Етапи становлення та розвитку об`єктів природно-заповідного фонду в
східній частині Опілля
Історія наукових досліджень східної частини Опілля нараховує десятки
років. Необхідно відмітити праці Ш.Вердака (1923), Г.С.Куковиці (1976),
М.П.Чайковського (1979), К.І.Геренчука (1979), Б.В.Заверухи (1981,
1982), М.М.Барни, Л.П.Царика, В.М.Черняка (1997), Й.М.Свинка,
В.М.Черняка, П.М.Дем’янчука (1999), які присвячені вивченню як біотичних
компонентів, так і ландшафтів даної території .
Основною метою публікації є аналіз історії дослідження
природозаповідання території східної частини Опілля в межах
Тернопільської області. Збільшення площ, зайнятих об’єктами
природно-заповідного фонду є однією з передумов оптимізації
землекористування та сталого розвитку регіону.
Заповідні об’єкти східної частини Опілля в межах Тернопільської області
займають площу 11299,1 га (6,6% території). В Тернопільській області
заповідними об’єктами зайнято 8,5% території. Відповідно з Програмою
формування національної екологічної мережі, об’єкти природно-заповідного
фонду України повинні складати 10,5% території. Для досліджуваного
регіону їх частка повинна б бути не меншою.
Систематичні дослідження природи східної частини Опілля припадають на
кінець 19-початок 20 ст. і торкаються вивчення окремих компонентів
природи даної території. Результати досліджень лягли в основу створення
на теренах Опілля перших заповідних об’єктів. Такими об’єктами стали
лісові резервати найбільш збережених букових деревостанів у лісництвах
Шибалина, Вербова та Урмані на площі близько 15 га. Відомості про ці
об’єкти черпаємо із реєстру заповідних територій та об’єктів
Тернопільського воєводства станом на 1939 рік. В цей період
природодослідженням та природозаповіданням на західноукраїнських землях
займались дві групи науковців: польська – під керівництвом В.Шафера та
українська – під патронатом греко-католицької церкви та науковим
керівництвом М.Мельника та О.Мріц. До особливостей цього періоду слід
віднести інвентаризацію цінних природних об’єктів, створення перших
банків даних, пропаганду серед громадськості природоохоронних ідей,
доцільності збереження і відтворення природи.
Період 40-50 рр. ХХ ст. не приніс відчутних результатів у
природодослідженні і природозапові-данні, окрім безсистемної вирубки і
знищення лісових ресурсів, розорання нових територій в по-воєнні роки.
Кінець 50-х – початок 60-х рр. ХХ ст. пов’язаний з проведенням
фізико-географічного районування території, завданням якого було
виявлення, розмежування та характеристика географічних областей і
районів в інтересах розвитку сільського господарства. В 1961 році була
опублікована книга М.П.Чижова «Український лісостеп», в якій автор поряд
з покомпонентним аналізом природи і фізико-географічними відмінами
зауважує, що відновлення природних ресурсів повинно відбуватись
пришвидшеними темпами, які випереджали б темпи їх виснаження. В 1964
році опублікована праця К.І.Геренчука, М.М.Койнова, П.М.Цися
«Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних
районів», в якій подано розмежування і характеристику географічних
областей і районів. Численні наукові конференції, які проводились в 60-х
рр. ХХ ст., поряд із поглибленим використанням ресурсів досліджуваних
територій, розглядали питання їх охорони. В цей період відновлюється
природоохоронна робота під егідою обласних комісій з охорони природи,
які координували наукову та організаційно-правову сторони
природозаповідання.
В 1960 році статус природно-заповідного об’єкту в східному Опіллі
отримує Раївський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва
загальнодержавного значення. Він займає площу 20 га на двох схилах, між
якими протікає потічок, що бере початок в центральній частині парку.
