.

Місто Перемишль і Перемиське Підгір’я — мала батьківщина Степана Рудницького (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3005
Скачать документ

Місто Перемишль і Перемиське Підгір’я — мала батьківщина Степана
Рудницького

Дана стаття присвячена витокам, які породили геніального
вченого-патріота, фундатора української географічної науки, першого
географа України з широким європейським світоглядом Степана Рудницького.
Чому саме найбільш висунуте на захід і протягом багатьох століть
колонізоване українське княже місто Перемишль породило цього геніального
вченого-географа і політика, палкого борця за створення незалежної
Соборної Української Держави?

Відповідь на це запитання ми намагалися знайти шляхом вивчення
навколишнього середовища, в якому народився, провів свої дитячі і
частково юнацькі роки майбутній вчений, аналізуючи ряд наукових розвідок
з історії, культури і природи Перемищини, а також власних спостережень
під час неодноразових відвідин цього мальовничого і багатого на
історичні події краю. Отож, подаємо свою версію відповіді на поставлене
вище запитання.

Як відомо, старовинне українське місто Перемишль, розбудоване і сильно
укріплене ще за княжих часів (ХІ-ХІІ ст.), було столичним городом,
твердинею, яка обороняла західну частину українських земель від ворожих
нападів.

Не дивлячись на те, що Перемишль протягом тривалого часу (з 1349 р. і
впродовж більш як 420 років) перебував під польською окупацією, він у
складних умовах розвивав питому українську культуру і письменство,
боронив свою віру.

В історії українського просвітницького руху Перемишль був бастіоном. У
справі національної стійкості він часто випереджував наші східні землі.
Цьому сприяла перемиська українська спільнота з її віками виробленим
імунітетом і здатністю до самозахисту. Можна навіть припустити, що
національну стійкість перемишлян зміцнювала агресивна протиукраїнська
політика, спрямована на підкорення нашої нації. Під тиском імперських
зловмисних намірів поляків консолідувалися українські сили,
об’єднувалася інтелігенція, впрягалася в практичні дії українська
церква, школи. У формуванні національної ідентичності їх підтримувало
українське населення. Наполегливою і невпинною працею перемиська
інтелігенція втримувала на цій території український дух, укріпляла
його, коли траплялася на це нагода [2].

У фізико-географічному відношенні місто Перемишль розташоване в
середній течії р. Сян на межі Карпатського (Перемиського) підгір’я і
Надсянської низовини, на згині дуги Карпатської складчастої системи, де
вона змінює свій напрям з широтного на південно-східний. Із заходу і
півночі Перемиське підгір’я обмежене річкою Сян, на сході межує з
Надсянською низовиною, на півдні поступово переходить у гірські хребти
Низького Бескиду. На південний схід від Перемишля простягаються Східні
Карпати з характерними для них лінійно витягнутими гірськими хребтами.

У геоструктурному відношенні територія Перемиського підгір’я
здебільшого відповідає Зовнішній, Скибовій зоні Карпатської складчастої
системи, складеної переважно крейдово-палеогеновим флішем (пісковиками,
алевролітами і аргілітами, що рівномірно перешаровуються). До її складу
входить декілька зірваних з первинного місця залягання і пересунених на
північний схід лежачих складок, що насунулися на відклади Внутрішньої
зони Передкарпатського прогину, межа якого проходить дещо північніше —
приблизно по лінії Перемишль–Ряшів (Жешув). Ширина скибового покриву тут
досягає близько 40 км. Зім’яті у складки верстви гірських порід можна
спостерігати в декількох пунктах на правому березі річки Вігор — у селах
Трійці, Посаді Риботицькій, містечку Риботичах та в інших місцях.

