Реферат на тему:

КУБА

 Республіка Куба, держава й найбільший острів в архіпелазі Больших
Антильських островів. Територія Республіки Куба (110 861 кв. км)
включає, крім однойменного острова, ок. 1600 дрібних прибережних
острівців і о.Хувентуд (колишній Пінос). Острів Куба витягнуть у
широтному напрямку на 1260 км, обмивається на півночі й сході
Атлантичним океаном, на півдні — Карибським морем, західний край острова
розташований в устя Мексиканської затоки. В 145 км на півночі від Куби
перебуває п-ов Флорида, відділений від Куби Флоридською протокою; на
сході Навітряна протока шириною ок. 90 км відокремлює від Куби о.Гаїті.
Берегова лінія Куби, ускладнена численними затоками, півостровами й
прибережними рифами, має загальну довжину близько 4000 км.

Кубу часто називають «перлиною Антилл»; субтропічний сезонно-вологий
клімат з достатньою кількістю опадів, запаси різноманітних корисних
копалин і більші площі родючих земель, слабко розчленований рельєф яких
допускає механізовану обробку, — все це створює сприятливі передумови
для розвитку економіки. Столиця країни Гавана з населенням 2097 тис.
чоловік є одним з найбільших портів миру.

Куба — єдина соціалістична держава в Західній півкулі. Соціалістичний
лад був установлений в 1960-і роки, у результаті перемоги масового
революційного руху під керівництвом Ф.Кастро 1 січня 1959.

В адміністративно-територіальному відношенні Куба (з 1976) ділиться на
14 провінцій: Пинар-дель-Рио, Гавана, Гавана місто, Матансас,
Сьенфуэгос, Вилья-Клара, Санкти-Спиритус, Сьего-де-Авила, Камагуэй,
Лас-Тунас, Ольгин, Гранма, Сантьяго-де-Куба й Гуантанамо. Провінції
діляться на муниципии. Особливу муниципию утворить острів Хувентуд,
підлеглий безпосередньо центральному уряду.

ПРИРОДА

Будова поверхні. Частина території Куби займають субплатформенные
ділянки, складені вапняками й зв’язані в структурному відношенні з
вапняковими плато Юкатана, Флориди й Багамські островів. На
південно-сході острів перетинає основна складчаста система Антильской
острівної дуги, що утворить гірський хребет Сьерра-Маэстра.

Більша частина Куби зайнята низинними, злегка горбистими рівнинами;
гірські кряжі й височини, більше низькі на заході й більше високі на
сході, тягнуться уздовж узбереж. На крайньому заході, на п-ові
Гуанаакабибес, уздовж берега тягнеться вапнякова сильно еродована
поверхня зі своєрідним карстовим рельєфом. На захід від Гавани
простягається вузький гребінь Сьерра-де-лос-Органос висотою від 150 до
750 м. Ізольовані вапнякові пагорби, що нагадують за формою стоги сіна,
піднімаються над мальовничими долинами. Особливою красою відрізняється
долина Віньялес, оточена крутосхилими куполоподібними височинами висотою
300–400 м, із численними печерами. У центральній частині острова
перебувають високі гори Сьерра-де-Тринидад, з вершиною Сан-Хуан, що
досягає 1156 м. Найбільш велика гірська система Куби перебуває на сході;
долина Гуантанамо ділить її на північну частину (масиви
Сьерра-дель-Кристаль, Сьерра-де-Нипе, Кучильяс-де-Тоа й
Сьерра-де-Пурьяль із висотами до 1230 м) і південним, утвореним
згадуваним хребтом Сьерра-Маэстра, де перебуває найвища крапка Куби —
пік Туркино (1974 м).

Крім гірських хребтів і терасованих височин, ландшафти Куби буяють
мальовничими карстовими формами й долинами. В одній з таких долин —
Юмури на півночі острова — створений заповідник. Визначними пам’ятками
долини є тропічні ландшафти й печери, включаючи систему Бельямар, відому
своїми кристалічними утвореннями. Ріка Юмури протікає через депресію
майже правильної округлої форми із плоским днищем діаметром ок. 8 км і
крутими схилами висотою ок. 150 м.

Ріки Куби не мають великого господарського значення. Сама довга ріка —
Кауто в гірській області південно-сходу країни, довжиною ок. 240 км,
судноплавна для невеликих судів у нижньому плині протягом ок. 120 км.

Ґрунту Куби переважно (приблизно 80%) розвинені на продуктах
вивітрювання вапняків; ці червоноколірні потужні ґрунти відрізняються
більшою родючістю й сприятливі для вирощування тропічних плантаційних
культур, насамперед цукрового очерету.

ДОлимат Куби тропічний пасатний, температурний режим зм’якшується
впливом навколишніх водних просторів. Несучу вологу північно-східні
пасати проникають практично всюди, за винятком глибоких долин у горах і
деяких ділянках південно-східного узбережжя; цим пояснюються більше
помірні температури влітку й, як правило, теплі й комфортні умови
взимку. На височинах і на схилах північної експозиції температури нижче.
У Гавані середня річна температура становить 25? З, температура самого
холодного місяця (січня) – 22? З, самого теплого (липня) – 28? С.
Найбільш висока температура на острові – 38??С. Часом у північно-східні
райони Куби вторгаються з півночі холодні повітряні маси, що знижують
температуру майже до 0? С. На всій території острова, за винятком
крайнього південно-сходу, випадає багато дощів (не менш 1100 мм у рік),
в основному влітку й восени. Узимку погода сонячна й суха.

Рослинність і тваринний мир. Завдяки рівному клімату й родючим ґрунтам
на Кубі виростає більше 3000 видів тропічних плодових рослин і квітів. У
деяких більше вологих гірських районах зустрічаються ліси із цінної
деревини, гуаякового, кампешевого дерева й цедрелы. З коштовних порід
найбільше поширена королівська пальма.

На Кубі живе приблизно 200 видів птахів і безліч різноманітних комах.
Тут зустрічаються гризуни цепкохвостые хутии (рід Capromys) і
комахоїдний кубинський щелезуб (Solenodon cubanus). На острові
представлені кілька пологів кажанів, а в узбережжя й у ріках живе
американський ламантин (Trichechus manatus). Як мисливська дичина
интродуцированы олені. З рептилій водяться алігатори, ігуани й інші
ящірки, а також кілька видів неотруйних змій. В озерах карстових печер
живуть сліпі риби й креветки.

НАСЕЛЕННЯ

Демографія. За даними переписів, в 1953 на Кубі проживало 5 829 тис.
чоловік, в 1970 – 8 569 тис., в 1981 – 9 723 тис., в 1993 – 10 978 тис.
чоловік; у грудні 1997 чисельність населення оцінювалася в 11 094 тис.
чоловік. В інтервалі 1953-1970 приріст населення становив 2,2% у рік, а
з 1970 по 1991 — 1,1% у рік. Зниження темпів приросту обумовлено
падінням народжуваності, що в 1990 склала 17,6 на 1000 жителів (у перші
роки після революції вона досягала 37 народжень на 1000 жителів);
смертність в 1990 становила 6,8 на 1000 жителів. Періодично ріст
населення сповільнюється внаслідок еміграції. В 1960-і роки більше
півмільйона кубинців емігрувало, головним чином у США; в 1966 США був
прийнятий спеціальний закон, що гарантував кубинським емігрантам надання
притулку й пільги. В 1980, коли кубинські влади дозволили еміграцію,
майже 125 тис. кубинців було перевезено з порту Мариель на Кубі в
Ки-Уэст (шт. Флорида); ця операція, у якій взяли участь сотні приватних
катерів і човнів, одержала назву «човнового мосту».

Саме велике місто Куби, набагато переважаючий інші по чисельності, —
столиця країни Гавана (2,1 млн. жителів в 1989), де проживає більше 20%
усього населення країни. Інші великі міста — Сантьяго-де-Куба (406 тис.
чоловік), Камагуэй (283 тис. чоловік), Ольгин (228 тис. чоловік),
Гуантанамо (201 тис. чоловік) і Санта-Клара (195 тис. чоловік).

Етнічний склад, мова й релігія. Кубинці — испаноязычный народ, етнічну
основу якого становлять нащадки переселенців з Іспанії й люди змішаного
— іспанського й африканського — походження. Коли острів був завойований
іспанцями на початку 16 в., на ньому проживало від 60 до 500 тис.
індіанців, що ставилися до декількох груп (гуанахатабеи, сибонеи й
араваки, або таино). Останні, що відрізнялися найбільш високим рівнем
розвитку, уразили європейців дивним звичаєм вдихати під час релігійних
церемоній дим тліючих тютюнових листів. Хвороби, війни й жорстокість
іспанських завойовників привели до майже повного винищування корінного
населення до 1600. У пошуках робочої сили іспанці робили набіги на
сусідні острови, захоплюючи індіанців, а згодом почали ввозити рабів з
Африки. В 1846, коли був проведений перепис, на Кубі виявилося 660 тис.
рабів-негрів, 220 тис. вільних негрів і мулатів і 565 тис. білих. За
даними перепису 1953, біле населення становило 73%, 26% доводилося на
частку негрів і мулатів і 1% становили переселенці з Азії. В 1990-х
роках частка білих оцінювалася в 37%, мулатів — 51%, африканців — 11% і
азіатів — 1%.

Основна релігія на Кубі — католицтво, однак на практиці більшість
кубинців сполучають католицизм із синкретичними віруваннями, які виникли
зі змішання християнства й різних африканських культів. Африканські раби
часто привласнювали своїм богам імена католицьких святих. Ці синкретичні
культи представлені на Кубі двома формами: сантерия (найпоширеніша) і
ньяньигос. Крім того, у країні є кілька протестантських сект, а також
невелика іудейська громада.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Прийнята в 1940 конституція Куби передбачала наявність сильної
президентської влади й двопалатного парламенту. Вона діяла до 1952, коли
до влади прийшов диктатор Фульхенсио Батисту. Після того як Батисту в
1959 був скинутий у ході революції, очолюваної Фиделем Кастро, останній
зайняв пост прем’єр-міністра; кабінет міністрів взяв на себе
повноваження як виконавчої, так і законодавчої влади. Структура органів
судової влади залишалася практично незмінної із часу одержання Кубою
незалежності на початку 20 в. Сумно відомі своєю корумпованістю, суди
після революції піддалися чищенню й до початку 1960-х років були
доповнені революційними трибуналами, які розбирали справи осіб, що
обвинувачувалися в злочинах, зроблених у період диктаторського режиму
Батисты, а також справи учасників вторгнення на Кубу, в 1961. У роки
правління Кастро в країні були створені також народні трибунали (або
народні суди), що здійснюють правосуддя на рівні країни (Верховний
народний суд), провінцій і міст; до складу цих органів входять як
професійні, так і непрофесійні судді.

