Реферат на тему:

Індонезія

План

1. Загальна характеристика.

2. Населення.

3. Економічний розвиток.

Загальна характеристика

Індонезія, Республіка Індонезія (Republik Indonesia) — держава в
Південно-Східній Азії, на островах Малайського архіпелагу і західній
частині острова Нова Гвінея (Іріан-Джая). Загальна площа — 1 919 440 кв.
км. Площа суші — І 826 440 кв. км, площа рік і озер — 93 000 кв. км.
Населення — 224,7 млн чол. (2000 p.). Міське населення складає 31,4%
(1991 p.). Офіційна мова — індонезійська. Більшість віруючих —
мусульмани (88 %). Адміністративно-територіальний розподіл: 24
провінції, 2 особливі адміністративні одиниці, що мають статус
провінції, і 1 метрополітенівський округ (столичний). Столиця —
Джакарта. Найвищий орган державної влади — Народний консультативний
конгрес. Глава держави й уряду — президент. Законодавчий орган —
парламент (Рада народних представників).

Понад 1/2 території — гори (до 5029 м, на о. Нова Гвінея). Близько 400
вулканів, у т. ч. понад 100 діючих. Клімат переважно екваторіальний і
субекваторіальний, на низині середньомісячні температури від 25 до 27
°С, у горах — прохолодніше. Опадів 2000—4000 мм на рік. Ріки
багатоводні. Близько 2/3 території покриті вологими тропічними лісами, є
ділянки рідколісся і саван.

Перші державні утворення виникли в II—V ст. У X—ХГст. майже вся Ява була
об’єднана під владою князівства Матарам. У XIII—XV ст. яванське
феодальне князівство Маджапахіт поширило владу майже на всю територію
Індонезії. У XVI ст. на острови проникнули португальські колонізатори, а
на рубежі XVI—XVII ст. — голландські. До середини XVIII ст. голландці
захопили майже всю Яву, у XIX — початку XX ст. завершили захоплення
Індонезії. Вони придушили народні повстання 1825—1830, 1840, 1888 pp. на
Яві, у 1893 р. — на Суматрі й ін. На початку XX ст. зародився
організовано національно-визвольний рух. У 1926— 1927 pp. на Яві й
Суматрі спалахнули великі антиколоніальні повстання. До кінця Другої
світової війни, в умовах окупації Індонезії японськими військами,
почався новий підйом національно-визвольного руху. 17 серпня 1945 р.
була проголошена незалежність Індонезії. Президентом був обраний
Сукарно, один із засновників Національної партії Індонезії (1927 p.).
Проти Індонезії була розв’язана інтервенція з метою відновлення
колоніального режиму. У вересні 1945 р. висадилися англійські війська,
потім їхнє місце зайняли загони нідерландської армії. У 1949 р.
Нідерланди були змушені визнати незалежність Індонезії. У серпні 1950 р.
Індонезія була оголошена унітарною республікою. Було націоналізовано
багато іноземних підприємств, плантації, банки. Після придушення виступу
групи армійських офіцерів проти керівництва збройних сил («рух 30
вересня 1965 p.») до влади прийшло командування армії. Президентом став
(1968 р.) генерал Сухарто. Після визнання Португалією права народу
Східного Тимора на самовизначення й незалежність (1974 р.) Індонезія
ввела свої війська й у 1976 р. оголосила Східний Тимор провінцією
Індонезії.

У результаті масових народних виступів президент Сухарто 20 травня 1,998
р. подав у відставку і його замінив Б. Ю. Хабібі. Під впливом постійної
боротьби за незалежність Східного Тимора і під тиском світової
громадської думки 30 серпня 1999 р. відбувся референдум, на якому 78,5 %
населення території висловилися за незалежність Східного Тимора, що
стало поштовхом до нового спалаху насильства. 12 вересня 1999 р. у
колишню провінцію були введені міжнародні сили ООН, а індонезійські
війська покинули територію. 20 жовтня 1999 р. новим президентом країни
став лідер ісламської Партії національного пробудження Абдуррахман
Вахід.

Населення

Чисельність і приріст населення в 1995-2000 pp.

