Реферат

на тему

Господарські еволюції й політика країн південної Азії

Сутність постколоніальної господарської еволюції країн Південної Азії
складають різні масштаби та глибина процесів індустріалізації. Остання
розглядається як генеральний напрям формування економічного росту,
ліквідації відсталості й залежності.

Досягнення цього у даний період ускладнюється необхідністю, з одного
боку, одночасної перебудови архаїчних соціально-економічних відносин, з
іншого — врахуванням вимог сучасної НТР. За цих умов спільною для всіх
держав регіону стала економічна політика етатизму.

У контексті даної стратегії державі відводилась тріада пріоритетних
напрямів діяльності:

централізоване планово-господарське регулювання відтворюваних процесів;

формування державного сектора економіки;

підтримка національного приватного капіталу.

Ці напрями етатизму в подальшому зумовили основний зміст, характер
розвитку та політику індустріалізації, іншими словами, початкової
господарської перебудови країн Південної Азії. Даний період охоплює 30
років.

Для комплексного економічного аналізу регіональних процесів показовим є
досвід Індії в пошуку науково адаптивних моделей суспільного ладу та
господарського розвитку-. Для Індії вона визначилась як «суспільство
демократичного соціалізму, матеріальний базис якого формується переважно
державним виробничим комплексом в умовах регульованої дії ринкових
механізмів, множинності форм власності та демократичних правових норм».
Соціалізм тут розглядається не як економічна доктрина, а як філософія
життя — така собі уявна гармонія розвитку суспільства і природи,
рівність людей тощо.

Вибраний Індією шлях є досить результативним і контрастує з досягненнями
інших країн регіону. На відміну від них Індія стає «членом клубу» нових
індустріальних країн, тут створюється цілісний народногосподарський
комплекс, а основне джерело коштів на цілі індустріалізації формує
мобілізація внутрішніх, а не зовнішніх ресурсів (тобто ендогенний
характер нагромадження).

Змістова і складова етатиської політики, заходи по її практичній
реалізації багато в чому подібні для країн регіону, хоча і в цьому Індія
пішла далі. Зокрема, держава взяла на себе вироблення та здійснення
загальнонаціональних програм і планів індустріалізації й суспільного
впорядкування. Планування стало осьовою константою економічного
передбачення та управління. В країні функціонують різного ступеня
диверсифікації структури загальнонаціональних і регіональних органів
адміністративного і фінансово-інвестиційного регулювання та контролю.
Діють механізми економічних регламентуючих засобів і методів
стимулювання бажаних та гальмування небажаних господарських процесів і
тенденцій.

Створено державний сектор економіки як матеріальну базу активного
втручання держави в процес суспільного відтворення, його підвалини були
закладені в перші десятиріччя незалежності, коли національний приватний
капітал перебував в стадії становлення, не маючи достатніх ресурсів і
можливості для спорудження капіталомістких підприємств із довгими
термінами окупності та невизначеною кон’юнктурою.

Структурна політика різнилась у країнах субконтиненту. Зокрема, в Індії
держсектор створювався переважно за рахунок вводу нових об’єктів
(виняток становить масштабне одержавлення банків на початку 70-х років).
Тут зосереджена більшість великих підприємств базових галузей економіки.
Контролюючи процеси концентрації та централізації виробництва й
капіталу, держава забезпечила собі монопольні позиції у:

1) промисловості — видобуток вугілля, нафти, нафтопереробка, виплавка
чавуну й сталі, виробництво електроенергії, випуск важкого
машинобудування, добрив;

2) кредитно-банківській і фінансовій сфері;

3) соціально-економічній інфраструктурі — залізничний та повітряний
транспорт, зв’язок, радіо, телебачення.

Сукупна частка продукції держсектора у ВНП Індії складає мало не 25%.

