Реферат

на тему:

Функціонально-територіальні особливості організації
суспільно-географічної педагогічної і наукової діяльності в Україні

У світовому масштабі поряд з процесами глобалізації та інформатизації
активно відбувається регіоналізація суспільного життя, в тому числі
науки, освіти й управління життєдіяльністю населення, яка спрямована на
максимальне використання потенціалу території. В суспільно-географічних
дослідженнях цей процес зумовлений предметною сутністю суспільної
географії і здійснюється за допомогою широкого використання добре
опрацьованих категорій «територіальна структура», «розміщення
продуктивних сил», «територіальна організація суспільства», методів
районування, картографування, прогнозування та планування різних видів
людської діяльності. В Україні, починаючи з 90-х рр. минулого століття,
цей процес конкретизують нові напрямки суспільно-географічних
досліджень, що охоплюють питання регіональної політики і регіонального
збалансованого соціально-економічного розвитку та екологічного стану,
ринкових відносин, геоінформаційної та митно-логістичної діяльності;
нового змісту набуває історико-суспільно-географічний напрямок.

Відомо, що одним з важливих пізнавальних і прикладних результатів
сучасних досліджень є обґрунтоване виявлення ієрархії елементів
функціонально-територіальної системи досліджуваних об’єктів і процесів,
успішно здійснених в Україні стосовно розселення населення, розміщення
промисловості, сільського господарства і АПК, транспорту, сфери послуг
(зокрема торгівлі, освіти і культури) тощо.

Разом з тим в Україні досі відсутні узагальнюючі дослідження
функціонально-територіальної структури суспільно-географічної діяльності
(СГД), перш за все фахівців вищої кваліфікації – докторів і кандидатів
наук. Важливою передумовою для вирішення цієї проблеми є публікації з
історії формування української економіко-географічної школи [2, 4, 6], з
розвитку окремих напрямків економіко- і суспільно-географічних
досліджень [1, 3], нариси про розвиток економічної географії в окремих
вищих навчальних закладах (ВНЗ) та АН України [4, 5], а також вагомий
доробок з оцінки діяльності ряду відомих учених у різні періоди розвитку
економічної географії. Перш за все йдеться про серію книг з історії
українського землезнання, виданих у Львові, Чернівцях та Києві, ювілейні
нариси про життя і діяльність відомих вчених. Організаційним «поштовхом»
для вивчення цієї проблеми є науково-дослідна тема відділу
суспільно-географічних досліджень Інституту географії НАН України на
2006–2008 рр.

У цьому дослідженні в основу просторового аналізу
суспільно-географічної діяльності всіх фахівців, зокрема вищої
кваліфікації, взято дві головні їх функції – навчально-методичну
(викладацьку) та науково-дослідну, їх взаємодію. В Україні станом на 1
січня 2006 р. таких фахівців, що працювали в галузі суспільної
географії, було понад 520, в тому числі понад 50 професорів, докторів
географічних і суміжних наук та 196 доцентів, кандидатів наук. З метою
отримання кількісної та якісної інформації про просторову локалізацію їх
фахової діяльності було надіслано відповідну анкету до ВНЗ, в яких є
кафедри економічної і соціальної географії, розміщення продуктивних сил
(РПС) і регіональної економіки, країнознавства і туризму, а також до
науково-дослідних установ, де є відділи із суспільно-географічною
проблематикою (рисунок 1).

Статистична вибірка цих об’єктів аналізу становить понад 90%.
Опрацювання даних анкети дало змогу виявити відмінності в рівнях
територіальної концентрації суспільно-географічної діяльності за
чисельністю зайнятих, основні напрямки спеціалізації як у підготовці
молодих фахівців (випускників), так і проведенні наукових досліджень, їх
просторову локалізацію у міських поселеннях різного типу, зміст та
рівень інтенсивності наявних зв’язків між ними в межах
адміністративно-територіальних одиниць (переважно областей). Спираючись
на такий підхід, можна виділити в межах України певну систему елементів
функціонально-територіальної структури – макрорегіони, вузли,
регіональні та локальні центри, а також пункти, де має місце
суспільно-географічна діяльність.

Назва ВНЗ: Назва наукової установи:

Назва факультету: Назва відділів:

Назва кафедри:  

Рис.1. Зразок анкети для отримання інформації

Макрорегіон включає значну територію країни (декілька областей) з
наявними навчально-науковими закладами у великих містах, що здійснюють
інтегральну суспільно-географічну діяльність і тяжіють до головного
центра («ядра») на основі реалізації переважно епізодичних зв’язків
(через аспірантуру і докторантуру, стажування, участь у наукових
конференціях і спільних дослідженнях, обмін спеціальною літературою
тощо). Крім наявності цих функціональних зв’язків, важливими критеріями
виділення макрорегіонів є наявність транспортних шляхів між ядром і
взаємодіючими центрами та пунктами, а також особливості його
географічного положення в країні.

