Міста та міська обрядовість

Міста та їхнє населення. Характерною рисою культурного життя був
взаємовплив міського і сільського населення. Міста ставали осередками
фахової, «високої» культури. В культурі побутовій ранні міста багато
взяли від сіл, але згодом стали впливати на культуру селян, хоч дещо з
неї й надалі переймали.

У науці немає загальноприйнятих критеріїв виділення міст як типу
поселень. Більшість дослідників бачать в містах насамперед
торговельно-ремісничі центри, забуваючи про постійний зв’язок міст з
сільськогосподарською округою. З кінця XIV ст. містом вважався населений
пункт, що мав юридичний статус міста (королівське або княже,
приватновласницьке або церковне, на Маґдебурзькому або звичаєвому
праві), а його населення належало до соціального стану міщан. Окрім
юридичних документів чи літописних свідчень належності міського
характеру поселень, можна вказати на такі ознаки, спільні для міст:
більша, ніж у селах, густота населення і щільність забудови; специфіка
економічних функцій; розвиненість товарних відносин: на відміну від
села, життя без грошей в місті було неможливе або майже неможливе;
більша диференціація населення в соціальному та національному
відношенні.

У багатьох випадках, хоч і не завжди, до цих ознак можна додати
наявність укріплень, появу поблизу укріпленої частини посадів,
приміських слобід та боярських (пізніше шляхетських і магнатських)
дільниць-супутників як історичних частин розвитку міста.

Виходячи з цих ознак, на середину XIII ст. відомі щонайменше 54 міста у
Київській землі, 75 — Чернігівській, 28 — Переяславській, 95 —
Волинській, 52 — Галицькій. Очевидно, що значна частина міст не
зафіксована в збережених до наших днів джерелах. Частина міст не
відродилася після монгольської навали, але вже з XIV ст. почалося
зростання міст, чому передовсім сприяв правовий статус міщан. На
середину XVII ст. на землях України було близько 1100 міст і містечок.
За картотекою, укладеною автором (яка не є вичерпною), у Руському
воєводстві їх було 205, Белзькому — 52, Волинському — 178, Подільському
— 109, Брацлавському — 122, Київському — 292, Чернігівському — 68. 9
міст відомо на Буковині та 11 — на Закарпатті, більше десятка міст — у
Криму.

На території цих міст було від кількох десятків до кількох сотень
будинків. Міста переживали часи піднесення і спадів. Так, за оцінками
дослідників, населення Києва до 1240 р. становило близько 60 тис. осіб,
на думку Плано Карпіні, в 1246 — 47 рр. залишилося тільки 200 житлових
будинків, а за переписом 1552 р. лише на Подолі було понад 500 дворів.
На середину XVII ст. місто мало не менше, як 10 тис. населення. До
найбільших міст на початку XIII ст. належали Чернігів, Галич, Василів
(Київський, пізніше Васильків), Переяслав, Білгород, Вишгород,
Володимир. У таких містах, як Новгород-Сіверський, Городець-Остерський,
Звенигород, Луцьк, Перемишль, Любеч могло проживати 3 — 5 тис., у
більшості міст — від 300 до 1 тис. осіб. Княжий Львів у XIV ст. міг мати
до 3 тис. мешканців, на початку XV ст. — близько 10 тис., у першій
половині XVII ст., за досить традиційними джерельними даними, населення
міста становило — 25 — 30 тис. осіб. Окрім Львова, активно зростало з
кінця XIV до середини XVII ст. населення Кам’янця і Луцька. Для XVI ст.
населення міст можна підрахувати, виходячи з числа дворів.

У Кам’янці жило близько 8 тис., Брацлаві та Крем’янці — близько 5 тис.,
Луцьку — 4 тис, у Володимирі, Дубні, Винниці, Збаражі, Житомирі, Каневі,
Ковелі, Костянтинові, Литовежі, Олиці, Острозі, Степані, Торчині,
Турійську, Перемишлі і Сяноку — близько 2 — 4 тис., в більшості малих
міст та містечок — від 200 до 2 тис. жителів.

