.

Гори (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
6 10306
Скачать документ

Реферат на тему:

Гори

План

1 Класифікація гір.

2. Поширення, вік і будова гір.

3. Теорії походження.

Класифікація гір

Гори — це підвищені ділянки земної поверхні, що круто піднімаються над
навколишньою територією. На відміну від плато, вершини в горах займають
невелику площу. Гори можна класифікувати за різними критеріями: 1)
географічним положенням і віком, з урахуванням їхньої морфології; 2)
особливостями структури, з урахуванням геологічної будови. У першому
випадку гори поділяються на Кордильєри, гірські системи, хребти, групи,
ланцюги й одиничні гори. Назва «кордильєра» походить від іспанського
слова, що означає «ланцюг» або «мотузка». До Кордильєр належать хребти,
групи гір і гірські си^ стеми різного віку. Район Кордильєр на заході
Північної Америки включає Берегові хребти, гори Каскадні, Сьєрра-Невада,
Скелясті й безліч невеликих хребтів між Скелястими горами і
Сьєрра-Невадою у штатах Юта й Невада. До Кордильєр Центральної Азії
належать, наприклад, Гімалаї, Куньлунь і Тянь-Шань. Гірські системи
складаються з хребтів і груп гір, подібних за віком і походженням
(наприклад Аппалачі). Хребти складаються з гір, витягнутих довгою
вузькою смугою. Гори Сангре-де-Крісто, що простягаються в штатах
Колорадо і Нью-Мексико на 240 км, завширшки зазвичай не більше 24 км, із
багатьма вершинами, що сягають висоти 4000—4300 м, є типовим хребтом.
Група складається з генетично тісно пов’язаних гір при відсутності чітко
вираженої лінійної структури, характерної для хребта. Гори Генрі в Юті й
По в Монтані — типові приклади гірських груп. У багатьох районах земної
кулі зустрічаються поодинокі гори, зазвичай вулканічного походження.
Такі, наприклад, гори Худ в Орегоні й Рейнір у Вашингтоні, що
представляють собою вулканічні конуси. Друга класифікація гір
грунтується на врахуванні ендогенних процесів рельєфоутворення.
Вулканічні гори формуються за рахунок нагромадження мас магматичних
порід при виверженні вулканів. Гори можуть виникнути і внаслідок
нерівномірного розвитку ерозійно-денудаційних процесів у межах великої
території, що зазнала тектонічного підняття. Гори можуть утворитися і
безпосередньо в результаті самих тектонічних рухів. Остання ситуація
характерна для багатьох великих гірських систем земної кулі, де орогенез
триває і сьогодні. Такі гори називаються складчастими.

Складчасті гори. Споконвічно багато великих гірських систем були
складчастими, однак у ході подальшого розвитку їхня будова досить
істотно ускладнилася. Зони вихідної складчастості обмежені
геосинклінальними поясами — величезними прогинами, у яких накопичувалися
опади, головно в мілководних океанічних обстановках. Перед початком
складкоутворення їхня потужність сягала 15 000 м і більше. Приуроченість
складчастих гір до геосинкліналей здається парадоксальною, однак,
імовірно, ті ж самі процеси, що сприяли формуванню геосинкліналей,
згодом забезпечували зминання опадів У складки й формування гірських
систем. На заключному етапі складкоутворення локалізується в межах
геосинкліналі, оскільки унаслідок великої потужності осадових товщ там
виникають найменш стійкі зони земної кори. Класичний приклад складчастих
гір — Аппалачі на сході Північної Америки. Геосинкліналь, у якій вони
утворилися, мала набагато більшу довжину в порівнянні із сучасними
горами. Протягом приблизно 250 млн років опадона-копичення відбувалося в
басейні, що повільно занурювався. Максимальна потужність опадів
перевищувала 7600 м. Потім геосинкліналь зазнала бічного стискання, у
результаті чого звузилася приблизно до 160 км. Осадові товщі, що
нагромадилися в геосинкліналі, були зім’яті в складки й розбиті
розламами, уздовж яких відбувалися диз’юнктивні дислокації.

