Реферат на тему:

Італія

В ОБ’ЄКТИВІ ІТАЛІЯ

Венецiанський

Гранд-канал. Фрагмент Венецiанського карнавалу.

Залишки фортецi на скелi. Квiтуча Iталiя. Пiвденна Iталiя.

Знiмок iз Космосу.

Замок Святого Ангела. Маска Вуста iстини. Пантеон.

Палаццо-Веккiо. Фонтан в Моенi. Венецiя. Вид зверху.

Давид роботи Мiкеланджело. Iталiйський берег. Моторолер — найпоширенiший
вид транспорту в iталiйських мiстах.

Міст зітхань у Венеції. Озеро Карецца в Iталiйських Альпах. Краса
Сорренто.

    

ПЛАН

Географічне положення.

Природно-ресурсний потенціал.

Населення.

Провідні галузі промисловості.

Провідні галузі сільського господарства.

Зовнішньоекономічні зв’язки.

Культура, звичаї.

1. Географічне положення

Італія — розташована на півдні Європи, в басейні Середземного моря.
Займає Апеннінський півострів, Сицилію, Сардинію та інші невеликі
острови.

Географічні координати — 42 градуси Північної широти, 12 градусів
Східної довготи.

Площа території — 301,2 тис. кв. км. Площа суші — 294 020 кв. км. Площа
рік та озер — 7 210 кв. км.

       Сухопутні кордони: з Австрією — 430 км, з Францією — 488 км, з
Ватиканом — 3,2 км, з Сан-Марино — 39 км, зі Словенією — 232 км., зі
Швейцарією — 740 км.

       Довжина берегової лінії — 7 600 км.

       Територіальні води — 12 морських миль.

       Континентальний шельф — 200 морських миль.

       Столиця — Рим — Roma — 2,6 млн. людей, (1997 р.) з передмістями —
3,8 млн.

       Інші великі міста — Мілан — 1,305 млн. осіб, Неаполь — 1,047 млн.
осіб, Турін — 921 тис. осіб, Палермо — 686 тис. осіб, Генуя — 656 тис.
осіб.

       Адміністративний поділ — 20 областей (regione), області
поділяються на 94 провінції (provincia), провінції — на комуни (comune).

     

Італія розташована на Апеннінському півострові, на південних схилах
Альп, островах Сардинія, Сицилія та ряді невеликих островів. Це морська
і гірська країна одночасно.

      На північному заході Італія межує з Францією, на півночі — зі
Швейцарією та Австрією, а на північному сході — зі Словенією. У межах
Італії розташовані держави-карлики Сан-Марино і Ватикан.

      Більшу частину території Італії займає Апеннінський півострів,
який заходить далеко в Середземне море. Його довжина сягає 1100 км, а
найбільша ширина — 240 км. Серед островів виділяється Тосканський
архіпелаг, розташований між французьким островом Корсика та Апеннінським
півостровом. Найбільший з островів цієї групи — Ельба (місце заслання
Наполеона в 1814-1815рр.). Ліпарскі острови, що на північному сході від
Сицилії, мають вулканічне походження. Тут знаходиться Стромболі, один із
трьох діючих вулканів Італії, і є багато гарячих джерел. Неподалік
Неаполя розташовані мальовничі острови Іскія і Капрі. Між Сицилією і
Північною Африкою розташований невеликий острів Пантеллерія, що займає
стратегічно важливе положення.

      За винятком деяких районів Альп, в Італії немає місцевостей,
віддалених більше ніж на 120 км від моря.

      Зі сходу Апеннінський півострів омивається Адріатичним морем і
Венеціанською затокою у його північній частині. Протока Отранто між
Пулією та Албанією з’єднує Адріатичне море з Іонічним. Між Пулією і
Калабрією глибоко врізається в сушу затока Таранто. Дуже вузька
Месінська протока відділяє Калабрію від Сицилії, а Сицилійска (або
Туніська) протока (завширшки 135 км) — Сицилію від Північної Африки.
Тірренське море — басейн трикутної форми, обрамлений Сардинією,
Корсикою, Тосканським архіпелагом, Апеннінським півостровом і Сицилією.
На північ від Корсики знаходиться Лігурійське море з Генуезькою затокою.
Вузька прибережна смуга уздовж берега цієї затоки — Італійська Рів’єра
(Лігурія) з мальовничими ландшафтами і м’яким кліматом — відома як
важливий район туризму і відпочинку.

       2. Природно-ресурсний потенціал

      За винятком рівнин басейну річки По на півночі, більшу частину
території Італії займають гори і горбисті височини. На півночі країни
розташовані Альпи — складна система гірських хребтів, що заходять також
на територію східної Франції, Швейцарії, Австрії та Словенії. Друга
велика гірська система Італії — Апенніни — утворює кістяк однойменного
півострова і продовжується в Сицилії. Альпи та Апенніни настільки тісно
зв’язані між собою, що важко з’ясувати, де закінчується одна система і
починається друга. Одні межею між ними вважають перевал Кадибона (або
Альтаре), розташований на захід від Савони в Лігурії, а інші — сусідній
перевал Джові.

      Альпи та Апенніни — відносно молоді гори, що сформувалися в
палеогені і неогені (в інтервалі від 65 до 2 млн. років тому), коли
земна кора в цьому регіоні піддавалася складкоутворенню. Тут відбувалися
також розломи і вулканічні виверження. В Італії і зараз діючими є три
вулкани: Стромболі (924 м) на однойменному острові, Везувій (1277 м)
поблизу Неаполя та Етна (3323 м) в східній Сицилії. Часто бувають
землетруси.

      За геологічною будовою і рельєфом Італію можна поділити на чотири
головних регіони: Альпи і басейн По на півночі, Апеннінський півострів з
Сицилією та Сардинія.

      Альпи. В межах Італії Альпи вигнуті величезною дугою завдовжки
близько 800 км від Савони в Лігурії до кордону зі Словенією. Вони мають
найбільші висоти у П’ємонті на північному заході, де на кордоні з
Швейцарією знаходиться найвища точка країни — гора Монте-Роза (4807 м).
Втім, бльшу частину території П’ємонту займають передгір’я Альп, і часто
назву «П’ємонт» дають іншим передгірним районам земної кулі за
італійським зразком. На північному сході П’ємонту і в північній
Ломбардії розташований район з багатьма озерами довгастої звуженої форми
(Комо, Лаго-Маджоре, Ізео, Лугано, Гарда та інші). Вони утворилися в
результаті підгачування глибоких полонин моренами (матеріалом, викинутим
льодовиками). Італійські Альпи мають найбільшу ширину — близько 160 км —
у Трентіно-Альто-Адідже на північний схід від Ломбардії, де їх перетинає
річка Адідже. Ця найбільша після По річка Італії починається в
Ретійських Альпах на кордоні з Австрією і тече на південь в Адріатичне
море. На схід від Адідже Альпи простягаються через північні частини
областей Венеція та Фріулі-Венеція-Джулія і продовжуються в Словенії.