У квітні 1975 на Кубі був опублікований проект нової конституції.
Остаточний текст документа був схвалений у грудні на 1-м з’їзді
Комуністичної партії Куби й на всенародному референдумі в лютому 1976;
нова конституція набутила чинності у квітні 1976. Відповідно до нового
основного закону, Комуністична партія Куби, єдина офіційна політична
партія країни, є «вищою напрямною силою суспільства й держави». Вищий
законодавчий орган Куби — Національна асамблея народної влади. Звичайно
Асамблея скликається два рази в рік. У перервах між сесіями функції
Асамблеї виконує Державну раду, члени якого обираються із числа
депутатів асамблеї і якому належить реальна влада в країні. Голова Ради
одночасно виконує функції глави держави й очолює уряд. Як глава уряду
голова Ради керує роботою Ради міністрів, вищого виконавчого й
адміністративного органа. Голова Державної ради є також верховним
головнокомандуючим.

На Кубі існує система місцевих асамблей — у провінціях і містах.
Асамблеї обираються в ході прямих виборів, право голосувати мають
кубинці, що досягли 16-літнього віку. Кандидат на виборах у Національну
асамблею народної влади повинен бути не моложе 18 років. Вибори в
Національну асамблею проводяться раз в 5 років, у місцеві й провінційні
асамблеї — кожні 2,5 роки.

У перші місяці після перемоги революції влада значною мірою здійснювали
органи Повстанської армії, що одержали перемогу над силами Батисты.
Перший час армійські офіцери займали ключові пости в цивільній
адміністрації. Пізніше частина постів стали займати професіонали, а
частина так і залишилася в руках офіцерів, які перейшли на цивільну
службу. Крім регулярної армії, військово-морського флоту й
військово-повітряних сил, на Кубі є створена в 1960 Національна
революційна міліція, на яку покладені завдання місцевої самооборони. В
1980 вона була перейменована в Територіальні збройні формування
(міліцію).

Створеному після скинення режиму Батисты міністерству внутрішніх справ
підкоряються поліція, пожежні служби, органи внутрішньої безпеки,
імміграційні й інші служби. В 1960, після вибуху бомби під час
проведення мітингу й ряду інших терористичних актів, здійснених
супротивниками Кастро, по всій країні була створена мережа Комітетів
захисту революції, побудована по територіальному принципі. Такі комітети
здійснюють постійне спостереження за обстановкою, на них покладені також
завдання проведення на місцях різних заходів: вакцинація населення,
підтримка чистоти, а також збір відходів для переробки.

15 квітня 1961 США почали бомбардування Куби, за якого повинна була піти
висадження підтримуваних США загонів контрреволюціонерів, що бігли з
Куби (невдала операція в бухті Кочинос). Наступного дня, виступаючи на
церемонії похорону жертв цього бомбардування, Кастро оголосив про
соціалістичний характер революції, що свершились, а 1 травня офіційно
проголосив Кубу державою, що коштує на принципах марксизму-ленінізму.

У липні 1961 три основні організації, які забезпечили перемогу
кубинської революції, – Революційний рух 26 липня, Народно-соціалістична
партія Куби (НСПК, колишня назва Комуністичної партії) і Революційний
директорат 13 березня – об’єдналися під керівництвом Фиделя Кастро в
Об’єднані революційні організації (ОРО). У березні 1962 Кастро розпустив
ОРО, заявивши, що в них занадто великий вплив придбали члени колишньої
НСПК на шкоду впливу представників інших партій-засновників і партійних
кадрів, що знову висунулися. Основна роль у процесі формування нової
партії, що одержала назву Єдина партія соціалістичної революції Куби,
належала Кастро й лідерам ОРО. В 1965 партія змінила назву й стала
йменуватися Комуністичною партією Куби. Спочатку число її членів
становило 45 тис. чоловік, до 1987 воно виросло до 560 тис. чоловік, а
до 1997 перевищило 780 тис. Состоявшаяся в липні 1992 сесія Національної
асамблеї прийняла виправлення до конституції країни, обновивши 2/3
статей основного закону. Обновлена конституція певною мірою відбиває
особливості перехідного періоду. Затверджуючи, як і колись, ціль
побудови комуністичного суспільства, вона висуває на перший план
принципи незалежності, суверенітету й самобутності. Як і раніше не
допускається політичний і ідеологічний плюралізм, зберігаються обмеження
волі печатки, зборів, цивільних прав. Залишається недоторканої політична
система, що опирається на партійні структури й особистий авторитет
Ф.Кастро.

Комуністична партія Куби зберігає свою керівну роль. Состоявшийся в
кінці 1997 V з’їзд КПК підтвердив незмінність курсу нинішнього
керівництва країни, що має метою забезпечити «виживання революції» і
продовжити будівництво «соціалізму по-кубински», і підкреслив
необхідність боротьби з «ідеологічними хитаннями».

ЕКОНОМІКА

Організація виробництва. Економіка Куби є однієї із самих
націоналізованих у світі. Найбільш високі темпи колективізації довелися
на перші два післяреволюційних роки, коли у власність держави й під його
керування перейшло більшість промислових і гірничодобувних підприємств,
будівельних організацій, значна частина фінансових установ, внутрішньої
й зовнішньої торгівлі, а також біля третини сільськогосподарського
виробництва. До кінця 1970-х років у приватному секторі перебувало
всього 25% сільського господарства, 7% транспорту, 1% засобів зв’язку й
менш 1% рибальського флоту.

Централізоване планування було уведено на Кубі в 1960-і роки за
рекомендацією радянських фахівців. У другій половині 1960-х років
кубинське керівництво відмовилося від централізованого планування,
розробки державного бюджету й матеріального стимулювання й перейшло до
економічних експериментів, заснованим на моральному заохоченні
працівників, практиці широкого використання примусової безкоштовної
праці й здійсненні галузевих планів. погіршення, Що Пішло, економічної
ситуації, падіння виробництва й ріст випадків відхилення від примусової
праці змусили кубинське керівництво повернутися до традиційних методів
планування по радянському зразку.

Донедавна в країні існувало Центральне управління планування, у завдання
якого входила розробка річних, середньо- і довгострокових планів, хоча
основні рішення по ключових питаннях економіки приймалися політичним
керівництвом країни. Під час економічної кризи початку 1990-х років
Центральне керування було скасовано, а його функції передані
Міністерству економіки й планування. При цьому державні підприємства й
організації одержали більшу автономію й можливість розпоряджатися
прибутком. Керування основними секторами економіки як і раніше
здійснюється із центра відповідним міністерством, що, взаємодіючи з
Міністерством економіки й планування, розподіляє необхідні ресурси
(паливо, сировина, трудові й грошові ресурси) і встановлює планові
показники рівня виробництва для даного сектора.

Роль ринку в країні мінімальна, оскільки розподіл засобів і проміжних
товарів виробляється планіруючими органами, а більшість споживчих
товарів розподіляється централізовано через систему нормування. Розмір
заробітної плати встановлюється також централізовано, а системи
обслуговування населення підлеглі державі. У межах «частки»
сільськогосподарського сектора в значному обсязі практикується бартер
(свого роду натуральний товарообмін), однак продаж надлишків
сільськогосподарської продукції міським жителям різко обмежений, а в
ряді випадків розцінюється як злочин.

На початку 1990-х років ембарго Куби з боку США й згортання економічних
зв’язків із країнами Східної Європи й колишньої СРСР поставили Кубу у
важке економічне становище, що зажадало введення твердої економії
засобів і ресурсів. З метою виходу із кризи керівництво країною
приступилося до здійснення реформ, спрямованих на поступове впровадження
елементів ринкової економіки. Не відмовляючись від централізованого
керівництва економікою, воно пішло на підвищення господарської
самостійності державних підприємств, лібералізацію зовнішньоекономічної
діяльності, створення мережі комерційних банківських структур. Такі
міри, як легалізація долара, створення спільних підприємств і дозвіл
іноземних інвестицій, відкриття ринків сільгосппродукції, дозвіл ряду
видів індивідуальної трудової діяльності й ін. призупинили процес
стагнації економіки. Однак багато роблем залишилися невирішеними.
Зокрема, для другої половини 1990-х років характерно незбалансований
розвиток окремих галузей; ріст досягнуть в основному за рахунок
експортних галузей видобувної промисловості (виробництво нікелю в 1998
зросло на 12%) і міжнародного туризму.

У той же час у руслі поставленої на V з’їзді КПК завдання боротьби з
«погрозою розмивання соціалістичних підвалин» уведені обмеження на
індивідуальну трудову діяльність і дрібне підприємництво, підвищені
податки, у результаті кількість зайнятих індивідуально-трудовою
діяльністю, що становила більше 200 тис. чоловік в 1996, зменшилося до
140 тис. в 1998.

Національний доход. З 1960 Куба випробовувала наслідки твердого бойкоту
з боку США й відчувала гостру необхідність у розвитку власних збройних
сил. У загальному й цілому економіка Куби, незважаючи на різкі коливання
показників в окремі роки, поступово росла в 1940- 1950-х роках,
перебувала в стані застою або фактичного спаду в 1960-х роках, а в
1970-х — початку 1980-х років стала швидко розвиватися. Обсяг реального
сукупного суспільного продукту (національний доход без обліку окремих
елементів сфери послуг) у період з 1975 по 1985 щорічно зростав у
середньому на 5,7%.