У сучасному рельєфі асиметричні валоподібні лінійно витягнуті складки
(„скиби”) в більшості випадків слугують вододілами між багатьма річками,
притоками Вігору та Сяну. Але у зв’язку з тим, що гірські породи, якими
збудовані складки, є нестійкими до вивітрювання, вододільні хребти
переважно виположені, невисокі, з пологими схилами. У північній частині
підгір’я, приблизно від широти містечок Риботичі, Бірча до Перемишля, де
на поверхню виходять найменш стійкі піщано-глинисті гірські породи,
поверхня хребтів помітно знижується, вони втрачають характерну
лінійність північно-західного простягання і стають розгалуженими в
різних напрямках. Південніше від цієї лінії, починаючи від села Ямни і
далі на південний схід, гірські хребти мають типове для Скибової зони
північно-західне простягання. Вони розділені між собою поздовжніми
долинами малих річок і потоків вздовж яких скупчуються людські оселі
[7].

Рельєф поверхні Перемиського підгір’я низькогірний, горбистий (рис. 1).
На півночі в околицях Перемишля максимальні абсолютні позначки
становлять 352-400 м, в середній частині, в околицях містечка Риботичі,
сіл Бориславка, Ліщини, Ямна — 550-600 м, на півдні і південному сході —
650 м і більше, а два головні пасма Слипних гір і Хванева досягають
висоти 672 і 675 м над рівнем моря відповідно.

Клімат помірно-континентальний з нежарким літом, м’якою зимою і
достатньою кількістю опадів. Пересічна температура січня становить -4С,
липня +17…+18С. Річна сума атмосферних опадів — 650-750 мм. Більша
частина їх випадає в теплий період року. Зима триває 80-100 днів, літо —
90-100 днів.

Гідрографічна мережа доволі густа (до 1,5 км/км2). Найбільшою рікою
Перемиського підгір’я є притока Вісли — р. Сян (рис. 2) з його правою
притокою Вігором. До них стікає безліч малих річок і потічків майже з
усієї площі регіону. Лише невелика південно-східна частина терену
дренується річкою Стрв’яж, яка несе свої води до Дністра. Отож, через
Перемищину проходить Головний Європейський вододіл. Живлення річок
мішане з переважанням дощового. Режим паводковий протягом року.

Рослинність у Перемиському підгір’ї, як і у Карпатах, дуже багата. Ліси
тут ще перед Другою світовою війною займали понад 50% площі терену, а
тепер, після виселення українців у 1944–47 рр. ХХ ст., вона зросла до
70-80%, досягнувши рівня середньовіччя. Переважають букові (з домішкою
ялиці та ялини) ліси. Поширеними породами є також граб, дуб звичайний і
скельний, липа, явір, ясень, береза, сосна, вільха, осина, горобина. З
чагарників найчастіше трапляються ліщина, свидина, терен, ялівець, які
серед лісів утворюють окремі угруповання; на зволожених ділянках —
верба, сіра і чорна вільха. В лісах на полянах та луках росте велика
кількість різноманітних квіткових рослин та грибів.

Ґрунти в Перемиському підгір’ї переважно бурі, гірсько-лісові
(буроземи), сформовані на звітрілому щебенистому елювії та делювії
флішу. Значно менші площі займають дерново-підзолисті, темно-сірі
опідзолені та лучні ґрунти. При належному обробітку й удобрюванні вони
дають непогані врожаї жита, вівса, ячменю, кукурудзи, картоплі, капусти,
квасолі та інших культур. У садах добре плодоносять яблуні, груші,
сливи, черешні.

Різноманітність природних умов, значні площі лісів, велика кількість
річок та інші чинники зумовили багатство і різноманітність тваринного
світу. Із ссавців тут водяться заєць-русак, лисиця, дика свиня, косуля,
олень, вовк, тхір лісовий, ласка, кріт, полівка звичайна та ін. Із
птахів — строкатий дятел, зозуля, горлиця звичайна, сойка, зяблик,
чорний дрізд, сорокопуд, жайворонок, сіра ворона, сорока, яструб, чорний
шуліка, канюк звичайний, вівсянка та ін. Під час перельоту на весні та
восени трапляються дикі качки, дикі гуси, журавлі, кулики.

