Реферат на тему:

Конструктивно-географічні аспекти удосконалення управління водними
ресурсами

Сучасні водогосподарські і гідроекологічні проблеми в Україні набули
очевидних слідів катастрофічності. Перетворювальна антропогенна
діяльність повсюдно призвела до заміни природних водних систем штучними,
виснаження і забруднення водних ресурсів, підвищення хімічного,
фізичного, психологічного та інших видів впливу на людину, суттєво
знижуючи адаптаційні можливості і погіршуючи тим самим умови її
існування.

Зміна форм власності і механізмів управління економікою, що відбувається
в країні, обумовлює пошук нових методів і засобів управління станом
водоресурсних джерел і водокористуванням. В останній час на цій проблемі
зосереджено увагу в ряді публікацій, присвячених різним аспектам
реорганізації водних відносин [1,2,3]. На необхідності вирішення
водоресурсних і гідроекологічних проблем у конструктивній площині із
застосуванням загальнонаукового підходу, спрямованого на оптимізацію
взаємодії суспільства і гідросфери, наголошується в роботах [2,3].

З точки зору специфіки таких досліджень найбільш конструктивним виглядає
географо-гідрологічний напрям, оскільки географічний простір
розглядається в різних галузях знань як певна інтегруюча категорія, з
якою найбільш зручно співставляти практично всю сукупність природних
взаємозв(язків і антропогенної діяльності. Суттєвим методологічним
вкладом географо-гідрологічного підходу у досліджувану проблему є те, що
тут знаходить відображення фактор неоднорідності географічного простору,
який значною мірою впливає на характер водозабезпечення розвитку
продуктивних сил і, отже, на формування структури та функцій
регіональних водогосподарських комплексів (ВГК).

Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою
природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурса
для більшості галузей народного господарства. Водоресурсна
забезпеченість відбивається на ефективності і економіці як окремих
регіонів, так і держави в цілому оскільки наявність, доступність і
якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування
господарських об(єктів і вартісні характеристики виробленої продукції.

В процесі формування водні ресурси переміщуються із районів первинного
виникнення водних мас на суходолі в інші райони у вигляді річкових і
підземних потоків. Заходи, що спрямовані на збереження води в місцях їх
первинного виникнення (снігозатримання, вологонакопичення, закачування
в підземні горизонти, будівництво ставків у балках), як правило мають
локальні масштаби і мало змінюють русловий і природний відток водних
ресурсів в інші райони. На деяких територіях власний річковий стік
взагалі не формується у зв(язку із малою кількістю опадів і
особливостями будови підстилаючої поверхні. За таких умов визначення
прав на водні ресурси за тими територіями, на яких вони формуються,
ставить інші території в положення суттєвої залежності від перших і
зберігає для них невизначеність в діях щодо залучення водних ресурсів у
господарський обіг.

З урахуванням зазначених особливостей формування водоресурсного
потенціалу, їх двоєдиної ролі як елемента середовища і відновлюваного
ресурса, найбільш раціональна територіальна організація ВГК могла б бути
побудована за такими принципами [2].

1. Водні джерела, і перш за все річкові системи, як природні об(єкти,
нерозривно пов(язані з територією, і право власності на них повинно
розглядатися разом з правом власності на відповідні території.

2. Водні ресурси, що формуються і переміщуються у щорічно відновлюваних
об(ємах в інші регіони, необхідно розглядати як складову єдиного
гідрологічного циклу в межах всієї водозбірної площі басейна і, отже,
такі, що в рівній мірі належать всій території і всім водокористувачам.

3. Використання водних джерел допускається їх власником в будь-якій
формі і для будь-яких цілей, якщо воно не змінює щорічно відновлювані
об(єми водних ресурсів, що переміщуються в нижче розміщені регіони, і їх
якість.

4. Використання водних ресурсів всіма водокористувачами здійснюється на
основі взаємоузгоджених довгострокових угод. Для річкових басейнів з
дефіцитом води право кожної території на певний об(єм води закріплюється
у вигляді визначеної частки відновлюваних ресурсів.

Із викладених принципів найбільш суперечливий другий. Однак, при
суворому дотриманні третього і четвертого, саме другий принцип визначає
основи безконфліктного управління регіональними ВГК.