У Бангладеш, на відміну від Індії, формування держсектора йшло шляхом
націоналізації діючих промислових і торговельних підприємств, банків та
страхових компаній, зовнішньоторговельних організацій. Держсектор в
економіці цієї країни має провідне місце.

У Пакистані, на противагу Індії, процеси становлення держсектора із
самого початку були підпорядковані інтересам великого приватного
підприємництва. Тут, наприклад, немає характерної для Індії автономії
влади. Навпаки, тон у політиці й економіці задають «монополістичні
родини Пакистану», тісно пов’язані з урядовими та партійно-владними
структурами. Хоча позиції держсектора не виглядають тривкими, він
все-таки займає провідне місце в галузях ВПК, металургійній та хімічній
промисловості, на транспорті й у системі зв’язку (нерідко спільно з
приватним капіталом).

Останнім часом у Пакистані нові цільові імпульси отримує третій елемент
етатизму — підтримка національного приватного капіталу. Як вже
зазначалось, державний сектор сформовано переважно з виробництва
базових, первинних галузей (паливо, сировина тощо). Для приватних
підприємницьких структур призначались переважно переробні галузі та
кредитно-банківська сфера, послуги.

В цілому можна виділити щонайменше п’ять особливостей концентрації та
централізації виробництва й капіталу в країнах Південної Азії.

По-перше, у сфері матеріального виробництва ці процеси досить швидко
приводили до корпоратизації та монополізації певних галузей
промисловості (зокрема, текстильної, взуттєвої, джутової у Пакистані).

По-друге, історично для банківської сфери характерне випередження
концентрації капіталу аналогічних процесів у матеріальному виробництві.
Більше того, становлення фінансового капіталу відбувалось тут при
пануванні не промислового, а грошового та торгового капіталу.

Перелік таких особливостей доповнює: принцип родинності, кастовості,
належності до тієї чи іншої общини, що традиційно склався у сфері
підприємництва; акціонування при злитті підприємницького капіталу і
зараз перебуває у підпорядкованому становищі; сталий альянс державного,
національного приватного та (меншою мірою) іноземного капіталу в
структурі фінансово-монополістичних груп.

У 70-ті роки етатизм дедалі більше виявляє свої «тіньові сторони»;
недостатній господарський динамізм, погіршення соціально-економічних
показників, низька чутливість до процесів інтернаціоналізації
виробництва. Даються взнаки наслідки «командного» соціалізму: слабкість
механізмів стимулювання праці та освоєння досягнень НТР, низькі
продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції на
держпідприємствах, бюрократичне адміністрування, корупція й соціальне
утриманство тощо.

Із початку 80-х років етатизм змінюється новою економічною політикою
(НЕП), що відображало відмову від політики гіпертрофованої опори на
власні сили, на внутрішні фактори відтворення. Цільова установка цієї
політики формулюється як забезпечення економічного зростання за рахунок
переважного розвитку та сприяння приватному секторові, зміцнення
конкурентних позицій його продукції на світових ринках, «відкриття»
економіки — втягування у процеси міжнародного поділу праці, активне
використання зовнішніх суб’єктів і джерел розвитку.

Національному приватному секторові відводиться роль головного
економічного агента та «рушія зростання», а держава залишає за собою
вибіркове господарське регулювання, функції по обслуговуванню й
забезпеченню цих процесів. Реалізація НЕП характеризує сучасну
господарську еволюцію, типову для великих країн Південної Азії.

Змістом НЕПу є лібералізація умов функціонування і безпосереднє
стимулювання приватного підприємництва, фінансового капіталу. На
практиці це передбачає ослаблення контролю держави й скорочення обмежень
діяльності приватного сектора, різноманітні пільги, зниження рівня
оподаткування, використання конкуренції та принципів ринкового
регулювання як основних важелів підвищення економічної ефективності
виробництва.

Акценти в плануванні та управлінні переносяться з вирішення поточних
завдань на середньо- та довгострокові, з переважно адміністративного
регулювання на використання фінансово-економічних важелів.
Вдосконалюється й держсектор: розширюються автономія держпідприємств,
децентралізується управління ними, створюється відповідна
інфраструктура.

