.

Італія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 13532
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Італія

ПЛАН

Вступ

1. Загальні відомості про Італію

2. Населення країни та трудові ресурси

3. Природно-ресурсний потенціал Італії

4. Особливості розвитку та розміщення господарства Італії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Наука РПС вивчає особливості розміщення та розвитку народного
господарського комплексу тієї чи іншої країни, регіону, закономірності
розміщення та головні фактори, які зумовлюють це розміщення, пошук
шляхів покращення розміщення продуктивних сил. Тому вивчення розміщення
продуктивних сил Італії є вкрай цікавим і повчальним з точку зору
перенесення досвіду господарювання цієї країни на українську реальність.
Італія – одна з найрозвинутіших країн Західної Європи, тому вивчення її
розміщення продуктивних сил є вкрай цікавим і актуальним.

1. Загальні відомості про Італію

       Географічне положення – розташована на півдні Європи, в басейні
Середземного моря. Займає Апеннінський півострів, Сицилію, Сардинію та
інші невеликі острови.

       Географічні координати – 42 градуси Північної широти, 12 градусів
Східної довготи.

       Площа території – 301,2 тис. кв. км. Площа суші – 294 020 кв. км.
Площа рік та озер – 7 210 кв. км.

       Сухопутні кордони: з Австрією – 430 км, з Францією – 488 км, з
Ватиканом – 3,2 км, з Сан-Марино – 39 км, зі Словенією – 232 км., зі
Швейцарією – 740 км.

       Довжина берегової лінії – 7 600 км.

       Територіальні води – 12 морських миль.

       Континентальний шельф – 200 морських миль.

       Чисельність населення – 57,6 млн. осіб (1998р.)

       Етнічний склад: італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже
мешкає німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в
області Трієсте-Гориція).

       Столиця – Рим – Roma – 2,6 млн. людей, (1997 р.) з передмістями –
3,8 млн.

       Інші великі міста – Мілан – 1,305 млн. осіб, Неаполь – 1,047 млн.
осіб, Турін – 921 тис. осіб, Палермо – 686 тис. осіб, Генуя – 656 тис.
осіб.

       Адміністративний поділ – 20 областей , області поділяються на 94
провінції , провінції – на комуни .

       Офіційна мова – італійська. Англійську і французьку розуміють
майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Німецьку – у
першу чергу в курортних зонах на півночі.

       Основна релігія: християнство. Церква – католицька.

       Грошова одиниця – євро. 1EUR ~ 0.96USD. (на травень 2002 р.).

       Національне свято – 2 червня – День проголошення Республіки (1946
р.)

       Членство в міжнародних організаціях: повноправний член “Великої
сімки”, член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ,
МВФ, МБРР, РЄ та інших.

2. Населення країни

За даними перепису 2003 року, в Італії проживало 57,1 млн. осіб – майже
на 860 тис. більше, ніж у 1981 році, і на 23 млн. більше, ніж у 1901-му.
Середньорічний приріст населення в період 1991-2001 становив 0,15% (у
1971-1981 – 0,47%, у 1961-1971 – 0,77%).

       Етногенез

      До виникнення Риму на території Апеннінського півострова проживали
різні італійські племена. Серед них за рівнем розвитку культури
виділялися етруски, які мешкали в районі між ріками Арно і Тібр (цей
район отримав назву Етрурія). У VІІІ-VІІ ст. до н.е. перші грецькі
колоністи оселилися на півдні Апеннінського півострова та в Сицилії. Всі
ці народи були підкорені Римською державою, а після її занепаду сюди
вторглися спочатку німецькі племена ост-готів і лангобардів та деякі
слов’янські племена у північну частину нинішньої Італії, а згодом
сарацини і нормани – у південну частину та в Сицилію. Прибулі мало
вплинули на фізичний тип італійців. Більшість італійців, які живуть на
Апеннінському півострові, особливо у його південних районах, схожі на
інших жителів Середньоземноморського регіону.

      У італійців сильно виражене почуття прихильності до свого району,
з його народними костюмами, культурними особливостями і кулінарними
перевагами. В Італії існує набагато більше місцевих діалектів, ніж у
будь-якій іншій європейській країні.

       Мова

      Італійська мова належить до групи романських мов. В основу її
сучасної форми покладено флорентійський діалект. Літературна мова
зазнала відносно малого впливу з ХІV ст., тому в наші дні будь-яка
людина, яка добре знає італійську, може читати Данте Алігьєрі та інших
середньовічних класиків.

