Етапи і напрямки формування української суспільно-географічної думки

Проблема визначення закономірностей розвитку науки є однією з
найактуальніших у методології наукового пізнання. Історія кожної науки
відбиває розвиток її предметного змісту, еволюцію наукових ідей, теорій
тощо. Вона розкриває не лише те, що було у науці того чи іншого
конкретно-історичного періоду, а й як це відбувалося, завдяки чому.

Теоретико-методологічні економіко-географічні дослідження в Україні
завжди були у полі зору фахівців і мали високий рівень розвитку. Їx
вивчення зумовлює необхідність оцінки якісних етапів розвитку
національної економіко-географічної науки, починаючи від появи перших
відомостей про діяльність людини на території окремих частин нашої
держави і закінчуючи сучасним рівнем її розвитку, а також, дослідження
ролі окремих вчених та їх шкіл, що формували регіональні осередки
географічної науки.

Розвиток економічної географії в Україні відбувався паралельно із
загальносвітовим розвитком цієї науки і визначався певними етапами, які
досить повно висвітлені професором М.Д.Пістуном [5, с. 159-160]. На нашу
думку, доцільно виділити наступні етапи:

1) стихійно-описовий етап (від античних часів і до кінця XV ст.);

2) цілеспрямовано-описовий етап (XVI — XVII ст.);

3) господарсько-статистичний етап (XVIII — кінець XIX ст.);

4) економіко-географічний етап (кінець XIX ст. — 60-і роки XX ст.);

5) етап економічної і соціальної географії (70-80-і pp. XX ст.);

6) суспільно-географічний етап (90-і роки).

Передумови для зародження теорії і методології української економічної
географії закладалися на протязі перших трьох етапів її розвитку.

Стихійно-описовий етап був представлений географічними описами
українських земель іноземними вченими та мандрівниками, першими з яких
були греки та араби (Геродот, Гіпократ, Страбон, Птоломей та ін.). В їх
працях було описано історію і географію окремих частин території України
(в основному її південного регіону), зокрема, їхні природні особливості
та господарська діяльність населення. Саме останній аспект і заклав
основу майбутньої науки — економічної географії.

Таким чином, географічні погляди, починаючи від свого зародження, дуже
тісно були пов’язані з дослідженням суспільства, що знайшло яскравий
вираз в античному країнознавстві. Вся наступна історія географії значною
мірою була пов’язана з вирішенням проблеми її відношення до пізнання
суспільних явищ, що поступово і невпинно ставало головною проблемою
географічного знання.

Важливим методологічним моментом цього періоду була наявність тісного
зв’язку між історією, географією , філософією та медициною, що в
сукупності стало значним поштовхом для зародження економічної географії.
І сьогодні ці наукові дисципліни складають основу в структурі сучасної
суспільної географії.

Цілеспрямовано-описовий етап відзначався нагромадженням первинної
інформації на основі проведених реєстрів (переписів) та ревізій
населення у зв’язку з оподаткуванням (поголовним, а згодом подимним) у
селах та дією магдебурзького права у містах. В цей період появилася
велика кількість картографічного матеріалу про Україну, який поряд з
матеріалами переписів слугував джерельною базою перших описів про
населення та його заняття в Україні (С.Величко, Я.Маркевич,
О.Шафонський), галузі господарства (С.Подолинський, В.Ляскоронський та
ін.). Серед представників інших країн ці питання підняли З.Герберштейн,
Е.Лясота, Г.Л. де Боплан та ін. Позитивну роль відіграло заснування в
1632 році Києво-Могилянської колегії, (згодом — академії), де
викладалася географія. Таким чином, засади економічної географії в
Україні було закладено ще в XVI — XVII ст.