Протягом стадії складкоутворення територія зазнавала інтенсивного
підняття, швидкість якого перевищувала темпи впливу
ерозійно-денудаційних процесів. Згодом ці процеси призвели до руйнування
гір і зниження їхньої поверхні. Первинні деформації при утворенні
складчастих гір зазвичай супроводжуються значною вулканічною активністю.
Вулканічні виверження відбуваються під час складкоутворення або
незабаром після його завершення, і в складчастих горах виливаються
великі маси розплавленої магми, що складають батоліти. Багато
складчастих гірських систем розсічені величезними на-сувами з розламами,
уздовж яких покрови гірських порід потужністю в десятки і сотні метрів
зміщувалися на багато кілометрів. У складчастих горах можуть бути
представлені як досить прості складчасті структури (наприклад у горах
Юра), так і досить складні (як в Альпах).

У деяких випадках процес складкоутворення розвивається більш інтенсивно
на периферії геосинкліналей, і в результаті на поперечному профілі
виділяються два крайові складчасті хребти і центральна піднята частина
гір із меншим розвитком складчастості. Від крайових хребтів убік
центрального масиву простягаються насуви. Масиви давніших і стійкіших
гірських порід, що об-межують геосинклінальний прогин, називаються
форландами. Така спрощена схема будови не завжди відповідає дійсності.
Наприклад, у гірському поясі, розташованому між Центральною Азією й
Індостаном, представлені суб-широтно орієнтовані гори Куньлунь біля його
північної границі, Гімалаї — біля південної, а між ними Тибетське
нагір’я. Щодо цього гірського пояса Та-римський басейн на півночі й
півострів Індостан на півдні є форландами. Ерозійно-денудаційні процеси
в складчастих горах призводять до формування характерних ландшафтів. У
результаті ерозійного розчленовування зім’ятих у складки шарів осадових
порід утворюється серія витягнутих хребтів і долин. Хребти відповідають
виходам стійкіших порід, долини ж сформовані у менш стійких породах. При
глибокому ерозійному розчленовуванні складчастої гірської країни осадова
товща може бути повністю зруйнована, а ядро, складене магматичними або
метаморфічними породами, може оголитися.

Брилові гори. Чимало великих гірських хребтів утворилися в результаті
тектонічних підняттів, що відбувалися уздовж розламів земної кори. Гори
Сьєрра-Невада в Каліфорнії — це величезний горст, завдовжки близько 640
км і завширшки від 80 до 120 км. Найвище був піднятий східний край цього
горсту, де висота гори Уїтні сягає 418 м над рівнем моря. У будові цього
горсту переважають граніти, що складають ядро гігантського батоліту,
однак збереглися також і осадові товщі, що нагромадилися в
геосинклінальному прогині, у якому сформувалися складчасті гори
Сьєрра-Невада. Сучасний вигляд Аппалачів значною мірою склався в
результаті декількох процесів: первинні складчасті гори зазнавали впливу
ерозії й денудації, а потім були підняті уздовж розламів. Однак Аппалачі
не можна вважати типовими бриловими горами. Ряд брило-вих гірських
хребтів знаходиться у Великому Басейні між Скелястими горами на сході й
Сьєрра-Невадою на заході. Ці хребти були підняті як горсти вздовж
розламів, що обмежують їх, а остаточний вигляд сформувався під впливом
ерозійно-денудаційних процесів. Більшість хребтів простягається в
субмеридіо-нальному напрямку і завширшки від ЗО до 80 км. У результаті
нерівномірного підняття одні схили виявилися крутішими, ніж інші. Між
хребтами пролягають довгі вузькі долини, частково заповнені опадами,
знесеними із суміжних брилових гір. Такі долини, як правило, приурочені
до зон занурення — грабенів. Існує припущення, що брилові гори Великого
Басейну утворилися в зоні розтягання земної кори, оскільки для більшості
розламів тут характерним є напруження розтягання.