Міста Київської Русі включали двори феодалів, що були своєрідними
юридиками (тобто не підлягали міській адміністрації і не виконували
повинностей на користь міста) і на яких жили представники княжої чи
боярської адміністрації (тіуни, гридні, отроки, дітські, ключники,
вірники, ємці, митники) і залежне населення (рядовичі-ремісники,
челядники, закупи, половники, пущеники, задушні люди, прощеники). У
більшості випадків ці двори виникали як супутники міст зі своїми
укріпленнями та храмами. Юридиками, в пізнішому значенні цього слова,
були собори та монастирі зі своїми територіями і залежним населенням.
Від податків і повинностей, напевно, звільнялися і садиби княжих
дружинників. Власне, міське населення складалося з міської верхівки
(старці градські), середнього прошарку (гості, тобто купці,
майстри-ремісники, їхні учні) та міської бідноти (гулящі люди, убогі
люди, сироти, ізгої і взагалі — люди поза правом). Ці три категорії
власне міського населення збереглися, змінюючи свої назви, впродовж
усього досліджуваного періоду. Повинності на користь міста несли, в
основному, перші дві категорії, міські низи залучалися до них
епізодично, переважно для ремонту укріплень і доріг.

Пізніше у складі біднішої верстви виділилися групи комірників (проживали
«в комірному — як піднаймачі) і халупників (мали хати на чужому ґрунті),
які платили і податки.

Статус міської верхівки і повноправних містичів, які пізніше почали
називатися міщанами, був високим з моменту виникнення міст. Незважаючи
на встановлення над ними контролю з боку княжої влади в особі
посадників, тіунів, міських та інших урядників, міста значною мірою
залишалися автономними, а інститут віча, принаймні в деяких з них, діяв
ще у XIV ст. За свідченнями літописців, традиційні віча не мали
характеру неорганізованих загальних зборів. Так, на вічі, що скликав у
Києві великий князь Ізяслав Мстиславич, шукаючи підтримки проти
Ольговичів, жителі зібралися у дворі собору св. Софії. Коли прибув
князівський посланець, його вислухали у повній тиші. Керували вічем
митрополит і тисяцький.

Деякі історики вважають, що з часом віче повністю перейшло до рук
боярсько-бюргерської олігархії, а його єдиним реліктовим демократичним
елементом залишилася відкритість доступу на віче, що відбувалось просто
неба. Групи містичів мали можливість криками схвалення або осуду
підтримувати ілюзії щодо особистої участі в управлінні. Цей висновок
спростовується вічовою формулою: «від бояр, і від житьїх людей, і
купців, і від чорних людей», що відбиває склад представництва цього
виборного міського органу. Вічова діяльність характерна не лише для
великих міст. Є підстави припускати наявність вічових зібрань у
Переяславі, Звенигороді, містах Посем’я, Бересті та волинських містах. З
другої половини XII ст. збільшилась соціальна вага
ремісничо-торговельної і фінансової верхівки міст, яка ставала
визначальною, а часом і вирішальною силою в політичній боротьбі.

За підрахунками Б. Рибакова, у Київській Русі XIII ст. відомо не менш як
64 ремісничих спеціальностей. Враховуючи доповнення М. Тихомирова, їхнє
число можна збільшити до 78. П. Сас для українських міст середини XVI
ст. налічує 133 ремісничі спеціальності. У дальшому розвиток техніки
приводив і до збільшення числа фахів. Вдосконалювались і форми
організації ремесла. У джерелах згадуються об’єднання городників, які
ставили городні (стіни) у Вишгороді, старшина «дереводілів».
Концентрація ремісників певних професій в окремих кварталах (урочища
«Гончарі», «Кожум’яки», «Ковалі») — теж одна з передумов виникнення
ремісничих об’єднань. У поділі міських сотень на ряди можна бачити
аналогії з організацією ремесла в азіатських містах, де кожен цех мав
свій ряд майстерень, що одночасно були й крамницями. Хоча ряд міг
означати і шеренгу в міському ополченні, яку займали представники одної
професії. Це також є свідченням того, що у XIII ст. ремісники у містах
вже просувалися до корпоративної організації. Княжі тамги (знаки) на
ремісничих виробах вказують не лише на князівські майстерні, де
ремісники-рядовичі працювали на ринок, а й на ймовірність існування у
великих містах ремісницьких об’єднань на зразок візантійських.
Конкуренція з боку організованого князівського виробництва теж могла
стимулювати перетворення поселень ремісників однієї спеціальності у
своєрідні територіальні громади. Зовнішніми ознаками такого об’єднання
на першому етапі були спільні бенкети в певні дні року, переважно на
честь святого патрона, побудова патрональної церкви. Можливо, що такі
об’єднання отримували і княжі статутні грамоти.

З розвитком Магдебурзького права організація цехового ремесла дістала
свого логічного продовження і була закріплена у цехових статутах і
привілеях.