Проте до XVIII ст. всі відомості існували переважно в розрізненому
вигляді. Тільки у XVIII ст. матеріали, які відносилися до господарської
діяльності населення в територіальному розрізі, в числі інших
матеріалів, почали підбиратися у певному порядку, а на їх основі почали
описуватися держави та окремі адміністративні одиниці. Ці описи свідчили
про виникнення особливої галузі знання — камеральної статистики, яка
розвивалася в Німеччині на початку XVIII ст. на грунті необхідності
впорядкування господарства для чіткого управління ним. Батько
камеральної статистики — Ахенваль у 1749 році в своїй праці «Abrissе der
neuesten Staatswissenschaft» («Нарис новітнього державознавства»)
називав цю науку описовим державознавством окремих країн, оскільки її
об’єктом була держава, але не настільки з її правового боку, наскільки з
боку матеріального .

Особливістю камеральної статистики була наявність невеликої кількості
географічних елементів, представлених головним чином вказівками на
розміщення ряду галузей господарства та описами окремих адміністративних
одиниць. Суть методики камеральної статистики полягала в описі спочатку
матеріальних ресурсів країни, потім державної організації, яка була на
даній території і, нарешті, у відображенні всього цього в дії.

Таким чином, вперше більш оформленний і самостійний вид економічна
географія отримала у вигляді так званої камеральної статистики або
описового державознавства.

Напрацьовані на базі камеральної статистики методи статистичного
дослідження стали пізніше використовуватись рядом природничих наук. В
результаті виявилось, що камеральна статистика передала свій метод
дослідження масових явищ тій дисципліні, яку ми зараз називаємо
статистикою, що має досить мало спільного з державознавстом і є набором
різних довідникових даних про ту чи іншу державу.

Все вищесказане об’єктивно зумовило виділення нами наступного етапу —
господарсько-статистичного, який панував до кінця XIX ст. Саме на цьому
етапі, в середині 60-х років XVIII ст., вперше в історії науки
російський вчений М.В. Ломоносов запропонував термін «економічна
географія», розуміючи під ним науку, яка вивчає господарську діяльність
населення. Проте в науковий обіг цей термін увійшов лише на початку XX
ст., через півтора сторіччя після смерті вченого. Крім того, М.
Ломоносов обгрунтував зміст і межі нової галузі географічної науки і
поставив питання про створення економіко-географічних характеристик, де
б господарство розглядалося у тісному зв’язку з природними передумовами
його розвитку.

І надалі на формування української географії взагалі і економічної
зокрема, значний вплив мали праці зарубіжних вчених, в першу чергу
німецьких, російських і французьких. Одним з перших теоретиків у галузі
статистики був К.Г. Герман, автор першого підручника з теорії
статистики, а також схеми економічного районування. Праці K.I. Арсеньєва
становили основу загальногеографічного і економічного районування Росії,
в межах якої розглядалася й Україна. М.П. Огарьов виклав у своїх працях
методологічні основи економічного районування та політичної економії.
Першу концепцію розміщення виробництва висунув Й. Тюнен.

Українська економіко-географічна наука бере початок від
господарсько-статистичних описів окремих регіонів, серед яких одним з
перших був «Топографічний опис Малої Росії» (1770-1780 pp.). У XIX ст.
з’явилася ціла низка таких ґрунтовних статистико-економічних описів,
виконаних українськими науковцями М. Арандаренком, Д. Журавським, В.
Марчинським, А. Скальковським, П. Чубинським та ін. Їх проведенню
сприяло утворення в 1858 p. Центрального статистичного кабінету, а в
1873 p. — Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові та
Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства у
Києві.

Арсенал теоретико-методологічних основ тодішніх економіко-географічних
досліджень в Україні формувався завдяки доробку Д.П. Журавського, який
досліджував теоретичні основи статистики, систему статистичних
показників і статистичних методів вивчення явищ суспільства і природи.
Він надзвичайно глибоко ставив і вирішував основні проблеми статистичної
науки. За теорією Д.П. Журавського, пізнання і вивчення явищ направлене
на розгляд їх внутрішніх властивостей (якісна характеристика) та
кількісний зміст і відношення. Повне вивчення передбачає обидва види
пізнання, причому кількісне вивчення явищ, складає додаток до якісного
аналізу [6, с. 46]. Методичну базу в той час поповнив анкетний метод
статистичних спостережень, який набув тоді широкого застосування.