      У різних районах Італії все ще поширені діалекти, які істотно
відрізняються від літературної італійської мови вимовою і особливо
використанням місцевих слів і висловів. Виділяють три групи діалектів.
Північна група поєднує галло-італійські діалекти П’ємонту, Ломбардії,
Лігурії, Емілії-Романії і Венеції. У центрально-південну входять
діалекти Маркові, Умбрі, Лаціо, Кампанії, Апулії, Абрупції, Моліте і
Базіліками, а в тосканську – діалекти Флоренції, Сієни, Ареццо і Пізи.
Деякі північні та центрально-південні діалекти мають не тільки усну, а й
письмову форму (наприклад, венеціанський, міланський, неаполітанський і
сицилійський). Діалекти Сардинії різко відрізняються від усіх інших;
іноді визнають існування окремої сардинської мови.

       Конфесійний склад

      Хоча переважна більшість італійців сповідає римо-католицьку
релігію, Конституція 1948 гарантує свободу віросповідання і проголошує
відокремлення церкви від держави. До 1984 року відносини церкви і
держави регулювалися Латеранськими угодами 1929 року, що визнавали
римо-католицьку релігію “єдиною в державі”. Новий конкордат між
Ватиканом та урядом Італії, підписаний 18 лютого 1984 року, взагалі не
містить поняття “державної релігії”.

      З прибічників інших віросповідань в Італії найбільше протестантів
(включаючи вальдензіанців, методистів і баптистів) – близько 300 тис.
осіб на початку 1990-х років. Вони сконцентровані переважно в П’ємонті,
особливо в долинах Альп на захід від Туріна.

       Статева структура

      У післявоєнні десятиліття в Італії поступово відбувалося старіння
населення. Люди у віці 65 років і старші в 1991 році становили 14%
всього населення (у 1951 – 8%). У віковій групі людей, яким менше 30
років, було набагато більше чоловіків, ніж жінок, у той час як у віковій
групі старше 30 навпаки. Чоловіки у віці 65 років і більше в 1991 році
становили 6% всього населення, а жінки такого ж віку – 8%.

       Народжуваність і смертність

      Народжуваність у 1999 році становила 12 осіб. на 1 тис. (у 1931 –
25, а в 1911 – 31). Під час правління фашистів (1922-1943)
народжуваність зменшилася, але не так сильно, як в інших країнах
Західної Європи, оскільки влада заохочувала шлюби і великі родини.
Наприкінці 1970-х років народжуваність в Італії знизилася до такого ж
рівня, як у більшості інших країн Заходу, і в 1980 становила 11 осіб. на
1 тис. На промисловій півночі народжуваність підтримується на нижчому
рівні, ніж на півдні.

      Смертність зменшувалася досить повільними темпами: з 30 на 1 тис.
жителів у 1861-1870 роках до 10 у 1951-1960. У 1991 році смертність
становила 10 людей на 1 тис. Рівень дитячої смертності (у віці до 1
року) скоротився з 72 на 1 тис. немовлят у 1948-му до 9 у 1991-му.

       Розміщення населення

      Кількість населення по областях дуже варіюється. Найбільше
населена Ломбардія (8,9 млн. осіб у 1991 році), далі йдуть Кампанія (5,6
млн.) і Лаціо (5,1 млн.). Найменше населена Валле-д’Аоста (117 тис.).

       Еміграція

      Значна еміграція італійців почалася в 1870-х роках, цьому сприяв
розвиток дешевого залізничного і пароплавного сполучення. Основна маса
емігрантів направлялася в США і Південну Америку, але не всі вони
залишилися там назавжди; через кілька років багато з них повернулися в
Італію, щоб відвідати рідних або провести тут решту життя на пенсії.
Соціальні та економічні наслідки еміграції були значними. Кількість
людей, які залежали від бідних природних ресурсів Італії, зменшилася.
Перевезення грошей емігрантами через кордон та іноземна валюта, що
ввозилася ними, сприяли утриманню італійської економіки на плаву у важкі
роки.

      Хоча багато італійських емігрантів повернулося на батьківщину, в
цілому кількість населення Італії за рахунок еміграції в період з 1862
по 1914 скоротилася майже на 5 млн. осіб. Під час Першої світової війни
еміграція припинилася, але знову почала швидко зростати у післявоєнні
роки, досягнувши рівня майже 600 тис. осіб тільки в 1920 році. Після
1921 року обмежувальні заходи, вжиті більшістю країн, особливо США,
скоротили середню кількість емігрантів з Італії майже до 300 тис. осіб
на рік. Подальше скорочення мало місце в 1930-х роках внаслідок світової
економічної кризи і спроб Фашистської партії перешкодити еміграції.
Середньорічна кількість емігрантів зменшилася в 1941р. до 100 тис. осіб
і майже до нуля в останні роки Другої світової війни.