У прикордонних торговельних центрах почали виникати квартали іноземців,
іноді зі своїми церквами. Єврейські поселенці в окремих містах на шляху
з Булгара до Перемишля були вже в X — XI ст., а може й раніше. Так само
рано з’явилися варязькі поселенці вздовж Дніпровського шляху. Після
монгольської навали князі, особливо західних земель, почали стимулювати
появу німецьких колоній, пізніше караїмських і вірменських. У деяких
містах оселялися і татари. З XIV ст. польський уряд створював сприятливі
умови для поселення в містах Галицької землі католицьких поселенців,
спершу німців, а пізніше головно поляків. Великі міста, особливо на
західних землях, перетворювалися на поліетнічні громади з різними
релігійними конфесіями, різними політичними уподобаннями і різною
ментальністю, змушеними жити в одному замкненому середовищі і боронити
спільні інтереси. Одноріднішим було населення малих міст, особливо у
східних регіонах. Становище ускладнювалося тим, що протекційна політика
уряду щодо колоністів супроводжувалась наступом на права корінного
українського населення, насамперед у містах Галичини і Закарпаття.

Міське право й економіка. До і після монгольської навали значна частина
міст керувалася звичаєвим правом. У великокняжих містах міську владу
очолювали війти, які мали «слуг міських», а також раду («старші»). У
приватновласницьких та церковних містах власника представляв намісник,
урядник або тивун. Відомі з деяких джерел зібрання міських громад для
вирішення найважливіших питань можна вважати продовженням розвитку
інституту віча.

Запрошені німецькі колоністи отримували так зване німецьке право.
Сформоване на межі XII — XIII ст. Магдебурзьке міське право в
українських містах дістало перевагу над іншими різновидами німецького
права (кульмським, або хелмінським, та шредським). Основою
Маґдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і
постанови суду шеффенів (лавників) Маґдебурга. Це право декларувало
звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам
нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських
земель. Можна припускати, що однією з перших отримала Маґдебурзьке право
німецька колонія у Львові за князя Льва Даниловича. Її війтом був
Бертольд Штехер. Не виключено, що таке право дістала і німецька колонія
у Володимирі, а її війтом був Маркольт. Цей Маркольт 1269 р. приймав у
себе у Володимирі князів Василька Романовича, Льва Даниловича та
Войшелка Міндовґовича. Серед грамот Льва Даниловича є одна, яку деякі
дослідники визнають автентичною. Це грамота Іоанну на війтівство у
Перемишлі, яке разом з кам’яною церквою уступалося війтові за «дві
гривні золота і сорок поставів сукна». «А містичі ніхто не імеєт судити
токмо войт по немічьскому праву… нікто самого не імеєт звати на суд
лише пред князя, а оний князь самого імеєт судити c войтами по
войтовському праву».

Поступово маґдебурзьке право поширювалося на всіх повноправних мешканців
того чи іншого міста. Статутні грамоти-привілеї на Маґдебурзьке право
починалися зі скасування чинних норм звичаєвого, руського чи литовського
права, а також проголошення факту звільнення міщан з-під юрисдикції
княжої чи королівської адміністрації.

В українських містах часто Маґдебурзьке право співіснувало з місцевим
звичаєвим правом. Грамота Казимира III 1356 р. про надання
Маґдебурзького права Львову фіксує існуючу практику, дозволяючи
вірменам, євреям, сарацинам, татарам і русинам судитися за своїми
правами, але під головуванням міського війта. Маґдебурзьке право 1339 р.
отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), 1374 р. —
Кам’янець, 1390 р. — Берестя, 1396 р. — Холм, 1432 р. — Луцьк, 1494 —
1497 рр. — Київ, 1498 р. — Дубно, наприкінці XV ст. — Рівне і Перемишль.
У XVI — XVII ст. Магдебурзьке право здобула переважна більшість
українських міст, причому в Галичині воно, як правило, надавало істотні
привілеї католикам, натомість на Волині, Київщині, Східному Поділлі
самоврядні органи залишилися в руках української більшості міщан. Всюди
повноправними міщанами — громадянами міста були ті, хто володів
будинками в межах міста і отримав відповідний статус. Надання прав
міщанина — «прийняття міського права» — було спрощеним для синів міщан,
в інших випадках потребувало дотримання низки умов. Серед тих, хто мав
міське право, виділяються патриціат (ті, в чиїх руках зосереджувалися
самоврядні установи) і поспільство. На нижньому щаблі соціальної драбини
були наймані працівники (серед них фірмани, сторожі, численні слуги), ще
нижче — непродуктивне населення — волоцюги-«люзні», або «гультяї», а
далі — жебраки, інваліди, невиліковно хворі. Створювані для двох
останніх категорій «шпиталі» (фактично притулки для непрацездатних)
могли охопити лише незначну їхню частину.