Реалізація НЕП мала своїми першими результатами істотне розширення
масштабів підприємницької діяльності, посилення процесів концентрації і
централізації виробництва й капіталу. Зокрема в Індії у 1980- 1990 pp.
кількість приватних компаній потроїлась (причому 85% з них — родинні).
При цьому на 1% фірм припадає більша частина капіталу. Ці компанії
конгломеровані головним чином у структурі 20 найбільших із 80 існуючих в
Індії монополістичних груп, і на них припадає 25% ВНП.

Чимало важливих галузей, сфер і ринків цієї країни вже монополізовано
виробництво літаків, вантажних і легкових автомобілів, двигунів,
пластмас тощо. Найменування груп-лідерів персоніфіковані — «Тата»,
«Бірла»; «Сингханія», «Мафатлал», «Тханар». Міцний імпульс процесам
зрощення державного й приватного, виробничого і банківського капіталів
дала проведена на початку 70-х років як конкуруюча акція масова
націоналізація банків.

У Пакистані розвинуті процеси денаціоналізації підприємств обробної
промисловості. Базові галузі стали відкритими для приватних інвестицій,
нові капіталовкладення в держсектор заморожені. Приватні вкладення в
економіку значно перевищують державні.

На частку провідних монополістичних груп Пакистану припадає до 2/3
національних промислових активів (найбільш сильні їхні позиції у галузях
легкої та харчової промисловості), 4/5 банківських депозитів і страхових
фондів. Тон задають родинно-кланові групи Хабібів, Сайгалів, Адаледжі,
Даудів.

В інших країнах субконтиненту аналогічні процеси менше виявлені.

Підтримуючи (заохочуючи) структурно-монополістичну концентрацію і
централізацію, держава залишає за собою функції підтримки середнього та
дрібного підприємництва. Це особливо характерне для Індії, де
здійснюються спеціальні програми сприяння так званому дрібномасштабному
секторові» економіки. Його значущість для цієї країни визначається не
тільки тим, що на нього припадає 3/4 загальної кількості підприємств і
половина продукції промисловості, а й гостротою проблеми
працезайнятості. Маючи у своєму розпорядженні адміністративно-економічні
знаряддя регулювання, держава здійснює баланс монополістичними і
вільноконкуруючими тенденціями.

Зовнішньоекономічні аспекти нинішньої господарської перебудови провідних
країн Південної Азії мають характер процесів «наздоганяючого розвитку».
Зусилля урядів цих країн спрямовані на подолання господарської моделі,
що склалася як результат гіпертрофованої внутрішньої спеціалізації, на
прискорене включення економіки у світове господарство.

Вирішення цих проблем, адаптовані для кожної конкретної країни ПА,
лежать на шляху збалансованого курсу експортної орієнтації й
імпортозаміщення.

В Індії, наприклад, експорт та імпорт найбільш важливої для економіки
продукції здійснюються через державні структури. Імпорт до останнього
часу жорстко регулювався: обмежувався конкуруючий імпорт, ліцензувались
усі види імпорту — більш пільговий для пріоритетних галузей, менш
пільговий — для інших.

Заходи по лібералізації полегшують тут доступ в економіку зарубіжних
технологій, сприяють розвиткові експортної бази, включаючи створення
підприємств із 100% експортною орієнтацією. Вартим уваги явищем
останнього десятиліття є досить активний експорт підприємницького
капіталу, головним чином у країни, що розвиваються.

В інших країнах субконтиненту, навпаки, спостерігається мало змін в
експортно-імпортній політиці.

Для Пакистану експортну орієнтацію становлять переробка сировини і
трудомісткі товари, для Бангладеш, Шрі-Ланки, Непалу характерне
прагнення збільшити ступінь переробки вироблюваної тут сільгоспсировини.
Інвестиційний імпорт у цих країнах майже не обмежується, тому що дефіцит
традиційно покривається за рахунок зовнішніх позик.