Дослідження територіальної структури ВГК передбачає аналіз розміщення
суб(єктів водокористування — населення, промислових і
сільськогосподарських об(єктів, оцінку особливостей розвитку та форм їх
територіальної зосередженості. Це має суттєве значенні, передусім, для
раціонального сполучення територіального та галузевого
комплексоутворення та вибору стратегії розвитку і розміщення
продуктивних сил з урахуванням умов гідрофункціонування ландшафтів і
природної водозабезпеченості, територіальної концентрації
водокористувачів та рівня антропогенного навантаження на водоресурсний
потенціал співставлення рівнів водозабезпеченості й еколого-економічної
ефективності водокористування дає підстави для визначення оптимальної
галузевої структури ВГК у конкретних територіальних межах.

Враховуючи взаємозв(язок водних ресурсів, залежність їх стану від
структурно-функціональної організації ландшафту і господарського
комплексу, найбільш раціональна і генетично обгрунтована схема
управління може бути побудована за басейновим принципом.

Основна аргументація на користь басейнового підходу полягає в постійно
зростаючий ролі водного фактору, що лімітує розвиток і розміщення
виробництва. Саме водні об(єкти частіше за все є шляхом розповсюдження
забруднень і їх акумуляції, а по-друге, — в межах басейну замикаються
кругообіги речовин, тобто реалізується більшість балансів. Перенос
продуктів техногенеза в них відбувається до відповідного базису
денудації — від вододільних до гирлових областей водозборів, і залежить
від структурно-функціональної організації останніх.

З концепцією басейна, як відомо, пов(язані основні уявлення гідрології
суші і інших наук, що вивчають водні ресурси. Під річковим басейном
розуміється частина земної поверхні і товщі грунтів, звідки відбувається
стік вод в окрему річку або річкову систему. Басейн включає поверхневий
і підземний водозбори, межі яких (за винятком дуже малих басейнів і
випадків гідрогеологічних аномалій) співпадають, і тому поняття
«басейн», «водозбір» виступають як синоніми.

Відомо, що стік води, спрямований за кутом падіння схилів і по тальвегах
понизь, — один із найбільш універсальних і потужних рельєфоформуючих і,
в цілому, ландшафтоутворюючих факторів. Схилові і руслові потоки будують
особливі геосистеми за високим рівнем просторовочасової організації —
басейни. Власне кажучи, майже вся суша являє собою сукупність
(макросистему) басейнів з генетично яскраво вираженою стадійністю
розвитку.

Фундатором басейнового підходу в науках фізико-георафічного циклу треба
вважати, напевне, Р.Хартона, який понад 50 років тому не тільки один з
перших звернув увагу на гідрологічну і на загальногеографічну роль
річкових систем і їх басейнів, але й здійснив змістовний аналіз
взаємодіючих у басейні природних факторів. Ним же були розроблені
порядкове бонітування річок та закони будови річкових систем, які лежать
в основі сучасної структурної гідрографії і морфометрії поверхні
басейнів [4].

Значну роль відіграє басейновий підхід в геоморфологічних дослідженнях,
зокрема аналізі будови і рельєфоутворюючої ролі річкових систем,
розвитку теорії ерозійного комплексу [5], геоморфологічних систем [6,7],
самоорганізації рельєфу, особливо в гірських країнах [8]. Басейновий
підхід знайшов відображення в розвитку геохімії ландшафта, що
розглядався як динамічно зв(язані водними потоками ділянки земної
поверхні [9]. Можна констатувати, що нині значна частина досліджень
антропогенного впливу на кругообіг речовин здійснюється в межах
басейнів.

Таким чином, функціонально цілісний підхід по диференціації природного
середовища і басейновий підхід як його складова частина завоювало вже
немало прихильників. Його основні переваги — орієнтація на вивчення
динаміки, чітка вираженість меж і зв(язків, можливісь залучення
геофізичних, геохімічних і системних методів.