      Високі гори в Західних Альпах складені стійкими кристалічними
породами, наприклад, гранітами, що залягають в ядрах хребтів. Багато
вершин там мають форму крутих загострених пірамід. Це характерна риса
гір, що складені з дуже міцних порід і зазнали льодовикової обробки. На
схід від Лаго-Маджоре міцні породи перекриті вапняками, що руйнуються
швидше, ніж кристалічні породи, тому гори там не такі високі, а долини
не такі глибокі, як на заході. Для Доломітових Альп в області
Трентіно-Альто-Адідже, де вапняки заміщені міцнішими породами —
доломітами, характерні зубчасті гребені гір, що утворилися під впливом
ерозії.

      Зручні перевали через головний вододіл Альп забезпечують зв’язок
Італії з її північними сусідами. Хоча ці перевали знаходяться на великих
висотах (найнижчий з них — Бреннер, 1375 м) і значна їх частина взимку
закрита сніговими заметами, Альпи ніколи не були бар’єром між Італією та
іншою Європою, про що свідчать часті вторгнення і жваві торговельні
контакти. Основні трансальпійські залізниці проходять по довгих тунелях
під перевалами Фрежюс у Францію, Сімплонським і Сен-Готардським — у
Швейцарію і по короткому тунелю Бреннер — в Австрію. Тунель під
перевалом Великий Сен-Бернар, перший спеціально призначений для
автомобільного руху, було введено в експлуатацію в 1963, а тунель
Монблан — у 1962. Ці автодороги тепер доповнені мережею залізниць, що
швидко розширюється, і з’єднують промислові міста Італії з іншою
Європою.

      В альпійських долинах розвинуте сільське господарство, однак
головне значення цих гір для Італії пов’язане з їх багатими лісовими
ресурсами, літнім і зимовим туризмом і гідроенергетичними ресурсами, від
яких багато в чому залежить енергопостачання промисловості півночі
країни.

      Державний кордон Італії не скрізь збігається з головним вододілом
Альп та з етнічними кордонами. Південна частина Швейцарії — кантон
Тичино — знаходиться на південь від головного вододілу, і його жителі
розмовляють італійською мовою. Зате в двох районах, розташованих на
південь від державного кордону, вживають не лише італійську мову: це
область Валле-д’аоста, що знаходиться між П’ємонтом, Францією і
Швейцарією, де розмовляють французькою, і провінція Больцано (в області
Трентіно-Альто-Адідже), де розмовляють німецькою мовою. Обом районам
надані широкі права самоврядування.

      Басейн ріки По. Велика річка По бере початок в Коттських Альпах у
південно-західному П’ємонті біля кордону з Францією і, звиваючись, тече
на схід через південний П’ємонт, Ломбардію і Венецію, а впадає в
Адріатичне море. Більша частина водозбірного басейну По до утворення
Альп була затокою Адріатичного моря. Після того, як сформувалися Альпи,
ця затока була заповнена матеріалом, знесеним з гір льодовиками, а потім
ці опади були пересортовані По і її численними притоками. Таким чином,
велику рівнину утворили річки. На щебенистих грунтах її країв вирощують
виноград. У центральній частині рівнини на більш тонкозернистих ґрунтах
існують сприятливі умови для вирощування плодових культур і рису.
Поблизу узбережжя Адріатичного моря, облямованого солоноводними лагунами
і піщаними косами (лідо), рівнина переходить у велику дельту, більша
частина якої заболочена.

      Басейн По відрізняється достатнім і рівномірним розподілом опадів,
води рік і джерел тут інтенсивно використовуються для зрошення, особливо
в П’ємонті і Ломбардії. Нині басейн По — найбагатший
сільськогосподарський район Італії. Тут виробляють більшу частину всієї
продукції зерна, рису, кормових культур, м’яса, молочних продуктів,
цукрового буряка, льону, коноплі, а також значну частку вина, пшениці і
фруктів.

      Апеннінський півострів. Основний кістяк півострівної Італії,
утворений Апеннінськими горами, що простягаються від Лігурії до
північного узбережжя Сицилії. Ці гори набагато нижчі від Альп, але дуже
розчленовані ерозією. Тут мало таких величних гір, як у масиві
Гран-Сассо-д’Італія, що розташований приблизно за 110 км на північний
схід від Рима і увінчаний найвищою вершиною Апеннін м.Корно (2914 м).
Через розчленованість рельєфу деякі райони Апеннін залишаються
ізольованими. Однак ці гори не є серйозною перешкодою для сполучення,
оскільки існує ряд легкодоступних, хоча й досить довгих перевалів,
особливо на ділянці між Флоренцією і Болоньєю.

      Більшу частину земель в Апеннінах відведено під пасовища і ліси,
але чимало крутосхилих ділянок використовується під посіви пшениці,
виноградники і сади, особливо в густонаселених долинах та улоговинах.

      Головний ланцюг Апеннін простягається з Калабрії в північну
Сицилію, яка є найбагатшою частиною цього острова. Зрошувані північні
прибережні низовини і райони навколо вулкана Етна славляться плантаціями
цитрусових.

      До східних схилів Апеннін примикає смуга глинистих і піщаних
пагорбів, що простягається від Емілії-Романьї через Маркові. Незважаючи
на схильність до ерозії, вона інтенсивно обробляється. Горбкуваті
ландшафти продовжуються в південній Сицилії, але там розвиток сільського
господарства гальмується через малородючі ґрунти і дефіцит опадів.

      Між Апеннінами і берегом Тірренського моря від Спеції до Салерно
простягаються Анти-Апенніни — особливий район, де є горбкуваті височини,
хвилясті плато та окремі гірські масиви. Тут багато піднесених елементів
рельєфу, наприклад гори Лепіні в Лаціо та Апуанські Альпи в північній
Тоскані, складені вапняками і мармурами. Апуанські Альпи (які,
незважаючи на свою назву, не мають відношення до Альп) відомі родовищами
якісного мармуру. Вулканічні породи переважають у двох частинах
Анти-Апеннін. Одна з них простягається від гори Аміата (1738 м) у
південній Тоскані до гір Альбани (за 25 км на південний схід від Риму).
Тут багато озер, у тому числі Больсена, Браччано та Альбано, що
заповнюють кратери погаслих вулканів. Ще одна вулканічна зона
розташована навколо Неаполя по сусідству з Везувієм і славиться дуже
високою родючістю ґрунтів.