Крім міст, що існували в державних маєтках («королівщинах»), почали
виникати міста у приватних маєтках магнатів і шляхтичів. Цим містам
власники дозволяли мати органи самоврядування подібні до тих, що діяли в
містах з повним Маґдебурзьким правом. Звичайно, повновладним господарем
залишався власник, і його суд або суд його управителя мав повну перевагу
над судом магістрату. З часом старости (магнати, яким королі надавали
управління старостами — комплексами королівських маєтків на території
певного повіту) привласнили щодо королівських міст таку владу, що мало
відрізнялася від влади власників приватних міст.

З погіршенням економічної кон’юнктури у містах з’являлося дедалі більше
церковних і приватних юридик, тобто територій (кварталів, частин міста
або вулиць), які знаходилися під юрисдикцією різних феодальних
сеньйорів, світських або духовних. Найбільші з них з часом, всупереч
опорові верхівки міщан, влаштовували внутрішнє самоврядування.

Що було головним в тодішньому статусі міщан самоврядних міст? Формула
«повітря міста робить людину вільною» частково справедлива і для
українських міст. І в українських містах міщанин вважався особисто
вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і
виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів,
укріплень чи іншої загальноміської власності. Не лише привілеї великим
торговим містам, а й привілеї маленьким містечкам містили спеціальні
застереження щодо цього. Так, королівський маґдебурзький привілей 1570
р. на заснування міста Миколаєва на Дністрі зазначав: «і визволити всіх
міщан і передміщан, котрі там жити будуть, від всякої влади, юрисдикції
і зверхності, всіх загалом і кожного зосібна, воєвод, каштелянів,
старост, державців, бурґграфів, підкоморських суддів, підсудків, возних
і інших службових осіб королівства нашого, тим способом, що не перед
ними або перед ким-небудь з них про привілеї або злочини всякі, як малі,
так і великі, навіть злодійство і мужевбивство, відсічення членів і інші
злочини, не будуть закликані відповідати, а ні жодних вин платити не
будуть повинні, лиш перед війтом своїм. А війтові, на той час
будучому… не інакше ніж на право німецьке спираючись, мають
відповідати. І тому війтові… у всіх названих злочинах головних і
всяких інших судити, на смерть карати, карати стинанням, міць і всяку
можливість даємо, так як те право німецьке у всіх своїх пунктах, статтях
і артикулах передбачає».

Селянин-підданий, який прожив у місті певний час і став хоча б
халупником чи комірником, міг розраховувати на особисту свободу. А за це
варто було не щадити свого життя. Характерно, що це право захищали і
жителі невеликих міст. Так, 1566 р. війт волинського містечка Рожище
Луцького повіту Станіслав Янковський відмовився повернути таких
селян-втікачів. Він наказав міщанам озброїтись і вигнати з Рожища
панських слуг, які прибули за втікачами. Намагаючись повернути
втікачів-підданих, власники нерідко зверталися у міські суди, але часто
без успіху.

Найбільше податків платили ті, хто мав будинки на ринку, далі ті, хто
мав будинки на прилеглих вулицях і передмістях. Халупники і комірники
переважно не платили, а лише несли міські повинності. Міщани платили так
званий шос, який стягався пропорційно до розмірів нерухомого і рухомого
майна. Поля, городи, сади і пасовиська були значною підпорою для міщан.
Ремесло і торгівля могли прогодувати далеко не кожного. Кількість
міської землі була обмеженою, вона надавалась спеціальними привілеями.
Привілеї регламентували й інші плати та повинності міщан: від цехів,
крамниць, торгівлі, «куничне», «гребельне» і т. д. Крім того, митами
обкладався проїзд через шляхи, мости і переправи. Обтяжливою була і
військова повинність, натомість міщани східних і південно-східних земель
цінували право організувати військову самооборону.

Значні податки (переважно «єврейське поголовне», а також оплату за
оренду корчем чи млинів і проценти за позичені гроші) сплачувало
єврейське населення. Порівняно великі єврейські квартали виникали в
містах західних земель вже в XV — XVI ст., на східних землях — з початку
XVII ст. Єврейське населення не мало прав у міському самоврядуванні, але
могло мати окремі самоврядні органи і суди при релігійних громадах.

у в 1571 і 1576 рр. констатували розміри збитків скарбниці, але так і не
відібрали місто у порушника. Міста приносили чистий прибуток, на їхнє
утримання ні уряд, ні власники не витрачали грошей. Організм міста був
здатний до самовідродження. Єдиним, що робили уряд або власник для
спустошених ворогом чи погорілих міст, було зменшення або скасування
податків на 5 — 20 років. Такі ж привілеї отримували і новозасновані
міста.