Таких макрорегіонів виділено п’ять: 1) Столичний (173 фахівці), 2)
Західний (167), 3) Південний (74), 4) Східний (53), 5) Центральний (58).
Їх межі і склад за областями див. на рисунку 2.

У разі, коли епізодичні зв’язки у межах макрорегіонів переростають у
стабільні (систематичніші) між ядром і взаємодіючими центрами і
пунктами, таке територіальне утворення можна назвати макрорайоном
суспільно-географічної діяльності. Основою його має бути вузловий
комплекс або групування об’єктів цієї діяльності.

Нині в Україні можна виділити Київський вузол цієї діяльності, який
включає в межах Київської міської агломерації науково-дослідні установи
Національної АН України – Раду з вивчення продуктивних сил та Інститут
географії (разом 20 відділів відповідного профілю), окремих фахівців
Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту
соціально-економічних проблем м. Києва, науково-дослідної лабораторії
Інституту педагогіки тощо. До нього входять також кафедри економічної і
соціальної географії, розміщення продуктивних сил, країнознавства і
туризму, географії України, Національного університету імені Тараса
Шевченка, Київського національного педагогічного університету імені
Михайла Драгоманова, Національного економічного університету, Київського
Міжнародного університету, Київського національного торгово-економічного
університету, Університету культури і мистецтв, Університету податкової
служби та інших. Тут нині зосереджено 28% всіх фахівців з суспільної
географії (146 осіб, в тому числі понад 30 докторів і 55 кандидатів
географічних, економічних та педагогічних наук).

Принагідно вважаємо за необхідне посилити увагу до проблеми наукових
шкіл, їх змісту та особливостей. Наукова школа – це добровільне творче
співробітництво кваліфікованих дослідників і педагогів на чолі з
авторитетним і визнаним науковим лідером (чи лідерами), об’єднане
спільністю наукових підходів у вирішенні певної проблеми (чи проблем),
використанням поняттєво-термінологічного апарату, системи сучасних
(нових) методів дослідження та отриманих результатів. Вона повинна
презентувати наукові результати в Україні і за рубежем (монографічні
дослідження, організація наукових зібрань, «круглих столів»), виконувати
держбюджетні і господарсько-договірні теми, продукувати наукові та
науково-педагогічні кадри, видавати періодичні журнали, підтримувати
постійні міжнародні зв’язки. Наукові школи за своїм значенням можуть
бути загальнодержавними, регіональними та індивідуальними.

Базою для формування регіональних центрів (або центрів першого порядку)
суспільно-географічної діяльності є, як правило, давні (класичні)
університети з географічними факультетами і відповідним кадровим
потенціалом, належною матеріально-технічною базою. Нині в Україні такими
регіональними центрами є Львівський, Харківський, Чернівецький,
Одеський, Дніпропетровський та Сімферопольський національні
університети. Ознак регіональних центрів СГД набувають Тернопільський,
Вінницький і Луганський педагогічні університети.

Рис.2. Сучасна функціонально-територіальна структура навчально-наукової
суспільно-географічної діяльності

Локальними центрами суспільно-географічної діяльності (або центрами
другого порядку) є переважно середні міста з педагогічними
університетами, де є спеціальні або загальногеографічні кафедри, що
готують вчителів географії. Нині в Україні є 15 таких локальних центрів.

До пунктів суспільно-географічної діяльності умовно можна віднести
педагогічні училища, які готують вчителів з природо- і
суспільствознавства. В Україні нині є 23 таких пункти. Вони розміщені
переважно в районних центрах.

У процесі опрацювання анкетної статистичної інформації були поставлені
такі завдання: встановити загальну чисельність фахівців з суспільної
географії вищої кваліфікації в розрізі міських поселень, в яких
знаходяться навчальні і наукові установи, визначити співвідношення
педагогів і науковців (складність такого визначення пояснюється тим, що
часто наукова і педагогічна діяльність поєднуються); виявити особливості
структури та розміщення головних напрямів підготовки сучасних
суспільно-географічних кадрів у ВНЗ; показати сучасну структуру і
розміщення (просторову локалізацію) головних, нових і традиційних
напрямів науково-дослідної діяльності; виявити територіальні відмінності
у фінансуванні науки взагалі і суспільної географії зокрема.

Аналіз надісланої анкетної інформації показав, що станом на 1 січня
2006 р. в Україні серед фахівців із суспільної географії всюди, за
винятком Київського вузла, переважала навчально-методична функція, тобто
підготовка кадрів для потреб господарства, науки, освіти і культури у
ВНЗ. Співвідношення педагогів і науковців в галузі суспільної географії
становило 2,2:1. Науково-дослідна функція у Київському вузлі притаманна
62,9% усіх фахівців. Загальний рівень кваліфікації
суспільно-географічних кадрів досить високий (10% – доктори географічних
та суміжних наук, що працюють в галузі суспільної географії).