Склепінні гори. У багатьох районах ділянки суші, що зазнавали
тектонічного підняття, під впливом ерозійних процесів набули гірського
вигляду. Там, де підняття відбувалося на порівняно невеликій площі й
мало склепінний характер, утворилися склепінні гори, яскравим прикладом
яких є гори Блек-Хілс у Південній Дакоті, що мають у поперечнику близько
160 км. Ця територія зазнавала склепінного підняття, а більша частина
осадового покриву була знищена наступною ерозією й денудацією. У
результаті оголилося центральне ядро, складене магматичними й
метаморфічними породами. Воно обрамлене хребтами, що складаються з більш
стійких осадових порід, тоді як долини між хребтами сформовані в менш
стійких породах. Там, де в товщу осадових порід укорінювалися лаколіти
(сочевицеподібні тіла інтрузивних магматичних порід), верхні відкладення
теж могли зазнавати склепінного підняття. Наочний приклад еродованих
склепінних підняттів — гори Генрі в штаті Юта. В Озерному окрузі на
заході Англії також відбулося склепінне підняття, але трохи меншої
амплітуди, ніж у горах Блек-Хілс.

Останцеві плато. Внаслідок дії ерозійно-денудаційних процесів на місці
будь-якої підвищеної території формуються гірські ландшафти. Ступінь
їхньої виразності залежить від початкової висоти. При руйнуванні високих
плато, як, наприклад, Колорадо (на південному заході США), формується
сильно розчленований гірський рельєф. Плато Колорадо завширшки в сотні
кілометрів було підняте на висоту близько 3000 м. Ерозійно-денудаційні
процеси ще не встигли повністю трансформувати його в гірський ландшафт,
однак у межах деяких великих каньйонів, наприклад Великого каньйону р.
Колорадо, виникли гори заввишки в кілька сотень метрів. Це ерозійні
останці, яки поки ще не денудовані. У процесі подальшого розвитку
ерозійних процесів плато набуватиме чимраз більш вираженого гірського
вигляду. При відсутності повторних підняттів будь-яка територія зрештою
буде знівельована і перетвориться на низьку монотонну рівнину. Проте
навіть там збережуться ізольовані пагорби, складені стійкішими породами.
Такі останці називаються монадноками за назвою гори Монаднок у
Нью-Гемпширі (США).

Вулканічні гори бувають різних типів. Розповсюджені майже у всіх районах
земної кулі вулканічні конуси утворюються за рахунок скупчень лави й
уламків гірських порід, вивержених через довгі циліндричні жерла силами,
що діють глибоко в надрах Землі. Показові приклади вулканічних конусів —
гори Майон на Філіппінах, Фудзіяма в Японії, Попокатепетль у Мексиці,
Місті в Перу, Шаста в Каліфорнії й ін. Попільні конуси мають подібну
будову, але не

так високі й складені в основному вулканічними шлаками — пористою
вулканічною породою, зовні схожою на попіл. Такі конуси представлені
біля Лассен-Піка в Каліфорнії і на північному сході Нью-Мексико. Щитові
вулкани формуються при повторних виливах лави. Зазвичай вони не
настільки високі й мають не настільки симетричну будову, як вулканічні
конуси. Багато щитових вулканів на Гавайських і Алеутських островах. У
деяких районах вогнища вулканічних вивержень були настільки зближені, що
вивержені породи утворили цілі хребти, які з’єднали спочатку відособлені
вулкани. Ланцюги вулканів зустрічаються в довгих вузьких зонах.
Найвідоміший приклад — ланцюг вулканічних Гавайських островів завдовжки
понад 1600 км. Усі ці острови утворювалися в результаті виливів лави й
вивержень уламкового матеріалу з кратерів, що розташовувалися на дні
океану. Якщо вести відлік від поверхні цього дна, де глибини складають
близько 5500 м, то деякі з вершин Гавайських островів увійдуть до числа
найвищих гір світу. Могутні товщі вулканічних відкладень можуть бути
відпрепаровані ріками або льодовиками і перетворитися на ізольовані гори
або групи гір. Характерний приклад — гори Сан-Хуан у Колорадо. Активна
вулканічна діяльність тут виявлялася під час формування Скелястих гір.
Лави різних типів і вулканічні брекчії в цьому районі займають площу
більше 15,5 тис. кв. км, а максимальна потужність вулканічних відкладень
перевищує 1830 м. Під впливом льодовикової й водної ерозії масиви
вулканічних порід були глибоко розчленовані й перетворилися на високі
гори. Вулканічні породи сьогодні збереглися тільки на вершинах гір.
Нижче оголюються могутні товщі осадових і метаморфічних порід. Гори
такого типу зустрічаються на відпрепарованих ерозією ділянках лавових
плато, зокрема Колумбійського, розташованого між Скелястими й Каскадними
горами.