Воєводи і старости, власники міст і власники юридик, втручалися у міські
справи, намагалися впливати на вибори складу магістратів, добивалися
збільшення податків і повинностей, брали частину доходів на свою
користь, конкурували з цехами виробами замкових майстрів або майстрів з
юридик. Більшість привілеїв у містах Галичини вимагала, щоби міські
магістрати складалися лише з католиків. Це закривало українцям доступ до
влади в місті. Пізніше їх почали витісняти і з цехів більших галицьких
міст. Навіть у невеличкому Миколаєві на Дністрі у межах мурів міста був
лише костьол, а всі чотири церкви знаходилися на передмістях. За
реальність міських свобод треба було боротися. Це зумовило високу
активність міщан: від скарг і протестів на дії урядової адміністрації,
якими заповнені гродські книги, до міських бунтів і активної підтримки
козаків. Чисельність останніх у містах Київського, Чернігівського,
Брацлавського і, почасти, Подільського воєводств з XVI ст. постійно
зростала і часом сягала третини населення.

Активності потребувала і боротьба за інтереси міста, нові привілеї,
право складу, мостові та шляхові мита. Міщан об’єднували цехові збори та
свята, толоки і спільне виконання різних повинностей, часта оборона міст
у часи майже безупинних ординських нападів, шляхетських наїздів і війн.
Ці спільні інтереси консолідували поліетнічні громади. Часом у цехах
було два цехмістри: католик і православний (поляк і українець). На
цехові свята члени цеху заходили по черзі до церкви та костьолу. Така
традиція існувала, наприклад, у гончарському цеху в Миколаєві на
Дністрі.

Підмайстри перебували в конфлікті з майстрами, цехові ремісники — з
партачами. Усім були вигідні ярмарки. Ярмаркове мито йшло переважно в
міську скарбницю. Ярмарок розширював стіни міст до далеких незнаних
країв. Кожне містечко мало привілей хоча б на один ярмарок, тривалість
якого від 1 — 2 днів в XV — XVI ст. зросла до 2 — 3 тижнів у деяких
містах у наступні періоди. Розширювали межі міст і цехові правила, що
зобов’язували підмайстрів мандрувати на навчання і практику в інші
міста. В пошуках кращої долі покидали свої домівки і партачі,
переселяючись у новозасновані міста, де була надія вступити в цех.

У польських, литовських, українських і білоруських містах Магдебурзьке
право мало свої особливості. За традицією, що почалася ще з княжих
часів, війт не обирався, а призначався князем, королем або власником
міста. Ця магістратура забезпечувалася частиною доходів від міських
податків і мит, а також земельними володіннями. Війтівство ставало
спадковим. У малих містечках у XVI — XVII ст. війтами почали ставити
переважно шляхтичів. Міщани мусили з цим боротися. Від частих звернень
до уряду про зміну війтів ця боротьба привела до простого перетворення
війтівства у дохідні синекури з передачею реальних повноважень виборним
лентвійтам. Якщо в західноукраїнських містах магістрати складалися з
двох колегій — ради на чолі з бурмистром і судової лави на чолі з
війтом, то у містах Київського, Брацлавського та Чернігівського
воєводств переважно не було окремого лавного суду. Міська рада і лава
були об’єднані в одному магістраті, який очолював війт. З часом,
особливо на сході України, членів ради (райців, радних, консулів) стали
називати бурмистрами, а голову колегії — президуючим бурмистром,
президентом. У Кам’янці окремі ради мали українська, польська і
вірменська громади (вірменська громада існувала щонайменше з 1388 р.).

У XVII ст. своє самоуправління з окремим війтом дістає вірменська
громада Бродів. Подібна ситуація бувала і у містах, які мали кількох
власників. У XVI ст. колишня столиця одного з удільних князівств —
Степань теж мала дві ради, причому у кожної з них існували привілеї на
окремі ярмарки.

У переваленій більшості міст значну частину населення складали бідніші
прошарки населення. Так, 1571 р. 304 київських міщан, майже третина тих,
що платили податки, виплачувала в середньому від 2 до 6 грошів, тоді як
більшість платила по 16 грошів, а багатші — до 3 золотих. А «комірники»,
які наймали помешкання, та «халупники», які жили в убогих халупах, часто
не мали змоги платити навіть 1 — 2 гроші. В складному становищі були і
передміщани, які не завжди могли отримати міське право. Окрім того, під
час війн та наскоків їхні оселі найчастіше руйнувалися. Бідніші прошарки
міського населення практично не мали надій скористатися перевагами
міського права. Хоча право рекомендувало обирати людей середнього
достатку, бо «багачі постійно поспільство тиранять і нищать … убогі ж
не приносять ніякої користі», на практиці владу у містах тримали лише
багаті міщани.