???????¤?¤?$??????структивних) напрямків, зумовлених потребами
господарства, освіти, культури та управління життєдіяльністю населення.
Традиційну комплексну підготовку з суспільної географії зберегли лише
кафедри Львівського і Сімферопольського національних університетів, де
на їх базі організовано нові спеціалізації, у Львівському національному
університеті імені Івана Франка – з географії України, політичної
географії, країнознавства та менеджменту туристської індустрії; у
Сімферопольському національному університеті імені В.І. Вернадського – з
рекреаційного господарства і туристсько-екскурсійної справи,
країнознавства та менеджменту туризму. Така організація структури
навчального процесу є оптимальною, бо зберігає професійну основу –
комплексне суспільно-географічне знання.

Конструктивний напрямок властивий кафедрам Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, що має спеціалізації з управління
регіональним розвитком, розміщення продуктивних сил, географії України,
країнознавства і туризму; Одеського національного університету імені
І.І. Мечникова – з географічних основ економіки і управління
регіональним розвитком, регіональної економіки та розміщення
продуктивних сил; Чернівецького національного університету імені Юрія
Федьковича – з комплексного природокористування, геоінформатики,
землевпорядкування і кадастру, географії України, географії та
менеджменту туризму; Харківського національного університету імені В.Н.
Каразіна – з розміщення продуктивних сил та міжнародних економічних
відносин; Волинського державного університету імені Лесі Українки – з
управління розвитком регіонів, розміщення продуктивних сил і
регіональної економіки, міжнародних економічних відносин.

Найчисельнішу групу ВНЗ складають національні та державні педагогічні
університети, які готують вчителів географії та ряду суміжних дисциплін
(біології, екології, хімії, іноземної мови, практичної психології,
історії, основ економіки та з організації туристсько-краєзнавчої
роботи). Таку підготовку здійснюють кафедри Київського національного
педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, Тернопільського
національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка,
Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського,
Дніпропетровського національного університету, Ніжинського педагогічного
університету імені Миколи Гоголя, Луганського державного педагогічного
університету, Сумського державного університету, Полтавського державного
педагогічного університету, Мелітопольського педагогічного університету,
Криворізького державного педагогічного університету імені Володимира
Винниченка, Уманського державного педагогічного університету імені Павла
Тичини та Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету.
У Херсонському державному педагогічному університеті, де є кафедра
економічної та соціальної географії (три кандидати географічних наук зі
спеціальності 11.00.02), вчителів географії поки що не готують, не
зважаючи на колишній досвід їх підготовки для шкіл Херсонської і
Миколаївської областей. Нині тут готують вчителів з екології та охорони
навколишнього середовища.

Шість педагогічних університетів спеціалізуються на підготовці вчителів
з основ економіки, тоді як ця дисципліна в середній школі поступово
захоплює “життєвий простір” економічної та соціальної географії. Такий
широкий “симбіоз” географії з іншими дисциплінами очевидно зумовлений
недостатньою кількістю годин з географії в школі.

Фахівців з країнознавства готують також у Київському міжнародному та
Волинському державному університетах, з географії та менеджменту
зовнішньоекономічної діяльності – у Київському національному
торговельно-економічному університеті, із землевпорядкування і кадастру
– крім Чернівців, ще в Ужгородському національному університеті.

За неповними даними у ВНЗ України на випускаючих суспільно-географічних
кафедрах на всіх відділеннях навчалося близько 8 тисяч студентів. Крім
того, загальноосвітні курси “Розміщення продуктивних сил” слухають понад
15 тисяч студентів економічних університетів та економічних факультетів
університетів.

Матеріально-технічна база для викладання суспільно-географічних
дисциплін є явно недостатньою, застарілою за змістом. У 2005/2006
навчальному році у всіх ВНЗ України, де є географічні факультети з
кафедрами економічної та соціальної географії, функціонувало 38
навчальних лабораторій і 55 навчальних кабінетів та 47 баз для
проведення навчально-виробничих практик. Порівняно кращий стан в цьому
відношенні є у Чернівецькому, Київському педагогічному, Криворізькому,
Кіровоградському та Волинському університетах.

Структуру розміщення об’єктів другої функції СГД – науково-дослідної –
можна представити у формі головних (найпоширеніших), нових і традиційних
напрямів досліджень. Однією з особливостей цієї функції є значно більша
різноманітність напрямків порівняно зі спеціалізаціями підготовки
фахівців.

Анкетні дані показують, що головними напрямками суспільно-географічних
досліджень в Україні є такі: розвиток і розміщення продуктивних сил
свого регіону; історія розвитку географії і географічних досліджень;
інноваційні технології у викладанні географії; системи розселення
окремих територій; основи комплексного природокористування; рекреаційна
географія; проблеми сталого регіонального розвитку; соціо-культурна
географія.