ВВП виріс на 2,5% в 1995, на 7,8% в 1996 і на 2,5% в 1997. Економічному
росту сприяли зусилля, що вживали кубинським урядом для залучення
іноземних інвестицій, легалізація долара у внутрішніх розрахунках, а
також розвиток індустрії туризму. Однак існує й ряд стримуючих факторів,
наприклад низькі врожаї цукрового очерету, а також застій у державному
секторі, що дотепер домінує в економіці. В 1998 приріст ВВП, по
офіційній статистиці, склав 1%; це найнижчий показник з 1994, коли
економіка тільки починала оправлятися від різкого (35-процентного)
падіння виробництва, викликаного розривом зв’язків з більшістю її
торговельних партнерів з колишнього соціалістичного табору.

Інвестиції в економіку. В 1958, напередодні революції, Куба була третьою
країною в Латинській Америці (після Бразилії й Венесуели) по обсязі
американських інвестицій. Обсяг інвестицій, що щорічно надходили в
кубинську економіку із внутрішніх джерел, становив у той час ок. 18% від
загального обсягу власного виробництва. На початку 1990-х років
виділення всіх інвестицій (крім невеликих по обсязі капіталовкладень у
сільське господарство) здійснювалося централізовано й вироблялося
державою. Після розпаду СРСР і наступного припинення всякої фінансової
допомоги з боку Москви кубинський уряд призупинило майже всі інвестиції,
крім асигнувань у харчову промисловість, туризм і галузі промисловості,
що працюють на експорт. З 1992 ряду державних підприємств Куби було
дозволено користуватися іноземними інвестиціями, а кубинські компанії
одержали можливість здійснювати експортні й імпортні операції без
дозволу уряду. Результатом цієї політики стало створення спільних
підприємств у таких галузях економіки, як розробка корисних копалин,
розвідка покладів нафти, що обробляє промисловість і туризм.

Трудові ресурси. Зайнятість в економіці Куби виросла з 1,7 млн. чоловік
в 1958 до 4,5 млн. чоловік в 1988. Після того як приватний сектор в
економіці різко скоротився в результаті проведення ряду послідовних
компаній по колективізації й націоналізації, частка зайнятих у
державному секторі, що в 1959 становила ок. 15%, в 1962 досягла 60%, а
після 1975 — уже 80-90%. Наприкінці 1980-х років ок. 20% працездатного
населення було зайнято в сільському господарстві, а майже третина була
зайнята в сфері послуг.

В 1990-х роках економічна криза, що вибухнула на Кубі слідом за розпадом
світової системи соціалізму, викликав різкий ріст безробіття. Серед
проведених на Кубі реформ, спрямованих на створення нових робочих місць,
було введення ліцензій на заняття індивідуальною трудовою діяльністю й
поновлення роботи ринків.

Сільське господарство. Проводившаяся кубинським керівництвом у перші
роки після революції (1959-1963) економічна політика, спрямована на
переважний розвиток важкої промисловості, закінчилася провалом, і на
зміну їй в 1963 прийшла нова, орієнтована на відродження традиційного
виробництва цукру. Знову розроблена економічна стратегія другої по
важливості завданням проголошувала розвиток скотарства й виробництво
цитрусових. В 1970-х роках країна перейшла до більше реалістичної
економічної політики, при цьому минулому поставлені реальні завдання по
плановому обсязі виробництва цукру й зроблений упор на впровадження
засобів механізації при збиранні цукрового очерету, а також на
розширення промислової обробки побічних продуктів цукрового виробництва.
Обсяг виробництва цукру на Кубі в 1970-х роках становив у середньому ок.
6 млн. т у рік, а в 1982 досяг 8 млн. т. Однак з початку 1990-х років
через недостачу пального, добрив і пестицидів (раніше поставлялися зі
СРСР) виробництво цукру в країні різко скоротилося й становило в
середньому менш 5 млн. т. у рік. В 1997, на початку сезону збирання
цукрового очерету, біля двох третин сільськогосподарської техніки,
необхідної для збирання, простоювало через недостачу засобів (приблизно
200 млн. дол.).

Наслідком великих капіталовкладень у виробництво мясомолочной продукції
й розведення цитрусових культур з’явилося значне збільшення обсягу
виробленої в цих галузях продукції в порівнянні з дореволюційним рівнем.
У той же час виробництво тютюну, кава, клубнекорнеплодов, рису, бобів і
овочів — традиційних сільськогосподарських культур, що становлять основу
«нецукрового землеробства», — залишався практично постійним або
знижувався. В 1962 важке положення в сільському господарстві змусило
кубинський уряд увести тверде раціонування продовольства. У наступні
роки ситуація покращилася, однак на початку 1990-х, після різкого
скорочення торгівлі із країнами колишнього радянського блоку, на Кубі
було знову уведене нормування основних продуктів харчування.

Рибальство. У період з 1961 по 1976 кубинський уряд закупило 257
рибальських судів (в Іспанії, Франції, СРСР і Японії), а також
організувало будівлю невеликих власних верфей для будівництва
рибальських судів малої водотоннажності. ДО 1976 по тоннажі рибальського
флоту Куба займала 6 місце серед країн Латинської Америки. В 1989
загальний улов риби склав 192 тис. т, однак до середини 1990-х років
улов скоротився через недостачу пального.

Гірничодобувна промисловість. Самим коштовним корисним копалинам на Кубі
є нікель, запаси якого становлять майже 10% розвіданих світових запасів;
покладу нікелевої руди розташовані на східному краї острова. Виробництво
нікелевого концентрату здійснюється на двох побудованих США
гірничо-металургійних комбінатах, продуктивність яких до 1980 виросла
вдвічі в порівнянні з дореволюційної; крім того, у середині 1980-х років
у країні було почате виробництво нікелевого концентрату ще на одному
гірничо-металургійному комбінаті. В 1991 на Кубі було зроблено ок. 40
тис. т нікелю; до 1997 обсяг виробництва перевищив 60 тис. т. Крім
нікелю, на острові ведеться видобуток залізної руди, хрому, кобальту й
міді.

Обробна промисловість. За кілька десятків років, що пройшли із часу
кубинської революції, у країні була створена промислова база, при цьому
встаткування й технічний персонал надавалися в основному країнами
соціалістичного табору. Найбільш помітний ріст спостерігався у важкій
промисловості, особливо у виробництві стали, цементу, хімічних продуктів
і добрив. У той же час зростання виробництва таких традиційних товарів
народного споживання, як текстильні вироби, напої, консерви, мийні
засоби й сигари, ішов набагато більше повільними темпами.

Транспорт і зв’язок. Основні транспортні системи Куби були побудовані до
революції: центральна залізниця — на початку століття, центральна
автомагістраль — в 1930-х роках, авіаційне повідомлення почалося в
1940-х роках. Протягом 1960-1970-х років стан залізничної мережі
погіршилося, а довжина шосейних і ґрунтових доріг зросла майже вдвічі.
Наприкінці 1980-х років на Кубі було 13 116 км доріг із твердим
покриттям. Одним з досягнень післяреволюційної Куби стало створення
торговельного флоту: якщо в 1959 у країні було лише 14 морських судів
водотоннажністю 58 000 т, те до 1989 Куба володіла 117 судами. Однак в
1990-х роках робота кубинського торговельного флоту була практично
паралізована через відсутність палива у зв’язку з різким скороченням
поставок російської нафти. Скороченню торговельного обороту в кубинських
портах сприяла також політика торговельного ембарго, проведена США
стосовно Куби, оскільки всім іноземним кораблям, що заходили в порти
Куби, заборонявся після цього захід в американські порти протягом 6
місяців.

Телемовлення на Кубі в середині 1990-х років ведеться під контролем
державного Кубинського інституту радіомовлення й телебачення по двох
загальнонаціональних каналах; крім того, свої телестанції існують у
кожній провінції. У країні функціонують п’ять державних радіомереж,
служба радіомовлення на закордонні країни, а також ряд місцевих
радіостанцій.

На 1997-2004 була намічена модернізація системи телефонного зв’язку в
масштабах країни; передбачувана вартість робіт становить 900 млн. дол.
Передбачається також значне збільшення числа абонентів телефонної мережі
— з 3 до 9 на кожних 100 жителів. План передбачає також установку 50
тис. суспільних телефонів-автоматів, перехід на цифрову систему обробки
сигналів (замість існуючої аналогової), модернізацію телефонної системи
всієї країни й доведення її до сучасних міжнародних стандартів. Уже до
кінця 1997 телефонна компанія ЭТЕКСА розгорнула на Кубі мережа
телефонів, що забезпечують як міжміську, так і міжнародний зв’язок по
попередньо оплачених картках.

Енергетика. Джерелом більше 60% вироблюваної на Кубі енергії є нафта.
Кількість нафти, що добуває в країні, невелико, тому основну частину
споживаної нафти становлять поставки з-за кордону. Хоча проведені в
країні пошуки нафтових родовищ дали позитивний результат, в 1992 на Кубі
було добуто лише 771 тис. т нафти. У країні є 3 нафтопереробних заводи,
всі вони були побудовані до революції, два за допомогою США й один —
Великобританії. Загальна потужність електростанцій, здебільшого
теплоелектростанцій, в 1958 становила 2,6 млн. квт, а в 1989 перевищила
15 млн. квт.

Виробництво електроенергії різко впало на початку 1990-х, з настанням
«особливого періоду революції», однак уже в 1994 почався його підйом. В
1995 вироблення електроенергії склало 12,474 млн. квт, а в 1996 — 13,258
млн. квт. В 1997 відновилися роботи із програми модернізації теплових
електростанцій, почалося будівництво нової ТЕС у Фельтоне потужністю 200
мегаватів і відкрите фінансування будівництва ще однієї ТЕС потужністю
100 мегаватів, що працює на природному газі.