      Деякі річки промили долини, що перетинають Анти-Апенніни і
полегшують сполучення через Апеннінський півострів. Це р.Арно, що
починається в Апеннінах на схід від Флоренції і впадає в Лігурійське
море, і р.Тібр, відома як головна річка центральної Італії, що протікає
через територію Рима і впадає в Тірренське море. Незважаючи на відносно
невеликі розміри, ці річки мають важливе значення як джерела води та
енергії для промислового і побутового споживання. Річкові води також
широко використовуються для зрошення. Прибережні низовини в смузі уздовж
Тірренського моря століттями потерпали від нерідких зимових повеней;
подекуди ці місцевості були сильно заболочені і відомі як осередки
малярії. Понтінські болота на південь від Рима були осушені ще в 1930-х
роках, а болотистий район Тосканська Маремма між Римом і Чивітав’єккйою
був освоєний за програмою земельної реформи 1950-х років.

      На південно-східному боці Апеннін знаходиться область Апулія, що
складається з чотирьох підрайонів. Це вапняковий масив Гаргано, що
виступає в Адріатичне море; низькі гори Ле-Мурдже, ще один вапняковий
масив, відділений від Гаргано Апулійською низовиною, або Тавольєре (це
третій підрайон), і низинний та досить рівний півострів Салентина.
Апулійська низовина, що в минулому використовувалася тільки для випасу
овець, зараз відрізняється інтенсивним розвитком сільського
господарства, незважаючи на літні посухи і зимові повені. Хоча обидва
вапнякових масиви і півострів Салентина майже повністю позбавлені
поверхневих вод, однак це дуже продуктивні сільськогосподарські
території, що спеціалізуються на вирощуванні винограду, маслин і
мигдалю.

      Сардинія. Другий за розміром острів Італії Сардинія — це, по суті,
величезна брила міцних кристалічних порід, розчленована розломами на
південному заході, де утворилася велика рівнина Кампідано. На значній
частині плато під заростями чагарникового дуба та убогими пасовищами
розвинуті малопотужні ґрунти, які схильні до ерозії, а поверхня плато
дуже розчленована. Води р.Тірсо використовуються для зрошення рівнини
Орістано на західному узбережжі, а води р.Флумендоса — для
водопостачання міста Кальярі і рівнини Кампідано. На південному заході
підняте плато Іглезієнте відоме мінеральними ресурсами. Найважливіші
корисні копалини тут — свинець, цинк, залізо і кам’яне вугілля.

       Клімат і рослинність

      За кліматичними особливостями Апеннінський півострів і острів
Сардинія — типово середземноморські райони, тоді як Альпи і басейн По —
центральноєвропейські. За винятком гірських місцевостей, де температура
з висотою знижується, решта Італії насолоджується тривалим теплим літом.
Зими на узбережжі м’які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів.
Однак лише південь Апеннінського півострова і Сицилію можна по праву
вважати краєм апельсинів і маслин. У внутрішніх районах півострова на
північ від Неаполя зимові заморозки заважають дозріванню цитрусових, а у
верхньому поясі Апеннін сніг лежить до травня. У басейні По зими
набагато суворіші, з частими туманами у зв’язку з тим, що тут
застоюється холодне повітря, яке стікає з Альп. В Альпах з жовтня по
травень бувають сильні снігопади, що змінюються тривалими періодами з
ясною сонячною погодою, переважають низькі температури.

      Контрасти середніх температур найхолоднішого і найтеплішого
місяців зменшуються з півночі на південь. У таблиці наведені середні
температури липня і січня та суми опадів для ряду міст країни.

СЕРЕДНІ ТЕМПЕРАТУРИ (°С)

Місто Липень Січень Опади за рік

Кортіна-д’ампеццо 16° -2° 1220 мм

Мілан 24° 2° 810 мм

Рим 25° 7° 660 мм

Таорміна (Сицилія) 26° 11° 710 мм

      Річні опади між північними і середземноморськими районами Італії
розподілені нерівномірно. Для півночі країни характерна достатня
кількість опадів і їх рівномірний розподіл протягом року з максимумом
зазвичай восени. У середземноморській Італії виражена літня посуха,
тривалість якої зростає на південь, сягаючи максимуму в Сицилії та
Апулії.

      У географічному розміщенні опадів чітко простежується тенденція до
їх збільшення з висотою. Наприклад, в Альпах та Апеннінах (за винятком
низів долин) випадає 1000-1500 мм опадів за рік, що набагато більше від
середніх показників для країни. Зазвичай опади над територією Італії
утворюються за рахунок змішування повітряних мас з різними температурами
і різним вмістом водяної пари під час проходження циклонів. Рідкі опади
часто випадають у вигляді коротких руйнівних злив.

      У Середземноморській Італії умови є несприятливими для розвитку
сільського господарства не стільки через невеликі річні суми опадів,
скільки через невизначеність термінів випадання опадів і їх зливовий
характер. Крім того, найбільше опадів припадає на зиму, коли вегетація
багатьох культурних рослин переривається. А розвиваються вони в період
високих температур, коли зростає і потреба у волозі. Деревні культури
можуть перехоплювати підземну вологу своїм довгим корінням, але польові
культури потерпають від літньої посухи.

      За винятком Альп, де зосереджені великі масиви хвойних порід —
ялиці, сосни і модрини, в Італії збереглися лише невеликі залишки лісів,
які в минулому вкривали майже всю територію країни. Листяні ліси з дуба,
в’яза, тополі і верби в басейні По давно вирубані для розширення площ
орних земель. Така ж доля спіткала засухостійкі вічнозелені дубові ліси
на середземноморських прибережних рівнинах. Місцями ці ліси збереглися у
вигляді чагарників, відомих під назвою маквіс, або макк’я, але на
вапнякових ґрунтах вони поступилися місцем середземноморським
верещатникам — гаріга. У деяких більш високих і зволожених місцевостях
Апеннін вціліли древостої з дуба, каштана, бука і сосни. Багато
підвищених територій використовувалося для лісовідтворення, там в
основному висаджувалися європейські засухостійкі вічнозелені породи та
австралійські евкаліпти.

       Тваринний світ

      Оскільки Італія заселена людьми упродовж багатьох століть і
щільність населення тут дуже висока, диких тварин збереглося мало. В
Апеннінах ще водиться невелика кількість ведмедів і вовків, у лісах
зустрічаються лисиці і кабани. Косулі і шляхетні олені здебільшого
водяться у мисливських заказниках. Серни живуть в Альпах, але зараз
зустрічаються дуже рідко, а кам’яні козли живуть тільки в національному
парку Гран-Парадізо. Водоплавних птахів дуже мало через безконтрольний
відстріл. У водах, що омивають береги Італії, ловлять сардин, тунців та
анчоусів.