Раївський парк засновано у 1760 році, у 1816 році його вперше
реконструйовано. Тоді ж було споруджено палац у стилі класицизму, з
якого відкривається панорама чудового ландшафту. В парку створено три
ставки, острів і водоспад. Тут були зібрані колекції
деревно-чагарникової рослинності з усіх країн світу. Але під час першої
та другої світових воєн багато рідкісних дерев (магнолію, гінкго,
олеандр, мирт, кипарис) було знищено. Тепер тут росте близько 300 старих
дерев 15 видів: липа дрібнолиста, дуб черешковий, тюльпанне дерево, клен
гостролистий, сосна звичайна, чорна, Веймутова і бальзамічна, модрина
європейська, бук пурпуролистий і європейський, ясен плакучої форми,
каштан та ін. [4]
Створення в 1967 році Державного комітету Ради Міністрів УРСР з охорони
природи, обласних і районних інспекцій в його структурі істотно
активі-зувало природозаповідання в регіоні. В період з 1961 по 1970 роки
створено 8 заповідних об’єктів, серед яких – Коропецький парк-пам’ятку
садово-паркового мистецтва місцевого зна-чення на площі 3 га (1968 р.),
ботанічні пам’ятки природи: «Нараївська бучина» (1964 р.), «Дуб
звичайний» в Урманському лісництві (1970 р.), «Дуб Богдана
Хмельницького» (1964 р.), «Дуб «Велетень» (1970 р.), «Дуб «Богатир»
(1970 р.) в Бережанському лісництві, «Монастириські ясени» (1969 р.),
«Горіх чорний» в Підгаєцькому районі (1970 р.). В основ-ному, це
ботанічні пам’ятки природи місцевого значення, які займають площу від
0,01 до 0,04 га. В 1970 році тут нараховувалось 9 об’єктів
природно-заповідного фонду загальною площею 28,16 га (0,02 % території).
Ae
AE
u
ue
AE
ue
??1/2?аказник загальнодержавного значення, який на сьогоднішній день є
перлиною опільських заповідних об’єктів. Перші дослідження території
заказника були зроблені ще Ш.Вердаком в 20-х рр. 20 ст. Особлива роль у
вивченні флористичного різноманіття майбутнього заказника належить
вченим Г.С.Куковиці (1976), Б.В.Заверусі (1981, 1982), М.П.Чайковському
(1979, 1981), а також В.О.Шиманській, С.В.Зелінці, Т.К.Зеленчуку та ін.
Територія заказника – це степова ділянка площею 60 га, що приурочена до
південних і південно-західних схилів гори Голиця. Територія заказника
витягнута смугою з північного заходу на південний схід приблизно на 2270
м, середня ширина 160-240 м. В ландшафтах чітко виділяються окремі
горби, що утворюють гряди, схили горбів круті, еродовані. Тут зростає
понад 400 видів судинних рослин Бережанського Опілля, 50 з яких
відносяться до рідкісних регіональних видів та 25 – рідкісні і зникаючі,
які занесені до «Червоної книги України», а саме: анемона розлога,
відкасники осотовидний і татарниколистий, вовчі ягоди пахучі, гіпокрепіс
чубатий, гніздівка звичайна, жовтозілля Бессера, зозулинці степовий і
шоломоносний, ковила найкрасивіша, коручка тем-но-червона, лілія лісова,
молочай волинський, паль-чатокорінник бузиновий, сон великий, ясенець
бі-лий. Визначено 130 видів комах, 70 видів хребетних тварин. [4]
Станом на 1990 рік на території східного Опілля існувало 72 об’єкти
природно-заповідного фонду загальною площею 11127,4 га (6,5% території).
В 90-х роках ХХ ст. відбулось відносне насичення території заповідними
об’єктами і темпи росту їх скорочуються. В цей період створено 34
об’єкти, серед яких 2 заказники (ботанічний та орнітологічний), 21
ботанічна пам’ятка природи, 10 гідрологічних пам’яток природи та 1
дендрологічний парк, що дало можливість площу природозаповідання довести
до 11299,1 га а кількість заповідних об’єктів збільшити до 106. Значно
розширилась палітра категорій заповідання, заповідними об’єктами
репрезентовано 7 основних категорій заповідання (табл. 1).
Станом на 1.01.2004 року на території східного Опілля налічувалось 106
заповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду
загальнодержавного та місцевого значення. Серед них – ботанічні
заказники (1 загальнодержавного значення (Голицький), 13 – місцевого
значення), загальнозоологічні (11), орнітологічні (1) заказники,
ботанічні (52), геологічні (9), гідрологічні (14), зоологічні (1)
пам’ятки природи, 2 парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, 1
дендрологічний парк та частина регіонального ландшафтного парку.
Таблиця 1.