Будівництво атомної електростанції, що велося при технічній допомозі
Радянського Союзу, було зупинено в 1992 у зв’язку з економічними
труднощами й припиненням поставок устаткування з Росії. Серйозний збиток
кубинській енергетиці був нанесений відмовою Росії виконати свої
зобов’язання по укладених торговельних договорах. Щоб компенсувати
недостачу електроенергії, у країні було уведено тверде нормування її
споживання; були також проведені закупівлі нафти в ряді країн (головним
чином в Ірані) в обмін на поставки цукру. Тимчасове відключення
електроенергії, дуже часте в середині 1990-х, стало відбуватися істотно
рідше в 1998. В 1997, у перший раз із початку економічних реформ
відзначене зростання виробництва електроенергії, що склав 2%.

Внутрішня й зовнішня торгівля. Практично вся внутрішня торгівля на Кубі
перебуває в руках держави. Розподіл товарів виробляється переважно по
картковій системі. Обмежена кількість ненормованих товарів вільно
продається за високими цінами, установлюваним державою; певні квоти на
дефіцитні товари тривалого користування, наприклад на телевізори й
пральні машини, виділяються підприємствам, які, у свою чергу, здійснюють
продаж цих товарів за високими цінами своїм співробітникам. При цьому
порядок черговості на покупку техніки визначається відповідно до
успіхів, досягнутими потенційним покупцем у праці, і його активністю в
політичному житті. Як і в інших країнах з неринковою економікою, на Кубі
існує «чорний» ринок, наявність якого в сполученні з корумпованістю
державних чиновників якоюсь мірою зм’якшує твердість існуючої
розподільної системи.

В 1993 кубинський уряд особливим декретом легалізувало долар, дозволивши
кубинським громадянам використати його у внутрішніх розрахунках; тим
самим кубинці одержали доступ у приналежній державі мережа валютних
магазинів і інших закладів, який колись могли користуватися тільки
іноземні туристи й дипломатичний корпус.

Важливим джерелом твердої валюти на Кубі є засоби, що надходять через
границю, особливо зі США, у вигляді перекладів від емігрантів членам
їхніх родин. У січні 1999 уряд США дозволило також переводити певні суми
(до 1200 дол. у рік) кубинським громадянам, що не мають родичів у США.

Потреби Куби в промисловому й транспортному встаткуванні, а також у
нафті практично повністю покриваються за рахунок імпорту; значна частина
промислових споживчих товарів, сировини й багато видів основних
продуктів харчування також надходять з-за кордону. Понад 80% експортних
надходжень Куба одержує від продажу цукру, іншими важливими статтями
експорту є нікель, сигари й рыбопродукты. За станом на 1990,
торговельний дефіцит Куби оцінювався в 2,2 млрд. дол.

До розпаду СРСР три чверті обсягу зовнішньої торгівлі Куби доводилося на
країни радянського блоку (у тому числі ок. 60% — на торгівлю зі СРСР);
іншими великими торговельними партнерами були Японія й Іспанія. СРСР
фінансував дефіцит у торгівлі Куби із країнами соціалістичного табору
шляхом видачі кредитів і надання позик, а поставки радянської нафти в
обмін на кубинський цукор і нікель здійснювалися на досить вигідних
умовах. В 1990 сума торговельної заборгованості Куби у твердій валюті
становила ок. 7 млрд. дол., а в 1994 оцінювалася в 8,5 млрд. дол.

В 1990-і відбулися корінні зміни в зовні економічних зв’язках Куби,
насамперед з Росією. У травні 1996 була підписана Декларація про
принципи між РФ і Кубою, що закріпила їх новий — деідеологізований і
економічно взаємовигідний — характер. Основу торгово-економічних
зв’язків становить монобартер «нафта — цукор». Після істотного
скорочення товарообігу (з 3,3 млрд. дол. в 1991 до 350 млн. дол. в 1995)
надалі намітився підйом — 670 млн. дол. в 1997. Росія залишається одним
із провідних торговельних партнерів Куби й найбільшим імпортером
цукру-сирцю.

За даними на 1998, ок. 45% зовнішньоторговельного обігу Куби доводилося
на країни Європи, 39% — на країни Латинської Америки й Канади й 16% — на
Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Пріоритетними стали відносини з
Канадою, країнами ЄЕС, Китаєм і Японією. Найважливішим завданням
залишається подолання економічного ембарго з боку США й розвиток
міжнародного співробітництва.

На початку 1980-х років Куба стала вживати серйозні зусилля по розвитку
міжнародного туризму; для цього була проведена реконструкція туристичних
об’єктів і розгорнута потужна рекламна кампанія. Хоча уряд США ще раз
підтвердило своє рішення, що запрится американським громадянам
відвідування Куби, в 1992 країну відвідало ок. 500 тис. туристів з
Європи, Канади й країн Латинської Америки. В 1998 кількість туристів
зросло до 1 млн. чоловік. Планується подальше збільшення їхнього числа
до 2 млн. до 2000 і до 7 млн. чоловік до 2020.

Уряд Куби вживає зусилля, спрямовані на інтеграцію економіки країни в
економічну систему країн Латинської Америки й Карибського басейну й
розширення діапазону економічної діяльності за допомогою створення в
різних галузях спільних підприємств із європейськими, канадськими й
латиноамериканськими компаніями. В 1994 на Кубі був створений ряд нових
спільних підприємств за участю фірм Канади (модернізація виробництва
нікелю на кубинському металургійному комбінаті, вивіз кубинської
нікелевої руди для переробки на заводі в канадській провінції Альберта,
буравлення нефтеразведочных шпар на шельфі в берегів Куби, збільшення
видобутку нафти з раніше розвіданих родовищ на території Куби), Мексики
(модернізація кубинського нафтоочищувального заводу для переробки
мексиканської нафти з метою наступного реекспорту, модернізація системи
телефонного зв’язку на Кубі, в яке беруть участь також італійські фірми)
і Ізраїлю (впровадження прогресивних методів розведення цитрусових
культур і організація збуту кубинських фруктів у країнах Європи).

Банківська справа й фінанси. Основна грошова одиниця Куби — песо, рівний
100 сентаво. Заснований в 1948 Національний банк Куби був центральним
банком країни, однак в 1960, коли всі приватні банки, як кубинські, так
і іноземні, були націоналізовані, він взяв на себе й всі інші банківські
функції.

В 1978, після десятилітньої перерви, на Кубі був знову уведений
державний бюджет. Основними статтями доходу є чистий доход державних
підприємств, податок на продаж більшої частини товарів, що не є
сировиною (наприклад, ром і тютюн), податок на прибуток підприємств,
прибуток, що утвориться в результаті закупівлі продукції приватних
господарств за ціною нижче ринкової, а також виплати підприємств на
соціальні потреби.

КУЛЬТУРА

Культура Куби являє собою яскравий приклад взаємопроникнення іспанських
і африканських культур.

Література. Сильний вплив на розвиток кубинської літератури зробила
боротьба за незалежність, що тривала більше ста років. Зачинателем
романтизму в Іспанській Америці був чудовий кубинський поет і прозаїк
Хосе Марія де Эредия-и-Эредия (1803–1839). З інших кубинських
письменників 19 в. виділяються автори аболиционистских романів Хертрудис
Гомес де Авельянеда (1814–1873) і Ансельмо Суарес-и-Ромеро (1818–1878),
побутописці Сирило Вильяверде (1812–1894) і Рамон Меса (1861–1911),
поета-романтики мулати Пласидо (наст. ім’я Габриель де ла Консепсьон
Вальдес, 1809–1844), і Хуан Франсиско Мансано (1797–1854), найбільший
представник поезії іспано-американського модернізму Хулиан дель Касаль
(1863–1893). Центральне місце в кубинській літературі 19 в. займає
національний герой Куби й жагучий борець за незалежність Хосе Марти.
Одним з найвидатніших філософів Куби був позитивіст Энрике Хосе Варона
(1849–1933).

В початку XX в. традиції реалістичної прози розвивали романіст Мигель де
Каррион (1875-1929) і автори психологічних розповідей Альфонсо Эрнандес
Ката (1885-1940) і Хесус Кастельянос (1879-1912). В 1930 роки Куба стала
вогнищем формування латиноамериканського «негризма». Видатним
представником цього плину був поет Николас Гильен (1902-1989), вірші
якого, що звучать африканськими ритмами, пронизані жагучим прагненням до
соціальної справедливості. Одним із зачинателів «нового
латиноамериканського роману» був всесвітньо відомий письменник Алехо
Карпентьер (1904-1980). Інший знаменитий прозаїк і поет, Хосе Лесама
Ліма (1910-1976), прославився як сміливий новатор форми.

Нове покоління сучасних кубинських письменників одержало популярність
після революції; це майстри розповіді Умберто Ареналь (рід. 1926),
Фелікс Пита Родригес (1909–1990), Онелио Хорхе Кардосо (1914–1986),
Верхилио Пиньера (1912–1979), романісти Солер Пуиг (1916–1996), Синтио
Витьер (р. 1921), Лисандро Отеро (р. 1932), один із зачинателів
латиноамериканської документально-художньої літератури «свідчення»
Мигель Барнет (р. 1940). Особливого згадування заслуговує Эдмундо
Десноэс (р. 1930), багато добутків якого присвячені катастрофі старого
миру й проблемам кубинської інтелігенції; по одному з його романів
режисер Т. Гутьеррес Алеа поставив один із самих чудових кубинських
фільмів Спогаду про відсталість. Популярністю користуються також поети
Элисео Диего (1920-1994), Фаяр Хамис (р. 1930), Пабло Армандо Фернандес
(р. 1930) і Роберто Фернандес Ретамар (р. 1930), поет, нарисовець,
видавець літературного журналу, багато років культурний центр, що
очолював міжнародний, «Будинок Америк». До середини 1990-х років ряд
більше молодих письменників здобув широку популярність як літературною
майстерністю, так і вибором тим, яким більшість післяреволюційних
письменників воліло не стосуватися. Серед кращих з них — Сенель Пас і
Абилио Эстевес.

