Реферат на тему:

Франчайзинг і кластерні моделі взаємодії малих підприємств

У результаті розвитку підприємництва в Україні створюються нові
структури бізнесу, що пов’язані з галузевим кооперуванням, організацією
асоціативних форм господарювання, реформуванням нині діючих підприємств,
розвитком інноваційних процесів у АПК.

Як показує зарубіжний досвід, ефективним засобом розвитку і стимулювання
малого бізнесу є франчайзинг (англ. Franching — особлива система
відносин партнерства та бізнесу, за якої користуються привілеями).

Для бізнесмена-початківця найцінніший і найкорисніший привілей — це
можливість використати вже відпрацьовані технології, що виправдали себе,
обладнання, послуги з постачання, рекламні матеріали, відому та
популярну торгівельну марку, можливість навчатися і одержувати
консультації в процесі бізнесової діяльності.

Такі можливості можуть надавати, як правило, великі корпорації, які вже
мають досвід ведення бізнесу, знання, є власниками ноу-хау й здобули
визнання у світі бізнесу та в споживачів. Франчайзинг як система ведення
бізнесу створює сприятливі передумови для підприємств малого бізнесу
скористатися можливостями великих корпорацій. Франчайзинг розвивається
тільки на основі успішного бізнесу, і його не слід розглядати як засіб,
що спрямований на поліпшення справи, яка розвалюється.

У практиці франчайзинг є системою довгострокових договірних відносин між
франчайзером і франчайзі, за якою перший надає свої знання, досвід,
імідж, виробничу або сервісну експертизу та зв’язки на ринку замість
платежів другого і можливості втручатися в управління фірмою. Франчайзер
дуже часто виступає як дистриб’ютор товарів, якими він вільно торгує на
ринку, або послуг. Франчайзі — це фірма або особа, що купує франшизу і
цим самим дає можливість увійти у нову справу в сподіванні на високий
відсоток успіху. Франчайзі береться виробляти товар чи надавати послуги
своїми зусиллями і за свій рахунок, дотримуючи при цьому стандартів
якості, які встановлює франчайзер. За використання торгівельної марки
франчайзеру систематично виплачується визначена сума (роялті).
Франчайзі, як правило, є малим бізнесом, але не новим підприємством,
тому що процес контролюється більше франчайзером, ніж франчайзі.

В Україні франчайзинг не набув поширення, тоді як у країнах з розвинутою
ринковою економікою він налічує більше двох століть. Сферою його
застосування спочатку стали залізниці, банки, а потім — промисловість і
послуги.

Нині в США франчайзинг надає понад 7 млн. робочих місць, створює близько
13% національного багатства у валовому національному продукті, що в
тричі більше, ніж торгівля автомобілями.

Прискорені темпи розвитку франчайзингу спостерігаються у Канаді,
Німеччині, Японії, державах Тихоокеанського регіону, Австралії, країнах
Карібського моря. Він став популярним тому, що дає змогу поєднати
переваги малого і великого бізнесу, значно зменшує підприємницький ризик
малих підприємств. За даними Міжнародної франчайзингової Асоціації, 90%
усіх франчайзингів успішні.

Виступаючи в ролі продавця свого досвіду, досвідчені франчайзери
одержують різнобічну вигоду. Насамперед, це прибуток від передачі
франгойзі своєї технології, можливості без значних витрат одержати
додаткові надходження за рахунок розширення масштабів свого бізнесу,
зміцнення позицій на ринку. Для великої компанії участь у франчайзингу
може розглядатись як своєрідний спосіб реклами, завоювання високого
іміджу.

Яскравим підтвердженням високої ефективності франчайзингу є досвід нині
всесвітньо відомої транснаціональної корпорації “Мак-Дональдз”, яка
об’єднує понад 12 тис. підприємств у різних країнах світу й обслуговує
сотні мільйонів клієнтів. Успіх цієї корпорації полягає в особливій
формі розширення і розвитку бізнесу — у залученні десятків, а потім і
тисяч партнерів на основі франчайзингу.