Перші роботи, присвячені застосуванню басейнового підходу з метою
раціоналізації природокористування, з(явилися порівняно недавно.
Л.В.Зорін запропонував використовувати крупні басейни, зоновані за
біокліматичними поясами, як основу для природно-ресурсного районування
[17]. Такий принцип районування, на думку автора, в найбільшій мірі
ув(язує між собою водні, кліматичні, мінеральні і земельні ресурси.

Про переваги узгодженого використання в межах басейнів водних і
земельних ресурсів йдеться в роботі Н.І.Хрисанова і В.А.Камбурова [18],
а про перспективи басейнового принципу організації природокористування —
в дослідженнях С.Я.Сергіна [11,19] і Ф.Н.Мількова [14]. Н.Л.Чепурко [20]
і С.І.Зотов [12] пропонують розглядати басейн як природно-господарську
систему, в межах якої найбільш зручно і логічно розглядати взаємодію
людини з природою в процесі використання природних ресурсів, і успішно
застосували для вирішення конкретних задач геохімічні (перш за все
балансові) і математичні (імітаційне моделювання) методи. П.Г.Олдак
обгрунтував застосування меж водозаборів як рубежів біосоціальних
районів перш за все тим, що промислові і сільськогосподарські зони, а
також населення тяжіють до річкових систем — найважливіших джерел водних
ресурсів [21]. Ціль такого районування — забезпечення цілісності
управління природними системами. П.Г.Олдак пропонував трьохрівневу схему
районування: водозбори океанів; водозбори морів; водозбори річкових і
озерних систем.

До аналогічних висновків дійшли дослідження [22,23,24], хоча вони
виходили перш за все із уявлення про річковий басейн як геосистеми і про
геосистемно-гідрологічний підхід. Переваги такого підходу автори
обгрунтовують наступними факторами.

1. Водні об(єкти частіше за все служать шляхом розповсюдження забруднень
і їх акумуляції;

2. Басейн — реальна геосистема, що легко виділяється і на карті, і на
місцевості, тобто вибір його таксономічною одиницею не суб(єктивний.

3. Значна перевага вибору басейна — можливість використання суворої
ієрархічної порядкової класифікації річкових систем.

Г.І.Швебс, пропонуючи багатоцільове членування середовища з ціллю
оптимізації природокористування, особливо де велику роль відіграє водний
фактор, також використовує процедуру виділення басейнових
природно-господарських одиниць [25].

В.М.Розумовський застосував басейновий принцип для природно-техногенного
районування на макрорегіональному рівні, зазначаючи, що «функція
природно-техногенного району міститься у формуванні геоекологічної
обстановки у відповідній частині географічного середовища. Основна
аргументація на користь вибору басейна пов(язана з переносом продуктів
техногенезу за законом гравітації до відповідних базисів денудації, —
від вододільних до гирлових областей водозаборів». Аналогічний підхід
покладено В.М.Розумовським в основу районування процесів взаємодії
суспільства і природи, названого еколого-економічним, яке розглядається
як фундамент територіальної системи управління природокористуванням
[26].

Басейновий принцип в останні роки все частіше використовується для
виявлення і прогнозування природоохоронних проблем, коли територіальні
узагальнення здійснюються за гідрографічними басейнами в різних
природних зонах.

Треба підкреслити, що басейн річки, озера, моря — це вже перевірена на
практиці структура подолання міжвідомчих, міжрегіональних,
міжнаціональних протиріч при вирішенні задач природокористування.
Відомий позитивний досвід діяльності громадських басейнових організацій.

Таким чином можна констатувати, що басейновий підхід до різних
географічних та еколого-економічних проблем за свою майже піввікову
історію довів життєвість і перспективність. Починаючи з його
застосування в гідрології суші, в інших науках фізико-географічного
циклу і ландшафтознавства, він в даний час все більше використовується в
геоекологічних дослідженнях для вирішення задач збалансованого
природокористування, що переконливо обґрунтовується і з методологічних,
і з методичних, і з організаційних позицій, що вже підтверджено
конкретними результатами.

В Україні законодавчо встановлений басейновий принцип управління
використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів. Разом з тим, за
організаційною структурою, територіальними ознаками зон діяльності
басейнових органів, розподілом компетенцій між водогосподарськими,
природоохоронними і іншими органами та економічним механізмом
регулювання водних відносин, басейнове управління не може розглядатись
як ефективне і потребує суттєвого методологічного і нормативного
удосконалення.

