Микола Миколайович Миклухо-Маклая

17 липня 1996 року виповнилося 150 років від дня народження видатного
вітчизняного мандрівника і вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.

Філософ, антрополог, етнограф, анатом, лікар, лінгвіст, зоолог, біолог,
географ, письменник, публіцист, художник, навіть метеоролог — і в
більшості з цих галузей не аматор, а справжній професіонал, чиї праці не
втратили свого значення по сьогоднішній день — таким він залишився у
пам’яті людства.

Впродовж тривалого часу радянська історіографія називала
М.М.Миклухо-Маклая не інакше як “выдающимся русским учёным-этнографом и
путешественником”. Це було типовим явищем, коли росіянам приписували всі
досягнення, що створювалися всіма народами імперії. Та архівні документи
спростовують ці упереджені факти.

Ознайомлення з рукописними та архівними фондами Російського
Географічного товариства у Санкт-Петербурзі дозволили виявити нові
цікаві подробиці щодо біографії вченого, зокрема щодо його походження та
перебування в Малині на Житомирщині у 1886 і 1887 роках.

Отже, слово за документами.

Пращур майбутнього вченого був курінним отаманом Запорізької Січі.
Спершу його прізвище було Охрім Макуха, а прадіда Маклая, який був
сотником у козацькому війську, звали Степан Макуха. Він якраз і змінив
своє прізвище на “благородніше”. А сталося це через те, що той же Степан
Макуха в 1772 році при взятті Очакова, під час російсько-турецької
війни, командував кінною сотнею і “виявив кмітливість і безприкладне
геройство”, за що дістав чин хорунжого і дворянство. Прізвище ж Макуха
ніяк не звучало по-дворянському, тож він і вирішив змінити на
милозвучніше — Миклуха.

Отже, батько Миклухо-Маклая Микола Ілліч походив із Стародубського
повіту на Чернігівщині. Його старший брат Григорій навчався й
товаришував з видатним письменником-українцем Миколою Гоголем. Після
закінчення Петербурзького інженерного інституту батько очолював одну з
ділянок будівництва залізниці Москва – Петербург. Був знайомий з
творчістю Т. Шевченка, читав у рукописах поеми “Гайдамаки”, “Катерина”,
“Гамалія” і “Єретик”. А коли почалося клопотання про звільнення Тараса
Шевченка із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. За це батька
Миколи в 1856 році звільнили зі служби і мали судити, але довідка лікаря
про те, що він був хворий на сухоти, врятувала його від суду.

Мати Миклухо-Маклая Катерина Семенівна походила з мішаної
німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року,
підполковника у відставці С.Ф.Беккера, зрусифікованого німця, і
польської дворянки Лідії Шатковської.

Ще одним доказом того, хто за національністю Миклухо-Маклай, свідчить
його відповідь на запитання кореспондента газети “Сідней морнінг Гералд”
у 1884 р.: “Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три
одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх,
здавалося, непримиренних ворогів — гордих поляків, розбавлена кров’ю
холодних німців. Чого у цій суміші більше, чи який з її складників у
мене найзначніший судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже
люблю батьківщину мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги
до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини і Польщі”.

Шлюб Миколи Ілліча і Катерини Семенівни виявився щасливим. У подружжя
народилося п’ятеро дітей: сини Сергій, Микола, Володимир, Михайло та
дочка Ольга. Микола Ілліч жив із сім’єю тут же на будівництві. Ось у
таких похідних умовах і народився у 1846 році у с. Рождественському на
Новгородщині другий син, названий Миколою.

Коли ж дорогу було споруджено, Миколу Ілліча, як талановиту людину,
призначили начальником залізниці і одночасно комендантом петербурзького
вокзалу. Та на цій високій посаді йому довелося прослужити недовго.
Здоров’я Миколи Ілліча було підірвано виснажливою роботою на болотах
Новгородщини. Він захворів на сухоти і помер у січні 1858 року, сорока
років від роду. Усі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої і розумної
дружини покійного — Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу
освіту.