3. Населення

За даними перепису 2001 року, в Італії проживало 57,1 млн. осіб — майже
на 860 тис. більше, ніж у 1981 році, і на 23 млн. більше, ніж у 1901-му.
Середньорічний приріст населення в період 1991-2001 становив 0,15% (у
1971-1981 — 0,47%, у 1961-1971 — 0,77%), в 2004 році – 0,9%.

Етнічний склад: італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає
німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в
області Трієсте-Гориція).

Найбільш населена Ломбардія (8,9 млн. чоловік в 1991), наступна Кампанія
(5,6 млн.) і Лаціо (5,1 млн.). Найменшнаселена Валле-д’Аоста (117 тис.).

У післявоєнні десятиліття в Італії поступово відбувалося старіння
населення. Особи у віці 65 років і більше в 2003 складали 18,8% усього
населення (у 1951 — 8%). Вікова група від 15 до 64 склала 67,2%, а від 0
до 14 — 14%.Середня тривалість життя в Італії в чоловіків — 76,47 років,
у жінок — 82,52.

Демографія. Народжуваність у 2003 складала 9,18 чел. на 1 тис. (у 1931 —
25, а в 1911 — 31). Наприкінці 1970-х років народжуваність в Італії
знизилася до такого ж рівня, як у більшості інших країн Заходу, і в 1980
склала 11 чел. на 1 тис. На промисловій Півночі народжуваність
підтримується на набагато більш низькому рівні, чим на Півдні.

Смертність зменшувалася досить повільними темпами: з 30 на 1 тис.
жителів у 1861-1870 до 10 у 1951-1960. У 2003 смертність складала 10,12
чел. на 1 тис. Рівень дитячої смертності (дітей у віці до року)
скоротився з 72 на 1 тис. немовляти в 1948 до 6,19 у 2003.

До виникнення Рима на території Апеннінского п-ова проживали різні
італійскі племена. Серед них за рівнем розвитку культури виділялися
етруски, що жили в районі між ріками Арно і Тибр (цей район одержав
назву Етрурія). У 8-7 вв. до н.е. перші грецькі колоністи оселилися на
півдні Апеннінского півострова й у Сицилії. Усі ці народи були скорені
Римською державою, а після його катастрофи відбулися вторгнення спочатку
німецьких племен остготов і лангобардов і деяких слов’янських племен у
північну частину нинішньої Італії, а потім сарацинов і норманнов — у
південну частину й у Сицилію. Прибульці мало вплинули на фізичний тип
італійців. Більшість італійців, що живуть на Апеннінскому півострові,
особливо в його південних районах, подібні з іншими жителями
Средиземноморского регіону.

В італійців сильно виражене почуття прихильності до свого району, з його
народними костюмами, культурними особливостями і кулінарними перевагами.
В Італії існує набагато більше місцевих діалектів, чим у будь-який іншій
європейській країні.

Трудові ресурси .

      У 2000 році в Італії налічувалося 23,9 млн. зайнятих (близько 41%
її населення). Після Другої світової війни істотно змінилася структура
зайнятості. Наприклад, у 1951 році жінки становили 25%, а в 1990 — 37%
зайнятих. У 1954-1979 роках бльзько 4 млн. зайнятих у сільському
господарстві залишили землю і перемістилися в промислові райони півночі.

      На початку 1990-х років 32% зайнятих припадало на частку
промисловості, 9% — на частку сільського господарства, а решта 59% — на
частку торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності,
тоді як у сільському господарстві були зайняті в 1951 році 43%, у
промисловості — 33% і в сфері послуг, торгівлі та інших видах діяльності
— 24%. Зміни, що відбулися, привели до збільшення обсягів інвестицій у
нові підприємства, великого відпливу населення із сільських місцевостей
у міста і перенавчання мільйонів людей новим професіям.

      Гострою проблемою Італії є безробіття. З середини 1950-х років
воно скоротилося завдяки тому, що індустріалізація сприяла створенню
більшої кількості робочих місць і багато італійців знайшли роботу в
інших країнах, особливо в Західній Німеччині і Швейцарії. З середини
1970-х років, коли економічний ріст уповільнився, кількість безробітних
зросла. У 1993 році безробітні в Італії становили 11% працездатного
населення, але зберігалися значні регіональні розходження — 7,7% на
півночі та в центрі проти 18,9% на півдні.

4. Провідні галузі промисловості.

Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська
політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не
розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже
половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві.
Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в
1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з
будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи
торгівлю, банківську діяльність та управління) — ще 63%, у той час як
частка сільського господарства скоротилася до 4%.

      У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва
зросли майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту
замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і
засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва
становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія
перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.

      Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у
1957 році став важливим фактором збільшення обсягів італійського
експорту.

      У 1973-1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази,
значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1%
у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років.
Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне
збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи
малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У
1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як
за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини
і Франції.

      Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках,
основні структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати
у 1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з
84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС,
сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався
зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще
залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх
показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку).
Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в
державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри
на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених
фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках.

      Ще одна важлива структурна проблема була пов’язана з поглибленням
розриву між рівнями обсягу виробництва і добробуту на півночі і півдні.
Після 1945 року у південній частині Італії відбулися радикальні
соціальні та економічні зміни. Кількість сільського населення у
1950-1960-х роках тут зменшилася у зв’язку з тим, що воно почало
виїжджати в розвинуті промислові міста Північної Італії, в інші країни
ЄС і США, тоді як доходи, рівень життя, рівень освіти і зайнятості
підвищилися. Однак безодня між півднем і північчю стала ще глибшою,
важливими причинами відставання півдня були висока концентрація
населення у головних містах (особливо в Неаполі, Катанні і Палермо) і
обмеженя можливостей працевлаштування, нестача житла, несприятливі умови
для здобуття освіти і отримання соціальної допомоги.

       Розвиток промисловості .

      Велика промисловість в Італії виникла пізно. Проте в період між
1870 і 1914 роками на півночі було створено ряд великих промислових
фірм, у тому числі заводи гумових виробів «Піреллі», хімічні заводи
«Монтекатіні», металургійні заводи «Терні» та автомобільні заводи
«Фіат». Під час Першої світової війни розвиток промисловості
призупинився, але в 1920-1930-х роках відбувся незначний підйом, хоча
економіка і була деформована спробою досягти економічної самостійності,
витратами на колоніальні авантюри в Африці і великими військовими
витратами. Бомбардування і воєнні дії на території Італії під час Другої
світової війни обернулися катастрофою для економіки. Однак післявоєнне
відновлення господарства відбувалося в цілому швидкими темпами. Воно
заохочувалося США, які надали Італії допомогу в розмірі 2,4 млрд.
доларів.