Території та об’єкти природно-заповідного фонду східної частини Опілля в
межах Тернопільської області
Тип категорій та об’єктів природно-заповідного фонду станом на 1970 р.
станом на 1980 р. станом на 1990 р. станом на 2004 р.
кількість площа, га кількість площа, га кількість площа, га кількість
площа, га
Регіональні ландшафтні парки – – – – 1 960,0 1 960,0
Ботанічні заказники – – 1 10,1 13 198,6 14 213,4
Загальнозоологічні заказники – – – – 11 9731,0 11 9683,0
Орнітологічні заказники – – – – – – 1 60,0
Ботанічні пам’ятки природи 7 5,14 16 39,39 31 195,35 52 316,38
Геологічні пам’ятки природи – – 3 5,60 9 6,90 9 6,90
Гідрологічні пам’ятки природи – – 2 1,01 4 5,51 14 21,41
Зоологічні пам’ятки природи – – 1 7,0 1 7,0 1 7,0
Дендрологічні пам’ятки – – – – – – 1 5,0
Парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва 2 23,0 2 23,0 2 23,0 2 26,0
Всього 9 28,14 25 86,0 72 11127,4 106 11299,1
Прийнята у 2000 році загальнодержавна Програма формування національної
екомережі ставить перед заповідною справою необхідність розробки схеми
регіональної екомережі, подальшого розвитку заповідання на принципово
новій системній основі. На порядку денному сьогодні гостро стоїть
питання про створення РЛП «Бережанське Опілля» в межах більшої частини
Бережанського району на межі з Івано-Франківською областю з
перспективним формуванням національного парку «Опілля» на межі
Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей, а також
охорони прилеглих лісових масивів і створення Урманського, Завалівського
регіональних ландшафтних парків на площі в декілька сотень гектарів, які
б створювали передумови для ефективного використання високого
рекреаційного потенціалу території. Разом з тим, аналіз мережі територій
та об’єктів ПЗФ показує, що в границях опільських ландшафтів відсутні
значні за площею заповідні об’єкти, які могли б виконувати функцію
природних ядер перспективної екомережі. Розширення потребує Голицький
ботаніко-ентомологічний заказник, ряд загальнозоологічних заказників
доцільно надати статус ландшафтних, що дало б можливість повноцінного
заповідання природних комплексів даної території та ефективнішого їх
використання.
Формування екомережі передбачає вилучення з інтенсивного
природокористування значної частки заліснених територій, приурочених до
долини Золотої Липи, які розглядаються багатьма авторами як території
перспективного опільського екокоридору. В межах його значна частка
земель потребує ренатуралізації і зміни режиму природокористування. Якщо
частка заповідних територій в регіоні складає 6,6%, то частка земель під
екомережею буде наближатись до 60%. Це потребує як наукового
обґрунтування процесів землекористування, лісокористування, так і
проведення зонування території для туристсько-рекреаційних цілей.
Література:
Барна М.М., Царик Л.П., Черняк В.М. та ін. Голицький
ботаніко-ентомологічний заказник загальнодержавного значення. –
Тернопіль: Лілея, 1997. – 64 с.
Заверуха Б.В. Заповідний куточок Опілля – квітограйна Голиця //Рідна
природа, 1988. – № 3. – С. 72-80.
Природа Тернопільської області / За ред. К.І.Геренчука. – Львів: Вища
школа, 1979. – 167 с .
Царик Л.П. Еколого-геогарфічний аналіз і оцінювання території: теорія та
практика (на матеріалах Тернопільської області). – Тернопіль: Навчальна
книга. – Богдан, 2006. – 256 с.
Царик Л.П. Природні заповідні території: навч. посіб. – Тернопіль: ТДПУ,
2001. – 71с.
Царик П.Л. Регіональна екологічна мережа: географічні аспекти формування
і розвитку (на матеріалах Тер-нопільської області). – Тернопіль, 2005. –
172с.
Чайковський М.П. Пам’ятки природи Тернопільщини. – Львів: Каменяр, 1977.
Черняк В.М., Созанська Н.Й. Червонокнижні рослини Бережанського
горбогір`я Тернопільської області України, їх збереження в умовах
антропогенно зміненого середовища / Екологічні аспекти охорони родючості
ґрунтів і навколишнього природного середовища. Матеріали Всеукраїнської
науково-практичної конференції. – Т.: Воля, 2006. – С.431-439.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