Нові напрямки представлені вивченням таких актуальних проблем, як
трансформаційні процеси у господарстві та розселенні населення,
інвестиційно-інноваційна та податкова діяльність, геоекологія, географія
митно-логістичної діяльності, політична географія, проблеми інтеграції
України до світового ринку, географія природної і культурної спадщини,
морегосподарський комплекс, географічні проблеми національної безпеки
України, геоінформатика.

Розвиваються і традиційні напрямки досліджень: країнознавство і
краєзнавство; географія АПК; проблеми розвитку сільської місцевості;
географія лісового господарства та інші.

Фінансове забезпечення науки в розрізі областей України загалом є
низьким і надзвичайно строкатим. Порівняно кращим воно є у м. Києві та
промислових областях (Харківській, Миколаївській, Дніпропетровській,
Запорізькій та Львівській). Наприклад, в м. Києві цей показник у 7,3
рази перевищує середньодержавний. Найнижчі показники у Хмельницькій,
Житомирській, Рівненській і Волинській областях; в решті областей –
середній і нижчий від середнього рівня. Фінансування
суспільно-географічних досліджень у ВНЗ України є вкрай недостатніми. У
більшості вузів його обсяг коливається від 20 до 60 тис. грн на рік,
максимальна сума (135 тис. грн) припадає на Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. Краще фінансуються вузи, що мають у
своєму складі науково-дослідні лабораторії. Нині в Україні їх
налічується лише 15, вони є у Львівському, Київському національних,
Київському та Полтавському педагогічних університетах. Порівняно кращою
є ситуація з фінансовим і матеріально-технічним забезпеченням
(комп’ютери, аудіо-, множильна та обчислювальна апаратура, бібліотеки,
карти) відділів НАНУ, що опрацьовують проблематику
суспільно-географічного змісту. Наприклад, середня сума фінансування
двох суспільно-географічних відділів Інституту географії за 2006–2008
рр. становить 440,7 тис. грн. на рік.

Спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій зі спеціальностей
економічна та соціальна географія, конструктивна географія і раціональне
використання природних ресурсів, історія географії, географічна
картографія є в містах Києві (дві спецради), Львові, Одесі, Чернівцях,
Сімферополі та Харкові. Систематично видаються наукові збірники та
журнали в Києві (“Український географічний журнал”, “Економічна і
соціальна географія”, “Географія і сучасність”), Тернополі (“Історія
української географії”), Харкові (“Часопис соціально-економічної
географії”), Ніжині (“Географія. Економіка. Екологія. Регіональні
дослідження”), Вінниці, Луцьку – збірники наукових праць. Періодично
проводяться наукові конференції різних рівнів, симпозіуми, наради з
актуальних проблем з публікацією матеріалів учасників цих форумів.

Для поглиблення і уточнення викладених узагальнень важливе значення
матиме участь відділів науково-суспільних установ та кафедр
суспільно-географічного профілю ВНЗ регіональних і локальних центрів у
дослідженні цих процесів у макрорегіонах, підготовці публікацій у
наукових журналах, або окремих виданнях. Це суттєво посилило б
престижність суспільної географії, підвищило б поінформованість
представників цієї науки в Україні.

Література

1. Жупанський Я.І. Історія географії в Україні: Навч. посібник. – Львів:
Світ, 1997; §§ 4.4, 5.5.2, 6.3, 7.3; Видання друге, 2006.

2. Пістун М.Д. Передумови та аргументи формування української
економіко-географічної школи в 20-х рр. ХХ ст. // Укр. геогр. ж. – 2004.
– № 3. – С. 68–74.

3. Пістун М.Д. Про нові напрями розвитку суспільно-географічних
досліджень в Україні у 90-і рр. ХХ – на початку ХХІ ст. // Історія
української географії. – Тернопіль, 2005. – Вип.12. – С.12–16.

4. Регіональні суспільно-географічні дослідження в Україні // Вісник
Київського університету імені Тараса Шевченка. Географія. – К.: РВЦ
“Київський університет”, 1998. – С.23–60.

5. Шаблій О. Львівська суспільно-географічна школа (до 60-річчя кафедри
економічної і соціальної географії Львівського національного
університету ім. Івана Франка). – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана
Франка, 2004. – 168 с.

6. Шаблій О. Основи загальної суспільної географії. Підручник. – Львів:
ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2003. –С. 39–136.

7 .Пістун М., Мельниченко Т. Функціонально-територіальні особливості
організації суспільно-географічної педагогічної і наукової діяльності в
Україні // Історія української географії. Всеукраїнський
науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. —
Випуск 1 (15).

Похожие записи