Музика. Багато специфічних особливостей кубинського мистецтва одержали
висвітлення й тлумачення в працях антрополога, що користується
міжнародною популярністю, і музикознавця Фернандо Ортиса (1881-1969), що
досліджував роль африканської культурної спадщини в кубинській культурі.
По Ортису, «любовний союз між іспанською гітарою й африканським
барабаном» породив найбільш характерні для Куби музичні форми, танець
румбу й протяжливій пісні сон. Кубинська музика зберегла європейський
мелос, сприйнявши своєрідні й богатые африканські ритми. Пісенні
традиції іспанського фольклору простежуються в найпоширеніших музичних
жанрах — таких, як романтичні пісні й балади (пунто), сільський танець
сапатео (типу чечітки) і селянська пісня гуахира.

Початок професійній кубинській композиторській школі поклали Мануэль
Саумель Робредо (1817–1870) і Игнасио Сервантес Каванаг (1847–1905), що
вперше використав у своїх Кубинських танцях для фортепьяно теми
національного фольклору. Основоположниками кубинської опери стали
Эдуардо Санчес де Фуэнтес (1874-1944) і Хосе Маури Эстеве (1856-1937),
що вперше звернувся до традицій афро-кубинського фольклору. Цю тенденцію
розвили в руслі сучасних музичних форм два кращих кубинських композитори
20 в.: Амадео Рольдан (1900-1939) і Алехандро Гарсия Катурла
(1906-1940). Великою популярністю користуються пісні й п’єси Эрнесто
Лекуоны (1896-1963). Після революції національну музичну традицію
розвивають композитори, що випробували вплив західноєвропейського
авангардизму: Карлос Фариньяс (р. 1934), керівник національного
симфонічного оркестру (осн. 1960) Мануэль Дучесне Кусан (р. 1932),
гітарист Лео Брауэр (р. 1939), Хуан Бланко (р. 1920), прихильник
електронної музики. Існуючі до революції «Суспільство аматорів музики» і
«Лицеум», що пропагували гарну музику, були замінені після 1959
численними будинками культури.

Народна кубинська музика залишається основою багатьох сучасних
танцювальних ритмів в усьому світі. Крім співаків і музичних груп,
пользовавшихся популярністю в 1930-і, 1940-і й 1950-і роки (таких, як
Бенни Мор і тріо «Матаморес»), світову популярність в 1990-і роки
придбали такі співаки, як Пабло Миланес, Сильвио Родригес, Омара
Портуондо й Элена Бурці, джазові піаністи Чучо Вальдес і Гонсало
Рубалькаба, а також ансамблі Элио Ревінні, Исаака Дельгадо, Пачо Алонсо,
Адальберто Альвареса, ансамбль «Лос Бан-бан» і ін.

Кіно й театр. Під егідою Кубинського інституту кіномистецтва й
кінопромисловості, заснованого в 1959, процвітає національна
кінематографія. Найбільшою популярністю користуються режисери Хулио
Гарсия Эспиноса (р. 1926), Умберто Солас (р. 1942) і Томас Гутьеррес
Алеа (1928–1996). Фільми Лусия (1968) Соласа й Спогаду про відсталість
(1968) і Земляника й шоколад (1993) Гутьерреса Алеа одержали безліч
міжнародних премій. Починаючи з 1979 у Гавані щорічно проходить
міжнародний кінофестиваль — найбільший кинофорум у Латинській Америці й
третій за значенням у Західній півкулі. Хоча на стані кубинської
кінематографії важко відбилася фінансова криза, пов’язаний з падінням
світової соціалістичної системи, до кінця 1990-х років у ній намітилися
ознаки відродження; за допомогою іноземних кинопродюсеров, найчастіше
мексиканськ або іспанських, знімаються нові фільми. У грудні 1998 у
Гавані відбувся 20-й традиційний кінофестиваль, і головний приз на ньому
завоював кубинський фільм режисера Фернандо Переса.

Після революції в країні виросло кількість театрів, у тому числі
подання, що дає, на відкритих площадках. Першим таким театром був
створений наприкінці 1960-х років експериментальний театр «Эскамбрай»,
яким керує Серхио Корриери, що прославився виконанням головної ролі у
фільмі Гутьерреса Алеа Спогаду про відсталість. Сюжети п’єс, які
ставляться в цьому театрі, запозичені з життя й відбивають інтереси
простих людей провінції Эскамбрай, а професійна діяльність трупи тісно
пов’язана із соціологічною й політичною роботою. Усього в країні працює
більше 50 драматичних колективів.

Большой популярністю користуються Національний балет Куби, створений в
1948 прославленою балериною Алисией Алонсо, а також «Балет Камагуэя»,
засновником якого був Фернандо Алонсо. Є також чудовий фольклорний
танцювальний колектив.

Образотворче мистецтво. Формування національної школи живопису ставиться
до першої половини 19 в., коли була заснована (1817) Академія
Сан-Алехандро (нині — Національна школа образотворчих мистецтв
Сан-Алехандро). Тенденція до відбиття національної дійсності яскраво
проявляється на рубежі 19-20 вв. у творчості живописців Армандо Менокаля
(1863-1942), що зобразив сцени визвольної війни й жанристів Леопольдо
Романьяча (1862-1951) і Рамона Лоя (р. 1894). На кубинських художників
20 в. помітний вплив зробив сучасне французьке мистецтво. До їхнього
числа ставляться абстракціоністи Амелия Пелаэс (1897-1968) і Мариано
Родригес (р. 1912); своєрідні художники Кундо Бермудес і Рене
Портокарреро (р. 1912), що використають декоративні й архітектурні
мотиви, Марсело Поголотти (р. 1902), творець картин міської й
пролетарської тематики; знаменитий Вильфредо Лам (р. 1902), для якого
язичеський релігійний культ сантерии послужив основою власного
фантастичного миру; нарешті, Марио Карреньо, автор фресок, що зображують
життя чорношкірих селян Куби. В 1950-і роки серед молодих художників
одержав велике поширення абстракціонізм як форма протесту проти
традиційного мистецтва. До цього напрямку належала відома «Група
одинадцяти», що об’єднала найбільш талановитих представників молодого
покоління, таких, як Рауль Мартинес (р. 1927), Антонія Эйрис і Сервандо
Кабрера Морено.

У період революції висунулося нове покоління художників, багато хто з
них придбали широку популярність, наприклад Хосе Бедия, Томас Санчес,
Хуан Франсиско Эльсо Падилья, Мойсес Фіналі, Хосе Франко, Флавио
Гарсиандия, Мануэль Мендиве, Сайда дель Рио, Хулия Вальдес, Марта Марія
Перес Браво. До них приєднався ряд ще більш молодих художників, що вже
встигли заявити про себе у світі мистецтва: Абель Барросо, Таня Бругера,
Карлос Эстевес, Алисия Леаль, Эльса Мору, Сандра Рамос, чоловік і жінка
Карпентер. В 1990-х роках з’явилася група талановитих
художників-самоучок, у тому числі Роберто Ганьби Матаморос, Исабель де
лас Мерседес і Хильберто де ла Нуэс. Найбільшою самобутністю
відрізняються роботи Гарсии Монтебраво, Луїса Родригеса й Хулиана
Эспиносы. Починаючи з 1984, коли Центр ім. Вильфредо Лама організував
Перший Гаванський фестиваль мистецтв, кожні два роки в Гавані
влаштовується міжнародна виставка образотворчого мистецтва («Бьенналь»),
що представляє мистецтво Латинської Америки й усього третього миру.

Уряд Кастро витрачало значні засоби на видання книг і докладало більших
зусиль до того, щоб нести мистецтво в маси. Було створене видавництво
«Будинок Америк», під егідою якого відбувся ряд міжнародних конгресів,
що фінансувалися урядом, письменників; багато латиноамериканських
письменників, учасники конгресів, сталі підтримувати ідеї кубинської
революції. В 1960 був створений Національний союз кубинських
письменників і художників, першим головою якого був поет Николас Гильен,
а після його смерті — Абель Прието (у цей час — член Політбюро й міністр
культури в уряді Куби).

Революційний уряд провів більшу роботу в масштабах всієї країни для
збереження культурної спадщини, особливо африканських традицій, у
пісенному й танцювальному фольклорі.

Утворення. Уряд Кастро побудувало тисячі сільських шкіл, оголосивши 1961
«Роком освіти», початок масовану кампанію по подоланню неграмотності,
коли багато учнів університетів і коледжів були спрямовані в село. ДО
1980 неграмотність серед дорослого населення знизилася до 2%. Після
революції значно збільшилося число учнів у школах; якщо в 1955 у школах
навчалося лише біля половини дітей шкільного віку, то в 1991 школи
відвідувало більше 90% (918 тис. чоловік — початкову школу й 912 тис. —
середню).

У державному бюджеті на 1999 передбачене фінансування, достатнє для
забезпечення роботи 12 тис. навчальних закладів різного рівня (включаючи
дошкільні установи, початкові й середні школи), із загальним числом
учнів в 2,2 млн. чоловік. На Кубі функціонує 4 університети й 47 центрів
вищої й середньої фахової освіти, у яких за даними на 1999 навчалося
більше 101 тис. чоловік, у тому числі 23,2 тис. у вищому й середньому
медичному навчальному закладах, 35 тис. у педагогічних інститутах і
училищах і 13 тис. у навчальних закладах технічного профілю.
Національною системою народного утворення охоплений кожний п’ятий житель
Куби. До середини 1998 вище утворення в університетах країни одержали
більше 530 тис. чоловік.

Спорт. Основними видами спорту на Кубі є бейсбол, бокс, волейбол і
баскетбол. Популярні також плавання, спортивний рибний лов і футбол.
Уряд Кастро заохочує й щедро субсидіює розвиток спорту. На
Панамериканських іграх у Гавані (серпень 1991) Куба посіла перше місце,
вигравши 140 золотих медалей. На Олімпійських іграх 1992 кубинці
домоглися видатних успіхів у боксі й бейсболі й посіли четверте місце по
загальній кількості виграних медалей. На Карибських і
Центральноамериканських іграх, що проходили в Пуерто-Рико в 1993, Куба
завоювала 275 медалей, на 75 більше, ніж всі інші країни-учасниці разом
узяті. Навіть у період економічної кризи в 1996 Куба зуміла вийти на
п’яте місце по числу завойованих медалей на Олімпійських іграх в Атланті
(США).