Висока динаміка за останні десятиліття характерна для іноземного сектора
та підприємницького капіталу в економіці країн ПА. У їхніх законодавчих
актах (основах) послаблюється жорсткість раніше встановлених вимог щодо
розміщення прямих і портфельних інвестицій, пов’язаних, наприклад, із
поширенням прогресивних технологій, залученням до спільної діяльності
місцевих підприємств (політика «індіанізації»).

Найбільш сильні позиції транснаціонального бізнесу в Індії. Тут діє
майже 300 відділень і дочірніх компаній ТНК (Великобританії, США, ФРН,
Японії, Франції та ін.) і понад 2000 спільних компаній. На цей сектор
припадає не менше 1/3 загального обсягу продукції обробних галузей
промисловості. Деякі з них (виробництво автопокришок, гумотехнічних
виробів, цигарок, сірників, шоколаду, миючих засобів) монополізовані
іноземним капіталом. До початку 90-х років у країні діяло вісім зон
вільної торгівлі.

Зовнішні джерела інвестицій з метою розвитку, як зазначалось, є життєво
необхідними для розвитку Мальдивів, Непалу. В той же час Індія — один із
найкрупніших одержувачів іноземної фінансової допомоги — менш залежна
від неї. Ця країна, в свою чергу, щорічно надає до 1 млрд рупій позик
іншим країнам, що розвиваються, зокрема, державам субконтиненту.

Щодо сучасних інтеграційних процесів у регіоні, то їхній вплив на
економічний розвиток країн поки що незначний.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ: ПІДСУМКИ ТА ПРОБЛЕМИ

Процеси економічного зростання та індустріалізації мають, як вже було
сказано, дуже помірну динаміку. Середньорічні темпи приросту ВНП за
останні десятиріччя змінюються у незначних межах: від 2- 2,5% у Бутані,
Мальдивах, Непалі до 3,5- 4,5% в Індії, Пакистані, Шрі-Ланці, Бангладеш.
Тільки в окремі роки у деяких країнах ця динаміка була вищою. Завдяки
цьому вдалося певним чином вирішити деякі пріоритетні завдання
індустріалізації: враховуючи низький рівень господарського потенціалу
країн регіону, можна сказати, що значно підвищились абсолютні масштаби
випуску промислових та продовольчих товарів. Так, в ‘Індії за роки
незалежності обсяг промислового виробництва зріс у шість разів,
сільськогосподарського — вдвічі, а ВНП — у 3,5 раза. Тут і в Пакистані
було досягнуто відносної самозабезпеченості головними продуктами
харчування. Істотно послабла залежність субрегіону від зовнішніх джерел
по інших товарах та послугах.

Але розгорнуті процеси індустріалізації не привели до такої якісної
переструктуризації економіки, яка забезпечила б масштабну модернізацію й
інтеграцію у світове господарство, підвищення рівня добробуту
тамтешнього населення. У суспільному відтворенні, як і раніше,
переважають праце-і капіталовитратні процеси й технології. Відчутна
слабкість національного виробничого капіталу в умовах зростаючої
конкуренції, масового безробіття зумовили потогонні методи експлуатації
робочої сили, у тому числі дитячої. Рівень продуктивності й заробітної
плати у два-три і більше разів нижчий, ніж у промислово розвинутих
країнах. Дуже низькі доходи на душу населення і кволий попит гальмують
розвиток та диверсифікацію товарних ринків, формування основ «економіки
пропозиції».

Конкретно економічний розвиток ключових для країн Південної Азії
продуктивних секторів і факторів відзначається суперечностями й
проблемністю: сільського господарства, промисловості,
кредитно-фінансової та банківської сфер, а також світогосподарських
зв’язків.

