинні замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів із-за меж
країни.

Експортна орієнтація передбачає збільшення питомої ваги товарів, які
постачаються на експорт. Першою хронологічно сформувалася стратегія
імпортозаміщення, бо вона очевидна і здійснюється просто. І справді,
платіжоспроможний попит на внутрішньому ринку вже існує, його тільки
потрібно перехопити в іноземних фірм. А для цього необхідно обмежити
доступ іноземних товарів на внутрішній ринок шляхом підвищення мита,
контингентування імпорту зміни системи державних закупівель тощо,
стимулювати внутрішнє виробництво. Стратегія імпортозаміщення досить
легко реалізується тому, що здійснюється в основному адміністративними
методами управління.

Індустріальний розвиток НІК Південно-Східної Азії також почався з
імпортозаміщуючої моделі розвитку. Для більшості з них її прийняття було
об’єктивно необхідним. Як правило, у них був порівняно великий за
абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який
не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови
торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому (ціни на сировину, яка
ними експортувалась, відносно знижувалися, а на промислові вироби, які
здебільшого імпортувалися, відносно зростали). Тому єдиним способом
задоволення попиту на споживчі товари було заміщення імпорту внутрішнім
виробництвом.

Проте стратегію експортної орієнтації було важко здійснити. Створення
нових галузей обробної промисловості, які виробляють конкурентоспроможну
на світовому ринкові продукцію, було не під силу країнам
Південно-Східної Азії. Певним чином на експорт могла бути
переорієнтована переробка традиційних видів сільськогосподарської
сировини. Але в цей час на світовому ринку спостерігалося зменшення
попиту та цін на цей вид товарів.

До того ж у країнах Південно-Східної Азії у 50- 60-ті роки був досить
високий рівень безробіття, а, як відомо, типовий засіб його зменшення —
розвиток дрібного підприємництва, яке виготовляє споживчі товари.

Стратегія імпортозаміщення переважала в промисловому розвитку Малайзії в
1959-1968 pp. протягом відносно короткого періоду: внутрішній попит був
головним чинником індустріального росту тільки у 1959-1963 pp., а у
1963- 1968 pp. вже почалося поширення експортних галузей промисловості.
Причиною цього стали такі особливості економіки країни, як невелика
чисельність населення, а тому — відсутність місткого внутрішнього ринку,
традиційно велика роль зовнішніх зв’язків у процесі відтворення.

На Філіппінах політика імпортозаміщення впроваджувалась приблизно в
1950- 1968 pp., у Таїланді — в 1960- 1972 pp., розвиток обробної
промисловості Індонезії почався наприкінці 60-х років і завершився на
межі 70-80-х років. Сингапур через особливості історичного розвитку й
географічного розташування — коли він був англійською колонією, то
спеціалізувався на переробці, доукомплектуванні, реекспорті продукції з
Південно-Східної Азії до Європи і реекспорті оброблених виробів з
промислових країн у Азію — та через обмеженість внутрішнього ринку
змушений був орієнтувати промисловий розвиток на експорт.

Здійснення політики імпортозаміщення у країнах Південно-Східної Азії
викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами
розвивалися галузі легкої промисловості — текстильна, взуттєва, харчова,
тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові
розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами
місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням
загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів
виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні
ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок
поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту.
Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не
вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були
шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної
промисловості.

Таким чином, перехід до експортної орієнтації був пов’язаний з
вичерпанням можливостей стратегії експорто-заміщення, ростом та якісним
вдосконаленням промислового потенціалу країн, що розглядаються. Однак не
можна приділяти увагу тільки аспектам внутрішньої політики. Важливий
вплив на реалізацію експортно-промислової стратегії зробили зовнішні
фактори, бо її здійснення збігалося зі структурною перебудовою в
економіці промислове розвинутих держав, зміною ролі країн, які
розвиваються, у системі міжнародного поділу праці. У 70-х роках в
індустріальне розвинутих країнах спостерігалося значне підвищення рівня
заробітної плати та соціального захисту працівників, внаслідок чого
нерентабельними стали трудомісткі виробництва. Для скорочення витрат
виробництва західні фірми почали виносити підприємства цих галузей у
країни, що розвиваються. Тобто експортна орієнтація, як стратегія
промислового розвитку НІК, була підтримана ТНК.