Музеї. Кращим музеєм Куби вважається Національний музей (осн. 1913), де
представлений колекція творів європейського мистецтва від античності до
наших днів і кубинського живопису 18-20 вв. Заслуговують згадування й
інші музеї, наприклад чудовий музей кераміки, розміщений у замку
КАСТИЛЬО-ДЕЛЬ-РЕАЛЬ-ФУЭРСА, Музей декоративного мистецтва (осн. 1964),
надзвичайно цікавий Наполеонівський музей (осн. 1961), що представляє
мистецтво, предмети побуту й зброя періоду 1789-1815; Музей мистецтва 18
в.; музей «Фелипе Поэй» і Этнологический музей. В 1984 ЮНЕСКО оголосило
центр Старої Гавани «культурним надбанням людства». Була проведена
реставрація багатьох стародавніх будинків з метою відтворення їхнього
первісного вигляду, причому цей процес тривав і в 1990-і роки. Чудовий
зразок мистецтва реставраторів представляє реконструкція Старої площі
(Пласа-Вьеха) Гавани.

Наука. Кубинським лікарям належить честь багатьох наукових відкриттів.
Так, Карлос Хуан Финлей (1833–1915) відкрив переносника жовтої лихоманки
– москіта Aedes aegypti. З інших кубинських учених необхідно відзначити
зоолога Карлоса де ла Торре-и-Уэрта; біолога й медика Хуана Гутьерреса;
ботаніків Хосе Томаса Ройг-и-Меса й Мануэля Гомеса де ла Маса, авторів
Флори Куби. В 1962 була створена Академія наук Куби, і наукові
дослідження одержали державну підтримку. На кубі створена (уперше у
світі) вакцина проти в. В 1998 у країні існували більше 200 наукових
центрів.

ІСТОРІЯ

Період іспанського панування. Колумб відкрив Кубу під час своєї першої
подорожі 28 жовтня 1492. Сам Колумб думав, що досяг континенту, і тільки
в 1508, коли Себастьян де Окампо пройшов на своєму кораблі навколо Куби,
з’ясувалося, що це острів. В 1512 Диего Веласкес висадився в східній
частині острова, у районі нинішнього міста Баракоа, і заснував там
поселення; до 1515 він заснував сім міст, включаючи Гавану. Історія Куби
аналогічна історії інших районів Вест-Індії: пошуки золота й
дорогоцінних каменів; винищування індіанців; завезення рабів з Африки;
розбрати між правителями; поширення тропічних хвороб; піратські набіги
на поселення. В 1596 Куба одержала статус генерал-капитанства.

Чисельність білого населення Куби збільшилася після 1670 у результаті
імміграції з Ямайки, коли остання стала британським володінням. У першій
половині 19 в. відбулося переселення на Кубу іспанців із Санто-Доминго,
коли частина цього острова, що раніше належала Іспанії, відійшла до
Франції. У період з 1812 по 1814 і ще раз із 1820 по 1823, коли в
Іспанії діяла ліберальна конституція, Куба мала своїх представників в
іспанському парламенті. Наступні 75 років були часом авторитарного
правління Іспанії. Однак поступово на острові наростало невдоволення
таким положенням. Пожвавлення боротьби проти іспанського панування на
Кубі пов’язане з успішними повстаннями в Мексиці й у Південній Америці,
а також із суперництвом за панування над островом між США, Францією й
Великобританією; одночасно ширився рух аболіціоністів. Іспанія, у свою
чергу, посилювала режим; в 1825 на Кубі був уведено воєнний стан, що
супроводжувався скасуванням всіх політичних воль. В 1812 спалахнуло
масове повстання рабів, жорстоко подавлене іспанцями.

Після перемоги жителів півночі в Громадянській війні США й скасування
рабства на Кубі знову почався рух за незалежність. В 1868 ріст
напруженості привів до повстання, що ознаменовали початок кровопролитної
національно-визвольної Десятилітньої війни (1868-1878), що протікала в
основному в межах східних провінцій Куби. США ледве було не виявилися
утягненими у воєнні дії, особливо після того, як в 1873 іспанці захопили
у відкритому морі зареєстрований у США корабель «Виргиниус», що
перевозив зброю й людей на Кубу, і стратили за обвинуваченням у
піратстві близько 40 членів команди й пасажирів, у тому числі громадян
США. Десятилітня війна, що привела до численних жертв людей і
величезному матеріальному збитку, закінчилася пактом про припинення
воєнних дій, підписаним в 1878 у Санхоне.

Зафіксовані Санхонским пактом поступки Іспанії дозволили зберігати
відносний мир протягом майже 20 років. В 1886 було скасоване рабство, а
в 1893 чорношкірі кубинці були зрівняні в цивільних правах з білими.
Однак хвилювання не припинялися. Приводом для них служили високі
податки, корупція, авторитарне правління іспанського генерал-губернатора
й ін. 24 лютого 1895 почалася війна за незалежність, що очолив Хосе
Марти й створена їм Кубинська революційна партія. Сам Хосе Марти загинув
незабаром після початку воєнних дій, і збройну боротьбу, що охопила всю
Кубу, продовжили його соратники, генерали Максимо Гомес і Антонио Масео.
У вересні Конституційна асамблея, що зібралася на звільненій території,
проголосила створення незалежної Кубинської республіки й відділення її
від Іспанії.

Испанский генерал-губернатор Куби Арсенио Мартинес Кампос, що схилявся
до компромісу, був відкликаний, а на його місце призначений генерал
Валериано Вейлер-и-Николау, що одержав прізвисько «Вейлер-мясник».
Країна була спустошена, сільське населення сгонялось у концентраційні
табори, де люди вмирали від голоду й хвороб. Протести уряду США
виявилися безуспішними. Через якийсь час, однак, Вейлер був зміщений, і
на його місце був призначений Рамон Бланко-и-Эренас, а 22 листопада 1898
іспанський уряд надало Кубі автономію, залишивши за собою право
призначати генерал-губернатора. Однак ця запізніла поступка була
відкинута повстанцями, і боротьба була продовжена.

Іспано-американська війна. В 1898 США ухвалили рішення щодо вступі у
війну; приводом послужив вибух американського броненосця «Мейн» у
Гаванському порту. 18 квітня спільним рішенням обох палат конгресу
президентові США було надане право використати збройні сили США на Кубі;
наступного дня президент Вільям Мак-Кінлі підписав наказ про початок
блокади Куби американським флотом. 25 квітня США офіційно оголосили
Іспанії війну, що закінчилися капітуляцією Іспанії 12 серпня того ж
року. Умови угоди включали відмова іспанського уряду від домагань на
Кубу й вивід військ з острова. Був створений військовий уряд, що очолив
генерал-майор Джон Раттер Брук. За умовами підписаного 10 грудня 1898
Паризького договору, Іспанія відмовлялася від прав на Кубу, над якою
встановлювалася опіка США, що зберігалася протягом 20 років.

Кубинська республіка. 20 травня 1902 військовий уряд передав кермо влади
знову обраної адміністрації президента Т.Естради Пальми, і Кубинська
республіка початку своє існування як незалежна держава. Однак уряд
незабаром загруз у розбратах між фракціями й у корупції; звичайною
справою стали махінації на виборах. Розбіжності досягли такого
розжарення, що виникла небезпека збройного конфлікту, і уряд Пальми
звернулося по допомогу до США, посилаючись на т.зв. «виправлення
Платта». Відповідно до цього виправлення (включеної в конституцію
Кубинської республіки під тиском США, які в противному випадку
відмовлялися визнати незалежність Куби), США мали право втручатися в
справи незалежної Кубинської республіки. У Гавану для відновлення
порядку був посланий військовий міністр США Вільям Х. Тафт, якому був
доданий загін сухопутних військ і бойових кораблів. 9 вересня 1906 був
утворений тимчасовий уряд, а 15 жовтня губернатором Куби був призначений
Чарльз Эдвард Мэгун.

Після двох років американської окупації були проведені президентські
вибори, перемогу одержав генерал Хосе Мигель Гомес, що приступився до
виконання обов’язків 28 січня 1909. Наступні роки були відзначені
кількаразовими спалахами хвилювань і політичних переворотів. У Першу
світову війну Куба вступила на стороні союзників, оголосивши війну
Німеччини 7 квітня 1917.

Навесні 1917 у відповідь на повстання лібералів консерватори, що
перебували у влади, звернулися до уряду США із проханням про допомогу.
Улітку того ж року США знову ввели війська на Кубу й здійснювали
військовий контроль до 1922.

В 1920 генерал Чернець Кроудер, що тільки що вийшов у відставку з поста
начальника Військово-судового керування армії США, одержав запрошення на
Кубу, щоб надати допомогу в розробці нового виборчого закону, що повинен
був виключити можливість підтасувань. Проте чергові президентські вибори
супроводжувалися кровопролиттям і насильством. Щоб покласти цьому
кінець, президент США Вудро Вильсон у січні 1921 направив генерала
Кроудера на Кубу як радник. Кроудеру вдалося навести порядок в урядових
витратах, зменшити надмірні витрати, злодійство й розбазарювання
суспільних фондів, а також домогтися надання Сполученими Штатами позики
в 50 млн. дол. Однак, як тільки вдалося впоратися із цими економічними
труднощами, кубинські влади зажадали його відкликання. Не встиг він
покинути Кубу, як президент Альфредо Саяс-и-Альфонсо скасував більшу
частину розроблених їм реформ.