Чисельність (чол.) Приріст

1995 203 583 886 1,56%

1996 206 611 600 1,53%

1997 209 774 138 1,51%

1998 212 941 810 1,49%

1999 216 108 345 1,46%

2000 224 784 210 1,63 %

Етнічний склад: в Індонезії проживає більше 150 народностей, найбільш
численні — яванці — 45 %, сунди — 14 %, мадурці — 7,5 %, малайці — 7,5 %
У країні проживають також китайці, араби та інші нащадки переселенців
(усі ракш вони складають 26 %). Мусульмани сунітського віросповідання
складають 88 % віруючих, протестанти — 5 %, католики — 3 %, хінді — 2 %,
буддисти — 1 %. Девіз Індонезії «Bhinneka tunggal ika» — «Єдність у
розмаїтті» наочно ілюструє факт багатонаціональності населення країни
Тут проживають 300 етнічних груп, у країні нараховується близько 250
мов, на додаток до безлічі місцевих вірувань сповідуються головні
світові релігії. Більшість індонезійців мають малайське походження,
розмовляють австронезійськими мовами і сповідують іслам. Серед них можна
виділити яванців, чия мова є пануючою. Індонезія розташована на межі
перетину двох рас: азіатської (на заході) і меланезійської (на сході).
Значна кількість індонезійців має багато спільного з народами Східної
Азії, хоча протягом сторіч на острови прибували й араби, й індійці, і
європейці. На відміну від решти Індонезії, населення східних островів
має меланезійське походження. Народи Західної Індонезії. Строкату
етнічну картину Західної Індонезії умовно можна спростити до трьох
найбільших громад: внутрішні громади, що спеціалізуються на вирощуванні
рису; народності узбережжя; племінні групи. Перша група — індуїзоване
населення островів Ява й Балі, складають більше двох третин усього
населення країни. їхню громаду вирізняють сформовані ще в давнину
соціальні й сільськогосподарські традиції. Друга група — ісламські
народності узбережжя островів, етнічно гетерогенна: це малайці із
Суматри й південного Сулавесї, макасари, що живуть у багатьох
прибережних містах, а найбільше на о. Ява. Третя група містить у собі
племена даяк і тораджі. По суті, це не племена, а групи народів
(садангі, посо, коро, палу — тораджі; нгаджу, ібани, кенья, клемантани —
даяки), що живуть ізольованими поселеннями. Є безліч громад, які не
належать до жодної з вищезгаданих груп: це батаки та мінангкабау на о.
Суматра, мінахаси в північних районах о. Сулавесі.

Народи Східної Індонезії. Для Східної Індонезії характерним є, як і для
всієї меланезійської культури, розподіл між народами узбережжя й
народами внутрішніх районів («племена-буша»), Молуккські острови повною
мірою відображають цей розділ, хоча через близькість до західних районів
країни тут спостерігається складніша етнографічна картина. Амбонці —
жителі острова Амбон і прилеглих островів — типові представники громади
народів узбережжя. Багато жителів гірських районів, яких називають
алфур, або алфурос, переселилися на узбережжя, але рибальство не
відіграє в їхньому житті особливого значення. Населення Іріан-Джая
(східна частина острова Нова Гвінея) ще більше відрізняється за способом
життя громад внутрішніх і прибережних районів. Жителі передгір’я і
узбережжя мають багато спільних рис із меланезійцями. Західні
індонезійці активно проникали сюди з торговельною метою, осідали й
змішувалися з аборигенами. Населення внутрішніх районів — споріднене з
папуасами, живе в недоступних районах і протягом віків дотримується
ізольованого способу життя.

Некорінне населення. Найбільша громада некорінного населення — китайці.
Вони складають близько 2 % усього населення країни, але в їхніх руках
зосереджено до 75 % національного багатства Індонезії. Більшість
китайців — громадяни країни в четвертому поколінні. У своїй масі вони не
розмовляють китайською мовою; вступаючи в шлюби з місцевим населенням,
вони утворили нову етнічну групу — перанаканці. Менша частина китайців —
тотоки, зберігають свою мову, релігію і культурні традиції. Більшість
китайців живе в містах Яви та

Суматри, де вони зайняті торгівлею, а також на західному Калімантані,
складаючи громади фермерів і рибалок. Більшість голландців і євроазіатів
покинула Індонезію після проголошення її незалежності. Індійці, араби та
інші європейці складають нечисленні громади в містах.