Поширення, вік і будова гір

Гори є на всіх материках і багатьох великих островах — у Гренландії, на
Мадагаскарі, Тайвані, у Новій Зеландії, Британських та ін. Гори
Антарктиди значною мірою поховані під льодовиковим покривом, але там
зустрічаються окремі вулканічні гори, наприклад вулкан Еребус, і гірські
хребти, у тому числі гори Землі Королеви Мод і Землі Мірі Берд — високі
й добре виражені в рельєфі. В Австралії гір менше, ніж на будь-якому
іншому материку. У Північній і Південній Америці, Європі, Азії й Африці
представлені Кордильєри, гірські системи, хребти, групи гір і поодинокі
гори. Гімалаї, розташовані на півдні Центральної Азії, являють собою
найвищу й наймолодшу гірську систему світу. Найпротяжнішою гірською
системою є Анди в Південній Америці, що простягаються на 7560 км від
мису Горн до Карибського моря. Вони давніші, ніж Гімалаї, і, очевидно,
мали складнішу історію розвитку. Гори Бразилії нижчі і значно старіші,
ніж Анди. У Північній Америці гори виявляють дуже велику розмаїтість за
віком, структурою, будовою, походженням і ступенем розчленовування.
Лаврентійська височина, що займає територію від оз. Верхнього до Нової
Шотландії, є реліктом сильно еродованих високих гір, що утворилися понад
570 млн років тому. У багатьох місцях збереглися лише структурні корені
цих давніх гір. Аппалачі є проміжними за віком. Уперше вони зазнали
підняття в пізньому палеозої близько 280 млн років тому і були набагато
вищими, ніж зараз. Потім вони зазнали значного руйнування, а в палеогені
близько 60 млн років тому були повторно підняті до сучасних висот. Гори
Сьєрра-Невада молодші, ніж Аппалачі. Вони теж пройшли стадію істотного
руйнування і повторного підняття. Система Скелястих гір США і Канади
молодша, ніж Сьєрра-Невада, але старіша, ніж Гімалаї. Скелясті гори
сформувалися в пізньому крейдяному періоді й палеогені. Вони пережили
два великі етапи підняття, причому останній — у пліоцені, усього 2—3 млн
років тому. Навряд чи Скелясті гори коли-небудь були вищими, ніж
сьогодні. Каскадні гори та Берегові хребти на заході США і більшість гір
Аляски молодші, ніж Скелясті гори. Берегові хребти Каліфорнії і сьогодні
зазнають дуже повільного підняття.