Таким чином, економічна географія в Україні і надалі розвивалася в
надрах статистики. Проте слід зазначити, що розвиваючись на базі
описової статистики, вітчизняна економічна географія за своїми
напрямками значно відрізнялася від камеральної статистики Ахенваля та
його послідовників, яка розповсюджувалася в той час за кордоном.
Камеральна статистика різко відмежовувала себе від географії, вважаючи,
що вона повинна вивчати державу, а географія — землю. Вітчизняна ж
економічна географія намагалася поєднати описову статистику з
географією, починала включати в опис фізико-географічні відомості,
оцінювати з господарської точки зору природні умови, хоча все це
знаходилося ще на початковій стадії розвитку.

У європейській науці формування власне економічної географії почалося
лише наприкінці 1880-х років. Учень Ф. Ратцеля В.Готц у 1882 році ввів
цей термін у науковий обіг, сформулювавши в антропологічному аспекті
основні положення економічної географії. Головне значення він надавав
земним просторам як основі промислового життя, тобто, природничим умовам
господарства.

Становлення національної географії як науки відбулося в кінці XIX — на
початку XX ст. у період значного національного піднесення. Зумовлене
воно діяльністю Наукового Товариства ім. Шевченка і зв’язане з творчістю
С. Рудницького та П. Тутковського, яких і вважають засновниками
української географії.

В цей же період набули поширення і економіко-географічні дослідження.
Міцно увійшов у постійний науковий обіг і сам термін «економічна
географія». Визначилися напрями економіко-географічних досліджень: 1)
комерційно-географічний; 2) етногеографічний; 3) антропогеографічний; 4)
галузево-статистичний та 5) районний. Все це зумовило виділення нами
четвертого етапу розвитку нашої науки — економіко-географічного. Це був
етап появи і розвитку великої кількості різноманітних теоретичних
концепцій економічної географії, творчого наукового пошуку. Тому він
став визначальним у формуванні нашої науки.

Розглянемо детальніше напрями науки на цьому етапі. З розвитком
торгівлі та із зростанням комерційної і торгової освіти на початку
економіко-географічного етапу зародилася так звана комерційна географія,
яка була прямим продовженням комерційної статистики середини XIX ст. і
слугувала одним з джерел формування економічної географії. Сформувався й
однойменний напрям досліджень нашої науки, який перебував у тісному
взаємозв’язку з товарознавством.

В Україні цей напрям активно підтримував В. В. Кістяковський, який у
своєму підручнику комерційної географії (1912 р.) дав визначення
предмету дослідження: «Комерційна географія досліджує явища
господарського життя в їх поширенні на земній поверхні, посильно
з’ясовуючи їх зв’язок з природними умовами, культурою та історичними
долями країни». Її завданням, на думку В. В. Кістяковського, було
«представлення господарського життя рідної країни і визначення її
світового положення та економічного відношення до найважливіших держав
світу» [2, с.З].

На зламі XIX і XX ст. серед економіко-географічних напрямів особливо
розвинувся етногеографічний. Праці цього періоду являють собою класичний
науковий звіт всього накопиченого фонду знань про народну духовну
культуру різних регіонів України. Основу для їх систематизації заклали
такі визначні дослідники, як П.П. Чубинський, М.Ф. Сумцов, М.П.
Драгоманов, П.В. Іванов, П.С. Єфименко, В.М. Гнатюк, В.М. Милорадович,
Т.Р. Рильський та багато інших.