Економічний розвиток

Падіння рупії наприкінці 1997 — початку 1998 pp. призвело до скорочення
ВВП на 13,7 % у 1998 р. Причина — численні невиплати індонезійських фірм
за короткостроковими позиками. МВФ запропонував допомогу країні в
розмірі 42 млрд дол. в обмін на виконання ряду вимог. Уряд спочатку
відмовився виконувати вимоги МВФ, але, побоюючись подальшого відтоку
капіталів із країни, пішов на укладання договору. Услід за фінансовою
кризою в Індонезії почали виникати зіткнення на національному грунті:
юрба цілеспрямовано, громила китайські квартали. Криза й розгул
насильства в країні призвели до відставки президента Сухарто. Наступний
президент Хабібі Б. Ю. поліпшив відносини з МВФ, за кілька місяців
знизив інфляцію (її рівень сягав 77 % за рік). Уряд оголосив про початок
проведення програми реприватизації банків. Невпевненість у необхідності
виконання цієї програми лежить в основі прогнозів про безперервне
згортання ВВП протягом 1999 р. Ознаки можливого сепаратизму й поширення
національної ворожнечі на передодні червневих виборів відлякують
потенційних інвесторів. Перед урядом було поставлене непросте завдання
врегулювання взаємозалежних міжнаціональних і економічних проблем,
створення образу цивілізованої й правової держави для залучення
іноземних інвесторів.

Індонезія має у своєму розпорядженні багаті родовища різких копалин:
високоякісну нафту, олово, боксити, нікель, марганець, свинець, мідь,
цинк, хром. Поклади олова знайдені на островах Банку, Белітунг, Синкеп і
південно-захід-них областях Калшантану. Родовища нікелю виявлені на
острові Сулавесі, Халь-махера, Молуккських островах та Іріан-Джаї.
Марганцеві родовища розташовані в центральних районах Яви, на Суматрі,
Калімантані, Сулавесі, Тиморі. Мідна руда розвідана в горах Джайявіджайя
(провінція Іріан-Джая). Острови Ріау, Банку, Синкеп і Калімантан мають у
своєму розпорядженні родовища бокситів, на Суматрі й Калімантані
ведеться видобуток вугілля. Розвідано родовища золота, заліза, срібла,
сульфатів. Великі нафтові родовища стабільно забезпечують сировиною
національну енергосистему.

Політика промислового розвитку Індонезії передбачала дві головні цілі:
розвиток імпортозамінних галузей і механізація сільського господарства.
З метою скорочення імпорту було прийняте рішення про налагодження
виробництва продовольства, текстилю, добрив, цементу. Найбільші
підприємства, що належать державі, — це заводи з переробки
сільгосппродукції й виробництва добрив. Серед них можна виділити
«Pertamina», що контролює нафтохімічну галузь Індонезії. Суттєвий
відсоток виробництва зосереджений у руках середнього й малого сімейного
бізнесу. У цій сфері особливо виділяються китайські бізнесмени — їм
належить більшість виробничих потужностей. Вони випускають споживчі
товари типу меблів, предмети домашнього побуту, одяг і текстиль,
друковану продукцію. Центр приватного підприємництва — західні райони
Яви, хоча значний розвиток підприємництва помітний також у столиці —
Джакарті.

На імпортованій сировині працює головна галузь національної економіки —
легка промисловість. Заводи з виробництва пряжі знаходяться v власності
іноземних компаній або держави, а підприємства, що випускають готові
тканини, зосереджені в Бандунгу й належать приватному капіталові.
Виробництво батику — індонезійський варіант друкованого текстилю,
ведеться в центральних областях Яви. Хоча більшість батику випускається
в домашніх умовах, діє безліч підприємств промислового виробництва
тканини.