Майже в коленому місті до оточеної мурами або валами центральної частини
примикали передмістя, що найчастіше мало відрізнялися від сіл. Проте
повинності передміщан на користь магістрату (або на користь власників
земель, на яких виникли передмістя) перевалено були набагато легшими,
ніж повинності селян-кріпаків. У передмістях більша частка населення,
ніж в селах, була зайнята ремеслом і торгівлею. В багатьох відношеннях
передмістя, здебільшого українські за складом населення, ставали
своєрідним посередником в культурній взаємодії між містом і селом.

У першій половині XVII ст. у містах західних земель помітні ознаки
стагнації і навіть занепаду, спричиненого значною мірою утвердженням
панщинного ладу в навколишніх сільських округах. Натомість у Східній та
Центральній Україні особливо швидкий розвиток міст припав на кінець XVI
— першу половину XVII ст. Для міст південно-східних повітів, де були
також сотні реєстрового козацтва, у другій чверті XVII ст. характерним
стає співіснування міського і козацького управління. Мартин Ґруневеґ,
який побував у Києві 1584 р., писав, що у Києві багато козаків, що вони
охороняють Дніпро і продають чимало здобутих у походах на південь і
північ товарів. Тимофій Вербицький, який в 1624 — 1628 рр. мав у Києві
друкарню, був одночасно київським міщанином і товаришем Війська
Запорозького (очевидно, реєстровим козаком), ходив у військові походи.
Із зміцненням козацтва, зростав його вплив на економічне, політичне і
культурне леиття міст, насамперед наддніпрянських.

Специфіка міст окремих реґіонів. Свою специфіку мав розвиток міст на
Закарпатті, що входило до складу Угорського королівства. Західна частина
Закарпаття (жупа Берег) входила до Галицько-Волинської держави близько
1280 — 1320 рр. Жупан Берега Григорій у грамоті 1299 р. прямо називав
себе «урядником Лева, князя руського». Ранній герб Львова — крокуючий
лев повністю збігається з гербом центра жупи — Берегова (Лампертсаса),
яким місто користувалося щонайменше з першої половини XIV ст.

Лев Данилович міг надати герб своєї столиці центру нових володінь за
Карпатами. Однак Берегово (Лампертсас, з 1504 р. Береґсас) продовжувало
залишатися містом німецьких (саксонських) колоністів, угорців та сербів
(раців), які переселилися сюди в другій половині XV ст. Німецька і
сербська громади вже з XVI ст. були значною мірою змадяризованими.
Переважно католицьким (німецьким та угорським) було міське населення і
Тячева, Вишкова, Хуста, Севлюша, Виноградова. Українське (русинське)
населення було численнішим в Мукачеві (Мункачі), де в 1393 — 1416 рр.
отримало підтримку князя Федора Коріятовича та його дружини Ольги, і в
Ужгороді (Унгварі). Хуст та Вишково з 1329 р. мали статус коронних міст,
решта були приватновласницькими містами. В Угорщині права міського
населення були обмеженими: верхівка адміністрації — староста і судді
призначались, міське право мала незначна частина жителів. За участь у
повстанні Дьєрдя Дожі 1514р. більшість закарпатських міст на довший час
була позбавлена міського статусу.

З кінця XIV ст. Чернівці та Хотин входили до складу Молдавського
князівства. Обидва міста лежали на головних торговельних шляхах і були
значними торговельними центрами, а хотинський ярмарок — одним з
найбільших у князівстві. Активна участь в торгівлі зі Львовом, Кам’янцем
та іншими українськими містами, вживання української мови у діловодстві
Молдови, спільна релігія з молдовським населенням робили становище
українських міщан Шипинської землі (Північної Буковини) до певної міри
кращим, ніж у сусідніх подільських містах. Хотин і Чернівці управлялися
старостами, призначеними господарями Молдови. Вони були центрами
однойменних повітів. Про самоврядування буковинських міст даних нема.