Для франчайзингу як форми підприємницької діяльності характерні такі
особливості:

право власності франчайзера на торгівельну марку, фірмову послугу, ідею,
технологічний процес, патент, спецобладнання, ділові зв’язки, ноу-хау та
ін.;

продаж франчайзі ліцензії (“франшизи”), яка дає право на використання
названих вище елементів господарської діяльності;

включення в угоду про продаж ліцензії права франчайзера на контроль за
діяльністю франчайзі й зобов’язання надавати йому кваліфіковану допомогу
в навчанні персоналу, проведенні маркетингових досліджень ринку та ін.;

одержання франчайзером від франчайзі: а) одноразової оплати ліцензії й
обладнання, б) періодичних платежів у вигляді відсотка від обсягу
продажів (або прибутку), в) постійних внесків у централізований
рекламний фонд.

Франшизне підприємство може організовуватися за різними схемами:

підприємець, купивши франшизу й заручившись підтримкою великої
корпорації (франчайзера), створює нове підприємство і починає розвивати
свій бізнес;

використання конверсійного франчайзингу, коли замість організації нового
бізнесу до франчайзингової системи приєднується самостійно діюче
підприємство аналогічного або суміжного профілю.

Придбавши франшизу, підприємець не тільки одержує право на використання
торгівельної марки франчайзера, включаючи конкретну продукцію,
стандартну технологію або певний бізнес, але й зобов’язується суворо
дотримувати усіх правил, норм і обмежень, передбачених концепцією
франчайзера. Це вимоги щодо організаційно-правового регламентування
роботи апарату управління, оформлення торгівельного залу, виробничих
приміщень та ін.

У бізнесовій діяльності використовують три основні види франчайзингу:
товарний, виробничий і діловий. Товарний франчайзинг спочатку
застосовували як спосіб продажу автомобілів і бензину, коли у великого
товаровиробника (франчайзера) дилер-франчайзі купує право на продаж та
сервісне обслуговування товарів відповідної марки й реалізує продукцію
кінцевим споживачам від імені франчайзера. Саме спосіб ведення бізнесу,
за якого франчайзі купує у провідної компанії право на продаж товарів з
її торгівельною маркою, називається товарним франчайзингом.

Виробничий франчайзинг проявляється в продажу підприємцям франчайзі
технологій і сировини для виготовлення певного продукту. Виробничий
франчайзинг набув поширення, насамперед, у виробництві безалкогольних
напоїв. Найвідоміші франчайзери в цій сфері — Кока-Кола та Пепсі. Велика
кількість місцевих і регіональних заводів із розливу та упакування
безалкогольних напоїв у світі є франчайзі цих компаній.

Діловий франчайзинг є найпопулярнішим видом, коли франчайзер продає
ліцензію приватним особам або іншим компаніям на право відкриття окремих
або цілих груп кіосків, магазинів для реалізації продуктів і послуг під
іменем франчайзера. Цей вид франчайзингу найбільше поширений у
побутовому обслуговуванні, готельному бізнесі, громадському харчуванні.
Саме так функціонує всесвітньо відомий Мак-Дональдз.

Діловий франчайзинг, або як його ще називають “бізнес-формат”, повинен
включати всі можливі аспекти співробітництва франшизодавача і власника
франшизи: вибір місця для майбутнього підприємства, ремонтно-будівельні
роботи та переобладнання приміщення, постачання необхідних технологічних
ліній, допомога у постачанні сировини і в реалізації продукції, навчання
персоналу франчайзи, кредити й лізинг обладнання, надання фінансових
пільг, відстрочка платежів та ін. При діловому франчайзингу
франшизоодержувач набуває права відкривати власне підприємство
аналогічного профілю під торговельним знаком (знаком обслуговування)
продавця франшизи і бере на себе зобов’язання повністю скопіювати формат
франшизного бізнесу.