Безумовно, однією з найколоритніших постатей серед цієї плеяди був П.П.
Чубинський, який, застосувавши метод об’єктивного подання матеріалу,
значно розширив межі досліджень, удосконалив справу збирання й
опрацювання матеріалу на науковій основі, зумів органічно поєднати
історичні, статистичні, правові, економічні дані з багатющими
фольклорними та етнографічними матеріалами. Характерною особливістю
праць вченого є його виняткова увага до народної термінології.

Отже, в рамках етногеографічного напрямку було закладено основи
наукових досліджень такої важливої галузі економічної географії як
географії населення.

Другою базовою економічною наукою, в надрах якої формувалася економічна
географія, поряд зі статистикою була політична економія (пізніше —
економічна теорія). Предмет її вивчення сформулював один з найкращих
знавців кон’юнктурних економічних циклів, автор численних праць про
теорію вартості, розподіл суспільного доходу, історію господарського
розвитку і кооперативні основи господарської діяльності M.I.
Туган-Барановський. Важливим було в той час твердження М.
Тугана-Барановського про єдність теоретичного та практичного знання, а
також первинність теорії щодо практики.

Теоретико-методологічні основи тодішніх економіко-географічних
досліджень в Україні були закладені відомими економістами Д. Журавським,
М. Зібером, М. Туган-Барановським, М. Яснопольським, О . Русовим та ін.
Завдяки їх доробку, а також в працях К. Воблого, Й. Пасхавера, М. Птухи
сформувався галузево-статистичний напрям економіко-географічних
досліджень (традиційна школа), який започаткував у 1908 році російський
економгеограф В. Е. Ден. Базу галузево-статистичного напряму склала
спадщина камеральної статистики, а також комерційної геграфії.

В Україні традиційна школа знайшла своїх прихильників, крім
вищеназваних, в особах таких вчених, як В. Кістяковський, С. Остапенко,
Я. Пілецький, І. Фещенко-Чопівський та ін. Очолив її академік К. Воблий.

Були сформовані концепції щодо місця економічної географії в системі
наук, її предметної сутності та структури. Особливістю того періоду в
теоретико-методологічному відношенні було те, що його сучасники ще не
розрізняли поняття об’єкта та предмета науки. Ці поняття ототожнювались
і використовувався лише термін «предмет».

Представники традиційної школи вважали, що економічна географія є
наукою про суспільні відношення людей в сфері їх господарської
діяльності, що зумовлює її приналежність до економічних наук. Так,
наприклад, С. Остапенко вважав, що «економічна географія є паросток
економічних наук і має виявити конкретне сучасне суспільно-громадське
господарство таким, як воно склалося на території окремих націй і цілого
світу» [4, с. 15].

.

0

.

но предмету економічної географії. Вчений розумів його зміст у
розширенні рамок предмету комерційної географії. Щодо місця економічної
географії в системі наук, то В.Кістяковський розглядає її, з одного
боку, як одну з галузей географії, а з другого боку відносить її до
економічного циклу наук за характером свого змісту.

Особливо важлива роль у становленні економічної географії України як
науки і навчальної дисципліни належить академіку К. Г. Воблому,
підручник якого «Экономическая география Украины» (1919 р.) був першою
повною економгеографією України і витримав 6 видань. В ньому Костянтин
Григорович вперше в Україні зробив спробу визначити предмет економічної
географії. Він вказував, що «економічна географія вивчає стан окремих
галузей господарського життя народу — сільського господарства,
гірничо-заводської та обробної промисловості, торгівлі, шляхів
сполучення і засобів зв’язку в їх географічному поширенні» [1, с.3].
Крім того, К.Г. Воблий запропонував цілком струнку структуру економічної
геграфії та сформулював її завдання. Вона, на його думку, повинна
«описувати господарську діяльність українського народу з погляду її
географічних умов» [1, с. 4].

Таким чином, теоретико-методологічний доробок академіка К.Г. Воблого
заклав підвалини формування власне вітчизняної економічної географії, а
сам вчений справедливо вважається фундатором української економічної і
соціальної географії. Він же був її лідером впродовж першої половини XX
ст.