Режим Мачадо. В 1925 пост президента зайняв генерал Херардо
Мачадо-и-Моралес. У період його правління активізувалася участь кубинців
в економічному житті країни. Було побудовано шосе, що проходить через
весь острів із заходу на схід, заохочувався розвиток туризму. Разом з
тим режим Мачадо став одним із самих тиранічних, які тільки знала Куба
за всю свою історію. Мачадо вніс у конституцію Куби зміни, що дозволяють
його переобрання. Економічна депресія збільшила політичну кризу. В 1933,
коли загальний страйк паралізував Гавану, молоді офіцери організували
військовий переворот з метою запобігти збройному втручанню США, і в
результаті Мачадо був змушений покинути країну. На пості його перемінив
д-р Карлос Мануэль де Сеспедес-и-Кесада, однак 4 вересня група офіцерів
під керівництвом Фульхенсио Батисты й за підтримкою студентства
здійснила ще один переворот; вони відсторонили від командування старших
офіцерів і скинули президента Сеспедеса. Його місце зайняв Рамон Грау
Сан^-Мартін, пізніше — засновник Кубинської революційної партії (так
званих «аутентиков»), відомий лікар і професор університету. США, однак,
не визнали уряд доктора Грау; розуміючи, що цукрові ринки США, у яких
гостро бідувала Куба, залишаться недоступними, поки кубинський уряд не
буде визнано, Батисту домігся відставки Грау в січні 1934. Новий
президент, полковник Карлос Мендьета-и-Монтефур, що зайняв цей пост на
час до виборів, був негайно визнаний Вашингтоном, і в травні 1934 США
скасували виправлення Платта. Таким чином, Куба стала політично повністю
незалежної, хоча американці зберегли свою військово-морську базу в
Гуантанамо.

Режим Батисты. У березні 1935 Мендьета жорстоко придушив спроби
організації загального страйку з революційними вимогами. У грудні 1935
він поступився свій пост Хосе Агрипино Барнету. У травні 1936 Барнета
перемінив Мигель Мариано Гомес-и-Ариас, однак у грудні він був підданий
імпічменту. Занявший його місце Федерико Ларедо Бру залишався на пості
президента повний строк, тобто всі чотири роки.

За підтримкою Батисты в 1940 відбулося засідання установчих зборів, що
розробив одну із самих прогресивних конституцій у Західній півкулі; у цю
конституцію були включені більші розділи, що регулюють трудові й
соціальні відносини. Незабаром після цього відбулися президентські
вибори. На них переміг Батисту — його підтримувала коаліція, куди
входили Кубинська революційна партія, що виникла з антимачадовской
угруповання початку 1930-х років, і комуністи.

Правління Кубинської революційної партії («аутентиков»). Коли строк
президентського правління Батисты закінчився, він оголосив вибори
відповідно до нової конституції, що забороняла переобрання глави
виконавчої влади на другий строк. На цих виборах переміг лютий ворог
Батисты Рамон Грау Сан^-Мартін, якого Батисту змусив піти з поста
президента в 1934. Цього разу, однак, Батисту не став опротестовувати
результати голосування й передав кермо влади Грау, а сам відбув з Куби в
Майами.

Перші два роки Грау доводилося боротися з парламентом, де його
супротивники мали більшість. Починаючи з 1944 і до кінця Другої світової
війни (у яку Куба вступила незабаром після нападу на Пирл-Харбор), йому
були надані надзвичайні повноваження. В 1946, після проведення чергових
парламентських виборів, положення Грау усталилося, тому що його партія
(«аутентики») завоювала більшість місць в обох палатах парламенту.

Спадкоємцем Грау на пості президента став його колега по партії Карлос
Прио Сокаррас, міністр праці в уряді Грау. Перебування Прио у влади було
відзначено розгулом корупції й організованої злочинності. Проте його
уряд ужив важливих заходів, спрямовані на зміцнення економіки. Був
створений Національний банк і уведений національна грошова одиниця, що
замінила долари, що перебували в обігу. До цього ж періоду ставиться
створення Банку розвитку сільського господарства й промисловості, а
також Рахункової палати (аналогічної Бюджетному бюро США) як міра
боротьби з корупцією в уряді.

Хоча в цілому в період президентського правління Прио економічне
становище Куби було досить благополучним, роки 1949-1951 ознаменувалися
інфляцією. Ріст цін змушував працівників вимагати підвищення заробітної
плати, а при відмові наймачів — повідомляти страйку. Прио спробував
вирішити цю проблему, надаючи субсидії для збільшення заробітної плати,
а іноді піддаючи арешту підприємства.

Тим часом корумпованість уряду обурила в рядах правлячої партії. В 1946
група незадоволених, що називали себе «ортодоксами», на чолі із
сенатором Эдуардо (Эдди) Чибасом, відпала й утворила Партію кубинського
народу («Ортодоксів»), що продовжувала рости, незважаючи на самогубство
Чибаса в 1951. На президентських виборах 1952 основна боротьба
розгорілася між кандидатом «ортодоксів» Роберто Аграмонте й Карлосом
Эвия, якого підтримували «аутентики». Екс-президент Батисту також
виставив свою кандидатуру від створеної їм партії Народна дія, однак, по
загальній думці, у нього не було шансів на перемогу.

Другий період правління Батисты. 10 березня 1952 Батисту, опираючись на
молодших офіцерів, здійснив військовий переворот і захопив владу,
поклавши тим самим кінець виборчої кампанії. Він залишався при до 1
січня 1959, перші два з половиною року як глава тимчасового уряду, а
потім як «конституційний» президент.

Серед супротивників диктатури Батисты можна виділити чотири групи. Одна
із фракцій Кубинської революційної партії, що очолював колишній
президент Рамон Грау Сан^-Мартін, удовольствовалась роллю легальної
опозиції. Інші члени тієї ж партії, прихильники колишнього президента
Карлоса Прио Сокарраса, намагалися здійснити військовий переворот.
Федерація університетських студентів у своїй боротьбі з режимом
використала вуличні сутички й страйки й навіть здійснила спробу
збройного нападу на президентський палац із метою вбивства самого
Батисты й вищих чинів з уряду. Нарешті, ліве молодіжне крило
ортодоксальної партії, що очолював адвокат Фидель Кастро, вирішило для
скинення диктатури вдатися до громадянської війни, плануючи почати її в
найменш доступній частині країни й потім одержати підтримку
організованих груп революціонерів у великих містах.

Фидель Кастро почав свою революційну діяльність як член Федерації
університетських студентів у Гаванському університеті. Пізніше він
вступив у партію «Ортодоксів» і висувався від її кандидатом у члени
конгресу на виборах, що не відбулися, 1952. Після невдалої спроби
захоплення військових казарм Монкада в місті Сантьяго-де-Куба 26 липня
1956 і дворічного перебування у в’язниці Кастро і його прихильники
відправилися в Мексику, де зайнялися підготовкою громадянської війни. 2
грудня 1956 вони таємно висадилися на Кубі, невеликий загін досяг гір
Сьерра-Маэстра, звідки й почалися бойові дії проти режиму Батисты.

Протягом перших півтора років ефект їхніх дій був порівняно невеликий.
Однак жорстокість диктаторського режиму, при якому було вбито ок. 20 000
чоловік і ще більша кількість була укладена у в’язниці або піддалося
переслідуванням, а також корупція, що прийняла масовий характер, — все
це привело до широкої підтримки партизанів Кастро, відважна боротьба
яких викликала замилування співгромадян. Улітку 1958 армія Батисты
почала велике настання проти революційних сил, після чого події стали
розвертатися з разючою швидкістю. До збройних сил Кастро приєдналися
загони студентської федерації, що відкрили так званий Другий фронт у
горах Сьерра-дель-Эскамбрай у центральній частині острова. На заході, у
Пинар-дель-Рио, діяв Третій фронт, що перебував під контролем
Революційного руху 26 липня.

У той же час у містах велася добре організована й активна боротьба з
режимом Батисты, у якій брали участь різні групи Кубинської революційної
партії, Революційного руху 26 липня, студентської організації
Революційний директорат 13 березня й ін. Батисту, зазнавши поразки у
вирішальному бої в Санта-Клары, біг із країни в ніч на 1 січня 1959.

Режим Кастро. Хоча в боротьбі проти Батисты брало участь безліч різних
груп, в очах більшості кубинців головними героями були Фидель Кастро і
його Повстанська армія. Із січня по жовтень 1959 у революційному таборі
існували дві фракції. Одна вважала за необхідне якомога раніше відновити
демократію. Погоджуючись із необхідністю перерозподілу землі,
націоналізації комунальних служб і зменшення іноземного впливу в
економіці й політику, ця фракція була проти революційної диктатури,
проти співробітництва з комуністами й приєднання до радянського блоку.
Інша фракція, на чолі якої стояв брат Фиделя Рауль Кастро й
аргентинський революціонер Эрнесто Гевара, виступала за революційну
диктатуру, за союз із кубинською компартією, за аграрну реформу за
зразком радянської й союз із соціалістичним табором. Наприкінці жовтня
Фидель Кастро прийняв рішення на користь групи Рауля Кастро — Гевары.

Тим часом відносини зі США швидко погіршувалися. У травні 1959 була
проведена аграрна реформа, що включала націоналізацію кубинської
цукрової індустрії, де була особливо велика частка американського
капіталу. В 1960 США ввели ембарго на ввіз цукру з Куби, а що належали
США нафтоочищувальні заводи на острові відмовилися переробляти нафта зі
СРСР, єдиного постачальника нафти на Кубу. У свою чергу, кубинський уряд
конфіскувало всю власність США на Кубі. 2 січня 1961 Вашингтон оголосив
про розрив дипломатичних відносин з Гаваною. 17 квітня 1961 відбулося
підготовлене й що фінансувалося США збройне вторгнення на Кубу, коли
1500 кубинських контрреволюціонерів висадилося в бухті Кочинос; однак ця
спроба провалилася, більшість що висадилися було захоплено в полон. 1
травня 1961 Фидель Кастро оголосив про соціалістичний характер
кубинської революції. В 1962 США ввели ембарго на торгівлю з Кубою й
домоглися виключення її з Організації американських держав. Проти уряду
Кастро було висунуте обвинувачення в тім, що воно сприяє революціонерам
у Венесуелі, після чого ОАГ в 1964 увела дипломатичні й торговельні
санкції проти Куби.

Головним торговельним партнером Куби став СРСР. В 1962 на Кубі були
встановлені радянські ракети середнього радіуса дії. Коли США здійснили
військово-морську блокаду Куби (т.зв. «карантин») і загрожували
військовим втручанням, Радянський Союз погодився демонтувати свої ракети
в обмін на зобов’язання США не вторгатися на острів. Цей інцидент,
відомий як Карибська криза, різко загострив відносини між радянським і
кубинським керівництвом; Кастро заявив, що Куба ніколи б не поступилася
тиску з боку США.

