КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Етнічний склад населення України, його особливості, динаміка та
територіальні відмінності

ПЛАН

1. Етнічний склад населення, його динаміка

2. Чисельність та розселення українців в Україні

3. Етнографічні групи (субетноси) українського етносу

4. Географія української діаспори

5. Національні меншини

6. Етногеографічне районування України

1. Етнічний склад населення, його динаміка

Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до
різних етносів (“етнос” у перекладі із грец. означає “народ”, “плем’я
“).

Етнос – це стійка, стала група людей, що історично склалася як певна
цілісність та характеризується рядом ознак і рис спільності у своєму
походженні та розвитку. Передусім – це загальні ознаки культури, мови,
психіки, самосвідомості та ін.

На сучасному рівні етноси утворюють об’єднання у формі націй.

Нація – це вища форма етнічної спільноти, яка утворюється впродовж
значного історичного періоду із племен і народностей. Вона відзначається
спільністю походження, психології і характеру, мови, території
проживання, економічною єдністю людей, які до неї відносяться.

Україна є державою української нації, бо немає більше у світі іншої
країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно.
Теза про те, що Україна є багатонаціональною державою, помилкова. Тільки
українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують
національну державу. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють
етнічні (національні) меншини.

Українці є дуже давнім народом. Територія України була заселена ще
близько 600 тис. років тому (про це свідчать археологічні знахідки біля
с.Королево у Закарпатті). Вчені довели, що від часу переходу до осілого
способу життя, корінне населення не покидало своєї землі. Воно зберегло
свої специфічні риси, незважаючи на постійні нашестя кочівників, на
запозичення деяких рис археологічної та духовної культур інших народів.

Існує декілька теорій походження українців. Донедавна в нашій країні,
яка входила до складу Радянського Союзу загальноприйнятною була теорія
спільного походження (від єдиного кореня) українців, білорусів і росіян
від давньоруської народності після занепаду Київської Русі. Ця теорія
підтверджувала можливість формування “єдиного радянського народу”,
оправдовувала теорію злиття націй, яка широко реалізовувалась у
колишньому СРСР і була спрямована на нищення національних культур, мов,
національної самосвідомості всіх народів, що населяли цю державу. Дана
теорія в сучасних умовах відкинута з огляду на її неспроможність. Більше
доказовою і науково обґрунтованою є т.зв. слов’янська теорія, згідно з
якою предками українців є ранні слов’яни (праслов’яни). Вони є також
предками всіх слов’ян, праслов’яни проживали у передгір’ях Карпат,
долинах Дністра, Західного Бугу і Дністра ще у І тисячолітті до Христа і
розселились вже у VI-VII ст., звідки на південь, захід і схід. Східні
слов’яни (уличі, дуліби, тиверці, поляни, древляни), що населяли
Україну, займались землеробством і стали основою (етнічним субстартом)
українського народу. Частина східних слов’ян пересилилась на північ і
змішалась із балтами (білоруський етнос), а частина – на північний схід
і змішалась з угрофінськими і тюркськими племенами (росіяни). В Україні
також багато прихильників теорії, згідно з якою всі люди
індоєвропейської мовної сім’ї походять із України.

Поширеною є також теорія давнього походження українців. За нею, предками
українців є трипільські племена, які населяли територію басейнів
Дністра, Південного Бугу, пізніше – й Дніпра 3.5-2.0 тис. років до
Христа. Ці племена під натиском кочівників із сходу були частково
відтиснуті на північ (Полісся), а на думку деяких вчених, вони
асимілювались із цими племенами (кіммерійцями, скіфами, сарматами).

Отже, у процесі формування української нації важливу роль відіграв
субстрат (етнічна основа) – трипільці (пізніше – слов’яни), та елементи
сусідніх етносів (хозарські племена, нормани та ін.). Це наклало
відбиток на культурні та психологічні особливості українців, піднесення
та спади їх національної самосвідомості.

Українці є корінним населенням всієї території України, але внаслідок
складних етнічних процесів, які відбувалися впродовж всієї історії
формування української держави, цей народ перебував у тісному
взаємозв’язку з іншими народами, що населяли і населяють нашу країну.

Етнічний склад населення України формувався впродовж тривалого
історичного часу. Цей процес відбувався з різною інтенсивністю під
впливом різноманітних факторів (соціально-економічних, політичних,
воєнних, релігійних та інших). Аналіз різних джерел дає можливість
зробити висновок, що етнічний склад населення України змінювався як в
часі (із зміною політичних устроїв), так і по її регіонах. Зміну
національного складу населення нашої держави слід пов’язувати з
колонізаційними хвилями національних меншин на її територію, з
еміграціями українців за межі своєї землі та іншими причинами.

Найповніші дані про національний склад населення України дають державні
переписи населення. Найбільшою хибою перших з них було те, що в них, а
найбільше в переписі 1931 року, занижена кількість українців на названій
території. Особливістю австрійських та польських переписів, що
охоплювали територію Західного регіону було те, що в переписних листах
прямо не вказувалась національна приналежність, але лише релігійна. І
тому існували значні похибки у кількості людей різних національностей.

Аналізуючи ці дані, можна встановити такі характерні особливості
етнічного складу населення України:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох
світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони
становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її
населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилась
кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в
20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв
зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 р., а поляків — відповідно з
5.5% до 0.4%;

в) збільшилась частка представників східно-слов’янських народів (росіян,
білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 р.). Вона зросла в
основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до
22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;

г) в умовах радянського тоталітарного режиму внаслідок форсування
політики інтернаціоналізації господарського та суспільного життя в
Україні в другій половині XX століття значно розширилось представництво
національних меншин. За переписом 1989 року частка кожної меншини в
Україні не перевищувала одного відсотка від її населення. З них тільки
частка 10-ти меншин (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки,
угорці, румуни, греки, татари, вірмени) в загальній кількості населення
коливалася від 0.9 до 0.1%. Частка кожної із всіх інших становила менше
0.1%;

д) в перспективі докорінних змін в етнічному складі населення України не
відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка
окремих національних меншин.

Етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних
змін лише серед національних меншин. Значно скоротились найбільш
представницькі в минулому в Україні — єврейська, польська і татарська
меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час
зменшилась кількість представників інших народів (румуни, молдавани,
греки, німці і ін.).

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших
факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному
складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній
кількості населення регіону не нижче 0.1% в Україні можна виділити три
групи регіонів. До першої належать регіони, де в кожному із них проживає
12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3%
(АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів
характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в
Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області
Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська,
Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим,
Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них
проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення
кожна.

До другої групи належать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з
яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома
частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька
область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі
регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5%
(Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу
із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька,
поліські області (Житомирська, Київська) та області Центральної України
(Кіровоградська, Полтавська, Черкаська).

До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення
є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього
населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий
показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8%
(Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут
значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській
області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області
Західного регіону (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська,
Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу
(Чернівецька, Сумська).

Дані про етнічний склад населення будуть уточнені як у межах всієї
України, так її регіонів, після проведення першого в незалежній Україні
всезагального перепису населення, який намічено восени 2001 року.

2. Чисельність та розселення українців в Україні

Українці відносяться до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської
групи народів. Це – один із великих народів світу (0.7% населення
світу), який компактно проживає у центральній частині Європи і розсіяний
по цілому світі. Точних відомостей про чисельність українців немає, бо
багато із них, що жили в Україні, а особливо за її межами асимілювалися
в силу різних причин серед інших народів.

Упродовж тривалого часу українці становили переважну більшість в
національному складі населення не лише в цілому в Україні, але й у
різних її регіонах (за винятком АР Крим).