Ця стратегія реалізовувалася в індустріальному розвитку країн
Південно-Східної Азії у 70- 80-ті роки: у Сингапурі — починаючи з часу
здобуття незалежності (1957 р.) і майже до циклічної кризи 1980- 1982
pp., Малайзії та на Філіппінах приблизно з 1969 p., а в Таїланді — з
1973 р. й майже до кінця 80-х років. Передумови для впровадження
політики експортної орієнтації обробної промисловості в Індонезії
склалися значно пізніше. Загальна слабкість промислового потенціалу і
досить місткий її внутрішній ринок зумовили динамічний розвиток
промисловості, який базувався на стратегії імпортозаміщення майже до
80-х років. Зростаючий попит на валютні ресурси задовольнявся за рахунок
доходів від експорту нафти. Тому перша спроба перевести деякі галузі —
текстильну, деревообробну, радіо- та електротехнічну — на експортну
орієнтацію була здійснена перед кризою 1980- 1982 pp., але через
загальне погіршення кон’юнктури на світовому ринку виявилася невдалою.

Саме на цьому етапі індустріалізації у країнах Південно-Східної Азії в
основному були створені галузі, які в сучасний період визначають їхню
спеціалізацію у системі міжнародного поділу праці. Відповідно до
принципу «порівняльних переваг» пріоритетна роль відводилась розвиткові
галузей легкої промисловості (текстильної, швейної, взуттєвої та ін.), а
через поширення обслуговуючих їх галузей (виробництво синтетичних
волокон, первинна хімія) почався поступовий розвиток галузей важкої
промисловості (металургійної, хімічної промисловості, машинобудування).
Тому на світовому ринкові вони з’явилися як виробники та експортери
масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово
розвинутих держав. І хоч з часом складність продукції, що постачалася на
зовнішній ринок, зросла (відеомагнітофони, компакт-дискові програвачі,
персональні комп’ютери, легкові автомобілі), все-таки вони залишаються
товарами масового споживчого призначення.

Однак НІК Південно-Східної Азії не продемонстрували зразок чистого
варіанту експортної орієнтації обробної промисловості. Вона поєднувалася
з розвитком імпортозаміщуючих виробництв не тільки споживчих товарів, а
з другої половини 70-х років і продуктів виробничого призначення. Тобто
почався перехід до стратегії імпортозамі-щення більш високого порядку.

Тенденції промислового розвитку НІК Азії, які проявилися у 80-х роках,
свідчать про новий, третій, етап їхнього індустріального розвитку, коли
починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких
виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної
науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску
споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на
високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається
експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії
індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на
розвиток НДДКР. На кінець 80-х років частка витрат на НДДКР у ВНП НІК
була значно нижча, ніж у США або Японії: у Сингапурі вона дорівнювала
1,2%, а в інших країнах Асоціації — складала менш ніж 1%.

Як відомо, протягом довгого часу промисловий розвиток НІК
Південно-Східної Азії базувався на технологіях, які надходили з
промислово розвинутих держав. І незважаючи на те, що в останні роки
іноземні фірми, передусім японські компанії, почали передавати в НІК не
тільки відпрацьовану технологію, а й «ноу-хау» на виробництво таких
високотехнічних товарів, як напівпровідники, оптичне волокно, компактні
диски, все-таки важко чекати, що, не маючи можливостей самостійно
оволодівати високими технологіями в умовах відриву власної
фундаментальної науки від вимог сучасної НТР, тобто не маючи власної
розвинутої науково-дослідної бази, НІК Південно-Східної Азії зможуть
реально конкурувати з американськими чи японськими ТНК на світовому
ринку.

З цією метою в НІК починають організовувати так звані науково-дослідні
парки — спеціальні зони, де створюються пільгові умови іноземним та
місцевим фірмам для розробки і випуску наукомісткої експортної
продукції. Перехід до наукомісткої спеціалізації обробної промисловості
на межі 70- 80-х років почався у Сингапурі, а в інших НІК
Південно-Східної Азії — десятиріччям пізніше.

Похожие записи