До кінця 1961 основна частина орних земель Куби була передана
колективним господарствам, практично всі промислові підприємства й
більша частина торгівлі були націоналізовані. Кастро докладав неабияких
зусиль до того, щоб зробити Кубу економічно незалежної й форсував
індустріалізацію, однак це привело до відставання сільського
господарства й у результаті — до недостачі продовольства. Незважаючи на
допомогу СРСР, Куба випробовувала й фінансові труднощі, в основному
через те, що імпорт сировини для кубинської промисловості обходився
дорожче, ніж імпорт готової продукції. Після візиту в Радянський Союз у
травні 1963 Кастро погодився згорнути програму швидкої індустріалізації
й диверсифікованості економіки й сконцентруватися на виробництві цукру.
У жовтні 1963 був обнародуваний новий аграрний закон, відповідно до
якого тисячі малих і середніх господарств були об’єднані у великі
державні господарства.

Для зміцнення уряду Кастро визнав за необхідне створення єдиної партії,
що могла б об’єднати всі революційні сили країни й очолити будівництво
соціалізму. Створення такої партії почалося 26 липня 1961, коли
Революційний рух 26 липня, Народно-соціалістична партія Куби й
Революційний директорат 13 березня, а також існуюча раніше ортодоксальна
Комуністична партія, об’єдналися в Об’єднані революційні організації,
пізніше реорганізовані в Єдину партію соціалістичної революції (1962). У
жовтні 1965 ця партія одержала найменування Комуністичної партії Куби.

Кастро доручив організацію нової партії старому комуністові Анибалу
Эскаланте. Однак уже в березні 1962 він порвав з ним і зі старим
ортодоксальним керівництвом компартії, і сам зайняв пост першого
секретаря партії, а більшість старих комуністичних лідерів замінив
своїми найближчими соратниками.

Після візиту Кастро в СРСР в 1963 відносини між цими двома країнами, що
загострилися під час Карибської кризи, покращилися, що сприяло
встановленню зв’язків між Комуністичною партією Куби й інших
комуністичних організацій Латинської Америки.

У зовнішній політиці Кастро намагався зберігати незалежність як від СРСР
( щопродолжали надавати Кубі широкомасштабну допомогу), так і від Китаю,
хоча йому імпонувала тверда впевненість китайських лідерів у тім, що
збройна боротьба є єдино правильною стратегією для латиноамериканських
революціонерів. У січні 1966 між Кубою й КНР виникла суперечка із
приводу умов торговельної угоди. Через кілька місяців Кастро довів до
відома з’їзду КПРС, що Куба буде надавати підтримку латиноамериканським
комуністам, що готовлять революцію у своїх країнах. Куба навчала групи
повстанців з багатьох країн Латинської Америки й надавала їм
різноманітну допомогу. У січні 1966 на Кубі відбувся Триконтинентальный
конгрес, що висловився в підтримку революційної партизанської війни в
країнах Латинської Америки. Делегати латиноамериканських країн створили
на цьому конгресі Організацію солідарності латиноамериканських країн, що
провела свою першу конференцію в Гавані в 1967.

Наприкінці 1960 — початку 1970-х років збільшилася залежність Куби від
СРСР. На економіці країни важко позначився провал кампанії по
виробництву 10 млн. т цукру в 1970, і Куба була змушена просити про
збільшення поставок з Радянського Союзу.

В 1970 Куба була визнана Чилі, де на пост президента був обраний
соціаліст Сальвадор Альенде. В 1973 Альенде був скинутий, але на той час
уже кілька латиноамериканських країн встановили дипломатичні стосунки з
Кубою, поклавши тим самим кінець її ізоляції. В 1975 ОАГ скасувала
санкції проти Куби.

В 1975 кубинський військовий контингент чисельністю 15 тис. був посланий
в Анголу в допомогу військовим частинам Народного руху за звільнення
Анголи (МПЛА), на стороні якого виступав СРСР, у їхній боротьбі із двома
опозиційними угрупованнями, яких підтримували США й армійські підрозділи
з ПАР. Однак спільні зусилля збройних сил МПЛА й Куби не привели до
остаточного розгрому опозиційних формувань, що зберегли контроль над
значною частиною території країни, вилученої від столиці Анголи —
Луанди. В 1977 кубинські війська були спрямовані в інший район Африки,
де розгорівся конфлікт між урядом Ефіопії й сепаратистських рухів, що
охопив північну провінцію Эритрею й розташований на півдні країни район
Огаден. За допомогою СРСР і Куби владі Ефіопії вдалося практично
повністю придушити повстання в Огадене, так що наступні виступи
сепаратистів у цьому районі обмежувалися розрізненими партизанськими
акціями; однак Эритрее зрештою вдалося домогтися незалежності й вийти зі
складу Ефіопії. ДО 1990 кубинські військові частини були виведені з
африканської території.

У грудні 1975 відбувся 1-й з’їзд Комуністичної партії Куби. На ньому був
схвалений проект нової конституції й представлений 1-й п’ятирічний план
розвитку країни, у якому основний упор робився на одночасне проведення
індустріалізації й збільшення виробництва цукру. Текст конституції був
схвалений на всенародному референдумі в лютому 1976, а в грудні того ж
року були проведені перші, після приходу до влади Фиделя Кастро,
загальнонаціональні вибори.

Після 10 років застою кубинська економіка в 1970-х — початку 1980-х
років стала швидко розвиватися. При президенті США Форді були початі
секретні переговори між США й Кубою, результатом яких могла стати
нормалізація відносин між двома країнами, однак переговори були
перервані після висадження кубинських військ в Анголі. Проте в 1975
адміністрація Форда оголосила про внесення трьох виправлень у закон про
ембарго. Вони передбачали можливість видачі закордонним філіям
американських компаній ліцензій на ведення торговельних операцій з
Кубою; скасування економічних санкцій (у формі припинення фінансової
допомоги) у відношенні торгуючих з Кубою країн; дозвіл на дозаправлення
паливом в американських портах морських судів, що роблять торговельні
рейси на Кубу.

Після приходу до влади в 1977 президента Картера у відносинах Куби зі
США наступила тимчасова відлига. У цей час були ослаблені обмеження на
поїздки громадян з однієї країни в іншу. Картер і Кастро домовилися
також про установу в Гавані й Вашингтоні «комітетів з інтересам», що
означало підвищення рівня дипломатичного представництва для обох країн.
Питання, що були предметом розгляду на таємних переговорах двох країн
при президенті Форді, стали частиною відкритої дискусії між
представниками кубинської діаспори в США й кубинським керівництвом, у
результаті чого уряд Куби вперше дозволило кубинцям, що бігли з острова,
відвідувати свою батьківщину. В 1980 понад 120 тис. кубинських громадян
зненацька одержали дозвіл виїхати в США через кубинський порт Мариель і
були перевезені в місто Ки-Уэст (Флорида) на приватних катерах і човнах.
Цей «мариельский результат» застав врасплох адміністрацію США й привів
до росту напруженості у відносинах між США й Кубою. Відносини ще більше
погіршилися при Рональде Рейгані й Джорджу Бушу. Президент Рейган знову
заборонив поїздки американців на Кубу, однак, незважаючи на тверді
заяви, не став скасовувати прийняті при Форді виправлення до закону про
ембарго. Президент Буш протягом майже всього строку свого правління
також не стосувався цих виправлень, однак в 1992 підписав «Закон про
демократії на Кубі», у якому положення закону про ембарго були
ужесточены, а область його дії значно розширена; умовою скасування
ембарго ставилося проведення на Кубі вільних і багатопартійних виборів.
В 1994, після нового масового виїзду кубинських емігрантів у Флориду,
між Кубою й США була укладена угода, у рамках якого США погоджувалися
надалі приймати не більше 20 тис. кубинських емігрантів у рік. В 1995
сенатор Дж.Хелмс і член палати представників Конгресу США Д.Бертон
внесли на розгляд Конгресу законопроект «Про волю Куби й демократичної
солідарності» (так званий білль Хелмса — Бертона), що припускав
жорсткість економічного ембарго й санкції стосовно іноземних компаній,
що вступають у торгово-економічні відносини з Кубою. Прийняття цього
закону Конгресом у березні 1996 змусило США порвати з поруч важливих
торговельних партнерів, що прийняли сторону Куби. На самій Кубі тільки в
першій половині 1997 було створено більше 80 спільних підприємств,
частково фінансованих іноземними інвесторами. З осудом США виступила й
ООН, однак американський уряд відмовляється скасувати ембарго.

5 січня 1999 президент Клінтон висунув пропозиції, спрямовані на
часткове зм’якшення політики ембарго, які, однак, не зачіпали
міжурядових відносин, а передбачали з боку США розширення зв’язків
винятково з неурядовими організаціями й рядовими громадянами Куби.
Р.Аларкон, президент Національної асамблеї народної влади Куби, виступив
з різкою заявою, затверджуючи, що пропозиції Клінтона завдають шкоди
розвитку відносин між двома країнами. У той же день, 5 січня 1999,
Ф.Кастро виступив із програмною мовою на святкуванні 40-й річниці від
дня утворення Революційної національної поліції Куби, у якій торкнувся
соціальних проблем, пов’язаних з розвитком міжнародного туризму й
вільним ходінням долара в країні. Кубинський лідер запропонував посилити
покарання за такі злочини, як поширення наркотиків і заняття
проституцією.

ЛІТЕРАТУРА

Карпентер А. Музика Куби. М., 1961

Портуондо Х. А. Історичний нарис кубинської літератури. М., 1961

Нариси історії Куби. М., 1978

Волкова Е. Д., Ігнатов Е. И., Торшин М. П. Республіка Куба. М., 1979

Культура Куби. М., 1979

Куба: Народне утворення й підготовка національних кадрів (1959–1979).
М., 1980

Республіка Куба. Довідник. М., 1987 Латинська Америка, 1999, № 4

 

Похожие записи