      Рівень еміграції знову виріс після війни. Позитивне сальдо
(різниця між кількістю осіб, які емігрували і кількістю тих, хто
повернувся з еміграції) в період 1948-1955 років в середньому становило
близько 150 тис. людей на рік, основна маса виїжджала у Францію,
Швейцарію, Бельгію, Аргентину, Канаду, Австралію, США та Венесуелу.

      З того часу зміна умов життя і членство Італії у Європейському
співтоваристві змінили характер еміграції. Позитивне сальдо еміграції за
океан скоротилося з 111 тис. людей у 1954 році до 4,4 тис. у 1976-му;
кількість емігрантів у країни Європи, в основному, в Західну Німеччину і
Швейцарію, зросла з 68 тис. осіб у 1958 році до 143 тис. у 1960-му. Ця
тенденція докорінно змінилася на початку 1970-х років, коли багато
італійців, які працювали в інших країнах Європи, повернулося додому. У
1989 році Італія фактично мала позитивне сальдо імміграції з країн
Європи майже 16 тис. осіб. З початку 1980-х років в Італії з’явилося
чимало легальних і нелегальних іммігрантів з країн, що розвиваються.

     

Трудові ресурси

У 2005 році в Італії налічувалося 23,9 млн. зайнятих (близько 41% її
населення). Після Другої світової війни істотно змінилася структура
зайнятості. Наприклад, у 1951 році жінки становили 25%, а в 1990 – 37%
зайнятих. У 1954-1979 роках бльзько 4 млн. зайнятих у сільському
господарстві залишили землю і перемістилися в промислові райони півночі.

На початку 1990-х років 32% зайнятих припадало на частку промисловості,
9% – на частку сільського господарства, а решта 59% – на частку
торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності, тоді як у
сільському господарстві були зайняті в 1951 році 43%, у промисловості –
33% і в сфері послуг, торгівлі та інших видах діяльності – 24%. Зміни,
що відбулися, привели до збільшення обсягів інвестицій у нові
підприємства, великого відпливу населення із сільських місцевостей у
міста і перенавчання мільйонів людей новим професіям.

Гострою проблемою Італії є безробіття. З середини 1950-х років воно
скоротилося завдяки тому, що індустріалізація сприяла створенню більшої
кількості робочих місць і багато італійців знайшли роботу в інших
країнах, особливо в Західній Німеччині і Швейцарії. З середини 1970-х
років, коли економічний ріст уповільнився, кількість безробітних зросла.
У 1993 році безробітні в Італії становили 11% працездатного населення,
але зберігалися значні регіональні розходження – 7,7% на півночі та в
центрі проти 18,9% на півдні.

3. Природно-ресурсний потенціал країни

Італія розташована на Апеннінському півострові, на південних схилах
Альп, островах Сардинія, Сицилія та ряді невеликих островів. Це морська
і гірська країна одночасно.

На північному заході Італія межує з Францією, на півночі – зі Швейцарією
та Австрією, а на північному сході – зі Словенією. У межах Італії
розташовані держави-карлики Сан-Марино і Ватикан.

Більшу частину території Італії займає Апеннінський півострів, який
заходить далеко в Середземне море. Його довжина сягає 1100 км, а
найбільша ширина – 240 км. Серед островів виділяється Тосканський
архіпелаг, розташований між французьким островом Корсика та Апеннінським
півостровом. Найбільший з островів цієї групи – Ельба (місце заслання
Наполеона в 1814-1815рр.). Ліпарскі острови, що на північному сході від
Сицилії, мають вулканічне походження. Тут знаходиться Стромболі, один із
трьох діючих вулканів Італії, і є багато гарячих джерел. Неподалік
Неаполя розташовані мальовничі острови Іскія і Капрі. Між Сицилією і
Північною Африкою розташований невеликий острів Пантеллерія, що займає
стратегічно важливе положення.

За винятком деяких районів Альп, в Італії немає місцевостей, віддалених
більше ніж на 120 км від моря.