За княжих часів у ІХ–ХІV ст. більша частина земель (а в деяких округах
— уся земля) належала князям. Із власного фонду вони наділяли землями
бояр, міщан, духовенство. У ті часи в лісах Прикарпаття водилося багато
диких звірів: олені, ведмеді, дикі кабани, лисиці, серни, зайці та інша
звірина. Мисливство мало тоді важливе господарське значення, воно
постачало цінне хутро та м’ясо. Немає сумніву в тому, що у багаті
звіриною ліси не раз ходили на полювання перемиські князі, бояри та інша
знать.

Після захоплення Галичини Польщею володіння галицьких князів перейшли у
власність польських королів. У 1434 р. було скасовано руське право та
запроваджено новий адміністративний устрій. Посилився процес заселення
Черемиського Підгір’я, у першу чергу польською шляхтою, а також
українським селянством з рівнинних районів Галичини. Нові польські
власники використовували ліси й діброви (і серед них найбільший лісовий
комплекс Турниця, розташований поблизу містечка Риботичі, що за 20 км
від Перемишля) для випасання свиней, стада яких виводили в ліс від
половини серпня до пізньої осені „на жир”, а після цього їх продавали
або забивали для власного вжитку. Королівські ліси теж використовувалися
для випасання свиней перемиських старост. Стада нараховували сотні
свиней. Відомо, що в 1467 р. Ян Риботицький зайняв 26 вепрів
перемиського старости, тієї ж зими його слуги перехопили по дорозі з с.
Макови до Перемишля стадо з 300 свиней і загнали до Риботич. Справу
розглядав суд [7].

Аж до Другої світової війни у тутешніх лісах водилося багато звірини,
що її можна було бачити не лише в лісі, а й на полях, біля хат. Удень
лисиці заходили навіть на подвір’я, ловили курей. Взимку зайці
пробиралися до оборогів, щоби поживитися конюшиною і сіном. У лісах
вечорами ревіли олені.

Із земноводних і плазунів найхарактернішими у Перемиському підгір’ї є
тритон карпатський, жовто черева кумка, трав’яна жаба, рідше трапляється
саламандра плямиста, тритон гребінчастий, ропухи звичайна і зелена,
ящірка прудка, веретільниця, вуж звичайний, мідянка, гадюка звичайна. Із
риб, що живуть у численних малих річках, найпоширенішими є морена
звичайна, головень, форель струмкова, гольян, щитівка гірська, бабель
барвистий, миньок.

Природні умови і ресурси Перемиського підгір’я доволі сприятливі для
розвитку сільського господарства. Не випадково люди ще в глибоку давнину
(починаючи з палеоліту) облюбували цей край і, розкорчувавши ліси,
оселилися в ньому. На жаль, у середині ХХ ст. сталося так, що села,
засновані нашими пращурами ціною великих зусиль ще у ХІІІ–ХV ст., були
зруйновану дощенту, дрімучі ліси знову вкрили майже всю місцевість, як і
колись до її заселення. І хто знає, чи не доведеться нащадкам знову
розкорчовувати цей ліс і знову починати все спочатку…

Але й тепер, через шість десятиріч після Другої світової війни та
насильного переселення українців і руйнування їх осель, Перемиське
підгір’я залишається надзвичайно мальовничим і привабливим краєм. Цей
край наприкінці ХІХ ст. зачарував Степана Рудницького в час його
раннього дитинства, збудив у нього великий інтерес до землезнання, до
географічної науки, яку він розвивав упродовж всього життя. Без сумніву,
до прищеплення Степану інтересу до географії та історії спричинився його
батько — Лев Рудницький, викладач географії та історії у Перемиській, а
згодом Тернопільській гімназіях. Батько мав свою домашню бібліотеку,
він, мабуть, часто ходив з допитливим сином на екскурсії, розповідав
йому про природу та історію Перемишля і його околиць. А розповідати було
про що і проілюструвати розповіді було чим: тут збереглося багато
історико-архітектурних пам’яток — свідків минувшини (руїни замку на
Замковій горі, старовинні церкви і костели, храми Кальварії Пацлавської
на мальовничій горі біля села Пацлав, старовинна мурована церква з
оборонними мурами та бійницями в с. Посаді Риботицькій та ін.).