Впродовж XX століття чисельність українців збільшувалась, за винятком
періоду між переписами населення 1926 і 1939 рр. (На ріст кількості
українців в Україні у цей час негативно вплинули насильне виселення за
її межі великої кількості заможних селян (названих у свій час
куркулями), розправа над творчою українською інтелігенцією, штучно
створений голодомор 1932-1933 рр., масові репресії. На зменшення
кількості українців в Україні суттєво вплинули також масові депортації
населення із західних областей після 1939 року, та відразу після Другої
світової війни. Репресованих та депортованих за роки радянської влади,
як правило, вивозили за межі України. Із них не всі згодом повернулись в
Україну.

На зменшення кількості українців в Україні у XX ст. вплинули дві
світових війни, які відбувались на її території: в ході військових дій
на фронтах та в умовах чужоземної окупації загинуло чимало військових та
мирних жителів українців. Після падіння Української Народної Республіки
та після Другої світової війни багато українців з політичних мотивів
вимушені були емігрувати з України. Динаміку кількості українців в
сучасних межах України впродовж XX століття ілюструють такі дані, млн.
осіб:

Повільне зростання кількості українців в Україні в післявоєнний період
пов’язане із значними міграціями їх на “ударні будови” колишнього Союзу
РСР, зі значними зниженнями природного приросту українців не тільки в
містах, але найбільше у сільській місцевості. Внаслідок вище згаданих
процесів у післявоєнний період склалася тенденція до скорочення частки
українців серед усього населення України. Так, в 1959 р. українці
становили 76.8% від усього населення республіки, а в 1989 р. — 72.7%.

На відносне зниження питомої ваги українців у названий період вплинуло і
те, що кількість представників окремих національних меншин в Україні
зростала швидше, ніж українців, а також за рахунок мігрантів в Україну
людей інших національностей з республік колишнього СРСР.

Уявлення про особливості розселення українців в регіонах нашої держави
дає таблиця 14. В першій графі пропонованої таблиці показано частку
українців від їх загальної кількості в Україні (у відсотках). На названу
дату найбільша кількість українців проживала у Київській (10.1%),
Дніпропетровській (7.5%), Донецькій (7.3%), Львівській (6.5%),
Харківській (5.4%), Вінницькій (4.4%), Полтавській (3.9%), Луганській
(3.9%) областях. За ними йдуть Одеська, Хмельницька, Черкаська,
Івано-Франківська, Житомирська, Запорізька області (3.6-3.4%). Найменша
частка українців (менше 2%) проживала на території АР Крим та
Чернівецької області.

Найвищу частку українців серед населення (80-90%) мали області Поділля
(Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Рівненська,
Чернігівська, Київська, Житомирська), Прикарпаття (Львівська,
Івано-Франківська), центральної частини України (Черкаська,
Кіровоградська, Полтавська області), а також Сумська область. Значно
нижча питома вага українців у національному складі населення
високоіндустріальних областей, де завжди був великий приплив мігрантів
з-поза меж України. До них належать області Донбасу (тут українці
становлять 56.8-58 % від усього населення), області Придніпров’я
(70.8-79.3%), Одеська (62.8%), та Харківська (70.7%) області.

Розглядаючи показник середньої густоти українців в регіонах, необхідно
відзначити, що він залежить від кількості українців в регіоні та
розмірів площі регіонів. Найвищий цей показник у таких областях, як
Київська (135.1 осіб/кв.км), Львівська (113,3 осіб/кв.км), Донецька
(103.6 осіб/кв.км), Івано-Франківська (98.6 осіб/кв.км),
Дніпропетровська (88.6 осіб/ кв.км), Чернівецька (85.1 осіб/кв.км),
Тернопільська (80.6 осіб/ кв.км). Від 50 до 80 осіб/кв.км українців
мають Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Луганська, Полтавська,
Рівненська, Сумська, Харківська, Черкаська області. Нижче 50 осіб/кв.км
українців припадає в поліських областях (Житомирській, Чернігівській), в
центрально-південних областях (Запорізькій, Кіровоградській,
Миколаївській, Одеській). Найнижчою середня густота українців на названу
дату була в Херсонській області (33.7 осіб/кв.км та в Автономній
Республіці Крим (18.9 осіб/ кв.км).

Ще на початку XX століття відомий український географ Степан Рудницький
українську націю відносив до хліборобської, оскільки переважна більшість
її проживала у сільській місцевості, а незначна частка — у міських
поселеннях. Проте впродовж XX століття внаслідок бурхливого розвитку
гірничо-добувної, важкої, легкої та харчової промисловості в Україні
суттєво збільшилась кількість міського населення, виросла густа мережа
міських поселень, передусім в Донбасі, Придніпров’ї, Центрі та в інших
регіонах України. Це суттєво вплинуло на перерозподіл українців між
містом і селом. Якщо в 1959 році в міських поселеннях проживало 36.6%
усіх українців, то в 1989 р. — 60.3%. За цей час майже на третину
скоротилась кількість сільських українців. У сільській місцевості зараз
проживає близько 40% українців нашої держави. Найбільша кількість
міських українців проживає у міських поселеннях Донбасу, Придніпров’я, в
Київській та Харківській областях (70 і більше 80% від кількості
українців регіону). Це пов’язано з тим, що індустріальні регіони України
мають густу мережу міст та селищ міського типу з багатогалузевою
промисловістю.

В межах нашої держави виділяють регіони з високою часткою сільських
українців. До них належать області Поділля, Полісся, Карпат. Тут питома
вага українців, що живуть у сільській місцевості, становить від 50 до 60
і більше відсотків.

Асиміляторська політика, яка проводилась у колишніх російських —
царській та більшовицькій — імперіях, явні та неявні заборони
українського слова призвели до звуження сфери фукнціонування української
мови. Особливо жорстока і відкрита русифікація проводилась у 70-80-х
роках. Внаслідок цього дуже зменшилась кількість українців, що вважають
рідною українську мову, а збільшилась кількість тих, які визнали рідною
мовою російську.

В Україні є три області та республіка Крим, де україномовне населення є
в меншості. Це Донецька (30.3%), Луганська (34.7%), Одеська (40.6%), АР
Крим (13.6%), включаючи україномовних росіян, які становлять 0.1-0.3 %
усього російського населення названих регіонів. У Харківській і
Запорізькій областях кількість україно- і російськомовного населення
приблизно однакова.

3. Етнографічні групи (субетноси) українського етносу

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що
належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи
побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає
історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості
етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях,
обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному
мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку
окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх
соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що
позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають
самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного
етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них
севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки,
поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з
нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими
особливостями.

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих
груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньоетнічної консолідації
українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються,
звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати.
Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах
Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості
етнографічні групи горян Українських Карпат — бойки, гуцули, лемки.

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидвох
узбіччях середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі
Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та
Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа
етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на
північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в
південно-західній частині Закарпатської області.

За сучасним адміністративно-територіальним поідлом Бойківщина охоплює
південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за
винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області,
Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького,
Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської
області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь
Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько
8 тис. кв. км.

Найбільш поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов’янського
племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь
Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як
етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською
говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому —
ще й одягом.

Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах
Бойківщини проживало до 170-175 тис. чол. З них переважна більшість в
галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут
проживало до 400 тис. чол. Найбільш відомими містами та містечками на
території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина,
Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бариня,
Великий Березний.

Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися
скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах — землеробством
(вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До
додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових
промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях
садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих
із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в
містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському
господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших
галузях господарства.