Дещо інакше розвивалися міста Причорномор’я. Приблизно наприкінці XIII —
на початку XIV ст. асимілювалися рештки руського населення Тмутаракані і
Таманського півострова. Старі візантійські центри Криму — Херсонес,
Феодосія, Судак, Алустон та ін. залишалися поліетнічними, за перевагою
грецького етносу. У XIII ст. до Криму почали переселятись вірмени, які
осіли переважно в містах східної частини півострова. Грецьке населення
становило більшість і в містах князівства Феодоро у центральній частині
гірського Криму (XIII ст. — 1475). З середини XIII ст. і до останньої
чверті XV ст. основні кримські порти, а також Тана (Азов) і Монкастро
(Білгород), перебували в руках італійських торговельних республік Генуї
та Венеції. Генуезькі колонії підпорядковувалися Кафі (Феодосії). У
другій половині XV ст. у цьому місті налічувалося до 8 тис. будинків з
населенням до 70 тис. осіб, в числі якого дві третини становили вірмени,
решту — греки, євреї, італійці (близько 1 тис), волохи, поляки (в їхнє
число генуезці включали й українців, білорусів та литовців), грузини,
мінгрели і сарацини (під останньою назвою італійці об’єднували
мусульманські народи).

Управляв Кафою консул, якого терміном на рік призначали в Генуї. Консул
керував обороною, поліцією і міськими справами. При ньому існувала рада
провізорів, що здійснювала контроль над торгівлею. Консул призначав раду
старшин з восьми чоловік як дорадчий орган. Йому підпорядковувалися дві
массарії, що керували фінансами, торговельний комітет, продовольчий
комітет, начальник міської сторожі. Судову владу здійснювали 16
синдиків, цивільну — торговий наглядач, який збирав мито з продуктів, що
їх привозили на торг. Решту мит продавали відкупникам. Консулові Кафи
підпорядковувалися консули інших генуезьких колоній. Некатолицьке
населення колоній терпіло утиски, чим скористались турки, коли вони
практично без опору зайняли ці колонії. Під турецькою владою Кафа
залишилася головним торговельним центром Криму. За відомостями префекта
Кафи Дортеллі д’Асколі, 1634 р. у місті жило близько 80 тис. осіб.
Більшість населення становили турки, які мали тут до 70 мечетей, далі
йшли вірмени, греки, євреї. Жили тут і українці, поляки, московити. З
решти колишніх італійських колоній під владою Порти процвітав лише
Білгород.

З другої половини XIII ст. у пониззях Дніпра та Дністра стали виростати
ординські міста, такі як Кучугурське городище на південь від Запорожжя
(може, Мамаїв Сарай), Тавань (тут у XV ст. великий князь литовський
Вітовт збудував митницю), Кінське городище на правому березі р. Конки,
городище поблизу гирла р. Самари. Всі вони занепали у XV ст. Довше
проіснувало містечко Хаджибей на місці нинішньої Одеси. Вітовт заснував
поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яку згодом турки відновили під
назвою Очаків.

Кримські татари стали оселятися в містах з XIV ст. З них найстарішим
містом з переважно татарським населенням був Солхат (Старий Крим).
Населення Бахчисарая, Карасубазара (Білогорська), Гезлева (Євпаторії),
Кирк-Ера (Чуфут-Кале), Перекопа та інших татарських міст залишалося
поліетнічним. У цих містах поруч з татарами жили греки, українці,
караїми, вірмени, євреї, нащадки готів та інші народи. В ряді міст були
ремісницькі цехи. Так, у Бахчисараї було 32 ремісничі цехи. Цех очолював
уста-баші, який мав двох помічників. У кожному кварталі була мечеть з
мехтебом-школою. Славилися кримські зброярі, слюсарі, мідники, майстри,
які виготовляли повсть.

Попри всі різниці в устрої міст різних регіонів України вони мали чимало
спільного. В устрої міст центральних і західних земель важливу роль
відігравали західні взірці. Об’єктивно міста слугували певною противагою
потузі магнатів і шляхти. З часом, однак, спостерігається зменшення
політичної ваги міщан, які не могли не програвати економічного
суперництва шляхті. Зубожіння міст не призвело назагал до припинення
меценатської активності міських громад. Навпаки, вкладаючи гроші в
спорудження храмів, надгробків померлих членів родин, фінансування
малярських робіт у храмах, міщани засвідчували авторитетність,
утверджували станову гідність. Міста сприяли урізноманітненню
культурного обличчя краю, були місцем міжкультурних контактів. Міста в
західній частині Галичини та на Закарпатті, особливо великі, дедалі
утверджувалися як чинник втрати національної ідентичності частиною
українського населення, нівеляції питомо українських форм соціальної
організації і культури. Натомість, в українських землях Великого
князівства Литовського самоврядування, назагал, служило інтересам
українських православних міщан. Суперечливість ролі міст у культурному
житті була зумовлена неоднорідністю їхнього населення, протистоянням
протилежних тенденцій у міських громадах.