Гори досить різноманітні не тільки за віком, але і за структурою.
Найбільш складну структуру мають Альпи в Європі. Товщі гірських порід
там зазнали впливу могутніх сил, що знайшло відображення у вкоріненні
великих батолітів магматичних порід і в утворенні різноманітних
перекинутих скяадок і розламів із величезними амплітудами зсуву.
Навпаки, гори Блек-Хілс мають досить просту структуру. Геологічна будова
гір настільки ж різноманітна, як і їхня структура. Гірські породи, з
яких складається північна частина Скелястих гір у провінціях Альберта і
Британська Колумбія, — в основному палеозойські вапняки й сланці. У
Вайомінгу і Колорадо більшість гір мають ядра з гранітів та інших
магматичних порід, перекриті товщами палеозойських і мезозойських
осадових порід. Крім того, у центральній і південній частинах Скелястих
гір широко представлені різноманітні вулканічні породи, зате на півночі
цих гір вулканічних порід практично немає. Подібні розходження
зустрічаються також в інших горах світу. Хоча не буває двох абсолютно
однакових гір, молоді вулканічні гори часто досить подібні за розмірами
й обрисами, що підтверджується на прикладі Фудзіями в Японії і Майона на
Філіппінах, які мають правильні конусоподібні форми. Однак зауважимо, що
багато вулканів Японії утворені андезитами (магматичною породою
середнього складу), тоді як вулканічні гори на Філіппінах складаються з
базальтів (важчої гірської породи чорного кольору, що містить багато
заліза). Вулкани Каскадних гір в Орегоні в основному утворені ріолітсм
‘породою, що містить більше кремнезему і менше заліза в порівнянні з
баиалі, тами й андезитами).

Теорії походження гір

Важко з упевненістю пояснити, як утворилися гори, однак відсутність
достовірних знань про орогенез (гороутворення) не перешкоджає вченим
здійснювати спроби пояснити цей процес. Нижче розглядаються основні
гіпотези утворення гір.

Занурення океанічних западин. Ця гіпотеза виходила з того, що багато
гірських хребтів приурочені до периферії материків. Породи, що складають
дно океанів, трохи важчі за породи, що залягають в основі материків.
Коли в надрах Землі відбуваються великомасштабні рухи, океанічні
западини прагнуть до занурення, видавлюючи материки нагору, і на краях
материків при цьому утворюються складчасті гори. Ця гіпотеза не тільки
не пояснює, але й не визнає існування геосинклінальних прогинів (западин
земної кори) на стадії, що передує гороутворенню. Не пояснює вона і
походження таких гірських систем, як Скелясті гори або Гімалаї, що
віддалені від материкових окраїн.

Гіпотеза Кобера. Учений з Австрії Леопольд Кобер ретельно досліджував
геологічну будівлю Альп. Розвиваючи свою концепцію гороутворення, він
спробував пояснити походження великих насувань, або тектонічних
покровів, що зустрічаються як у північній, так і в південній частині
Альп. Вони складені могутніми товщами осадових порід, які зазнали
значного бічного стискання, у результаті якого утворилися лежачі або
перекинуті складки. У деяких місцях свердловини в горах розкривають ті
самі шари осадових порід по три рази та більше. Щоб пояснити формування
перекинутих складок і пов’язаних з ними насувань, Кобер припустив, що
колись центральна й південна частина Європи були зайняті величезною
геосинкліналлю. Могутні товщі ранньопалеозойських відкладень
накопичувалися в ній в умовах епіконтинентального морського басейну, що
заповнював геосинклінальний прогин. Північна Європа і Північна Африка
являли собою форланди, складені досить стійкими породами. Коли почався
орогенез, ці форланди почали зближатися, видавлюючи нагору неміцні
молоді осади. З розвитком цього процесу, що уподібнювався до лещат, які
повільно стискаються, підняті осадові породи м’ялися, утворювали
перекинуті складки або насувалися форланди, що зближувалися. Кобер
намагався (без особливого успіху) застосувати ці уявлення для пояснення
розвитку й інших гірських областей. Сама по собі ідея латерального
переміщення масивів суші начебто досить задовільно пояснює орогенез
Альп, але виявилася непридатною до інших гір і тому була загалом
відкинута.

Гіпотеза дрейфу материків виходить із того, що більшість гір знаходиться
на материкових окраїнах, а самі материки постійно переміщаються в
горизонтальному напрямку (дрейфують).