Зі сходу Апеннінський півострів омивається Адріатичним морем і
Венеціанською затокою у його північній частині. Протока Отранто між
Пулією та Албанією з’єднує Адріатичне море з Іонічним. Між Пулією і
Калабрією глибоко врізається в сушу затока Таранто. Дуже вузька
Месінська протока відділяє Калабрію від Сицилії, а Сицилійска (або
Туніська) протока (завширшки 135 км) – Сицилію від Північної Африки.
Тірренське море – басейн трикутної форми, обрамлений Сардинією,
Корсикою, Тосканським архіпелагом, Апеннінським півостровом і Сицилією.
На північ від Корсики знаходиться Лігурійське море з Генуезькою затокою.
Вузька прибережна смуга уздовж берега цієї затоки – Італійська Рів’єра
(Лігурія) з мальовничими ландшафтами і м’яким кліматом – відома як
важливий район туризму і відпочинку.

За кліматичними особливостями Апеннінський півострів і острів Сардинія –
типово середземноморські райони, тоді як Альпи і басейн По –
центральноєвропейські. За винятком гірських місцевостей, де температура
з висотою знижується, решта Італії насолоджується тривалим теплим літом.
Зими на узбережжі м’які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів.
Однак лише південь Апеннінського півострова і Сицилію можна по праву
вважати краєм апельсинів і маслин. У внутрішніх районах півострова на
північ від Неаполя зимові заморозки заважають дозріванню цитрусових, а у
верхньому поясі Апеннін сніг лежить до травня. У басейні По зими
набагато суворіші, з частими туманами у зв’язку з тим, що тут
застоюється холодне повітря, яке стікає з Альп. В Альпах з жовтня по
травень бувають сильні снігопади, що змінюються тривалими періодами з
ясною сонячною погодою, переважають низькі температури.

Контрасти середніх температур найхолоднішого і найтеплішого місяців
зменшуються з півночі на південь. У таблиці наведені середні температури
липня і січня та суми опадів для ряду міст країни.

СЕРЕДНІ ТЕМПЕРАТУРИ (°С)

Місто Липень Січень
Опади за рік

Кортіна-д’ампеццо 16° -2°
1220 мм

Мілан 24° 2°
810 мм

Рим 25° 7°
660 мм

Таорміна (Сицилія) 26° 11°
710 мм

Річні опади між північними і середземноморськими районами Італії
розподілені нерівномірно. Для півночі країни характерна достатня
кількість опадів і їх рівномірний розподіл протягом року з максимумом
зазвичай восени. У середземноморській Італії виражена літня посуха,
тривалість якої зростає на південь, сягаючи максимуму в Сицилії та
Апулії.

У географічному розміщенні опадів чітко простежується тенденція до їх
збільшення з висотою. Наприклад, в Альпах та Апеннінах (за винятком
низів долин) випадає 1000-1500 мм опадів за рік, що набагато більше від
середніх показників для країни. Зазвичай опади над територією Італії
утворюються за рахунок змішування повітряних мас з різними температурами
і різним вмістом водяної пари під час проходження циклонів. Рідкі опади
часто випадають у вигляді коротких руйнівних злив.

У Середземноморській Італії умови є несприятливими для розвитку
сільського господарства не стільки через невеликі річні суми опадів,
скільки через невизначеність термінів випадання опадів і їх зливовий
характер. Крім того, найбільше опадів припадає на зиму, коли вегетація
багатьох культурних рослин переривається. А розвиваються вони в період
високих температур, коли зростає і потреба у волозі. Деревні культури
можуть перехоплювати підземну вологу своїм довгим корінням, але польові
культури потерпають від літньої посухи.

За винятком Альп, де зосереджені великі масиви хвойних порід – ялиці,
сосни і модрини, в Італії збереглися лише невеликі залишки лісів, які в
минулому вкривали майже всю територію країни. Листяні ліси з дуба,
в’яза, тополі і верби в басейні По давно вирубані для розширення площ
орних земель. Така ж доля спіткала засухостійкі вічнозелені дубові ліси
на середземноморських прибережних рівнинах. Місцями ці ліси збереглися у
вигляді чагарників, відомих під назвою маквіс, або макк’я, але на
вапнякових ґрунтах вони поступилися місцем середземноморським
верещатникам – гаріга. У деяких більш високих і зволожених місцевостях
Апеннін вціліли древостої з дуба, каштана, бука і сосни. Багато
підвищених територій використовувалося для лісовідтворення, там в
основному висаджувалися європейські засухостійкі вічнозелені породи та
австралійські евкаліпти.