      Після Другої світової війни держава стимулювала розвиток
експортних галузей промисловості. Це особливо стосувалося металургії,
машинобудування і хімічної промисловості. Нове обладнання і підвищення
ефективності виробництва сприяли помітному зростанню виробництва сталі,
яке за 1951-1980 роки зросло більше ніж у 8 разів. Значних успіхів було
досягнуто в машинобудуванні, електротехнічній та автомобільній
промисловості (в останній домінував концерн «Фіат» у Туріні).
Модернізація хімічної промисловості вплинула на розширення асортименту
її продукції — від нафтопродуктів до барвників, синтетичних волокон і
пластмас.

      Бавовняна і вовняна промисловість відігравали провідну роль на
початку ХХ ст., але після 1950 року розвивалася повільніше порівняно з
основними галузями промисловості. З початку 1950-х років швидко
розширювалося виробництво одягу.

       Обробна промисловість .

      Обробна промисловість — найважливіший сектор економіки Італії. На
її частку припадає майже 25% національного доходу та основна частина
надходжень від експорту. У цьому секторі зосереджена п’ята частина всіх
робочих місць у країні.

      Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування. В
Італії виробляються офісне устаткування (калькулятори, друкарські
машинки тощо), сільськогосподарські машини (трактори), ткацькі верстати,
швейні машини, електронагрівне устаткування. Електромашинобудування
включає виробництво телекомунікаційної апаратури, холодильників,
пральних машин, іншої побутової електротехніки. Продукція
машинобудування виробляється в основному на півночі, в районі Мілана,
Туріна, Генуї, Бергамо, Брешиї та Флоренції. Після Другої світової війни
ряд машинобудівних заводів було збудовано в околицях Неаполя і Барі.

      Важливе значення має автомобілебудування, що випускає легкові і
вантажні автомобілі і моторолери. Підприємства галузі зосереджені в
районі Туріна, Мілана, Бреші і Дезіо. За виробництвом легкових
автомобілів (1627 тис.) Італія у 1991 році посіла шосте місце у світі.
Цього ж року було випущено близько 260 тис. вантажних автомобілів та
автобусів.

      На початку 1970-х років Італія була великим суднобудівником. У
1974 році судноверфі Італії спустили на воду торгові судна
водотоннажністю 1028 тис. тонн. До кінця цього ж десятиліття
суднобудування в Італії і багатьох інших країнах різко скоротило обсяги
виробництва. Суднобудування зосереджене на північно-західному узбережжі
країни, в основному в Генуї.

      У структурі обробної промисловості Італії друге місце за значенням
посідає текстильна і швейна промисловість, поступаючись тільки
машинобудуванню (разом з автомобілебудуванням і суднобудуванням).
Бавовняні тканини випускаються в Галлараті, Бусто-Арсіціо, Леньяно,
Бергамі і Брешиї; вовняні — в Б’єлла, Віченца і Прато; шовкові — у
Брешиї, Тревізо і Комо. Лляна тканина виробляється у південній частині
Ломбардії і Кампанії. Одяг шиють у Флоренції, Туріні і Римі. Широко
розвинуте виробництво взуття.

       Хімічна промисловість .

      Хімічна промисловість, включаючи нафтохімію і виробництво
синтетичних волокон, дає близько 1/7 загального обсягу продукції
обробної промисловості. Ця галузь значно збільшила обсяги виробництва
після відкриття в Італії наприкінці 1940-х років родовищ природного газу
і нафти. На початку 1970-х років Італія була одним з найбільших
виробників синтетичних волокон і сірчаної кислоти. В числі інших
важливих видів хімічної продукції — штучний аміак, барвники,
фармацевтичні препарати, фотоматеріали, пластмаси, синтетичний каучук,
добрива і нафтохімічні продукти. Вони виробляються в Генуї, Венеції,
Мілані, Равенні, Бріндизі, Феррандіні і Джелі.

       Металургія

      Металургія — відносно нова галузь промисловості Італії. У зв’язку
з недостачею запасів вугілля і залізної руди Італія почала розвивати
металургійну промисловість тільки після створення у 1952 році
Європейського об’єднання вугілля і сталі. За період з 1959 по 1980 рік
виробництво сталі в Італії зросло на 292%. За виплавкою сталі (28 млн.
тонн) у 1992 році Італія посіла шосте місце у світі, випереджаючи Канаду
і Бразилію. Вона також випускає значну кількість алюмінію, цинку,
свинцю, ртуті і магнію.

       Будівництво

      Будівництво почало швидко розвиватися після Другої світової війни.
У 1990-х роках у цій галузі було зайнято 1,9 млн. осіб. Були збудовані
електростанції, автомобільні дороги та інші об’єкти (особливо на
півдні). Італійські будівельні фірми активно діють за кордоном, у
країнах, що розвиваються; вже в 1960-х роках італійські фірми збудували
п’ять найбільших гребель в Африці.

       Енергетика

      До Другої світової війни гідроелектроенергія була єдиним важливим
вітчизняним джерелом отримання енергії, і найбільші галузі промисловості
залежали від імпорту вугілля. Завдяки відкриттю великих родовищ
природного газу в долині річки По наприкінці 1940-х років, а пізніше в
Базилікаті на півдні відбулася головна структурна зміна в енергетиці.
Друга значна зміна мала місце в середині 1950-х років, коли багато
італійських компаній перейшли з вугілля на імпортовану нафту.

      З 1950 по 1960 роки загальне споживання енергії зросло на 176%,
майже повністю за рахунок використання місцевих ресурсів газу та
імпортованої нафти. Вугілля, що у 1950-х роках забезпечувало майже
половину потреб енергетики, у 1960-х в структурі енергоспоживання
становило всього 20%. Швидке зростання енергоспоживання, переважно на
основі використання імпортованої нафти, тривало до 1973-1974 років, коли
ціни на нафту збільшилися в чотири рази. З 1960 по 1974 роки
енергоспоживання зросло на 232%, а споживання нафти на 374%. В 1974 році
частка нафти в електроенергетиці Італії становила 75%. Наприкінці 1970-х
років ріст енергоспоживання припинився. Споживання нафти скоротилося на
4%, а споживання газу зросло на 35%. У 1978 частка нафти у виробництві
електроенергії Італії становила 71%, газу — 19% (у 1974 — 14%), вугілля
— 6%; 4% давали гідроенергетика та атомна енергетика. З 1980 по 1990
роки енергоспоживання збільшилося на 11%. У 1990 році структура
енергобалансу була такою: нафта — 61%, газ — 25%, вугілля — 9%, гідро- і
геотермальна енергія — 5%.

      У 1990 році в Італії було вироблено 216,9 млрд. квт/год
електроенергії. Близько 82% давали теплові електростанції, що працювали
на рідкому пальному (в основному на нафті), 16% — гідроелектростанції і
2% — геотермальні електростанції. Атомні електростанції, які виробляли в
1987 році близько 1% обсягу електроенергії Італії, у 1988-1990 роках
після масових протестів населення були виведені з експлуатації. На
референдумі 1987 року населення проголосувало проти будівництва нових
атомних електростанцій.