На Бойківщині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед
них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор в Кракові, а згодом проф.
та ректор університету в Болоньї, П.Конашевич-Сагайдачний — генеральний
суддя Б.Хмельницького, письменник, вчений, громадський діяч І.Я.Франко,
а також письменники М.Устиянович, А.Могильницький.

В першій половині XX ст. (30-ті рр.) дослідження Бойківщини були
зосереджені в музеї “Бойківщина” в Самборі. Тут видавався “Літопис
Бойківщини”.

Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються
красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями,
традиціями, багатим розмаїтим фолькльором, широким розвитком народних
ремесел. Вони мають свою етнографічну територію, яка умовно була
окреслена у кінці XIX-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та
мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні
межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході границя з бойками
проходила по р.Лімниці, в Закарпатті — верхів’ями річок Берестянки,
Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні
ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході
від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через
село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет,
Красноїльськ до кордону з Румунією.

Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає
південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь
Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину
Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та
Рахівський район Закарпатської області. Її територія складає 6.5 тис.
кв. км. Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9 тис .кв.
км), Буковинську (2.2 тис. кв. км) та Закарпатську (1.4 тис. кв. км).

Найбільш заселеною є Галицька частина Гуцульщини і найменше —
Закарпатська. Переважна більшість населення проживає у сільських
поселеннях, а значно менша — у малих містах і містечках. Сільські оселі
тут розпорошені, вони тут досягають найвищої верхньої межі постійного
заселення (до 1400 м). На Гуцульщині досить багато сезонних сільських
поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також
перехідні форми між постійними та тимчасовими оселями.

Природні умови території зумовили основні напрямки господарської
діяльності гуцулів. Основним їх заняттям завжди було скотарство, для
якого тут були найсприятливіші умови. Землеробство велося на
примітивному рівні (вирощування картоплі, кукурудзи, ячменю, льону,
вівса, жита). Дещо пізніше почався розвиток курортного господарства, з
якого не могли скористатися гуцули. Додатковими заняттями гуцулів є
домашні промисли — ткацтво, обробка металу і шкіри, різьба по дереву,
художня вишивка та ін.

В новітній час гуцули в значній мірі зайняті в лісовому господарстві,
лісорозробках, в деревообробній та інших галузях господарства.

На Гуцульщині народилися ватажки опришківського руху в Карпатах та
Прикарпатті — Іван Пискливий (с. Довгополе Руське), Олекса Довбуш
(с.Печеніжин), керівник селянського повстання проти поміщиків Лук’ян
Кобилиця. Тут народився письменник та громадський діяч, близький
соратник Івана Франка — Михайло Павлик, його сестра, громадський діяч —
Анна Павлик. На цій землі народилися відомі народні майстри з різьби по
дереву Юрій та Дмитро Шкрібляки, а також відома вишивальниця, лауреат
Державної премії ім.Т.Г.Шевченка Ганна Василищук із с.Шешори.

Лемки — етнографічна група українських горян, яка до 1947 р. жила по
обох боках Карпатського хребта і державних кордонів (до 1772 р. —
польсько-угорського, а з 1919 р. — польсько-чехословацького). Їхня
територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною
територією завдовжки 140 км і завширшки 25-50 км.

Територія галицької Лемківщини до 1946 р. займала південну частину таких
повітів як Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Коростянського,
Саніцького, південний захід Ліського і 4 села Новоторзького площею
близько 3.5 тис.кв.км. На цій території проживало 200 тис.осіб, в т.ч.
160 тис. українців (1939 р.), які жили близько в 300 селах. Закарпатська
Лемківщина займає більшість Пряшівщини — близько 3 тис. кв.км і 110 тис.
мешканців та ряд етнографічних островів.

Згідно польсько-радянського договору від 16.08.1945 р., що визначив
польсько-радянський кордон, остаточно було віддано Польщі всю північну
Лемківщину і проведено взаємний обмін населенням між Польщею і УРСР. До
половини 1946 р. більшу частину лемків (близько 80 %) було виселено в
Україну, переважно в її західні області та частково у крайні східні.
Решту, за малим винятком, в 1947 р. внаслідок проведення операції
“Вісла” було переселено на північно-західні землі Польщі і розселено
окремими родинами між польськими поселенцями. Північна Лемківщина була
заселена польськими верховинцями, а більшість земель залишилась пусткою.
Отже, після виселення лемків поляками з північної Лемківщини, єдиною
територією їх компактного розселення на сьогодні залишилось західне
Закарпаття — Пряшівщина та західна частина Закарпатської області. На
Лемківщині переважали сільські поселення, а міські були представлені
м.Сяніком та містечками Мушина, Криниця, Буківсько, Балигород. Міські
жителі складали 15 %. На кількості населення Лемківщини в минулому
(1880-1914 рр.) суттєво позначилися значні міграції до Америки.
Лемківські оселі розташовані у долинах, витягнуті ланцюгами. В найвищих
частинах Західного Бескиду збереглися залишки наступного життя та
перехідні рільничо-пастуші форми.

Основним заняттям лемків з давніх давен було сільське господарство
переважно для власних потреб. До 1914 р. важливим тут був випас волів та
овець. Після скасування сервітутів та обмеження випасу по лісах
тваринництво занепало і набрало молочного напрямку. В цей час піднялось
рослинництво (овес, картопля, льон, на півночі Сяніччини — жито і
пшениця). Допоміжними заняттями на Лемківщині були ткацтво,
деревообробка (виробництво гонти, ложкарство), каменярство. До 1914 р.
досить поширеними були сезонні мандрівки на жнива до Угорщини, а також
еміграція на заробітки до Америки. Лемки, які жили біля курортів,
працювали в прислузі, продавали молочні продукти, гриби, ягоди.

Лемки, як етнографічна група, мають свою говірку, духовну та матеріальну
культуру. Як зазначає В.Кубійович, з одного боку вони архаїчні, а з
другого — зазнали впливу словацько-польського оточення. Лемки в
порівнянні з іншими етнічними групами українських горян більше
прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на
зовнішні впливи. Це і в значній мірі зберегло їх від денаціоналізації.
Щодо матеріальної культури лемків, то вона бідніша в порівнянні з
гуцульською. Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно
однобудинкові, дахи із гонти. Житлова частина таких будинків сіньми
відділена від господарської. Лемки віддавна займаються різьблярством,
виділяються своєрідним пісенним фолькльором. Вони створили чимало
оригінальних весільних та жартівливих пісень.

На Лемківщині народилась ціла когорта видатних людей, зокрема народних
героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників,
художників і музикантів, артистів і співаків. Так, ватажками
антифеодальної боротьби на Лем-ківщині в XVII ст. були Василь Полос та
Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема
митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи:
Т.Полянський, Ю.Пелеша, Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький,
вчені богослови і професори Львівського університету о. Й.Делькевич, о.
Т.Мишковський та ін.

З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк, Франц Коковський,
Іван Филипчак, Юрій Тарнович, поет Богдан Антонич, та композитор Михайло
Вербицький, визначний лемківський різьбляр Михайло Орисик, вчені
Володимир Кубійович та Михайло Грушевський.

З Лемківщини у Львові працюють народні артисти України, відомі співачки
сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце
займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює
популярна хорова капела “Лемковина” (керівник і диригент
Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи
Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний
фолькльорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. На словацькій Лемківщині у
м.Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому
Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові
фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей
української культури, де видаються журнали “Дукля”, “Дружно вперед”,
тижневик “Нове життя”. В Україні, куди переселені лемки, дальшого
розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків
різьблярства, зокрема у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях,
Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв
України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич,
Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін.

Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній
території України — в Поліссі та в Середньому Придніпров’ї. Їх
виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами
називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім
“литвини” пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до
частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу
Литовської держави. Найбільше поширена назва “поліщуки” (вперше
згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та
білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.

Поліщуками в Україні називали і ще називають подекуди сьогодні жителів
Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки” як
самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним
ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в
основному басейн Прип’яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів
вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви “поліщуки”,
що пов’язано із заміною її більш широким етнонімом — українці.

Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з
давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством,
мисливством, пасічництвом.

Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних
типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш
поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також
хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою,
давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного
фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” —
це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко
визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при
польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу
“інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

За значною частиною українського населення Середнього Придніпров’я був
закріплений етнонім “черкаси”. Походження цього етноніму до кінця не
з’ясовано.

4. Географія української діаспори

Діаспора — це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи
етнічної території. Основною причиною формування української діаспори
були міграції населення за межі України, зумовлені в основному
економічними та політичними причинами. Формування української діаспори,
зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням
значної кількості українських селян за межі України під час так званої
колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації
великої кількості українців із західних земель України під час і після
другої світової війни. Зміну чисельності українців за межами України
ілюструє таблиця 14.

Українці в республіках колишнього СРСР становлять східну українську
діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи,
Північної і Південної Америки та в Австралії — західну. Всього в
західній та східній діаспорах проживає близько 11 млн. українців.

Вважаємо за доцільне зупинитись на формуванні та розселенні східної та
західної української діаспори.

Формування східної діаспори на землі Московського князівства почалися ще
за княжих часів. Першими поселенцями з України були ремісники, а також
утікачі від татар.

Упродовж XIV-XVI ст. українці (чернігівці, сіверці, путивельці)
просувались на схід, на Слобожанщину і селились поблизу оборонних
пунктів. В XVI ст. українці досягли Приуралля, Поволжжя. Інтенсивне
переселення українців на Слобожанщину тривало і в XVII-XVIII ст. У цей
час масове переселення українців відбулося на Слобожанщину, Донеччину,
Поволжжя, Москву, Петербург.

Переселенців з України того часу можна поділити на декілька груп. Окрему
велику групу становили вчені, вчителі, митці, перекладачі, співаки,
купці, промисловці, ремісники. Багато українців у XVI-XVIII ст.
переселялись вільно або примусово до маєтків козацької старшини, що жила
у суміжних з Україною повітах Московщини.

Окрему групу переселенців з України становили депортовані російським
урядом ув’язнені, інтерновані або заслані українські гетьмани, члени
козацької старшини антиросійської орієнтації. Їх засилали до Сибіру,
Соловецького монастиря та інших монастриських в’язниць північної Росії.
Багато українських козаків і посполитих примусово переселили до Росії на
будівництво Петербурга та інших міст, численних фортець, укріплень,
каналів. Якщо у XVII-XVIII ст. українців масово переселяли в Поволжжя,
на Урал, то з другої половини XIX ст. — у Сибір, Казахстан, Середню
Азію, Далекий Схід. Тільки за 20 років перед першою світовою війною
міграціями до азіатської частини Російської імперії було охоплено
близько 2 млн. українців. Основними районами їх заселення в цей час
стали Сибір, Далекий Схід, Середня Азія, Казахстан, Північний Кавказ.

Чимало українців за радянський час з різних причин (основні з них ми вже
згадували) опинились за межами України на терені колишнього СРСР. Так, у
повоєнні роки лише із семи західноукраїнських областей було депортовано
у східні райони колишнього Союзу понад 1.1 млн. чоловік або майже
кожного 10 жителя регіону.

З усіх українців, що проживають у східній діаспорі, 65% припадає на
Росію. За переписом населення 1989 р. в Росії проживало 4.4 млн.
українців (ця цифра значно занижена від реальної, бо багато українців
писалися росіянами).

Понад 602 тис. українців (1989 р.) проживають на півночі Європейської
Росії. Тут виділяються чотири регіони їх значного розселення. Це —
Санкт-Петербург та однойменна область, Мурманська та Архангельська
області, Автономна Республіка Комі.

Провідне місце за кількістю українців в Росії займає Центр Європейської
частини (Центральний, Центрально-Чорноземний та Волго-В’ятський
економічні райони). В 1989 р. тут проживало 980 тис. українців. Провідне
місце тут посідає Центральний район (674.8 тис. українців). Йому
належить перше місце в Російській Федерації за кількістю українців.
Друге місце в названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, у
межах якого розташована північно-східна частина Слобідської України, де
досить чисельними є українські громади. Найбільша кількість українців
тут проживає у трьох областях — Бєлгородській, Воронезькій та Курській.

Близько 50 тис. українців в 1989 р. проживало на тери-торії
Волго-В’ятського економічного району, а також у Поволжжі — одному із
давніх районів поселення українців. Ще у XVIII ст. сюди переселяли
українських селян із Правобережної і Лівобережної України. Кількість
українців тут постійно збільшувалась, за переписом 1989 р. вона
становила 350.7 тис.чол.

Важливим регіоном проживання українців є Північний Кавказ. Тут українці
селилися ще з XVIII ст. і в багатьох регіонах становили переважну
більшість або половину всіх жителів. Компактністю розселення українців
на Північному Кавказі виділялася Кубань (Краснодарський край), куди
наприкінці XVIII ст. були виселені запорізькі козаки, а пізніше
прибувало населення з України. Проте в першій половині 30-х років
кількість українців на території Північного Кавказу почала різко
скорочуватися внаслідок політики переслідування їх, яку проводили уряд
колишнього Союзу РСР та КПРС. За даними перепису населення в 1989 р., в
регіоні проживало понад 479 тис. українців. Найбільше їх проживало на
території Краснодарського краю та Ростовської області, тобто в західній
та північно-західній частинах регіону.

На Уралі українська діаспора почала формуватись у XVIII ст. Та лише на
початку XX ст. вона почала зростати. В 1989 р. тут проживало 442.8 тис.
українців. За кількістю українців в регіоні виділяється Оренбурзька та
Челябінська області.

На території Сибіру проживає 860 тис. українців. З них — 583.8 тис. у
Західному Сибіру, а 279.4 тис. чол. — у Східному Сибіру. Інтенсивність
заселення українцями цього краю збільшилась після спорудження західної
та центральної гілок Транссибірської залізниці, яку прокладали у
1895-1905 рр.

Українська діаспора на Далекому Сході Росії (“Зелений Клин”) почала
формуватися з середини XIX ст., коли сюди прибули українські селяни з
Київської, Полтавської та Чернігівської губерній. У 1897 р. тут
проживало 57 тис. українців, а впродовж XX ст. за різних причин та
обставин у цей край переселилось багато українців. За переписом 1989 р.
тут проживало 620.5 тис. українців. Зараз вони розселені на всій
території Далекого Сходу.

Друге місце за кількістю українців у східній діаспорі після Російської
Федерації посідає Казахстан. Селитися на його території українці почали
з другої половини XIX ст. Різко зросли переселенські потоки українців у
цей край на початку XX ст., а також у післявоєнний період, зокрема у
50-60-ті роки, що було зумовлено освоєнням цілинних і перелогових земель
Північного Казахстану. В 1989 р. у цій республіці проживало 896.2 тис.
українців, переважна їх більшість — в північній та центральній частинах
республіки.