Мусонний клімат і зливові дощі є прекрасною підмогою для розвитку
сільського господарства в Індонезії. Але незважаючи на це в країні
обробляється тільки десята частина земель. Інтенсивне рослинництво
обмежене островами Ява, Балі, Ломбок і декількома районами Суматри й
Сулавесі. Більшість орних земель на острові Ява відведена під рис (на
північному узбережжі й у центральних рівнинах). У посушливих східних
областях Яви переважають посіви кукурудзи, касави, пряної картоплі,
арахісу й сої, хоча на невеликих фермах вирощують експортовані тютюн і
каву. Розвиток сільського господарства на Суматрі менш інтенсивний. На
острові розташовано близько половини всіх площ плантацій, розташованих
на північно-східному узбережжі. Навколо Медана є великі плантації, що
виробляють тютюн, каучук, пальмову олію, капок, чай, гвоздику, каву.
Біля Паданга й Палембанга вирощують рис, кукурудзу і касаву. Поступово
відбувається зміщення акценту в національному масштабі від культивування
рису до виробництва інших зернових культур, типу касави. Для селянських
мас рис залишається наріжним каменем домашнього господарства, уряд
запустив у дію програму «Bimingan Massal», або «Bimas» — «Управління
мас», що дозволить підвищити врожаї цієї культури шляхом застосування
високопродуктивних сортів і добрив. Каучук — головна експортна
сільськогосподарська культура, але на відміну від сусідньої Малайзії, в
Індонезії не вдалося досягнути високого ступеня механізації. За останні
роки виросло виробництво пальмової олії і цукрової тростини. Рибальство
розвинуте слабко. Японія надала допомогу в розширенні виробництва й
експорту рибопродуктів. Більшість улову прісноводних риб іде з
іригаційних каналів, а морська риба — основа усього валового улову.

Склад експорту: нафта й газ, деревина, текстиль і каучук.

Склад імпорту: машини й устаткування, хімікати, паливо й продовольство.

Зовнішня заборгованість країни (млрд дол.)

1994 1995 1996 1997 1998

87 97,6 110 136 140

У зв’язку з тим, що Індонезія — острівна держава, пріоритетний розвиток
одержав морський транспорт, а в останні роки й авіатранспорт.
Відсутність портів і аеродромів у деяких провінціях країни призвела до
економічного застою і нерівномірного розвитку регіонів Індонезії. На
островах домінує автомобільний і залізничний транспорт. Адекватно
відповідними до запитів населення й економіки є транспортні системи
островів Ява, Мадура і Суматра. На Яві прокладені й автомобільні шляхи,
і залізниці, є умови для подальшого розширення їхньої мережі, але акцент
у перевезенні вантажів зміщений до автомобільного транспорту через
короткі дистанції перевезень. Однак існує об’єктивна передумова для
подальшого розширення мережі залізниць, невелика площа острова разом із
високою густотою населення складає перешкоду для автодорожнього
будівництва. Індонезійська державна залізниця «Perusahaan Jawatan Kereta
Арі», або «PJKA», керує дорогами на Яві, Мадурі й Суматрі. Географічні
особливості й особливості вантажопотоку скоротили обсяг перевезень,
решта невеликих потреб у далеких перевезеннях вантажів є постійним
джерелом замовлень для роботи залізниці. Більшість доріг із твердим
покриттям знаходиться на островах Ява і Мадура. Досить великі ділянки
доріг Суматри й Балі мають тверде покриття. Західний і Центральний
Калімантан і Сулавесі мають невеликі ділянки асфальтованих доріг, а
Іріан-Джая й Молуккські острови майже не мають у своєму розпорядженні
таких доріг.

Більшість міських центрів виникали й розвивалися як портові міста. Моря
біля Індонезії відносно спокійні, країна знаходиться поза поясом
тайфунів, і сильних вітрів. Для кораблів, що заходять у порт, не
потрібно доків, для вантажно-розвантажувальних операцій досить якірної
стоянки. У країні побудовані порти, здатні приймати кораблі
водотоннажністю більше 500 тонн. Головні порти: Танджунпріок (порт
Джакарти), Танджунперак (порт Сурабаї), Белаван (порт Медана). Головний
нафтовий термінал країни — порт Палембанг. Морелі перевозять нафту й
нафтопродукти, рис, копрові, цемент, борошно, добрива, кокосову олію,
каучук, асфальт, деревину, ліс. Міжнародні авіаперевезення обмежені
містами Джакарта (о. Ява), Медан (о. Суматра), Денпасар (о. Балі).
Головні міста Суматри зв’язані авіалініями з Малайзією, Джаяпура — з
Папуа-Новою Гвінеєю. Авіаперевезення в межах країни обмежені послугами
декількох компаній, насамперед це «Garuda» — національна авіакомпанія, і
«Merpati Nusantara» — частково субсидована урядом. На місцевих лініях
діють кілька невеликих компаній.

Грошова одиниця країни — індонезійська рупія (100 сен).

Похожие записи