У ході цього дрейфу на окраїні материка, що насувається, утворюються
гори. Так, Анди були сформовані при міграції Південної Америки на захід,
а гори Атлас — у результаті переміщення Африки на північ. У зв’язку з
трактуванням гороутворення ця гіпотеза викликає багато заперечень. Вона
не пояснює формування широких симетричних складок, що зустрічаються в
Аппалачах і Юрі. Крім того, на її основі не можна обгрунтувати існування
геосинклінального прогину, що передував гороутворенню, а також наявність
таких загальновизнаних етапів орогенезу, як зміна первісного
складкоутворення розвитком вертикальних розламів і поновленням підняття.
Проте останніми роками було виявлено багато підтверджень гіпотези дрейфу
материків, і вона отримала безліч прихильників.

Гіпотези конвекційних (підкорових) течій. Протягом тривалого часу
розроблялися гіпотези про можливість існування в надрах Землі
конвекційних течій, що викликають деформації земної поверхні. Тільки з
1933 до 1938 pp. було висунуто не менше шести гіпотез про участь
конвекційних течій у гороутворенні. Однак усі вони побудовані на
врахуванні таких невідомих параметрів, як температури земних надр,
рідкість, в’язкість, кристалічна структура гірських порід, межа міцності
на стисках різних гірських порід та ін. Як приклад розглянемо гіпотезу
Грігтса. Вона припускає, що Земля поділяється на конвекційні комірки,
які простягаються від основи земної кори до зовнішнього ядра,
розташованого на глибині близько 2900 км нижче рівня моря. Ці комірки
бувають завбільшки з материк, однак зазвичай діаметр їхньої зовнішньої
поверхні від 7700 до 9700 км. На початку конвекційного циклу маси
гірських порід, що складають ядро, сильно нагріті, тоді як на поверхні
комірки вони віднос но холодні. Якщо кількість тепла, що надходить від
земного ядра до основи комірки, перевищує кількість тепла, що може
пройти крізь комірку, виникає конвекційна течія.

У міру того як розігріті породи піднімаються вгору, холодні породи з
поверхні комірки занурюються. За оцінками, щоб речовина з поверхні ядра
досягла поверхні конвекційної комірки, необхідно близько 30 млн років.
За цей час у земній корі на периферії комірки відбуваються тривалі
спадні рухи Прогинання геосинкліналей супроводжується нагромадженням
тозщ опадів потужністю в сотні метрів. Загалом етап прогинання й
заповнення геосинкліналей триває близько 25 млн років. Під впливом
бічного стискання на краях геосинклінального прогину, викликаного
конвекційними течіями, відкладення ослабленої зони геосинкліналі мнуться
в складки й ускладнюються розламами. Ці деформації відбуваються без
істотного підняття порушених розламами складчастих товщ протягом
приблизно 5—10 млн років. Коли, нарешті, конвекційні течії згасають,
сили стискання послабляються, занурення сповільнюється, і товща осадових
порід, що заповнили геосинкліналь, піднімається. Прогнозована тривалість
цієї заключної стадії гороутворення складає близько 25 млн років.
Гіпотеза Гріггса пояснює походження геосинкліналей і заповнення їх
осадами. Вона також підкріплює думку багатьох геологів про те, що
утворення складок і насувань у багатьох гірських системах протікало без
істотного підняття, що відбувалося пізніше. Однак вона залишає без
відповіді ряд питань. Чи існують насправді конвекційні течії?
Сейсмограми землетрусів свідчать про відносну однорідність мантії —
шару, розташованого між земною корою і ядром. Чи обґрунтований розподіл
надр Землі на конвекційні комірки? Якщо існують конвекційні течії й
комірки, гори повинні виникати одночасно уздовж меж кожної комірки.
Наскільки це відповідає дійсності? Система Скелястих гір у Канаді й США
має приблизно однаковий вік. її підняття почалося в пізньокрейдяний
період і тривало з перервами протягом палеогену й неогену, однак гори на
території Канади приурочені до геосинкліналі, що почала прогинатися в
кембрії, тоді як гори в Колорадо — до геосинкліналі, що почала
формуватися лише в ранньокрейдяний період. Як пояснює гіпотеза
конвекційних течій таку розбіжність у віці геосинкліналей, що перевищує
300 млн років?