Крім розглянутих трьох основних видів, у зарубіжній практиці
використовують також інші форми організації франшизного бізнесу:
корпоративний, конверсійний та субфранчайзинг. Останніми роками набуває
поширення малий бізнес у контексті класитерної моделі регіональної
економіки. Класитер — це галузево-територіальне добровільне об’єднання
підприємців, що тісно співпрацюють з науковими установами й органами
місцевої влади з метою активізації підприємницької діяльності малих і
середніх підприємств, ефективного управління наявними ресурсами та
правильного використання залучених інвестицій. Класитери прискорюють
спеціалізацію, яка у практиці сприяє поліпшенню якості та збільшенню
виробництва продукції.

У межах класитерних структур вдається ефективно поєднати конкуренцію і
кооперацію. Класитерна модель взаємодії підприємств досить гнучка й дає
змогу підприємствам—учасникам вільно конкурувати за розширення своєї
частки в загальному обсязі продажу, залучати у разі необхідності нових
членів, і в той же час вона організовує, координує діяльність через
спільне використання інформації, координацію планів підприємств та
поточної їх діяльності. Разом із тим застосування кластерної моделі як
нової форми взаємовідносин підприємств потребує розв’язання багатьох
організаційних і економічних проблем. Насамперед необхідно визначитися
із формою співпраці, функціями та повноваженнями учасників, формами й
засобами комунікацій. Тут у пригоді може стати мережова (сіткова)
організація господарських процесів, нові організаційні відносини,
правління структури.

Зарубіжний досвід показує, що традиційні ієрархічні та бюрократичні
форми організації й управління із зростанням щільності зв’язків між
клієнтами і постачальниками, переходом від індустріального до
“сервісного” суспільства не відповідають зростаючим вимогам бізнесової
діяльності щодо здатності підприємств до швидких змін, модернізації,
розвитку індивідуальної та колективної кваліфікації. Перевага мережових
структур полягає в тому, що тут у єдине ціле можуть бути зведені
управлінські зусилля для досягнення ринкової мети без створення
інтегрованого (в звичайному розумінні) підприємства, яке у практиці дуже
повільно реагує на зміни навколишнього середовища. За мережової
структури відносини між партнерами будуються на чітких правилах.
Дотримання останніх контролює виділений контролер, функції якого часто
подібні до рефері на футбольному полі. Мають місце широка
децентралізація відповідальності та розвиток надійних партнерських
зв’язків на основі визнання партнерами колективних цінностей і прагнення
до досягнення загальних цілей включенням у процеси прийняття рішень.
Створення мережових структур дає чимало переваг не тільки безпосередньо
їхнім учасникам але й позитивно впливає на економіку всього регіону,
підвищення продуктивності підприємств, прискорення темпів інновацій,
стимулювання розвитку нових видів підприємницької діяльності. Тому
мережова структура — одна з перспективних форм існування малих та
середніх підприємств.

На відміну від західних держав, в Україні концепція класитерної
економіки не набула поширення. Певних результатів досягли лише
підприємства Хмельницької області, зокрема проект “Поділля перший”, який
має надійні джерела фінансування і технічної допомоги. Але об’єктивні
чинники національної економіки зумовлюють необхідність поширення
класитерної організації бізнесової діяльності аграрних підприємств:
високий ступінь прихованого безробіття, значні природні ресурси та
можливість створення виробничих ланцюгів, відносно низький рівень
конкуренції за багатьма видами продукції, наявність у великих містах
вузівських освітніх центрів, що володіють значним інноваційним
потенціалом тощо.

Класитери сприяють успішному виконанню підприємствами малого бізнесу
двох найважливіших функцій — економічної (формування конкурентних
відносин в аграрній сфері, створення робочих місць, здійснення
структурної перебудови і реструктуризації підприємств, забезпечення
достатньої інноваційності економічного розвитку) та соціальної
(реалізація творчого потенціалу людей і самозабезпечення, захист молодих
спеціалістів, створення умов для кращого використання їхніх зусиль та
прагнень тощо).

Сучасний стан аграрної економіки потребує впровадження маркетингових
підходів до виробничо-збутової діяльності організацій і підприємств АПК
України. Системи управління маркетингом повинно створюватися з
урахуванням загальних завдань агропромислового комплексу в умовах
переходу до ринку: чіткого розподілу функцій управління між обласною та
районними ланками, а також їхніми організаціями і підприємствами,
розвитку нових організаційних форм аграрного бізнесу, підвищення
ефективності маркетингової діяльності на основі досягнення
самоокупності, відмови від монополізму в організації й управлінні
аграрним бізнесом.