Лісове господарство

      Ліси і рідколісся займають 6,8 млн. га або п’яту частину території
Італії, але лісове господарство не має великого значення для економіки
цієї країни. Щороку в середньому вирубується 8,5 млн. куб. м деревини.
Основні лісові райони — гірські і горбкуваті райони Альп та Апеннін
(включаючи райони Сіла та Аспромонте в Калабрії). Хвойні породи — ялиця
і сосна — ростуть у більш піднятих районах, тоді як на нижніх частинах
схилів переважають широколистяні породи — бук і дуб.

       Рибне господарство

      Незважаючи на велику довжину берегів, улов риби в Італії
невеликий, в середньому 543 тис. т за рік, тобто майже 3/5 рівня улову
Франції. Рибна промисловість розміщена локально і має невеликі
підприємства.

       Гірничовидобувна промисловість

      Природний газ, що добувається в долині р. По і на півдні, є
головним мінеральним паливним ресурсом Італії. Розвідані запаси газу
оцінюються в 300 млрд. куб. м. У 1990 році було видобуто 17 млрд. куб. м
газу. Запаси нафти дуже незначні і розташовуються переважно в Сицилії і
на півдні. Розвідані запаси нафти — 91 млн. т, а видобуток у 1990 році
становив 4,6 млн. т. Незначну кількість кам’яного і бурого вугілля
видобувають на Сицилії. Італія забезпечує себе бокситами, свинцем і
цинком і виробляє незначну кількість ртуті і мармуру на експорт.

       5. Провідні галузі сільського господарства.

      Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від
географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі
знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає
інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих
господарств. Ця територія є також головним постачальником молочної
продукції Італії. Ломбардія, на північному сході рівнини, — єдиний район
країни, де тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини
область Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і
є важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також
розвинуте тваринництво. Східний П’ємонт і західна Венеція відрізняються
високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми
винами.

      Центральні райони Італії — Тоскана, Умбрія і Маркові — теж
характеризуються неспеціалізованим землеробством з вирощуванням
маслинових дерев, зернових культур, винограду і домашньої худоби.
Природні умови тут не такі сприятливі, як на півночі, оскільки переважає
горбкуватий і гірський рельєф.

      На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна.
Родючі прибережні землі зайняті садами, в яких вирощують фрукти, оливки
і мигдаль, та виноградниками. У внутрішніх районах переважають
малородючі ґрунти, там можна вирощувати лише окремі сорти зернових і
розводити овець. Недостатня кількість води залишається головною
проблемою півдня, тут розвиток сільського господарства повністю залежить
від зрошення.

      Типи господарств. У 1990 в Італії налічувалося 2940 тис.
селянських господарств, а площа оброблюваної землі становила 22,6 млн.
га. Лише 4% господарств можна було назвати великими. У господарствах
працювали самі землевласники і члени їхніх родин (загалом близько 2 млн.
людей); середня площа земельного наділу становила 5,4 га. Крім того,
багато італійців, зайнятих в інших сферах діяльності, отримували
додаткові доходи або продовольство для власного споживання з невеликих
земельних ділянок площею менше 1 га.

      Після ухвалення у 1950 році законів про земельну реформу кількість
великих господарств скоротилася (особливо на півдні) за рахунок
перерозподілу землі між селянами. Однак кількість дрібних господарств у
1960-1970-х роках теж зменшилася, тому що сільське господарство Італії
модернізувалося за рахунок впровадження дорогих сільськогосподарських
машин, недоступних для багатьох селян.

      Основні сільськогосподарські культури.

Зернові є основними продовольчими культурами. Італійські ферми
поставляють близько 2/3 зерна, споживаного на внутрішньому ринку.
Головна зернова культура — пшениця, яку вирощують по всій країні. У 1992
році було зібрано 8,9 млн. тонн пшениці. Половину її врожаю збирають на
півночі. Кукурудза і рис теж вирощуються на півночі. Інші важливі
зернові культури — овес і ячмінь.

      Велике значення, особливо на півдні, має вирощування таких типових
середземноморских культур, як маслини, виноград, цитрусові і мигдаль.
Італія — один з найбільших у світі виробників маслинової олії і вин, і
ці види продукції, нарівні з томатами, фруктами та ранніми овочами
(такими, як горох і квасоля), посідають важливе місце в експорті.

      Основні технічні культури — цукровий буряк (в основному в області
Венеція), тютюн (в основному на півдні), соя, конопля, бавовна і льон.

       Тваринництво .

      У 1992 році Італія була третім за величиною у Західній Європі
виробником м’яса, але, незважаючи на це, їй доводиться імпортувати майже
третину споживаної в країні яловичини і телятини.

      Велика рогата худоба вирощується на півночі, в основному на
великих молочних фермах у долині р. По. Деякі витривалі альпійські
породи великої рогатої худоби почали розводити в горбистих районах
півдня, де раніше вирощували овець і кіз.

6. Зовнішньоекономічні зв’язки.

Зовнішня політика.

Незабаром після Другої світової війни Італія прагнула дотримувати
нейтралітету в холодній війні, але після 1947, коли соціалісти і
комуністи були вигнані з кабінету прем’єр-міністра Альчиде ДЕ Гаспері,
вона стала союзником США. З 1949 Італія — член НАТО. Італія є
членом-засновником Європейського економічного співтовариства
(Європейського союзу — ЄС) і ряду організацій західноєвропейського
співробітництва. Вона стала членом ООН у 1955.

Італія — повноправний член «Великої сімки», член ООН, ЄС і зони Євро,
НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.

Зовнішня торгівля і платежі.

Промисловість Італії сильно залежить від зовнішньої торгівлі. На початку
1990-х років експортні товари складали 18% від її ВВП.

З кінця 1950-х років Італія стала експортувати готове устаткування,
особливо продукцію машинобудування, метали і хімічну продукцію. Такі
товари наприкінці 1960-х — початку 1970-х складали майже половину
надходжень від експорту. Ведучі статті експорту — легкові і вантажні
автомобілі. Інші , більш традиційні експортні товари — тканини, одяг і
взуття.

Економіка Італії в значній мірі залежить від іноземної сировини і нафти.
Нафта і нафтопродукти в 1979 складали майже 1/4 витрат Італії на імпорт.
Інші види сировини, включаючи металобрухт і металеву руду, текстильні
волокна, складали ще 13% витрат на імпорт.

Головними торговельними партнерами в 1970-х роках були Західна
Німеччина, Франція і США. Наприкінці 1970-х років країни ЄЕС купували
половину експорту Італії і давали майже половину її імпорту (у
вартісному вираженні ). У середині 1970-х років новими важливими
торговельними партнерами Італії стали Саудівська Аравія, Лівія, Ірак і
Іран. Наприкінці 1970-х років Італія поступово збільшила обсяг експорту
в Саудівську Аравію і Лівію.