Святково-обрядова культура міського населення. Невід’ємною складовою
частиною культури українського середньовічного міста були свята й обряди
річного календарного циклу. Збереження в містах спільної з сільським
населенням аграрно-календарної обрядовості зумовлювалося генетичним
зв’язком її з сільською ритуалістикою, неповним відокремленням міста від
села і великою мірою аграрним характером тогочасних міст. Спершу
відмінностей у календарній обрядовості міста і села, мабуть, було
небагато. У своїй основі це були язичницькі обряди, пов’язані з культами
рослинності, вмирання природи восени та її воскресіння навесні.
Християнські свята й ритуали ще глибоко не ввійшли до побуту міщан й
існували окремо від прадавніх аграрнокалендарних обрядів. Новорічний
обрядовий цикл іще не був зсунутий на зиму й відзначався за давньою
традицією навесні. Відродження природи в народній свідомості збігалося з
народженням Нового року. Весну і Новий рік зустрічали веселими
язичницькими святковими дійствами, піснями, іграми. Святкували
язичницького козла, відбувалися колядування та схожі з ними волочильні
обходи. Купальськими ритуалами й Зеленими святами, присвяченими сонцю,
літньому сонцевороту й розквітові природи, завершували величну містерію
весняних ритуалів. Серед літа відправляли обряди, спрямовані на охорону
дозріваючих плодів та забезпечення багатого врожаю, а наприкінці літа
відзначали свято нового врожаю, з яким були пов’язані жниварські обряди.

По суті і за формою проведені календарні обряди ще залишилися
язичницькими і тому осуджувалися освіченими церковниками, які зазначали,
що люди сходилися «сатанЂ оферу танцами и скоками чинити». Водночас ці
обряди дедалі частіше узгоджувалися з днями святкування християнських
святих. Наприклад, купальські обряди поєднуються з днем Різдва Іоанна
Предтечі. При цьому в язичницькі обряди включалися дійства, пов’язані з
християнським культом і ритуалом, хоча і в народній інтерпретації. Так,
із дохристиянськими колядами поєдналися різдвяні пісні, колядування з
зірками і вертепом.

Разом з тим у містах України утверджуються й нові форми
святково-обрядової культури, не пов’язані вже з давніми аграрними
ритуалами й природними циклами. Це, зокрема, загальноміські та церковні
церемонії, а також обрядові дії в рамках корпорацій (церковних парафій,
цехів, братств). Загальноміські святкування видозмінювалися, і у зв’язку
із запровадженням у містах України Магдебурзького права. Проводилися
вони переважно в дні головних християнських свят. Міські святкові
дійства включали церковні служби, врочисті процесії, марші озброєної
міської сторожі. Острозький літописець про урочисту процесію на
Великдень 1636 році повідомляє: «На воскресеніє Христово, ґди християне
тріумфують, утішаються, вихваляють Господа, воскресшаго із мертвих, ішли
священици всі со крести от замкової церкви до храму воскресенія Христова
на Новоє місто і людей множество великеє було».

Процесія проходила з хрестами і корогвами. Міська варта і цехова молодь
салютували з рушниць і гармат: «також стріляють: очищеніє от гріх миру
ізвіщають».

Члени цехів та інших корпорацій інколи одягалися у святковий одяг,
відмінний у кожного об’єднання, несли прапори, геральдичні знаки,
різноколірні свічки великих розмірів («ставники»). До нових
загальноміських урочистостей належали і вибори органів міського
самоврядування, які проводилися переважно в дні певних християнських
свят після циклу Нового року. Вони супроводжувалися святковою церковною
службою та биттям у дзвони. Крім загальноміських свят, відбувалися
урочистості в рамках окремих корпорацій, зокрема цехові та братські
збори (сходки), церковні та колективні святкові трапези, в тому числі
храмові.

На проведенні загальноміських урочистостей позначалися міжконфесійні
конфлікти, особливо після календарної реформи 1582 р., яка зробила
розбіжності між «грецьким» і «римським» обрядами особливо помітними. У
великих і деяких середніх західноукраїнських містах з численним
католицьким населенням, яке тримало в своїх руках органи самоврядування,
православних змушували брати участь у святкових урочистостях у дні
католицьких свят, водночас православним-українцям нерідко обмежували
можливість проводити процесії та інші обряди на вулицях і площах.
Реформація та національно-культурний рух в Україні наприкінці XVI — в
першій половині XVII ст. сприяли піднесенню значення християнської
релігії в житті та побуті, подальшій християнізації прадавніх звичаїв і
обрядів.

Похожие записи