Сучасник К.Воблого Валентин Садовський в праці «Нарис економічної
географії України» (1919 р.) відзначив походження економічної географії
від наук економічних, зокрема від політичної економії. На його думку,
економічна географія «вивчає стан господарства в теперішній час; вона
намагається дати уявлення про стан усіх галузей народного господарства,
змалювати картину того, що уявляє господарське життя сучасного
громадянства». Під об’єктом дослідження економічної географії вчений
розумів світове господарство, яке, на його думку, є результатом розвитку
національних господарських організмів: «Господарське життя зв’язало всі
народи, всі держави в єдиний організм і утворило вперше в людській
історії світове господарство» [8 , с.4].

Головною лінією у визначеннях предметної сутності економічної географії
представниками традиційної школи проходить думка про те, що економічна
географія є наукою про стан окремих галузей господарств. Об’єктом її
вивчення вони вважали не саму територію, а господарську діяльність
людини, різноманітні види господарства на цій території, але не вцілому,
а за окремими галузями.

В методологічному відношенні представники традиційної школи в
економічній географії стояли на метафізичних позиціях. В їх працях
простежується тенденція до створення однозначної статичної картини
світу, намагання абсолютизувати та ізолювати розгляд тих чи інших
моментів або фрагментів буття. Цей напрям мав й інші негативні риси,
одначе без нього не було б основи для кроку вперед. Його автори
нагромаджували інформацію, необхідну для подальшого розвитку нашої
науки. Дуже важливим з точки зору теоретико-методологічного становлення
економічної географії було широке застосування в працях її представників
цілого ряду статистико-математичних методів дослідження.

Другою вихідною базою теоретико-методологічних досліджень у вітчизняній
економічній географії були загальногеографічні ідеї, представлені двома
напрямами — антропогеографічним та районним. Спільним для цих напрямів є
те, що їх автори вважали економічну географію географічною дисципліною.

Антропогеографічний напрям виник і розвивався в Україні паралельно з
галузево-статистичним у період, коли економічна географія дедалі більше
відходила від суто географічного знання і наближалася до економічної
науки. Тому його поява була дуже вчасною і необхідною з точки зору
збереження цілісності географічної науки. Засновником його в Україні був
С.Л.Рудницький. Прихильниками і послідовниками антропогеографічного
напряму розвитку економічної географії в Україні стали його учні —
В.Геринович, В.Кубійович, О.Степанів.

Представники цього напряму поділяють наступні погляди:

1) об’єктом вивчення економічної географії (як і географії взагалі) є
земля;

2) людина є одним із багатьох предметів, які наповнюють поверхню землі,
і досліджується він поряд з такими предметами, як грунти, рослини,
тварини та ін.

Отже, в центрі уваги представників антропогеографічного напряму,
знаходилася людина. Так, С.Л.Рудницький у своїй оригінальній праці
«Нинішня географія» (1905 р.) наголосив, що «антропогеографія досліджує
причинні відношення людини до всіх головних географічних явищ…» [11,
с. 179]. Важливим доробком С. Рудницького для розвитку географії взагалі
і економічної географії, зокрема, є окреслення суті географічних законів
та виявлення їх різнорідності.

Істотне методологічне значення мала і розроблена С. Рудницьким
структура географічної науки, яку він поділяє на дві взаємопов’язані
великі групи дисциплін — загальну та спеціальну. Антропогеографію він
відносив до першої групи поряд з математичною, фізичною та біологічною
географією. В свою чергу, в структурі антропогеографії вчений виділив
географію людини, географію культури, політичну географію та економічну
географію. Якщо взяти до уваги ще й розробку С. Рудницьким теоретичних
основ військової географії (1914 р.), то запропоновану ним структуру
антропогеографії можна вважати фундаментальною у відношенні до сучасної
суспільної географії.