Тваринний світ

Оскільки Італія заселена людьми упродовж багатьох століть і щільність
населення тут дуже висока, диких тварин збереглося мало. В Апеннінах ще
водиться невелика кількість ведмедів і вовків, у лісах зустрічаються
лисиці і кабани. Косулі і шляхетні олені здебільшого водяться у
мисливських заказниках. Серни живуть в Альпах, але зараз зустрічаються
дуже рідко, а кам’яні козли живуть тільки в національному парку
Гран-Парадізо. Водоплавних птахів дуже мало через безконтрольний
відстріл. У водах, що омивають береги Італії, ловлять сардин, тунців та
анчоусів.

4. Особливості розвитку та розміщення господарства Італії

 Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська
політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не
розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже
половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві.
Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в
1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з
будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи
торгівлю, банківську діяльність та управління) – ще 63%, у той час як
частка сільського господарства скоротилася до 4%.

      У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва
зросли майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту
замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і
засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва
становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія
перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.

      Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у
1957 році став важливим фактором збільшення обсягів італійського
експорту.

      У 1973-1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази,
значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1%
у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років.
Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне
збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи
малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У
1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як
за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини
і Франції.

      Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках,
основні структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати
у 1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з
84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС,
сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався
зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще
залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх
показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку).
Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в
державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри
на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених
фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках.

      Ще одна важлива структурна проблема була пов’язана з поглибленням
розриву між рівнями обсягу виробництва і добробуту на півночі і півдні.
Після 1945 року у південній частині Італії відбулися радикальні
соціальні та економічні зміни. Кількість сільського населення у
1950-1960-х роках тут зменшилася у зв’язку з тим, що воно почало
виїжджати в розвинуті промислові міста Північної Італії, в інші країни
ЄС і США, тоді як доходи, рівень життя, рівень освіти і зайнятості
підвищилися. Однак безодня між півднем і північчю стала ще глибшою,
важливими причинами відставання півдня були висока концентрація
населення у головних містах (особливо в Неаполі, Катанні і Палермо) і
обмеженя можливостей працевлаштування, нестача житла, несприятливі умови
для здобуття освіти і отримання соціальної допомоги.

       Розвиток промисловості

      Велика промисловість в Італії виникла пізно. Проте в період між
1870 і 1914 роками на півночі було створено ряд великих промислових
фірм, у тому числі заводи гумових виробів “Піреллі”, хімічні заводи
“Монтекатіні”, металургійні заводи “Терні” та автомобільні заводи
“Фіат”. Під час Першої світової війни розвиток промисловості
призупинився, але в 1920-1930-х роках відбувся незначний підйом, хоча
економіка і була деформована спробою досягти економічної самостійності,
витратами на колоніальні авантюри в Африці і великими військовими
витратами. Бомбардування і воєнні дії на території Італії під час Другої
світової війни обернулися катастрофою для економіки. Однак післявоєнне
відновлення господарства відбувалося в цілому швидкими темпами. Воно
заохочувалося США, які надали Італії допомогу в розмірі 2,4 млрд.
доларів.

      Після Другої світової війни держава стимулювала розвиток
експортних галузей промисловості. Це особливо стосувалося металургії,
машинобудування і хімічної промисловості. Нове обладнання і підвищення
ефективності виробництва сприяли помітному зростанню виробництва сталі,
яке за 1951-1980 роки зросло більше ніж у 8 разів. Значних успіхів було
досягнуто в машинобудуванні, електротехнічній та автомобільній
промисловості (в останній домінував концерн “Фіат” у Туріні).
Модернізація хімічної промисловості вплинула на розширення асортименту
її продукції – від нафтопродуктів до барвників, синтетичних волокон і
пластмас.

      Бавовняна і вовняна промисловість відігравали провідну роль на
початку ХХ ст., але після 1950 року розвивалася повільніше порівняно з
основними галузями промисловості. З початку 1950-х років швидко
розширювалося виробництво одягу.

       Обробна промисловість

      Обробна промисловість – найважливіший сектор економіки Італії. На
її частку припадає майже 25% національного доходу та основна частина
надходжень від експорту. У цьому секторі зосереджена п’ята частина всіх
робочих місць у країні.

      Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування. В
Італії виробляються офісне устаткування (калькулятори, друкарські
машинки тощо), сільськогосподарські машини (трактори), ткацькі верстати,
швейні машини, електронагрівне устаткування. Електромашинобудування
включає виробництво телекомунікаційної апаратури, холодильників,
пральних машин, іншої побутової електротехніки. Продукція
машинобудування виробляється в основному на півночі, в районі Мілана,
Туріна, Генуї, Бергамо, Брешиї та Флоренції. Після Другої світової війни
ряд машинобудівних заводів було збудовано в околицях Неаполя і Барі.

      Важливе значення має автомобілебудування, що випускає легкові і
вантажні автомобілі і моторолери. Підприємства галузі зосереджені в
районі Туріна, Мілана, Бреші і Дезіо. За виробництвом легкових
автомобілів (1627 тис.) Італія у 1991 році посіла шосте місце у світі.
Цього ж року було випущено близько 260 тис. вантажних автомобілів та
автобусів.

      На початку 1970-х років Італія була великим суднобудівником. У
1974 році судноверфі Італії спустили на воду торгові судна
водотоннажністю 1028 тис. тонн. До кінця цього ж десятиліття
суднобудування в Італії і багатьох інших країнах різко скоротило обсяги
виробництва. Суднобудування зосереджене на північно-західному узбережжі
країни, в основному в Генуї.

      У структурі обробної промисловості Італії друге місце за значенням
посідає текстильна і швейна промисловість, поступаючись тільки
машинобудуванню (разом з автомобілебудуванням і суднобудуванням).
Бавовняні тканини випускаються в Галлараті, Бусто-Арсіціо, Леньяно,
Бергамі і Брешиї; вовняні – в Б’єлла, Віченца і Прато; шовкові – у
Брешиї, Тревізо і Комо. Лляна тканина виробляється у південній частині
Ломбардії і Кампанії. Одяг шиють у Флоренції, Туріні і Римі. Широко
розвинуте виробництво взуття.

       Хімічна промисловість

      Хімічна промисловість, включаючи нафтохімію і виробництво
синтетичних волокон, дає близько 1/7 загального обсягу продукції
обробної промисловості. Ця галузь значно збільшила обсяги виробництва
після відкриття в Італії наприкінці 1940-х років родовищ природного газу
і нафти. На початку 1970-х років Італія була одним з найбільших
виробників синтетичних волокон і сірчаної кислоти. В числі інших
важливих видів хімічної продукції – штучний аміак, барвники,
фармацевтичні препарати, фотоматеріали, пластмаси, синтетичний каучук,
добрива і нафтохімічні продукти. Вони виробляються в Генуї, Венеції,
Мілані, Равенні, Бріндизі, Феррандіні і Джелі.

       Металургія

      Металургія – відносно нова галузь промисловості Італії. У зв’язку
з недостачею запасів вугілля і залізної руди Італія почала розвивати
металургійну промисловість тільки після створення у 1952 році
Європейського об’єднання вугілля і сталі. За період з 1959 по 1980 рік
виробництво сталі в Італії зросло на 292%. За виплавкою сталі (28 млн.
тонн) у 1992 році Італія посіла шосте місце у світі, випереджаючи Канаду
і Бразилію. Вона також випускає значну кількість алюмінію, цинку,
свинцю, ртуті і магнію.

       Будівництво

      Будівництво почало швидко розвиватися після Другої світової війни.
У 1990-х роках у цій галузі було зайнято 1,9 млн. осіб. Були збудовані
електростанції, автомобільні дороги та інші об’єкти (особливо на
півдні). Італійські будівельні фірми активно діють за кордоном, у
країнах, що розвиваються; вже в 1960-х роках італійські фірми збудували
п’ять найбільших гребель в Африці.

       Енергетика

      До Другої світової війни гідроелектроенергія була єдиним важливим
вітчизняним джерелом отримання енергії, і найбільші галузі промисловості
залежали від імпорту вугілля. Завдяки відкриттю великих родовищ
природного газу в долині річки По наприкінці 1940-х років, а пізніше в
Базилікаті на півдні відбулася головна структурна зміна в енергетиці.
Друга значна зміна мала місце в середині 1950-х років, коли багато
італійських компаній перейшли з вугілля на імпортовану нафту.