Сільськогосподарське виробництво продовжує переважати у структурі ВНП.
Як відомо, згідно з існуючою класифікацією Індія належить до
аграрно-індустріальних, а її сусіди по субконтинентові — до аграрних
країн. В аграрному секторі зайнято від половини до 3/4 економічно
активного населення країн Південної Азії. Частка продукції сільського
господарства у ВНП ранжирується від 25- 35% в Індії, Шрі-Ланці,
Пакистані, Бангладеші до повної переваги у Бутані, Мальдивах, Непалі.

Переважаючі позиції цього сектора економіки зумовлюються його
вирішальною роллю у досягненні продовольчої безпеки: як «поглинача»
надміру працездатного населення, у ресурсно-товарному насиченні
виробництва, ринку та експорту, а також як головного джерела валютних
надходжень. Життєва значущість цього сектора у соціально-економічному
житті дуже істотно послаблює загальну тенденцію до зниження його частки
у ВНП.

Аграрно-індустріальні перетворення проводились і сьогодні здійснюються у
різних формах: політико-майнові (перерозподіл прав власності на землю,
диверсифікація форм земельної власності та земельного користування); як
продовження програм «зеленої революції» (варте уваги, наприклад, те, що
в країнах Південної Азії 3/4 посівів під пшеницю зайняті
високоврожайними сортами); державна підтримка сільськогосподарського
виробництва, як матеріально-технічного (машинами, міндобривами,
зрошенням тощо), так і економічного характеру (пільгове кредитування і
субсидування переробки, зберігання, збуту, в тому числі на експорт
продукції й т. ін.).

Найбільш комплексно аграрно-індустріальні перетворення здійснюються в
Індії. Тут «зелена революція» перетнула своє 25-річчя. Продовольча
проблема вирішується за рахунок інтенсивних факторів: підвищення
врожайності та агротехнічного рівня, поліпшення якості продукції, а
також шляхом збільшення оброблюваних площ.

Створені загальнонаціональні буферні запаси зернових, мінімізоване
постачання харчової сировини з-за кордону. Діє чимало пільг центрального
бюджету країни сільському господарству, знижене імпортне мито на
ввезення для цього сектора машин і обладнання.

Інші країни регіону (у меншій мірі Пакистан) вимушено продовжують
значний імпорт продовольчих контингентів. Прийняті тут програми
перетворень не привели до істотних змін у архаїчній структурі, вирішенні
проблем відсталості цього господарського сектора.

У промисловості країн ПА, на відміну від сільгоспсектора, процеси
індустріалізації набули значно більшого розвитку’ Під час них були знову
створені великі підприємства, цілі галузі, потужні державні сектори
економіки. Наприклад, чимало галузей створеного в Індії промислового
комплексу посідає позиції лідера серед країн світу, що розвиваються, у
тому числі перше місце по видобутку вугілля, виробництву мінеральних
добрив, бавовняних тканин, тваринних і рослинних жирів, рису, молока,
чаю; друге місце по виробництву електроенергії та видобутку залізної
руди, виробництву цукру; третє — по виплавленню сталі й видобутку
марганцевої руди. Країна виробляє власні види ЕОМ, обладнання для
атомних електростанцій, космічні супутники тощо.

У протилежність процесам індустріалізації Індії, де наголос робився на
розвиток базових галузей, випуску засобів виробництва, в Пакистані
політика анклавного промислового розвитку була сфокусована на
виготовлення предметів праці у галузях легкої та харчової промисловості,
а також ВПК. Інші держави регіону у реалізації своїх програм
індустріалізації виходили головним чином не з побажань, а з можливостей
для практичного досягнення мети. Промисловість в цілому залишилася в
підлеглому становищі. Частка її продукції у ВВП коливається у межах від
6 (Мальдиви) до 25% (Індія). Переважно екстенсивний характер
промислового росту без адекватного врахування інтенсивних факторів і
тенденцій у МПП призвів до низької конкурентоздатності продукції;
адаптованості до середньої, а не до вищої технології, до речової, а не
технологічної кооперації національного виробничого капіталу з ТНК.