Після 1918 р. економічна географія в Україні розвивалася у тісному
зв’язку з усією радянською економгеографічною наукою. На початку 1920-х
років у ній з’явилися нові ідеї, які вилилися у зародження районного
напряму економічної географії. Його започаткував російський
економіко-географ М.М. Баранський.

Активно включилися в розробку цього напряму й українські вчені
І.Зільберман, В.Садовський, А.Синявський, П.Фомін та ін. В своїх
оригінальних посібниках вони сформулювали теоретико-методологічні основи
та зробили перші спроби економічного районування України. Так,
визначальним принципом економічного районування за П.І. Фоміним є
економічний принцип. У певній мірі вченим були закладені основи принципу
перспективності.

В.Садовський, розглядаючи світове господарство як об’єкт дослідження
економічної географії, також обгрунтовує категорію економічного
району:»Під економічним районом слід розуміти певну відмежовану
територію, на якій господарське життя в цілому, чи певна група
господарських явищ зв’язана певною закономірністю» [12, с. 53 ]. В.
Садовський підійшов до розуміння економічного району як територіального
комплексу (системи). Він запропонував свою класифікацію економічних
районів: природно-історичні, економічні та мішані. Вчений поділяв
економічні райони на інтегральні та спеціальні.

Основними завданнями вивчення економічних районів, за В. Садовським, є:

1) фіксування і опис конкретних фактів господарського життя в їх
географічному поширенні;

2) конструювання поняття світового господарства як єдиного цілого;

3) встановлення взаємовідносин між господарськими єдностями —
економічними районами як складовими частинами єдиного цілого —
національного комплексу та їх опис [12, с. 53].

Великого значення В. Садовський надавав ролі історичного чинника в
розміщенні виробництва. «Факторами історичного порядку, — писав він, — в
значній мірі визначаються такі важливі моменти в господарському житті,
як, наприклад, розподіл земельної власності і форми землеволодіння,
розміри нагромадження капіталів, господарські навики, господарська
психологія сучасних поколінь, активних учасників теперішнього
господарського життя, в певній своїй частині зв’язані з традицією,
утвореною на протязі історії» [12, с. 54].

Отже, визначальними принципами економічного районування, за
В.Садовським, були природно-географічний та етно-історико-географічний.

I.I. Зільберман на основі аналізу чинності основних законів розміщення
промисловості виділив в Україні 7 промислових районів. Вчений відзначив
неоднакову участь окремих районів у розвитку української промисловості
та їх різноманітну спеціалізацію.

Таким чином, 1920-і роки характеризуються інтенсивним розвитком
економіко-географічного знання, пов’язаним з існуванням декількох
напрямів дослідження нашої науки, частковим їх переплетенням та
доповненням один одного. Існували різні погляди щодо місця економічної
географії в системі наук. П.І. Фомін, наприклад, вважав її суто
економічною наукою, I.I.Зільберман, Л.Д.Синицький — географічною, а
більшість українських економіко-географів вважали її наукою синтетичною
(проміжною) між географічною та економічною науками. Це дозволяло
виокремити її в самостійну науку.

Так, наприклад, Ф.Т. Матвієнко-Гарнага вважає, що економічна географія
«… не належить ні до наук географічних, ні до соціальних. Суть її у
вивченні господарських, або виробничих факторів у широкому розумінні
цього слова (природні та соціальні фактори), у дослідженні їх взаємни
зв’язків та впливу на господарство» [3, с. 25].

На думку О. Сухова економічна географія «цілком відповідно до своєї
назви є дисципліна, що знаходиться на межі між економічними та
географічними науками. Разом із економічними науками вона вивчає
господарство: природне, районне тощо. Разом із географічними вона
аналізує географічне розміщення в просторі тих явищ, що вивчає» [10, с.
6].