Як перша столиця Червенної Русі, Перемишль був провідним культурним
осередком на західноукраїнських землях вже у ІХ–Х ст. Ще Мелетій
Смотрицький (1578–1634) на основі доступних історичних документів
стверджував, що у ІХ ст., десь біля 872 р., учні св. Мефодія навертали
до християнства наших предків, а в Х ст. у Перемишлі було засноване
перше на Русі єпископство, якому до ХV ст. підпорядковувалося також усе
Закарпаття. Заснування єпископату створило тут передумови для формування
осередку культури й освіти для всього західного регіону Руси-України. У
середньому і пізньому середньовіччі Перемишль мав культурний вплив на
сусідні, південні, землі Польщі. Доказом цього є поліхромні стінописи,
виконані руськими майстрами в багатьох системах і королівських замках, в
т.ч. і на Вавелю в Кракові [1, с. 11].

У 1349 р. м. Перемишль і все Перемиське підгір’я захопила Польща. З
того часу почалось інтенсивне ополячення краю, яке тривало понад 400
років (до 1772 р.). Давню соборну церкву св. Івана Хрестителя Король
Ягайло передав польському єпископату, причому з гробниць було винесено
кістки похованих там українських князів, єпископів і магнатів [4]. Під
тиском поляків українське культурне життя занепало. Перемишль поступово
став центром польського культурного життя. У ХVІ – першій половині ХVІІ
ст. Перемишль уже став одним з осередків польського відродження. Однак
друга половина ХVІІ і майже все ХVІІІ ст. були добою занепаду Перемишля
через зміни торговельних шляхів, а ще більше через війни.

в органах самоуправління, державних установах, шкільництві, торгівлі
поляками та представниками інших національних меншин, через надмірний
податковий утиск кількість українців у містах різко зменшилась, а
культурне життя в Галичині, в т.ч. і в Перемишлі, прийшло в занепад
[11].

Після першого розподілу Польщі у 1772 році і прилучення
західноукраїнських земель до Австро-Угорської імперії культурне життя
Перемишля значно пожвавилось. Австрійська влада негайно почала вживати
заходи для піднесення освіти. У 1774 р. Марія Тереза заснувала у Відні
семінарію для богословів греко-католицького обряду й наказала приймати
до неї також українських громадян. У 1783 р. цісар Йосиф ІІ заснував у
Львові духовну семінарію. З 1783 р. для українських семінаристів
запроваджено викладання українською мовою [2]. У 1789 р. Йосиф ІІ
повернув давні права і привілеї міщанам. Перемишль став повітовим
містом. До Перемишля почали прибувати німці й чехи як службовці та
ремісники. Пізніше на розвиток Перемишля вплинула розбудова залізничного
сполучення з Краковом (1859), Львовом (1861) та Угорщиною (1872), а
також деяких промислових об’єктів та військової фортеці — однієї з
найбільших у Європі.

Разом з тим у Перемишлі почали реально формуватися передумови нової
епохи українського національного відродження. Аналізуючи тогочасну
ситуацію в Галичині, Іван Франко висловив навіть думку, що “перші
проблиски нового руху, перші досвідки того, що я назвав зіркою
відродження вийшли з Перемишля”[2, c. 8]. На початку ХІХ ст. Перемишль
знову почав відроджуватися як осередок руської (української) культури,
випереджуючи в цьому протягом першої половини ХІХ ст. Львів, в якому
українська громадськість через засилля німців і поляків займала значно
слабші позиції.