Управління маркетингом є системою, яка включає чіткий функціональний
розподіл праці, використання технічних засобів, управління якістю
товару, а також психологію і культуру взаємовідносин. При проектуванні
системи управління аграрним маркетингом слід враховувати такі
методологічні принципи як: визначення стратегії, мети й зівдань
підприємства, сумісництво і виключення невластивих функцій, забезпечення
цілісності системи за рахунок організації, гнучкості та адаптивності,
оптимізація економічних, організаційних і функціональних параметрів
системи, раціональний внутрішньогосподарський та міжгосподарський
розподіл маркетингових функцій і забезпечення їх ефективного виконання,
надійність системи, яка гарантує достовірність, безперебійність і
доступність інформації, а також точність та своєчасність маркетингових
дій, здатність адекватно відтворювати виробничу, організаційну,
управлінську, соціальну системи, сприйнятливість до швидких змін
кон’юнктури ринку; чутливість до інновацій, економічність системи,
оперативність прийняття маркетингових рішень та їх реалізація.

Для впровадження маркетингу керівництву підприємств необхідно вирішити,
які структурні зміни слід здійснити всередині підприємства, щоб бути
готовим до ринкової діяльності в усій її складності.

Застосування системи аграрного маркетингу на підприємствах АПК потребує
вибору оптимальної структури маркетингових служб, виходячи із
розв’язання основних завдань — збору та аналізу маркетингової
інформації, прогнозування і розробки альтернативних маркетингових
стратегій та планів, оперативної роботи.

З урахуванням різниці у розмірах ресурсів підприємств, асортименті
продукції, ринків, на яких вони діють, стає очевидним, що не може бути
універсальної організаційної структури, прийнятої для всіх підприємств.
При значному розмаїтті побудови маркетингових служб, у практичній роботі
закордонних підприємств відділяються кілька типів лінійно-функціональних
структур: функціональна організація, організація з продуктовою
спеціалізацією, організація, яка орієнтується на ринок, регіональна
організація.

Підрозділи управління маркетингом доцільно формувати на основі
планово-економічних та збутових підрозділів підприємств. Крім того,
необхідно враховувати, що підприємство матиме маркетингову орієнтацію
тільки за умови, якщо керівник служби маркетингу стане другою за
значущістю особою після керівника і йому для цього будуть делеговані
необхідні повноваження.

Аграрний маркетинг слід розглядати як систему взаємодії фірми з
навколишнім середовищем, оскільки стосовно вітчизняного підприємства
останнє є дуже жорстким і потребує з боку керівництва відповідного
комплексу заходів щодо пристосування до себе. Ефективна взаємодія фірми
може бути забезпечена лише за рахунок реалізації конкретних
маркетингових функцій.

Дослідження ринку —збут, опрацювання та аналіз інформації, що
характеризує загальний обсяг і структуру попиту споживачів на конкретних
сегментах ринку, рівень пропозиції й конкуренції та якісний склад
потенційних покупців з метою визначення ринкової стратегії підприємства.

Планування асортименту —визначення структури і обсягів товарної
продукції, якості, зовнішнього вигляду та упаковки товарів для розробки
продуктової стратегії підприємства.

Просування продукції —комплекс заходів щодо стимулювання збуту продукції
й створення зразка підприємства чи марки продукції з метою визначення
політики комунікацій підприємства.

Ціноутворення —встановлення прийнятної ціни реалізації виробів, можливих
її змін, співвідношення з цінами конкурентів для визначення цінової
політики підприємства.

Розподілення продукції —вибір посередницьких ланок на шляху руху
продукції від виробника до споживача, оцінка форм із методів збуту та
транспортування товарів з метою вироблення ефективної стратегії збуту.

Стратегічне та прибуткове планування бізнесу —розробка маркетингових
планів і програм для практичного втілення ринкової,продуктової,
комунікаційної та збутової політики підприємства.

Похожие записи