Освіту Микола здобув в Петербурзі в гімназії та університеті, звідки
його звільнили за протирежимні погляди. Тоді він виїхав до Німеччини і
закінчив там філософський факультет Гайдельберзького університету, а
потім здобув медичну освіту в Єнському та Лейпцизькому університетах.
Ставши науковцем, він здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки,
Австралії, Нової Гвінеї тощо. У Новій Гвінеї він прожив три роки з
перервами.

У 1873 році Катерина Семенівна виконала заповіт чоловіка, який мріяв
після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту
років прожити “в краю соняхів і калини”. За кошти, виручені від
розпродажу акцій Волзького пароплавного товариства, придбаних ще за
життя чоловіка, Катерина Семенівна в 1873 році купила маєток у Малині і
з синами Сергієм і Михайлом та дочкою Ольгою переїхала туди на постійне
мешкання.

Вперше про цю купівлю маєтку ми дізнаємося з листа М.М.Миклухо-Маклая
своєму товаришу А. А. Мещерському ( від 11 грудня 1873р.): “Те, що ви
повідомляєте про справи матері, мене не дуже тішить, але я знаю, що
маєток був завжди її нав’язливою ідеєю. Бажано тільки, щоб вона не
розкаялась”. Цю ж думку він розвиває у листі до матері від 5 жовтня 1874
р., відправленого з острова Ява.

На запрошення матері і сестри Ольги приїхати до Малина на відпочинок
дослідник відповідає: “Я чимало здивований, читаючи про купівлю Малина
(мається на увазі маєтку — М.К.), але не знайшов ні у Вашому, ані в
Ольжиному листі достатніх подробиць. Жаль, що цією купівлею ви зв’язані
і що Малин не знаходиться у гарному кліматі”. Тут слід зауважити, що,
говорячи про клімат Малина, вчений порівнював його з Італією. Адже саме
до Італії, на постійне проживання, мала серйозний намір виїхати Катерина
Семенівна. Цю ідею схвально підтримував і Микола. Але мати зробила інший
вибір.

` b ¶

?

` ¶

Далі у листі вчений висловлює жаль, “що життя наше таке коротке, що не
слід витрачати марно час, а то я б приїхав подивитись на вас і
переговорити про все. Але мені залишається ще так багато зробити, що не
приходиться навіть поки що думати про повернення, намагаюсь прибрати на
шляху всілякі перешкоди; про відпочинок поки ще рано мріяти”. І далі
знайоме прохання: “Не відкладайте, якщо можливо, присилку грошей, яка
звільнить мене від боргів”. Дійсно, постійні нестатки коштів
супроводжували вченого все життя. Та, на превеликий жаль, саме купівля
малинського маєтку, а у зв’язку з цим і численні борги, позбавили
Катерину Семенівну можливості надавати матеріальну допомогу синові. Про
це ми дізнаємося з листа сестри мандрівника Ольги до А.А.Мещерського
(від 25 жовтня 1874 р.), в якому вона повідомляє про великі фінансові
труднощі у зв’язку з купівлею маєтку, про посуху та падіж худоби на
Поліссі, про борг у розмірі три тисячі карбованців сріблом і у зв’язку з
цим про неможливість надати допомогу Миколі Миколайовичу. Із жалем і
співчуттям читаємо лист вченого до матері (від 20 березня 1876 року), у
якому він прохає надати йому хоч невелику допомогу: “Отже, з травня 1874
року я не отримав жодної копійки з Росії”. Регулярну допомогу надавав
йому лише вірний друг Мещерський. У листі до нього дослідник обіцяє
приїхати в Росію у 1877 році. Та цим намірам було суджено збутися лише
через довгих дев’ять років, тобто в 1886 році. Цього року у листі до
брата Сергія дослідник повідомляв, що з Порт-Саїда він в кінці квітня
прибуде до Одеси, а звідтіля “з небагатьма речами дістанеться Києва й
Малина”. При цьому просить Сергія докладно описати маршрут до Малина або
самому “якщо можливо, виїхати до Києва”.