Кредитно-фінансова й банківська сфери в економіці країн ПА відіграють
роль регулятора і мобілізатора внутрішніх резервів розвитку. В Індії
практично всі великі фінансові установи належать державному секторові.
Головний банк країни — Резервний — забезпечує традиційні функції
Центральної банківської установи. Операції з обіговим капіталом і
торгово-посередницькі функції забезпечують комерційні банки. З
функціонуючих у країні 273 таких банків (222 з них — державні) керівна
роль належить 28, у тому числі «Сентрал Бенк оф Індія» (найбільший банк
ПА та ПСА), «Стейн Бенк оф Індія», «Пенджаб Нешнл Бенк», «Бенк оф
Індія», «Бенк оф Барода» та ін.

Для того, щоб інвестувати в Індію, функціонують численні спеціалізовані
фінансові установи — «Інститути розвитку». Це урядові агентства,
державно-приватні банки розвитку, державні інвестиційні корпорації,
приватні інвестиційні будинки, комерційні організації, їхня роль істотно
зросла у 80- 90-ті роки, коли зміни пріоритетів у новій економічній
політиці привели до зменшення масштабів державного субсидування і
пільгового фінансування об’єктів індустріалізації. Варто звернути увагу
на незначну кількість представництв іноземних банків — в Індії їх всього
21. В інших країнах субконтиненту кредитно-фінансові та банківські сфери
економіки значно диверсифіковані, слабші в них і позиції держави. Так,
банки — лідери Пакистану — «Хабіб Бенк», «Юнайтед Бенк», «Нешнл Бенк оф
Пакістан» входять до найбільших фінансово-промислових груп країни.

У структурі світогосподарських зв’язків головною проблемою для країн ПА
лишається все ще невелика роль зовнішньої торгівлі, міжнародної
кооперації, нових форм зовнішньоекономічних відносин. На відміну від НІК
ПСА з їхньою зовнішньою спеціалізацією, країни ПА лише намагаються
подолати традиційну внутрішню спеціалізацію.

Таку спеціалізацію характеризує випуск традиційних товарів здебільш
масового попиту, які мають недостатню конкурентну здатність на світових
ринках таких важливих показників, як якість та новизна моделі. Так, у
експортній номенклатурі Індії та Пакистану переважають вироби обробних
галузей промисловості, але це головним чином товари легкої (текстиль,
прядиво, одяг, тканини), харчової промисловості (чай, цукор, рис,
прянощі), сільського господарства та морепродуктів. На продукцію
машинобудування і хімічної індустрії припадає не більш однієї п’ятої
обсягу експорту. Варте уваги те, що Індія відіграє роль провідного у
світі продуцента коштовного каміння та ювелірних виробів, а Бангладеш і
Пакистан — центри еміграції (експорту) робочої сили.

Структура імпорту відображає сильну залежність країн ПА від зовнішніх
джерел нафти і нафтопродуктів, машино-технічної продукції, інвестиційної
номенклатури, продовольства.

Очікують свого більш ефективного наповнення прийняті у межах нової
економічної політики програми з:

нарощування товарообігу, модернізації і диверсифікації експорту,
підвищення його міжнародної конкурентоспроможності;

сприяння Індустріалізації шляхом пільгування імпорту сучасного
обладнання, матеріалів, компонентів;

стимулювання тенденцій раціонального імпортозаміщення;

використання нових для регіону форм МПП (зони «вільної торгівлі»,
міжнародні тендери, будівництво об’єктів «під ключ» на компенсаційній
основі, лізинг обладнання тощо).

На відміну від інших регіонів світу країни південноазіатського
субконтиненту поки що недостатньо залучені до міжнародних
господарсько-інтеграційних угруповань та організацій.

Похожие записи