Основним рушієм розвитку освіти, культури і національного відродження в
Перемишлі знову, як і за княжих часів, було духовенство. В кінці ХVШ –
на початку ХІХ ст. тут з’явилося багато вихованців т. зв. Барбареуму —
заснованої у 1777 р. при церкві св. Варвари у Відні духовної семінарії
(до неї щорічно приймали на навчання 6 семінаристів від Перемиської
діецезії). Вихованці цієї семінарії завдяки європейській освіченості
стали піонерами національно-культурного відродження в Галичині.
Перемиська єпархія під керівництвом Максиміліана Рилла, Михайла
Левицького, а пізніше Івана Снігурського провела велику роботу з
піднесення освіти серед широких мас населення. В 1816 р. при Перемиській
капітулі організовується “Освітнє товариство” для поширення освіти
українською мовою, яке очолив о. Іван Могильницький (1777–1831). У 1817
р. засновується дяковчительський інститут, що став першою українською
школою для народу (дяки були одночасно вчителями народних шкіл, які
почали відкриватися при церквах в селах Перемиської єпархії). Першим
директором цієї школи також став о. І. Могильницький, про якого Іван
Франко писав, що “був це перший муж в Галицькій Русі, котрий намагається
розвіяти пануючу тут у поглядах на національну справу єгипетську темряву
за допомогою світла науки” [8]. Іван Могильницький спонукав священиків
закладати народні школи й самим вчити, організовувати просвітянський
рух. Він був автором перших шкільних підручників для народних шкіл:
катехизму (1815) та букваря (1817), розвідок про українську мову (1829,
1837) і граматики української мови (1823). Від 1817 року до смерті
(1831) І. Могильницький був головним інспектором народних шкіл
Перемиської Єпархії. Його заслуги в розвитку шкільництва дуже великі.
Якщо в час переходу Галичини до Австрії в Перемишлі не було жодної
української школи, то до 1832 року в цій єпархії на 697 парафій було
відкрито 385 парафіяльних шкіл, 24 тривіальні, тобто тримовні (німецька,
польська й українська мови) і головна школа в Лаврові [3, с. 11]. На
передмістях Перемишля тоді були відкриті парафіяльні школи на Болонні, у
Перекопаній і на Вовчі.

У ці ж роки Перемиська консисторія започаткувала видавничу справу. У
1829 р. владика Іван Снігурський купив друкарню, а згодом (1840 р.)
заснував видавництво. Крім підручників, тут почали видавати й літературу
популярного характеру для українського населення. В Перемишлі побачили
світ перші в Галичині календарі — “Перемишлянин” (1850–1861, 1863–1864
рр.) і “Перемишлянка”, а пізніше (від 1889 р.) — “Перемиські Єпархіальні
Відомості”. У листопаді 1848 р. в Перемишлі створено театральне
товариство. Одним словом, уже у першій половині ХІХ ст. Перемишль став
осередком українського культурно-національного відродження в Галичині.

Початок 60-х років ХІХ ст. в Галичині і на Наддніпрянщині
характеризується пожвавленням духовного життя, виникненням нових
періодичних видань, у яких домінуючими поступово стали ідеї
національного відродження України. Під впливом творчості Т. Шевченка і
зв’язків з Великою Україною у галицьких містах утворюються гуртки.
Молодь захоплюється народною творчістю, вивчає мову і народний побут,
залюбки носить вишивані сорочки, козацькі шаровари та жупани, влаштовує
вечори в роковини смерті Шевченка, на яких виголошують доповіді про
життя і творчість поета, декламують його вірші, співають українські
пісні. Саме в Перемишлі у 1865 р. вперше прилюдно прозвучала пісня на
мелодію о. Михайла Вербицького якій згодом судилося стати державним
гімном незалежної України “Ще не вмерла Україна” [6]. (Див. рис. 3).