Після 10-денного перебування в Одесі (вчений чекав на аудієнцію з царем
Олександром ІІІ для вирішення особистих справ) Микола Миколайович 4
травня 1886 року приїхав до Києва, а звідти через Радомишль разом із
братом дістався до Малина. У Малині мандрівник пробув понад два місяці.
Тут він занурюється у роботу. Як розповідає письменниця Л. Тинянова в
повісті “Друг з далечини”: “Миколу Миколайовича розмістили в найдальшій
кімнаті, яка звалась “бібліотекою”, тому що в ній стояла полиця з
книгами батька — Миколи Ілліча. Тут було спокійно і просторо. Залізне
ліжко, два стільці, великий дерев’яний стіл, що заміняв письмовий”. Він
жив, оточений турботами сім’ї, і давно не почував себе так чудово.

Пізніше брат вченого, Михайло Миколайович, згадував: “Вечорами вся
сім’я збиралась у нього в кімнаті і слухала жваві, яскраві розповіді про
мандрівки. Говорив він завжди із захопленням, в його розповідях
переплітались і події раннього дитинства, і студентства, і життя у
тропічних країнах”. Микола Миколайович вивчав побут, звичаї, традиції
місцевого населення, захоплювався народною творчістю, досліджував
багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян, у
сусідніх селах вивчав антропологічні особливості жителів Полісся. Та
найголовнішим його завданням було, як зазначається в автобіографії
мандрівника, “приступити до надрукування своїх “Подорожей”. Робота була
з нелегких. Доводилося, поряд з літературною правкою, здійснювати
переклад, оскільки чимало щоденників і заміток було написано іноземними
мовами (Миклухо-Маклай знав їх 17!). Як би там не було, редакційну
підготовку І-го тому подорожей мандрівника було закінчено саме в Малині.
Перше повідомлення, яким науковець оповіщає про своє прибуття з Малина
до Петербурга, датоване 21 липня 1886 року.

Другі відвідини вченим Малина припадають на літо 1887 року. Цього разу
родину він відвідав разом із дружиною Маргаритою Робертсон і дітьми
Олександром і Володимиром. У листі від 23 серпня 1887 року братові
Михайлу він зазначав: “… по приїзді в Радомишль, послав, як і
збирався, телеграму Юлії (матері свого улюбленого племінника Михайлика)
прискорити її повернення”. Другий візит до Малина був короткочасним, і
про нього документальних відомостей дійшло мало.

До останніх днів свого життя видатний вчений цікавився Малином, рідними
і знайомими. Вже важко хворий, він писав братові Михайлу: “Одержав щойно
з Києва лист, якого я тобі пропоную, від незнайомого гр. Сербу відносно
бідного становища сестри (!) нашого покійного батька… Прошу тебе дуже,
довідайся про все детально… Нам не гоже залишати її у такому
становищі, може, варто поселити її в Малині…”.

Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я М.М.Миклухо-Маклая. Він
помер у квітні 1888 року і похований в Петербурзі на знаменитих
Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька.

Після смерті сина Катерина Семенівна присвячує себе освітянській
діяльності. Довгі роки поруч з нею жив її наймолодший син — геолог
Михайло, який вивчав надра північно-західної частини українського
Полісся. Ще й досі старожили Малина місцину, де жив Михайло Михайлович,
називають Михайлівкою. Михайло Миклухо-Маклай помер у Ленінграді в 1927
році. Науці присвятили своє життя його дочка й онуки. Тепер їх нащадки є
спадкоємцями родинних традицій і реліквій Миклухів у Росії. Адже після
смерті Миколи Миколайовича Маргарита Робертсон, проживши з дітьми ціле
літо в Малині, назавжди виїхала в Австралію, і всі прямі нащадки по
лінії вченого живуть відтепер на зеленому континенті.

Катерина Семенівна прожила довге життя і померла 1905 року в Малині. Її
могила збереглася на міському цвинтарі.

У приміщенні Малинського лісового технікуму створено музейну
експозицію, яка розповідає про подвижницьке життя Миклухо-Маклая, його
родину та малинський період життя.

У 1986 р. у центрі Малина вченому встановлено пам’ятник. У древньому
поліському місті відбулася Міжнародна краєзнавча конференція, присвячена
ювілею вченого, випущено збірник наукових матеріалів конференції, книжку
“М.М.Миклухо-Маклай і Україна”. Пам’ять про видатного вченого і людину
живе у вдячній пам’яті нащадків.

Похожие записи