      З 1950 по 1960 роки загальне споживання енергії зросло на 176%,
майже повністю за рахунок використання місцевих ресурсів газу та
імпортованої нафти. Вугілля, що у 1950-х роках забезпечувало майже
половину потреб енергетики, у 1960-х в структурі енергоспоживання
становило всього 20%. Швидке зростання енергоспоживання, переважно на
основі використання імпортованої нафти, тривало до 1973-1974 років, коли
ціни на нафту збільшилися в чотири рази. З 1960 по 1974 роки
енергоспоживання зросло на 232%, а споживання нафти на 374%. В 1974 році
частка нафти в електроенергетиці Італії становила 75%. Наприкінці 1970-х
років ріст енергоспоживання припинився. Споживання нафти скоротилося на
4%, а споживання газу зросло на 35%. У 1978 частка нафти у виробництві
електроенергії Італії становила 71%, газу – 19% (у 1974 – 14%), вугілля
– 6%; 4% давали гідроенергетика та атомна енергетика. З 1980 по 1990
роки енергоспоживання збільшилося на 11%. У 1990 році структура
енергобалансу була такою: нафта – 61%, газ – 25%, вугілля – 9%, гідро- і
геотермальна енергія – 5%.

      У 1990 році в Італії було вироблено 216,9 млрд. квт/год
електроенергії. Близько 82% давали теплові електростанції, що працювали
на рідкому пальному (в основному на нафті), 16% – гідроелектростанції і
2% – геотермальні електростанції. Атомні електростанції, які виробляли в
1987 році близько 1% обсягу електроенергії Італії, у 1988-1990 роках
після масових протестів населення були виведені з експлуатації. На
референдумі 1987 року населення проголосувало проти будівництва нових
атомних електростанцій.

       Сільське господарство

      Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від
географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі
знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає
інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих
господарств. Ця територія є також головним постачальником молочної
продукції Італії. Ломбардія, на північному сході рівнини, – єдиний район
країни, де тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини
область Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і
є важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також
розвинуте тваринництво. Східний П’ємонт і західна Венеція відрізняються
високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми
винами.

      Центральні райони Італії – Тоскана, Умбрія і Маркові – теж
характеризуються неспеціалізованим землеробством з вирощуванням
маслинових дерев, зернових культур, винограду і домашньої худоби.
Природні умови тут не такі сприятливі, як на півночі, оскільки переважає
горбкуватий і гірський рельєф.

      На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна.
Родючі прибережні землі зайняті садами, в яких вирощують фрукти, оливки
і мигдаль, та виноградниками. У внутрішніх районах переважають
малородючі ґрунти, там можна вирощувати лише окремі сорти зернових і
розводити овець. Недостатня кількість води залишається головною
проблемою півдня, тут розвиток сільського господарства повністю залежить
від зрошення.

      Типи господарств. У 1990 в Італії налічувалося 2940 тис.
селянських господарств, а площа оброблюваної землі становила 22,6 млн.
га. Лише 4% господарств можна було назвати великими. У господарствах
працювали самі землевласники і члени їхніх родин (загалом близько 2 млн.
людей); середня площа земельного наділу становила 5,4 га. Крім того,
багато італійців, зайнятих в інших сферах діяльності, отримували
додаткові доходи або продовольство для власного споживання з невеликих
земельних ділянок площею менше 1 га.

      Після ухвалення у 1950 році законів про земельну реформу кількість
великих господарств скоротилася (особливо на півдні) за рахунок
перерозподілу землі між селянами. Однак кількість дрібних господарств у
1960-1970-х роках теж зменшилася, тому що сільське господарство Італії
модернізувалося за рахунок впровадження дорогих сільськогосподарських
машин, недоступних для багатьох селян.

      Основні сільськогосподарські культури. Зернові є основними
продовольчими культурами. Італійські ферми поставляють близько 2/3
зерна, споживаного на внутрішньому ринку. Головна зернова культура –
пшениця, яку вирощують по всій країні. У 1992 році було зібрано 8,9 млн.
тонн пшениці. Половину її врожаю збирають на півночі. Кукурудза і рис
теж вирощуються на півночі. Інші важливі зернові культури – овес і
ячмінь.

      Велике значення, особливо на півдні, має вирощування таких типових
середземноморских культур, як маслини, виноград, цитрусові і мигдаль.
Італія – один з найбільших у світі виробників маслинової олії і вин, і
ці види продукції, нарівні з томатами, фруктами та ранніми овочами
(такими, як горох і квасоля), посідають важливе місце в експорті.

      Основні технічні культури – цукровий буряк (в основному в області
Венеція), тютюн (в основному на півдні), соя, конопля, бавовна і льон.

       Тваринництво

      У 1992 році Італія була третім за величиною у Західній Європі
виробником м’яса, але, незважаючи на це, їй доводиться імпортувати майже
третину споживаної в країні яловичини і телятини.