На території Молдови українці почалися селитися з XVI ст., це були
переважно, вихідці із Волині, Галичини і Поділля. Українська діаспора в
Молдові формувалася впродовж усіх наступних століть і особливо
інтенсивно — в післявоєнний період. В 1989 р. тут вже проживало понад
600 тис. українців. Серед національних меншин республіки вони посідали
перше місце. Значна їх кількість розселена у Придністров’ї, а найбільше
— в Кишиневі — близько 17 % усіх українців Молдови).

У республіці Бєларусь в 1989 р. проживало 291 тис. українців, найбільше
в пограничних з Україною областях — Брестській, Гомельській та в столиці
республіки — Мінську.

Досить чисельною є українська діаспора в країнах Середньої Азії. Вона
почала формуватися в другій половині XIX ст., а чисельно зросла в
післявоєнний період. За даними перепису населення 1989 р., в республіках
Середньої Азії проживало 338.5 тис. українців. Найчисельніша українська
діаспора є в Узбекистані.

Молодою є українська діаспора в країнах Балтії. Сформувалася вона в
повоєнний період й інтенсивно зростала в наступні десятиріччя і за
даними останнього перепису населення (1989 р.) становила 185.2 тис. чол.
У країнах Балтії українці розселені переважно в містах.

Найменш чисельною є українська діаспора на Закавказзі — 93.1 тис. чол.
(1989 р.). За повоєнні роки кількість українців тут зростала дуже
повільно. Українці на Закавказзі розселені переважно у великих містах,
понад 50 % їх проживає у Грузії. Найменша їх кількість — у Вірменії (8
тис. чол.).

Значно пізніше почала формуватися західна українська діаспора. Спочатку
головною причиною міграцій українців до країн Північної та Південної
Америки та деяких європейських країн були важкі економічні та соціальні
умови життя на батьківщині. Під час другої світової війни близько 2 млн.
молодих людей було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

На початку XX ст. найбільше українців переселилося до країн Північної та
Південної Америки із західних земель України (Галичини, Буковини,
Закарпаття).

Західна українська діаспора найчисельніша в США та Канаді. У США
проживає близько 1.2 млн. українців та осіб українського походження.
Значна кількість їх розселена тут в північно-східних промислових штатах
(Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі).

В Канаді проживає близько 1 млн. українців. Головні райони їх розселення
— південь, поблизу державного кордону із США. Близько 85% їх проживає в
провінціях Онтаріо, Манітоба, Альберта, Британська Колумбія. Серед міст
Канади, де найбільше українців, слід назвати Едмонтон, Торонто,
Вінніпег, Калгарі, Монреаль, Сасктаун. У Південній Америці
найчисельнішою українська діаспора є в Аргентині та Бразилії. В
Аргентині проживає до 220 тис. українців. Розселені вони переважно в
північних провінціях та в столиці країни Буенос-Айресі. Із 155 тис.
українців, що проживають в Бразилії, 85% розселені у штаті Парана.
Українці також населяють такі країни Південної Америки, як: Венесуела,
Парагвай, Уругвай, Чилі.

Значна кількість українців проживає у Польщі, Румунії, Словаччині,
Чехії. Як відомо, чимало українців з Польщі в повоєнний було переселено
в Україну, переважно у західні області. Решта була виселена в північні
та західні області Польщі. Зараз в цій країні нараховується від 350 до
600 тисяч українців.

На території Румунії проживає 250-280 тис. українців. Вони розселені
переважно в північних та північно-східних районах, на межі з Україною
(Південна Буковина) та на Мармарощині, в дельті Дунаю.

У Словаччині та Чехії українці розселені на Пряшівщині (Словаччина), а
також у містах, зокрема у Празі. Зараз в межах цих держав проживає понад
150 тис. українців.

Ще наприкінці XVIII ст. частина українців із Закарпаття пересилилася до
Югославії, а на початку XX ст. тут осіли вихідці зі Східної Галичини.
Тепер в цій країні проживає майже 40 тис. українців.

Чимало українських емігрантів осіло в інших європейських країнах. Так, у
Франції зараз проживає понад 45 тис. українців. Вони розселені переважно
в Парижі та його околицях. Майже 30 тис. українців проживає у
Великобританії. Тут вони зайняті переважно в промисловому виробництві.
По декілька тисяч українців проживає в Австрії, Бельгії, Данії, Італії
та ін.

Наймолодшою є українська діаспора Австралії. Вона сформувалася переважно
в повоєнний період із вихідців західних та східних областей України.
Зараз тут проживає 35 тис. українців. Вони розселені в східних та
південних штатах Австралії та її великих містах (Сіднеї, Мельбурні,
Брісбені, Аделаїді).

Із посиленням еміграційних потоків населення з України у останньому
десятилітті українська діаспора збільшується як чисельно, так і
розширюється ареал її поширення.

5. Національні меншини

Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не
корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе
етносередовищі. В Україні – це представники всіх націй, крім
української.

За даними останнього перепису населення (1989 р.), національні (етнічні)
меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів.
Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є
росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни,
греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари та ін.

За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в
Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: 1)
меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси,
румуни, вірмени, цигани, німці, азербайджанці, грузини, чуваші, узбеки,
мордва, корейці, удмурти, лезгини, туркмени, аварці); 2) меншини, в яких
кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдавани,
болгари, угорці, греки, татари, гагаузи, литовці, казахи, словаки,
марійці, осетини, таджики, естонці, комі, албанці, асірійці, киргизи,
комі-перм’яки, карели, чеченці, даргінці, араби, фінни, лакці, абхази,
кабардинці, табасарани); 3) меншини, в яких кількість населення
зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші, караїми). Ці зміни
ілюструє таблиця 3, в якій показано місце кожної меншини в загальній
кількості населення України на дату трьох переписів населення (1970,
1979, 1989 рр.) та динаміку кількості населення кожної меншини. За
даними останнього перепису населення (1989 р.) вдалось виявити
особливості розселення кожної національної меншини в Україні.

Перше місце серед національних меншин в Україні займають росіяни — 8.3
млн.осіб, або 17.3% від загальної кількості населення. Їх чисельність
постійно збільшувалась до 1989 р. (за переписом 1926 р. їх було 3.2
млн.чол.).

Росіяни належать до давніх жителів України. Селитися на нашій землі вони
почали ще з XV ст. Багато їх поселилось на Слобідській Україні у
XVI-XVII ст., а у XVIII ст. — на узбережжі Чорного та Азовського морів,
у так званій “Новоросії”. Наприкінці XIX і на початку XX ст., внаслідок
бурхливого розвитку промисловості у Придніпров’ї, Донбасі в ці райони
пересилилась велика кількість російських робітників. Значна їх частина
залишилась на постійне проживання в цих місцевостях. Чимало росіян
пересилилося в Україну після жовтневого перевороту 1917 р., в роки
радянських п’ятирічок. Так, з 1926 по 1970 рр. російське населення в
Донбасі та Придніпров’ї збільшилось в 2.9 рази. В 1959-1965 рр.
імміграція в Україну досягла близько 3 млн.чол, переважно росіян. З
ініціативи союзних відомств у 80-90-х роках відбувався процес масового
переселення росіян на Україну. Внаслідок цього суттєво збільшилось
населення областей Подніпров’я, Донбасу, Одещини, Криму та інших
регіонів України. Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська
області та Крим — це ті регіони, куди впродовж століть відбувалось
переселення людей з Росії.

Особливістю розселення росіян в Україні є те, що вони нерівномірно
розміщені у її регіонах. За часткою росіян у загальній кількості
населення у державі виділяються Донецька область (22 %), АР Крим (14.1
%), Луганська (11.8%), Харківська (8.8%), Дніпропетровська (7.5%),
Одеська (6.1%), Запорізька (5.8%), Миколаївська (2.1%), Херсонська
(2.0%) області та м.Київ (4.0%). Нижче 2-ох відсотків росіян від
загальної їх кількості проживають у Львівській, Сумській, Полтавській,
Київській, Кіровоградській, Черкаській, Жито-мирській та Вінницькій
областях. В кожному з решти регіонів проживає менше 1% росіян
(Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська,
Хмельницька, Черні-вецька, Чернігівська області).