Гіпотеза спучування, або геотумору. Тепло, що виділяється при розпаді
радіоактивних речовин, давно привертало увагу вчених. Вивільнення
величезної кількості тепла при вибуху атомних бомб, скинутих на Японію в
1945 p., стимулювало вивчення радіоактивних речовин і їхньої можливої
ролі в процесах гороутворення. У результаті цих досліджень з’явилася
гіпотеза Дж. Л. Річа. Річ припускав, що якимсь чином у земній корі
локально зосереджуються великі кількості радіоактивних речовин. При
їхньому розпаді вивільняється тепло, під дією якого навколишні гірські
породи розплавляються й розширюються, що призводить до спучування земної
кори (геотумору).

Коли суша піднімається між зоною геотумору й оточуючою територією, не
порушеною ендогенними процесами, формуються геосинкліналі. У них
накопичуються осади, а самі прогини поглиблюються як через тривалий
геотумор, так і під вагою осадів. Потужність і міцність гірських порід
верхньої частини земної кори в області геотумору зменшується. Нарешті,
земна кора в зоні геотумору виявляється настільки високо піднятою, що
частина її кори зсковзує по крутих поверхнях, утворюючи насуви, мнучи в
складки осадові породи й здіймаючи їх у вигляді гір. Такого роду рухи
можуть повторюватися доти, поки магма не почне виливатися з-під кори у
вигляді величезних потоків лави. При їхньому охолодженні купол осідає, і
період орогенезу закінчується Гіпотеза спучування не одержала широкого
визнання. Жоден із відомих геологічних процесів не дозволяє пояснити,
яким чином нагромадження мас радіоактивних матеріалів може призвести до
утворення геотуморів завдовжки 3200— 4800 км і завширшки в кілька сотень
кілометрів, тобто сумірних із системами Аппалачів і Скелястих гір.
Сейсмічні дані, отримані у всіх районах земної кулі, не підтверджують
наявності таких великих геотуморів розплавленої породи в земній корі.

Контракційна гіпотеза, або гіпотеза стискання Землі, грунтується на
припущенні, що протягом усієї історії існування Землі її обсяг постійно
скорочувався за рахунок стискання. Стискання внутрішньої частини планети
супроводжується змінами у твердій земній корі; напруження накопичуються
переривчасто і призводять до розвитку могутнього бічного стискання й
деформацій кори Спадні рухи призводять до утворення геосинкліналей, що
можуть заливатися епіконтинентальними морями, а потім заповнюватися
осадами. Таким чином, на заключній стадії розвитку й заповнення
геосинкліналі створюється довге, відносно вузьке клиноподібне геологічне
тіло з молодих нестійких порід, що спочиває на ослабленій основі
геосинкліналі й облямоване старішими й набагато стійкішими породами.

При поновленні бічного стискання в цій ослабленій зоні утворюються
складчасті гори, ускладнені насуваннями Ця гіпотеза начебто пояснює як
скорочення земної кори, виражене в багатьох складчастих гірських
системах, так і причину виникнення гір на місці древніх геосинкліналей.
Оскільки в багатьох випадках стискання відбувається глибоко в надрах
Землі, гіпотеза також дає пояснення вулканічної діяльності, що часто
супроводжує гороутворення Проте ряд геологів відхиляє цю гіпотезу на тій
підставі, що втрати тепла і подальше стискання були недостатньо
великими, щоб забезпечити утворення складок і розламів, які виявляються
в сучасній і древній гірській областях світу. Ще одне заперечення проти
цієї гіпотези полягає в припущенні, що Земля не втрачає, а накопичує
тепло. Якщо це справді так, то значення гіпотези зводиться до нуля.
Далі, якщо ядро і мантія Землі містять значну кількість радіоактивних
речовин, що виділяють більше тепла, ніж може бути вщведено, то,
відповідно, і ядро, і мантія розширюються. У результаті в земній корі
виникнуть напруження розтягання, але ніяк не стискання, і вся Земля
перетвориться на розпечений розплав гірських порід.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020