Так, у басейні Сіверського Донця в управління ВГК беруть участь
організації Держпромполітики України (канал Сіверський Донець — Донбас,
водоводи, водосховища в Донецькій і Луганській областях); організації
Держводгоспу (канал Дніпро-Донбас, водосховища і гідротехнічні споруди
на річках у Харківській, Донецькій і Луганській областях); муніципальні
органи управління комунальними системами водопостачання і
водовідведення; Міністерство аграрної політики України разом з
Держводгоспом (групові та локальні водопроводи сільськогосподарського
призначення); окремі водогосподарські об(єкти підпорядковані
Міністерству палива і енергетики та іншим відомствам [25].

Така розпорошеність у підпорядкуванні водогосподарський об(єктів між
багатьма відомствами поряд з неузгодженістю функцій регулювання і
контролю за використанням та охороною водних ресурсів, що зосереджені у
різних органах виконавчої влади, ускладнюють і роблять неефективною
систему управління ВГК.

Крім того, зони діяльності існуючих басейнових органів управління не
співпадають з природними межами водозбірних річкових басейнів. В
результаті, поза увагою залишаються значні площі підзвітних басейнів. І
навпаки, до сфери контролю басейнових органів включаються території, що
не належать до відповідних басейнів. За таких умов визначається
проблематичною організація заходів щодо екологічного збалансування
господарської діяльності з ресурсною спроможністю водних басейнів.

Найбільшого розвитку басейновий принцип набув у Франції, де створена і
функціонує високоефективна система управління водними ресурсами, яка
визнана однією з кращих у світі [21, 25]. Сучасна водна політика Франції
будується на таких принципах управління природною водою:

— децентралізація — управляють не водою як фізичним тілом, а
водообмінною системою, за одиницю якої прийнято річний басейн.
Басейновий принцип управління базується на реально існуючий єдності
поверхневих і підземних вод в межах єдиної водообмінної площі, за яким
річка розглядається як складна, водночас фізична, хімічна, геологічна,
біологічна і соціально-правова система, дозволяє найбільш повно
вирішувати всі водні і пов(язані з ними екологічні проблеми;

— організація інститутів колективного управління водою, у завдання яких
входить регулювання і усунення реально існуючих протиріч між
користувачем і забруднювачем води, забезпечення раціонального
водовідбору із конкретного водного джерела;

— збереження водного середовища як найголовнішого регулятора стану
навколишнього середовища, забезпечення підвищення рівня життя населення
і розвитку економіки;

— проведення безперервного моніторингу та досліджень стану водного
середовища.

За такими принципами регулювання водних відносин екологічно збалансоване
водокористування досягається: визнанням єдності та взаємозв(язку
гідрологічних та гідрогеологічних умов в басейнах; збереженням цієї
єдності при відборі води різними користувачами; аналізом стану всіх
різновидів водного середовища і намаганням мінімально їх змінювати;
науково обгрунтованим регламентуванням відбору води з конкретного
джерела; дотримування інтересів водокористувачів басейну в цілому;
поглибленням знань про стан водного середовища і екологічної ролі,
технологію очищення, водопідготовки, водорозділ, про вплив на навколишнє
середовище мінливості гідрологічних і гідрогеологічних умов;
інформуванням політиків і адміністрацій про ситуацію, яка склалася, з
метою прийняття рішень. Завдяки такій системі управління екологічний
стан річок Франції істотно поліпшився.

З метою поліпшення управління водними ресурсами України для кожного
значного водного басейну повинні бути створені свої адміністративні
органи і комітети, з впровадженням принципу інтегрованого водного
менеджменту. У цьому повинні брати участь усі причетні державні,
регіональні та місцеві органи та міжнародні партнери (у транспортних
басейнах). Інституційна відповідальність басейнової структури управління
водними ресурсами має бути підкріплена належним фінансовим забезпеченням
для того, щоб на місцевому рівні могли бути досягнуті завдання
управління водними ресурсами, зокрема щодо збалансування
водогосподарської діяльності за ресурсними і екологічними параметрами
водних джерел. Фінансові надходження у вигляді платежів за воду, зібрані
в басейні, можуть бути використані для поліпшення водного менеджменту на
тій самій території.