Другою особливістю розселення росіян є те, що в регіонах, де проживає їх
значна кількість (про що вказано вище), вони займають значну питому
частку в загальній кількості населення. В межах України високою є частка
росіян серед всього населення в АР Крим (58.3%), Луганській (39.0%),
Донецькій (38.2%), Харківській (25.6%), Запорізькій (24.7%), Одеській
(20.7%), Дніпропетровській (17.6%), Херсонській (14.1%) областях, в
м.Києві (13.1%).

Ще однією особливістю розселення росіян в Україні є те, що значна
більшість із них проживає передусім в містах (в 1989 р. — 87.6%),
міських поселеннях індустріальних областей (Донецької, Луганської,
Дніпропетровської) та областей Західного регіону (Волинської,
Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської). В 13
областях відсоток росіян, що проживає в міських поселеннях, коливається
від 80 до 90%. В 4-х регіонах (АР Крим, Кіровоградська, Сумська,
Херсонська області) цей показник коливався від 70 до 80 %.

Євреї. Значне місце серед національних меншин в Україні посідають євреї.
Їх чисельність в постійно скорочується: якщо в 1926 р. в Україні
проживало 2.7 млн. громадян єврейської національності, то 1989 р. —
486.3 тис.осіб, то в 2001 р. – 103.6 тис.осіб. Зменшення громадян цієї
національності пов’язано із масовим знищенням їх німецькими фашистами в
роки Другої світової війни та їх еміграцією до Ізраїлю й в інші країни.

Євреї з’явилися в Україні ще за часів Київської Русі. Прибули вони з
кримських і грецьких колоній та хозарських областей. В XV-XVI ст. чимало
євреїв пересилилося в Україну з Польщі. На території Російської імперії
євреям дозволяли проживати лише у містах і невеликих містечках, де вони
у багатьох випадках кількісно переважали населення інших етнічних груп.
Особливо багато євреїв було у міських поселеннях Волині, Галичини і
Поділля.

У свій час царський уряд встановив т.зв. лінію осілості, східінше від
якої постійне проживання євреїв заборонялося. В Україні ця межа
проходила вздовж Дніпра з деяким відхиленням на схід
(Брянськ-Полтава-Луганськ-Маріуполь). У зв’язку з цим багато євреїв
“вихрещувались”, тобто міняли віру з іудейської на християнську,
змінювали прізвища на “благозвучніші” (з’явилися Гольдейберги, Зільбери
та ін. у австро-угорській частині чи Золотарьови, Лебединські, Цвєтови,
Зоріни, Серебрянські і т.п. — в підросійській частині України).

Незважаючи на національні утиски царського та австро-угорського режимів,
євреї до часу встановлення радянської влади займали міцні економічні
позиції. У “смузі осілості” понад 40% з них займались торгівлею,
приблизно одна третина була зв’язана з промисловим виробництвом, 5%
перебували на державній службі та займались “вільними професіями”
(лікарі, юристи, літератори), 3-4% працювали у сільському господарстві.

До жовтневого перевороту 1917 р. в Російській імперії євреїв не
допускали до політичної діяльності. Царський уряд підтримував єврейські
погроми і розгнузданий антисемітизм (юдофобство).

У результаті радянських антиєврейських репресій у західній Україні
(1939-1941 рр.), та внаслідок тотального винищення євреїв німецькими
фашистами у роки Другої світової війни корінні євреї в Україні майже
повністю зникли.

Сучасне розселення євреїв в Україні характеризують матеріали
Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Зараз 99.2% усіх євреїв
проживає у міських поселеннях України і тільки 0.8% — у сільській
місцевості. Найбільша кількість євреїв проживала в м.Києві (17.2% від їх
загальної кількості), Одеській (12.8%), Дніпропетровській (13.2%),
Харківській (11.1%), Донецькій (8.4%), Вінницькій (2.8%), Житомирській
(2.5%), Чернівецькій (1.3%) областях, АР Крим (4.3%). Значно менша їх
кількість проживає в Запорізькій, Львівській, Миколаївській,
Хмельницькій, Луганській, Херсонській, Київській, Полтавській та
Черкаській областях. Зараз в Україні працює товариство єврейської
культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються
газети мовою ідиш.

Білоруси. Це — третя за кількістю громадян меншина в Україні. Її
чисельність постійно зростає. В 2001 р. їх кількість становила понад
275.8 тис. Близько 80 % з них проживало в міських поселеннях. Білоруси з
давніх-давен селилися в Україні, спочатку — в її північних районах, а в
XVIII-XIX ст. — на сході та півдні. Багато з них тепер проживає на сході
та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська,
Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська області та АР Крим). Тут
відсоток білорусів від їх загальної кількості в країні коливається від
16.1% (Донецька обл.) до 2.9% (Херсонська обл.). Майже 70% білорусів
проживає у сільській місцевості Рівненської області.

Молдавани. В Україні проживає 258.6 тис. молдаван. Чимало їх осіло тут у
XVI-XVII ст., коли молдавські кріпаки, рятуючись від турецького
гноблення, цілими сім’ями переселялись в Україну. За післявоєнний період
їх чисельність в Україні постійно зростає. За даними перепису населення
2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької
областей, значно менше — в Донецькій, Кіровоградській,
Дніпропетровській, Луганській областях та в АР Крим. Понад 6% молдаван
проживало в Херсонській, Харківській, Запорізькій та Вінницькій областях
та в м.Києві. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те,
що в переважній більшості представники названої національної меншини
проживають у сільській місцевості, найбільші в Одеській та Чернівецькій,
значна кількість — у селах Кіровоградської, Харківської, Миколаївської,
Полтавської, Херсонської, Черкаської областей. Тільки в таких
індустріальних областях як Дніпропетровська, Донецька, Луганська,
Запорізька та АР Крим більшість молдаван проживає в міських поселеннях.

Болгари (204.6 тис.осіб) проживають в Україні в переважній більшості
(87.1%) компактно на території Одеської і Запорізької областей. В
незначній кількості вони є і в Донецькій, Миколаївській,
Кіровоградській, Дніпропетровській, Луганській областях. Болгарські
колонії з’явились на півдні України в другій половині XVIII ст. під час
боснійсько-турецької війни. Болгари в Україні — переважно сільські
жителі. Як і інші національні меншини, вони користуються всіма правами,
гарантованими їм Конституцією України. Болгарською мовою видаються
газети, ведеться радіомовлення, підготовка вчителів тощо.

Поляки — одна з найдавніших національних меншин України. Вони селилися
на українських землях ще з княжих часів. Друга хвиля припливу поляків в
Україну почалася після розпаду Галицько-Волинської держави та окупації
Польщею Галичини, Західного Поділля. Колонізація поляками Лівобережної
України розпочалася наприкінці XVI — на початку XVII ст.

В 20-х роках XX ст. у зв’язку з жовтневим переворотом та громадянською
війною багато поляків, особливо великих землевласників та інтелігентів,
повернулися до відродженої Польської держави. Чимало їх виїхало з
України після Другої світової війни внаслідок репатріації з
західноукраїнських земель.

За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків.
Із післявоєнних переписів населення видно, що їх загальна чисельність в
Україні постійно скорочується.