Однак у 1973-1974 світові ціни на нафту виросли в чотири рази, а тому що
Італія сильно залежала від іноземної нафти, вона була змушена витрачати
величезні гроші на закупівлі палива. У 1974 витрати на імпорт нафти в
Італію складали 10,2 млрд. дол. (у 1972 — 2,6 млрд. дол.), і Італія мала
загальний дефіцит платіжного балансу 7,8 млрд. дол. ДО 1978 завдяки
підйомові італійської економіки вперше після 1972 установився
сприятливий торговельний баланс. Однак положення Італії у світовому
економічному співтоваристві залишалося хибким . У 1980 знову виник
дефіцит, коли від експорту Італія заробила 77,7 млрд. дол., тоді як
імпорт, включаючи витрати на перевезення і страховку, обійшовся в 99,5
млрд. дол.

З 1980-х — років головними торговельними партнерами є Німеччина,
Франція, США і Великобританія, а основними статтями імпорту — продукція
машинобудування, автомобілі, нафтопродукти, сира нафта, чавун і сталь,
хімічні продукти. В експорті переважає продукція машинобудування,
автомобілі, оргтехніка, масова побутова електротехніка, устаткування,
труби, тканини, одяг, взуття.

Економічне та інвестиційне співробітництво України та Італії.

     

з головних торговельно-економічних партнерів України, посідає 2 місце
у загальному обсязі товарообороту з нашою країною серед держав Західної
Європи.

      Резельтати 3-х кварталів поточного року свідчать про збереження
позитивної тенденції нарощування обсягів двосторонньої торгівлі. За
даними Держкомстату України, за 9 місяців ц.р. обсяг товарообороту
збільшився порівняно з відповідним періодом минулого року на 35% і
становив 948,2 млн. дол. США, у т.ч. експорт — 643 млн. дол. США.

      Одним із пріоритетних завдань торговельно-економічного
співробітництва є забезпечення, принаймні, часткової переорієнтації
італійців з російського на український ринок. Необхідним також вважають
подальше внесення позитивних для України змін у зовнішньо-торговельну
політику: останнім часом на італійському ринку нарівні з товарними
позиціями сировини з»явилася деяка кінцева промислова продукція
українського походження, зокрема, промислове обладнання для хімічної
промисловості, хімічні добрива, цемент, консервовані овочі та фрукти.

      У той же час структура експорту-імпорту залишається майже
незмінною і, відповідно, несприятливою для нашої держави: в експорті до
Італії основне місце займає сировина, в імпорті переважає промислова
продукція. Італія зацікавлена в імпорті з України чавуну, шкіряної
сировини, мінеральних добрив. В імпорті з Італії, як і в попередні роки,
переважає обладнання і пластмаси, одяг і взуття, продукти харчування.

      В основному італійскі інвестиції розміщені в галузі внутрішньої
торгівлі, харчової промисловості, машинобудуванні, металообробній та
легкій промисловості.

Культура, звичаї.

      Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями.
Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та
науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

      Задовго до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися
культури етрусків у Тоскані і греків на півдні Італії. Після падіння
Римської імперії на території Італії культура занепала, і тільки в ХІ
ст. з’явилися перші ознаки її відродження. Свого нового розквіту вона
досягла в ХІV ст. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль
у європейській науці і мистецтві. Тоді діяли такі видатні художники і
скульптори, як Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники
Данте, Петрарка і Боккаччо.

       Мистецтво

Натуралістичні принципи Джотто і його послідовників продовжив Мазаччо,
який створив величні реалістичні фрески з майстерною передачею
світлотіней. Інші видатні представники флорентійської школи епохи
раннього Відродження — живописець Фра Анжеліко і скульптор та ювелір
Лоренцо Гіберті.

картини на релігійні теми. Графічну майстерність флорентійської школи
живопису розвивали такі художники ХV ст., як Доменіко Гірландайо і
Сандро Боттічеллі.

      Наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. в італійському мистецтві
виділялися три видатних майстри. Це Мікеланджело Буонаротті, найбільший
з діячів епохи Відродження, прославився як скульптор (П’єта, Давид,
Мойсей); живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, і
архітектор, який проектував купол собору св. Петра в Римі. Картини
Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» і «Мона Ліза» належать до числа
шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах
(«Сікстинська Мадонна», «Святий Георгій і дракон» та ін.) втілив
життєстверджуючі ідеали епохи Відродження.

      Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і
тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з
флорентійськими менше пов’язані з визначеним напрямком, але на їхніх
полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття
фарб, що забезпечили їм вічну славу. Тіциан, найбільший з венеціанських
художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо
відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ ст. разом з
Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо,
Тінторетто і Паоло Веронезе.

      Провідним італійським майстром ХVІІ ст. був скульптор і архітектор
Джованні Лоренцо Берніні, який створив проект колонади на площі перед
собором св. Петра, а також багато монументальних скульптур у Римі.
Караваджо і Карраччі створили нові важливі напрямки в живописі.
Венеціанський живопис пережив короткий період підйому у ХVІІІ ст., коли
діяли художник-пейзажист Каналетто і творець декоративних розписів і
фресок Джованні Баттіста Тьєполо.

      Серед італійських художників ХVІІІ-ХІХ ст.ст. виділяються гравер
Джованні Баттіста Піранезі, який здобув популярність картинами руїн
древнього Риму; скульптор Антоніо Канова, який працював у неокласичному
стилі; група флорентійських живописців, представників демократичного
напрямку в італійському живописі 1860-1880-х років — Макк’яйолі.

      Італія дала світу багато талановитих живописців, і в ХХ ст. Амедео
Модільяні прославився своїми меланхолічними оголеними фігурами з
характерними витягнутими овальними обличчями і мигдалеподібними очима.
Джорджо де Кіріко і Філіппо де Пісіс розвили метафізичний і
сюрреалістичний напрямки в живописі, вони здобули популярність після
Першої світової війни. Багато італійських художників, включаючи Умберто
Боччоні, Карло Карра, Луїджі Руссоло, Джакомо Бала і Джино Серверіні,
належали до футуристичної течії, модної у 1910-1930-х роках.
Представники цього напрямку частково успадкували техніку кубістів і
широко використовували правильні геометричні форми.

      Після Другої світової війни молоде покоління художників у пошуках
нових шляхів звернулося до абстрактного мистецтва. Лучо Фонтана,
Альберто Буррі та Еміліо Ведова відіграли ключову роль у післявоєнному
відродженні італійського живопису. Вони заклали підвалини того, що
пізніше отримало назву «мистецтво убогості» (arte povere). Останнім
часом міжнародне визнання завоювали Сандро Кіа, Міммо Паладіно, Енцо
Куккі і Франческо Клементе.