80–90-ті роки ХІХ ст. — час особливо інтенсивного росту українського
життя в Перемишлі в усіх ділянках і, зокрема, в поширенні української
освіти. В той час Перемишль займав друге місце в Галичині після Львова
за кількістю українських шкіл. Тут функціонувала двомовна вчительська
семінарія, Перемиська державна гімназія з українською мовою навчання,
Український інститут для дівчат. Крім того, тут діяло кілька народних і
фахових шкіл. У цих навчальних закладах працювало чимало громадських і
політичних діячів, письменників, художників, музикантів.

Особливе значення для культурного розвитку Перемишля мала гімназія,
заснована у 1888 р. Спочатку тут були паралельні класи з українською
мовою навчання при польській гімназії, а з 1895 р. після відкриття
повних восьми класів постала самостійна українська гімназія класичного
типу [Рис. 5]. Невдовзі Перемиська державна чоловіча українська гімназія
стала однією з найбільших у Галичині. Серед її вчителів було чимало
авторів підручників, митців, громадських і політичних діячів та
письменників. Першим директором новоствореної гімназії було призначено
видатного педагога, письменника і громадського діяча Григорія
Цеглинського, професора Академічної гімназії у Львові. Гімназія
розташувалася у новозбудованому триповерховому будинку на вул.
Словацького, 21 (рис. 4). Перемиська державна чоловіча гімназія з
руською (українською) мовою викладання стала другою такою школою в
Галичині (після Академічної гімназії у Львові, що була першою
українською середньою школою на всій українській етнічній території).

Заснування української гімназії мало великий вплив не лише на розвиток
освіти, але й літературного життя Перемищини. Серед літературних
постатей чільне місце належить викладачу гімназії, поету, письменнику,
літературному критику Володимиру Масляку. Його вірш “Учися, дитино, бо
вчитися треба….” полюбився багатьом поколінням галицьких дітей.
Літературною діяльністю займався і директор гімназії Григорій
Цеглинський, автор пісні „Де срібнолистий Сян пливе” [6].

У 1895 р. В Перемишлі відкрито ще один важливий навчальний заклад —
Український інститут для дівчат. Інститут проводив значну виховну роботу
серед молоді, скоро він став найкращою дівочою школою в Галичині,
відомою далеко за її межами. Тут вчилися дівчата з найвіддаленіших
куточків Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини та Поділля, навіть з далекої
Кубані, тут вчилася внучка по сестрі Тараса Шевченка Людмила Шевченко.
Згодом при інституті відкрито учительську семінарію [11].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Перемишлі мали свої філії всі
найважливіші українські організації Галичини. У 1891 році тут засновано
філію товариства „Просвіта”, у 1894 — кредитове товариство „Віра”, у
1905 — „Руську щадницю”. З ініціативи філії Українського педагогічного
товариства засновано гімназійний інститут для хлопців, у 1904 р.
посвячено Народний дім.

Перемишль по праву вважався важливим центром розвитку монументального
та образотворчого мистецтва в Галичині ще з ХV ст. Уже тоді українськими
майстрами з Перемишля виконано цілу низку розписів найвизначніших
костелів і замків Польщі (Кракові, Любліні, Сандомирі). У другій
половині ХІХ ст. Перемишль теж виховав ряд відомих художників-українців,
що відіграли значну роль в історії українського образотворчого
мистецтва, — Теофіла Копистинського, Антона Полиховського, Олександра
Скрутка, до них прилучилися Ольга і Олена Кульчицькі [1].

Особливо успішно розвивалося музичне життя в Перемишлі [9, с. 11]. У
1829 році тут організовано при греко-католицькій кафедрі постійно діючий
хор, яким керував фаховий музикант і диригент А. Нанка. Цей хор існував
протягом кількох десятиліть, виконуючи важливу культурну і
музично-виховну місію. З нього вийшли піонери українського музичного
мистецтва в Галичині — Михайло Вербицький, Іван Лаврівський, Анатоль
Вахнянин та десятки талановитих музикантів, співаків, диригентів.
Анатоль Вахнянин організував “Львівський Боян”, а згодом “Союз співочих
музичних товаришів” із славним Вищим музичним інститутом імені М.
Лисенка у Львові. Отже, протягом ХІХ ст. центром українського музичного
життя в Галичині був Перемишль, і лише в кінці ХІХ ст. ним став Львів.