Особливістю сучасного розселення поляків в Україні є те, що найбільше їх
проживає в областях давньої осілості — на Волині, Поділлі, в Галичині,
зокрема в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях і в м.Києві
(65.5% від загальної кількості), а також у Вінницькій, Тернопільській,
Донецькій, Одеській, Дніпропетровській, Київській, Чернівецькій,
Івано-Франківській областях та АР Крим. На сучасному етапі переважна
більшість їх проживає в міських поселеннях.

В Україні працює Польське культурно-освітнє товариство, польські школи у
Львові, факультативи для вивчення польської мови у Вінниці, Житомирі,
Києві. У Львові виходить “Gazeta Lwowska”.

Угорці (понад 156.6 тис.осіб) проживають переважно на території двох
областей України — Закарпатської (96.7%) і Дніпропетровської (0.5%), в
основному в сільській місцевості. В місцях компактного проживання
угорців діють дитячі заклади, школи з угорською мовою викладання,
видаються газети, ведуться теле- і радіопередачі угорською мовою,
розвивається художня самодіяльність.

Поселення німців в Україні має свою історію. Так, перші сільські
німецькі поселення появились на початку XVIII ст. на Закарпатті (поблизу
Мукачева та Сваляви), а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині.
На західноукраїнські землі німці прибували в міста, створювали свої
колонії в сільській місцевості.

В другій половині XVIII ст. німці при сприянні царського уряду селилися
в Східній Україні, зокрема в Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та
Одеській областях, Криму.

В післявоєнні роки та в час війни значна частина німців з Східної
України була депортована в східні райони колишнього Союзу РСР. З
центральної та західної частини німці переїхали в 1943 р. до Німеччини
(до 350 тис.осіб).

Депортовані на схід німці частково повертаються в Україну після здобуття
нею незалежності. Але внаслідок невиконання програми переселення, багато
німців, що повернулися, виїхали до Німеччини. Зараз в Україні
налічується 33.3 тис. німців.

Зараз німці проживають у 18-ти областях та АР Крим. Найбільша їх частка
зосереджена на території Дніпропетровської (16.9%), Донецької (16.7%),
Одеської (9.4%), Закарпатської (9.2%), Запорізької (6.2%), Луганської
(5.2%) областей, АР Крим (6.2%). Значно менша кількість німців проживає
в межах Харківської, Херсонської, Миколаївської, Житомирської областей,
в м.Києві. Понад 50% німців України проживають в Причорномор’ї та
Приазов’ї.

Румунів в Україні майже 151.0 тис.осіб. Найдавніші румунські поселення в
Україні були засновані в XV ст. на території сучасних Закарпатської та
Чернівецької областей. За переписом населення 2001 року в Чернівецькій
області проживало 75.8% всіх румун України, а в Закарпатській — 21.2%.

Греків в Україні проживає понад 91.5 тис.осіб (2001 р.). Вони появились
тут дуже давно. Вже в V-VII ст. до Христа на півдні України виникли
грецькі колонії, грецькі міста-держави (Ольвія, Херсонес та ін.). У
кінці XVI ст. і на початку XVII ст. зв’язки між Грецією і Україною
активізувалися і багато купців-греків за згодою Б.Хмельницького
оселилося в Ніжині, чимало греків було в цей час у Києві, Переяславі.
Значно зросла їх кількість в Україні наприкінці XVIII ст., коли велику
групу греків переселили з Криму в Азовську губернію. Зараз найбільша
кількість українських греків проживає в Донецькій області (84.6%).
Незначна їх кількість – у АР Крим, Запорізькій, Одеській,
Дніпропетровській, Луганській областях. У 1989 році створено Регіональне
товариство греків у Донецьку, яке дбає про задоволення
національно-культурних запитів греків в Україні.

Татари в Україні (переважно поволзькі) живуть, головним чином, в міських
поселеннях Донбасу. Їх налічується понад 73.3 тис.чол. (2001 р.). Цей
народ виник внаслідок злиття тюркських племен з фінно-угорськими
племенами Поволжжя, розселившись пізніше на території Європи.

Кримські татари — давні жителі Криму, головна національна меншина
України. Багато з них у XVII-XIX ст. емігрувало до Туреччини. А в 1944
р. згідно з рішенням Державного комітету оборони тодішнього Союзу РСР
кримські татари були депортовані з півострова за межі України. На їх
місце масово завезено росіян з Росії. Кримські татари в умовах
незалежної України почали повертатись на свою історичну батьківщину,
уряд України виділив значні кошти на їх переселення, будівництво житла
тощо. За переписом 1989 р. в Україні проживало 46.8 тис. кримських
татар, а 2001 р.- 248.2 тис.осіб. На території АР Крим їх проживало
(98.0%), значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Особливістю
сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад
75% з них проживає у сільській місцевості. В межах Запорізької та
Херсонської областей понад 70 % їх проживає у сільських поселеннях.

Чехів в Україні за переписом населення 1989 р. проживало 9,1 тис. осіб.
В післявоєнні роки їх чисельність суттєво зменшилась внаслідок виконання
угоди про репатріацію чехів з колишнього Союзу РСР та українців з
колишньої Чехословацької Республіки. Розселені чехи переважно на півдні
Волинської, Рівненської та Житомирської областей, на північному сході
Львівської і на півночі Вінницької областей. Тільки незначна кількість
чехів проживає в Криму, Запорізькій та Миколаївській обастях.

Кількість словаків в Україні в другій половині XX ст. постійно
знижується. За переписом населення 1989 р. в Україні проживало 8,5 тис.
словаків. Переважна більшість їх розселена в Закарпатті.

В 2001 р. в Україні проживало 99,9 тис. вірмен. В післявоєнний період їх
чисельність в Україні постійно збільшувалась. Особливістю їх сучасного
розселення є те, що переважна більшість їх проживає у міських
поселеннях. Так, в більшості областей України в міських поселеннях
проживає від 75 до 95 % вірмен від їх загальної чисельності. Лиш в АР
Крим більше половини їх проживає у сільській місцевості. Найбільша
кількість вірмен проживає у Донецькій (15.7%), Харківській (11.1%),
Одеській (7.4%), Дніпропетровській (10.6 %), Луганській (6.5%) областях,
м.Києві (4.9%), АР Крим (8.7%). Значно менша їх кількість мешкає на
території Запорізької, Миколаївської, Львівської, Полтавської,
Херсонської, Київської (без Києва), Кіровоградської, Вінницької та інших
областей. Вірмени належать до давніх національних меншин в Україні. Ще з
княжих часів вони осідали великими колоніями в галицьких містах (Львів,
Івано-Франківськ, Снятин, Кути, Галич, Броди), в Криму, Києві, пізніше
на Поділлі, Волині та інших місцях.

Караїми належать до давніх жителів України. Їх кількість в Україні
постійно скорочується. За переписом населення 1989 р. в Україні
проживало 1404 караїми. Зараз вони розселені переважно в АР Крим, а в
дуже малій кількості поблизу Галича, Луцька, Києва. Необхідно відмітити,
що в XIV ст. їх колонії появились поблизу Галича, а в XV ст. — у Львові,
Києві.

Цигани з’явилися в Україні у XV-XVI ст. Більшість із них прибули в
Україну з Балкан, Румунії, Бессарабії. Цигани східних і південно-східних
районів — це цигани-серби, переселені із заходу, переважно з Польщі. В
2001 р. їх проживало 47.6 тис.осіб. Найбільша кількість циган на названу
дату проживала на території Закарпатської (23.5%), Донецької (10%),
Дніпропетровської (8.5%), Одеської (8.1%), Луганської (7.0%),
Харківської (6.2%), Херсонської (4.2%) областей. Переважна більшість
циган проживає у міських поселеннях, за винятком Одеської області, де в
містах тільки 47.7% з них.