Список літератури

Паламарчук М.М. Крнструктивно-географічні аспекти водогосподарського
комплектування. / Україна та глобальні процеси: Географічний вимір: Зб.
Наук. Праць. — Київ — Луцьк: Ред.-вид. Відд.»Вежа», 2000, т.1 с.128-129.
2. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С., Коваль Я.В., Новотаров
О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку
Україна — Київ, РВПС України, 1999 — с. 716. 3. Шищенко П.Г. Принципы и
методы ландшафтного анализа в региональном проектировании. — Киев:
Фитосоциоцетр, 19999 — с. 284. 4. Хартон Р.Е. Эрозионное развитие рек и
водосборных бассейнов / перевод с англ. — М.: ИЛ, 1948. 5. Эрозионный
комплекс и его развитие / Изв. ВГО — 1960, Т. 92, вып.6. 6. Симонов
Ю.Г., Борсук О.А. Системный подход в геоморфологии и
ерозионно-денудационные морфосистемы / Рельеф и ландшафты. — М.: Изд-во
МГУ, 1977. 7. Кашменская О.В. Теория систем в геоморфологии. —
Новосибирск: Наука. Сиб. Отд., 1980. 8. Черванев И.Г. Самоорганизация
рельефа: структура, функции, организация, управление в
геоморфологических системах флювиального типа / Георморфология — 1989 —
№ 4. 9. Полынов Б.Б. Избранные труды — М, 1956. 10. Зорин Л.В.
Зонированные бассейны — основа природноресурсного районирования //
История развития речных долин и проблемы мелиорации земель (европейская
часть СССР) — Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1979. 11. Хрисанов Н.И.,
Камбуров В.А. К методике составления бассейновых схем рационального
природопользования в условиях нечерноземной зоны РСФСР // Географические
исследования для целей социалистического природопользования — 1980. 12.
Серёгин С.Я. Моделирование и пути прогноза природных условий на
территории речных бассейнов // Изв. АН СССР. Сер. Геогр. — 1981 — № 6.
13. Серёгин С.Я. Бассейновый принцип географического прогнозирования и
природопользования // Географические исследования для целей
социалистического природопользования. — Л. 1980. 14. Мильков Ф.Н.
Бассейн реки как парадинамическая ландшафтная система и вопросы
природопользования // География и прир. Ресурсы — 1981, № 4. 15.
Чепурко Н.Л. Подходы к типологии природно-хозяйственных систем по
характеру их участия в круговороте вещества. 16. Зотов С.И. Об
имитационном моделировании природно-хозяйственной системы «речной
бассейн» // Географические и природные ресурсы — 1985 — № 4. 17. Олдак
П.Г. Равновесное природопользование. Взгляд экономиста — Новосибирск:
Наука. Сиб. Отд., 1983. 18. Корытный Л.М. Бассейн как
высокоинтегральная геосистема // Теор. И прикладные проблемы
ландшафтоведения: — Л.: 1988. 19. Корытный Л.М. Речной бассейн как
единица природно-хозяйственного районирования / Роль географии в
ускорении НТП — Иркутск, 1986 — вып. 1. 20. Корытный
Л.М. Геосистемно-гидрологический подход к природно-хозяйственному
районированию / География и природные ресурсы — 1887 — №2. 21. Швебс
Г.И. Концентрация природно-хозяйственных систем и вопросы рационального
природопользования // География и природные ресурсы — 1987. № 2. 22.
Разумовсий В.М. Еколого-економическое районирование (теоретические
аспекты). Л.: Наука, Ленинград. 1989. 23. Водне господарство в Україні
/ за ред. А.В. Яцика, В.М. Хорєва — К.: Генеза, 2000 — с.405-408. 24.
Закон о воде № 92-3 от 3 января 1992 г. (Франция).
25. Французское участие в разработке ориентационного документа по
внедрению експериментального агенства по воде в бассейне реки Южный Буг,
1995, 95 — СІ — 005 — UK, Минэкобнзопасности Украины, Дирекция водного
хозяйства Франции.

Похожие записи