      Велика рогата худоба вирощується на півночі, в основному на
великих молочних фермах у долині р. По. Деякі витривалі альпійські
породи великої рогатої худоби почали розводити в горбистих районах
півдня, де раніше вирощували овець і кіз.

       Лісове господарство

      Ліси і рідколісся займають 6,8 млн. га або п’яту частину території
Італії, але лісове господарство не має великого значення для економіки
цієї країни. Щороку в середньому вирубується 8,5 млн. куб. м деревини.
Основні лісові райони – гірські і горбкуваті райони Альп та Апеннін
(включаючи райони Сіла та Аспромонте в Калабрії). Хвойні породи – ялиця
і сосна – ростуть у більш піднятих районах, тоді як на нижніх частинах
схилів переважають широколистяні породи – бук і дуб.

       Рибне господарство

      Незважаючи на велику довжину берегів, улов риби в Італії
невеликий, в середньому 543 тис. т за рік, тобто майже 3/5 рівня улову
Франції. Рибна промисловість розміщена локально і має невеликі
підприємства.

       Гірничовидобувна промисловість

      Природний газ, що добувається в долині р. По і на півдні, є
головним мінеральним паливним ресурсом Італії. Розвідані запаси газу
оцінюються в 300 млрд. куб. м. У 1990 році було видобуто 17 млрд. куб. м
газу. Запаси нафти дуже незначні і розташовуються переважно в Сицилії і
на півдні. Розвідані запаси нафти – 91 млн. т, а видобуток у 1990 році
становив 4,6 млн. т. Незначну кількість кам’яного і бурого вугілля
видобувають на Сицилії. Італія забезпечує себе бокситами, свинцем і
цинком і виробляє незначну кількість ртуті і мармуру на експорт.

Висновки

Італія розташована на Апеннінському півострові, на південних схилах
Альп, островах Сардинія, Сицилія та ряді невеликих островів. Це морська
і гірська країна одночасно.

На північному заході Італія межує з Францією, на півночі – зі Швейцарією
та Австрією, а на північному сході – зі Словенією. У межах Італії
розташовані держави-карлики Сан-Марино і Ватикан.

Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування. В Італії
виробляються офісне устаткування (калькулятори, друкарські машинки
тощо), сільськогосподарські машини (трактори), ткацькі верстати, швейні
машини, електронагрівне устаткування. Електромашинобудування включає
виробництво телекомунікаційної апаратури, холодильників, пральних машин,
іншої побутової електротехніки. Продукція машинобудування виробляється в
основному на півночі, в районі Мілана, Туріна, Генуї, Бергамо, Брешиї та
Флоренції. Хімічна промисловість, включаючи нафтохімію і виробництво
синтетичних волокон, дає близько 1/7 загального обсягу продукції
обробної промисловості.       

Металургія – відносно нова галузь промисловості Італії. Будівництво
почало швидко розвиватися після Другої світової війни. У 1990-х роках у
цій галузі було зайнято 1,9 млн. осіб. Були збудовані електростанції,
автомобільні дороги та інші об’єкти (особливо на півдні). Італійські
будівельні фірми активно діють за кордоном, у країнах, що розвиваються;
вже в 1960-х роках італійські фірми збудували п’ять найбільших гребель в
Африці.

Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від
географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі
знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає
інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих
господарств.

Ця територія є також головним постачальником молочної продукції Італії.
Ломбардія, на північному сході рівнини, – єдиний район країни, де
тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини область
Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і є
важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також
розвинуте тваринництво. Східний П’ємонт і західна Венеція відрізняються
високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми
винами.

Використана література

Географія зарубіжних країн. – К., 2002.

Розміщення продуктивних сил: Навч.-метод, посібник для самостійного
вивчення дисципліни / С. І. Дорогунцов, Я. Б. Олійник та ін. – К.: КНЕУ,
2000. – 76 с.

Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В.Ковалевський, О.Л.
Михайлюк, В.Ф.Семенов та ін.; За ред. Ковалевського О.Л. – К.: Тов.
«Знання», КОО, 1998. – 546 с.

Розміщення продуктивних сил; Навч. посібник / За ред. В. В.
Ковалевського, В. Ф. Семенова, О. Л. Михайлюк та ін. – К.: Либідь, 1996.

Словник-довідник з економічної та соціальної географії. – К., 1998.

PAGE

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020