За післявоєнний період в Україні значно зросла кількість азербайджанців
(від перепису населення 1970 р до 1989 р. в 3.4 рази). В 2001 р. їх
проживало 45.2 тис. осіб. Найбільша кількість азербайджанців (72.3%) на
названу дату проживала на території Харківської, Дніпропетровської,
Донецької, Одеської, Луганської областей, м.Києва та АР Крим. Значно
менше їх було розселено в межах Запорізької, Полтавської, Львівської,
Миколаївської, Херсонської та інших областей.

Гагаузи розселилися по всьому півдню України, але майже 9/10 з них
проживає в Одеській області. Походження гагаузів не з’ясоване. Є думки,
що це залишки одного із старотюркських племен, які у середні віки
поселились у Болгарському царстві до приходу туди турків, прийняли
християнство. Деякі вчені вважають їх потомками одного із колишніх
народів півдня України — половців, печенігів, огузів або чорних
клобуків. З згідно з іншою версією гагаузи — це болгари, що втратили
рідну мову, але залишились православними християнами.

За переписом 2001 р. в Україні проживало 31.9 тис. гагаузів, з них 27.4
тис.осіб (86.5%) — у Буджацькому степу на Одещині. Займаються вони в
основному сільським господарством, зокрема виноградарством.

Чимало національних меншин з’явилося в Україні внаслідок
міжреспубліканських міграцій в повоєнний період. Це, передусім,
азербайджанці, башкири, грузини, узбеки, чуваші, казахи, корейці,
удмурти, марійці, осетини, таджики, комі, лезгини та ін. Але частка їх в
етнічному складі населення незначна. Зменшується кількість населення
таких меншин як албанці, словаки, чехи, естонці, латиші. Переважна
більшість людей, які належать до етнічних меншин, проживають в міських
населених пунктах України.

Представники різних етнічних меншин в Україні мають однакові права, вони
розвивають вільно свою мову, культуру, спільно із українцями будують
незалежну і демократичну державу.

6. Етногеографічне районування України

Для створення схеми сучасного етногеографічного районування України за
основу нами взято питому вагу корінної нації та мозаїчність національних
меншин у межах кожної адміністративної області (до уваги бралися
меншини, які становлять не менше 0.1% від загальної кількості
населення).

В Україні нами виділено такі етногеографічні регіони: Карпатський,
Північно-Західний, Подільський, Північно-Центральний, Північно-Східний,
Східний та Південний.

В межах Карпатського регіону можна виділити три підрегіони:
Закарпатський (Закарпатська обл.), Прикарпатський (Львівська та
Івано-Франківська обл.), Північно-Буковинський (Чернівецька обл.).

Для Закарпаття і Північної Буковини характерна незначна різниця у
питомій частці корінної нації у загальній кількості населення (на
Закарпатті — 80.5%, а в Північній Буковині — 75.0%), а також у кількості
меншин. На Закарпатті найчисельнішими національними меншинами є угорці,
росіяни, румуни, цигани, словаки, німці, євреї, білоруси. В межах
названих підрегіонів спостерігається зростання питомої ваги українців у
загальній кількості населення та скорочення чисельності окремих етнічних
меншин (євреїв, словаків).

Прикарпатський підрегіон відзначається високою питомою вагою корінної
нації у загальній кількості населення (94-98%). Останнім часом
спостерігається тенденція до підвищення її частки, а кількість поляків,
єреїв і росіян зменшується. Найбільш чисельними етнічними меншинами є
росіяни, поляки, євреї, білоруси.

У межах Карпатського регіону розселені три етнографічні групи українців
— бойки, гуцули та лемки. Перші дві проживають компактно, а третя — дещо
розсіяно.

До Північно-Західного регіону відносять Волинську та Рівненську області.
Він має дуже високу питому вагу українців (до 97% від загальної
кількості населення). Головними національними меншинами тут є росіяни,
білоруси, поляки та євреї. Причому кількість поляків і євреїв постійно
скорочується. Росіяни та євреї проживають переважно у міських
поселеннях. Намітилася тенденція до підвищення частки корінної нації
серед усього населення регіону.

У Подільському регіоні (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області)
частка населення корінної нації коливається від 94 до 98%. Найвищий
відсоток українців у Тернопільській області (96%). Найбільш чисельними
меншинами в регіоні є росіяни, поляки, євреї, білоруси, які проживають
переважно в містах. Українці проживають в селах і містах.

Північно-Центральний регіон займає Київську, Житомирську, Черкаську,
Полтавську, Кіровоградську області. Частка корінної нації в загальній
кількості населення тут коливається від 90 до 93%. Останнім часом
кількість його дещо знижується, що пов’язано із значним зниженням
показників природного приросту населення в сільській місцевості та в
малих містах і селищах міського типу, де переважно живуть українці,
проте, питома вага зростає. В усіх областях регіону проживають росіяни,
білоруси, євреї, молдавани, поляки. На території Житомирщини живуть ще
чехи і цигани, в Кіровоградщині — болгари, а на Полтавщині —
азербайджанці, вірмени, узбеки. В регіоні зменшується кількість євреїв
та поляків.

Східний регіон (Донецька, Луганська та Харківська області) розташований
на сході України і відзначається відносно невисокою часткою українців
(від 56.9 до 70.7%). Питома вага корінної нації тут дещо знижується,
окремих національних меншин, зокрема росіян, зростає. Крім росіян тут
проживають білоруси, молдавани, євреї, поляки, болгари, німці, вірмени,
татари, грузини, узбеки, цигани, азербайджанці, узбеки, чуваші та ін.

Північно-Східний регіон займає площу двох областей — Сумської та
Чернігівської. Він характеризується високою часткою українців (88-93.5%)
та незначною кількістю етнічних меншин. Так, на території Сумської
області проживають чотири основні меншини — росіяни, білоруси, євреї.
Зростає кількість росіян та білорусів, а зменшується кількість євреїв.

Південний регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області та Автономна Республіка Крим) — найбільший за площею
в Україні. В межах регіону частка населення корінної нації в загальній
кількості населення коливається від 24.3% (АР Крим) до 82% (Миколаївська
і Херсонська області). Найбільш чисельною етнічною меншиною є росіяни.
На території регіону проживають білоруси, поляки, болгари, молдавани,
євреї, німці, греки, гагаузи, кримські татари, грузини, вірмени,
азербайджанці, албанці, цигани, мордва, корейці та ін.

Майже у всіх етногеографічних регіонах України, за винятком Закарпаття
та Північної Буковини серед етнічних меншин перше місце за кількістю
населення посідають росіяни,. Так, на Закарпатті серед національних
меншин перше місце за кількістю населення займають угорці, а в Північній
Буковині — румуни. Надзвичайно високий відсоток росіян серед етнічних
меншин Східного та Південного етногеографічних регіонів, дещо нижчий у
Північно-Центральному, Північно-Східному, низький — у Карпатському,
Подільському та Північно-Західному етногеографічних регіонах.

Література:

Экономическая история капиталистических стран- под редакцией профессора
В.Т.Чунтулова; Издательство “Высшая школа”; Москва- 1986г.; страница
110-114.

Учебно-справочное пособие. Экономическая география. Московский Лицей.
1999 год.

Britanica Book of the Year, 1997 год.

Ерофеев Н.А. “Промышленная революция в Англии”. Москва “Учпедгиз” 1963
год.

Полянский Ф.Я. “Экономическая история капиталистических стран”. МГУ,
1986 год.

Похожие записи