У 80–90-х роках ХІХ ст. і на початку ХХ ст. на Перемищині активізується
національно-культурний рух, з’являються різні громадські організації,
зокрема „Просвіта”, у містах і селах створюються читальні. Зростає
національна свідомість широких народних мас. Вважають, що на переломі
століть Перемишль був навіть більш українським, ніж Львів [10]. У цих
умовах формувався, здобував початкову освіту Степан Рудницький, а його
подальше життя й навчання були зв’язані з іншими містами Галичини —
Тернополем і Львовом. Його допитливий розум акумулював і аналізував все,
що діялось у навколишньому суспільно-культурному та
суспільно-політичному середовищах. Крім цього, неабияке значення для
формування його національної свідомості та української державницької
ідеї, яку він потім розвивав упродовж всього свого життя, мало й те, що
батько Степана Лев Рудницький працював вчителем географії та історії в
гімназіях Перемишля, Тернополя і Львова, був у вирі всіх
суспільно-політичних подій, що відбувалися у містах і селах, брав у них
участь, розповідав про них у сімейному колі.

Саме мальовничі краєвиди Перемишля і його околиць у поєднанні з
захоплюючим історичним минулим, багатьма унікальними архітектурними
пам’ятками, створеними нашими пращурами в містах і селах Надсяння, які
С. Рудницький мав можливість спостерігати і слухати про них захоплюючі
розповіді свого батька — професійного педагога, закарбувались в його
пам’яті на все життя та послужили фундаментом для вибору його майбутньої
професії географа й історика. Як зазначає дослідник життя і наукової
спадщини С. Рудницького професор О. Шаблій: „Хто знає, може саме звідси
з’явилась жага “дослідження в терені” [10].

Література:

1. Горняткевич Д. Перемишль у мистецькому житті України // Перемишль
західний бастіон України. – Нью-Йорк; Філадельфія: Перемиський
Видавничий Комітет, 1961. – С. 306-314.

2. Грицков’ян М. До історії просвітницького руху в Перемишлі //
Перемишль і Перемиська земля. – Перемишль; Львів, 1996. – С. 223-232.

3. Загайкевич Б. Освіта і школа в Перемишлі // Перемишль західний
бастіон України. – Нью-Йорк; Філадельфія: Перемиський Видавничий
Комітет, 1961. – С. 239-284.

4. Енциклопедія Українознавства. Перевидання в Україні. – Львів, 1996. –
Т. 6. –С. 2005-2010.

5. Подільчак М. Українська чоловіча гімназія в Перемишлі // Українська
державна чоловіча гімназія у Перемишлі. – Дрогобич: Видавнича фірма
“Відродження”, 1995. – С. 5-11.

6. Свинко Й. Перемишль — осередок українського культурно-національного
відродження в Галичині // Творці українського національного гімну “Ще не
вмерла Україна”. – Тернопіль, 1995. – С. 6-11.

7. Свинко Й. Ямна: знищене село Перемишльського краю. – Тернопіль:
Підручники і посібники, 2005. – 192 с.

8. Франко І. Нариси з історії української літератури в Галичині //
Франко І. Зібрання творів в 50-ти т. – Київ, 1980. – Т. 27. –С. 136.

9. Цегельський Є. Музичне життя Перемишля // Перемишль західний бастіон
України. – Нью-Йорк; Філадельфія: Перемиський Видавничий Комітет, 1961.
– С. 315-334.

10. Шаблій О. Академік Степан Рудницький — фундатор української
географії. – Львів Мюнхен, 1993. – 223 с.

11. Шостаківська І. Український (Руський) Інститут для дівчат у
Перемишлі // Український Інститут для дівчат у Перемишлі. – Дрогобич:
Видавнича фірма “Відродження”, 1995. – С. 5-20.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020