      Серед видатних сучасних італійських скульпторів виділяються
уродженець Швейцарії Альберто Джакометті, відомий мистецьки виконаними
виробами з бронзи і теракоти, Мірко Базальделла, який створює
монументальні абстрактні композиції з металу, Джакомо Манцу і Маріно
Маріні. В архітектурі найбільше прославився П’єр Луїджі Нерві, який
використовує нові інженерні принципи при будівництві стадіонів, ангарів
для літаків і заводів.

       Культурні установи

      Академії. Міністерству народної освіти Італії підпорядковується
понад 200 академій та установ культури, включаючи навчальні центри та
об’єднання з вивчення італійської історії, а також наукові і літературні
інститути та громади. Завдання національної Академії Ліцею, заснованої в
1603 році, — поширення знань в галузі науки, історії і філології.
Національна спілка Данте Алігьєрі ставить за мету надання допомоги при
вивченні італійської мови і культури за межами Італії. Літературна
академія Аркадія, створена в 1690 році, займається дослідженнями в
галузі літератури і наук. Широку популярність здобули також Академія
наук у Болоньї, Академія італійської мови Круска, Ломбардський інститут
наук і літератури, Віргиліанська академія наук, літератури і мистецтв у
Мантуї, Академія наук, літератури та образотворчого мистецтва у Палермо.
Ці академії та інститути фінансують конференції вчених, письменників і
художників з Італії та інших країн.

      Чимало європейських та американських країн організували в Італії
свої академії. Найстаріша і найбільш знаменита — Французька академія в
Римі, заснована в 1666 році. Інші іноземні інститути, які в основному
спеціалізуються в галузі мистецтв та археології, знаходяться у
Флоренції, Болоньї, Неаполі, Римі, Мілані і Туріні. Американська
академія в Римі пропонує бажаючим курси з архітектури, живопису,
скульптури, вивчення античного світу і музичної композиції.

      Бібліотеки. В усіх великих і в багатьох середніх містах є чудові
бібліотеки. Крім спеціальних та університетських бібліотек, існують
також національні і провінційні бібліотеки, які безплатно обслуговують
учнів. Найбільші бібліотеки Італії: Ватиканська бібліотека, Бібліотека
Сенату, Бібліотека Палати депутатів і Центральна національна бібліотека
в Римі; Бібліотека Амброзіана, національна бібліотека Брайдензе і
бібліотека Комерційного університету Луїджі Бокконі в Мілані; Бібліотека
Медічі Лауренціано і національні бібліотеки у Флоренції, Неаполі і
Венеції. Для організації тимчасового користування книгами створено
національну систему книгообміну.

      Музеї. У знаменитому Ватиканському музеї зібрані всесвітньо відомі
витвори мистецтва та античної старовини. Інші великі музеї —
Капітолійський музей, галерея Боргезе, Національний музей і Вілла-Джулія
в Римі; галерея Уффіці і палаццо Пітті у Флоренції, музей Полді —
Пеццолі і Пінакотека Брера в Мілані, Міський музей у Болоньї і
Національний археологічний музей у Неаполі.

       Кіно

      Італійські кінокартини здобули всесвітнє визнання в період після
закінчення Другої світової війни, що сприяло стабільному розвитку
кіноіндустрії. У той час утвердився напрямок в італійській
кінематографії — неореалізм.

      До числа перших зразків неореалістичних фільмів належать роботи
режисерів: Роберто Росселіні «Рим — відкрите місто» (1945), «Диво»
(1948); Вітторіо де Сіка «Шуша» (1946), «Викрадачі велосипедів» (1949);
Діно де Лауренті «Гіркий рис» (1950). Серед інших фільмів цього жанру
виділяються: «Умберто» (1952); «Дах» (1956) і «Дві жінки» (1961)
Вітторіо де Сіка, а також фільм Федеріко Фелліні «Дорога» (1954). Згодом
італійські режисери відчули на собі вплив французького кіно нової хвилі.
Тут можна згадати фільми Росселіні «Генерал делла Ровере» (1959),
Фелліні «Солодке життя» (1960) і Мікеланжело Антоніоні «Пригода» (1961).

      Зразком тематичного розмаїття італійських кінофільмів 1960-х років
є сатирична комедія П’єтро Джерми «Розлучення по-італійськи» (1962) і
реалістичний фільм П’єра Паоло Пазоліни «Євангеліє від Матфея» (1966).
Фелліні все більше йде у світ фантазії в таких фільмах, як «Вісім з
половиною» (1963), «Джульєтта і парфуми» (1965) і «Сатирикон» Фелліні
(1970). У 1970-х роках італійські майстри кіно починають виявляти
більший інтерес до історичних сюжетів. Події фашистського періоду
показані у фільмах «Конформіст» (1970) Бернардо Бертолуччі, «Сад
Фінці-Контіні» (1971) Вітторіо де Сіка, у дуже суперечливому фільмі
«Сало, або 120 днів Содому» (1976) і «Сім красунь» (1976) Ліни
Вертмюллер. З видатних фільмів 1980-х-початку 1990-х років варто
виділити роботи Мікеланджело Антоніоні «Ідентифікація жінки» (1982),
Франко Дзеффіреллі «Травіата» (1983) і «Отелло» (1984), Федеріко Фелліні
«І корабель пливе» (1983) і «Джинджер і Фред» (1986), Ліни Вертмюллер
«Іронія долі» (1984), Джузеппе Торнаторе «Кінорай» (1989), Джанні Амеліо
«Відчинені двері» (1990), Пупі Аваті «Повість про хлопчиків і дівчаток»
(1991) і Торнаторе «Прекрасний для всіх» (1991).

      У Венеції щороку проводиться кінофестиваль «Міжнародна виставка
кіномистецтва».

Національні особливості

      Італійці гамірні, експресивні і запальні. Навіть незначні дрібниці
можуть вивести італійця з себе; він почне кричати, махатиме руками,
погрожуватиме смертельною розправою, але ніколи не вдарить. Італійські
емоції в основному розраховані на зовнішню оцінку. Жестикуляція —
особлива мова. Кожний рух має не лише своє значення, але й прихований
зміст.

      Невимушеність одягу, своєрідне ставлення до політики і законів,
легкість у ставленні до інших — ось приблизний образ дорослого італійця.
З іншого боку, італійців відрізняє вміння одягатися, що є предметом
національної гордості.

      Міцні напої п’ють рідко. Прихильні до традицій, італійці зазвичай
вживають місцеве вино, яке є незмінним атрибутом кожного обіду. Довгі
тости не прийняті, і перед тим, як випити, необхідно замість нашого
«Будьмо!» запропонувати «Чин-чин!»

Похожие записи