Підсумовуючи розгляд основних складових економгеографії, проф.
А.С.Синявський вперше розмежував об’єкт та предмет її вивчення. Об’єктом
дослідження економічної географії вчений визначив «ціле народне
господарство (країни), з’ясування його місця в світовому господарстві й
виявлення дальшого розвитку «[9, с. 263]. Предметом вивчення
економгеографії, на думку вченого, є «вивчення господарської діяльності,
продуктивних сил тієї чи іншої території, з погляду
суспільно-географічного розподілу праці, а також природних і соціальних
передумов такого розподілу» [9, с. 260].

Завданням економічної географії є, на думку А. Синявського, виявлення
сучасного економічного стану з метою удосконалення господарської
огранізації. Вчений відзначив, що на структуру економгеографії впливали
і будуть впливати три основні елементи: походження від географії,
зв’язок з економічною теорією та вимоги сучасності. Він виділив основні
етапи розвитку нашої науки: статистика — комерційна географія — загальна
економгеографія — світове господарство.

Визначаючи місце економічної географії в системі наук, A.C.Синявський
зауважив, що вона є «… самостійною наукою зі своїм окремим змістом,
методологією, методикою і завданнями, яка використовує свою географічну
базу, економічний матеріал і відповідні методи дослідження «[7, с.55].

Основними методами дослідження, якими користувалися тоді вітчизняні
економіко-географи, були: метод польових досліджень і спостережень,
порівняльно-геграфічний, історичний, статистико-математичний, метод
аналізу та метод районування.

Термінологічна робота, як відзначив проф. O.I. Шаблій, в українській
географії не була поставлена на широку наукову базу, хоч спроби в цьому
напрямі робилися неодноразово (Г. Колодій, О. Купчинський, П.
Тутковський, С. Рудницький).

На початку 1930-х років галузево-статистичний і антропогеографічний
напрями в Україні були різко засудженні як буржуазні. Під впливом нових
ідей окремі представники цих напрямів почали переглядати свої концепції.

Зважаючи на обставини, змушений був еволюціонізувати від
галузево-статистичного розуміння економічної географи до районного і
К.Г. Воблий. Вчений вважав, що економічний район — це
територіально-господарський комплекс зі специфічним просторовим
поєднанням продуктивних сил. На основі групування областей за спільністю
економічних характеристик вченим була запропонована оригінальна схема
економічного районування України.

Таким чином, районний теоретико-методологічний напрям в економічній
географії з другої половини 1930-х і до початку 1990-х років був
визначальним. Його прихильниками в 1940-і роки були О.М.Смирнов,
О.Т.Ващенко, О.Т.Діброва, І.Ф.Мукомель, К.П.Пяртлі, Ф.Н.Трипілець,
В.Д.Поданчук та ін. Так, наприклад, О.М. Смирнов розробив в його межах
теоретичну систему географічних знань, тобто систему понять, категорій і
законів, які відбивають у своїй структурі сутність предмету дослідження
в цілому, його цілісну структуру. Він вперше в Україні запровадив у
науковий обіг і обгрунтував такі поняття, як геосистема, геоструктура,
географічний простір.

Пізніше цей напрямок був розвинений працях М.М.Паламарчука,
Л.М.Корецького, П.В.Волобоя, I.A.Кугукала та ін. Після К.Г.Воблого у
1950-60-х роках лідером української економічної географії був
О.Т.Діброва, а 1960-80-их роках М.М. Паламарчук. Економіко-географічні
дослідження в Україні весь час тематично і територіально розширювались.
Економічна географія у 1970-80-і роки за своїм змістом переросла в
економічну і соціальну, а в 1990-х роках трансформувалась у суспільну
географію.

Детальний аналіз розвитку української економічної географії в другій
половині XX ст. зроблено в працях Г.В. Балабанова, І.О. Горленко, М.Д.
Пістуна, О.Т. Ващенка, Я.І.Жупанського, О.І.Шаблія та інших вчених.

Література:

1.Воблый К.Г. Экономическая география Украины. — К.- 1919. — 175с.

2.Кистяковский В.В. Учебник коммерческой географии. Россия сравнительно
с важнейшими государствами мира. Петербург- Киев: Сотрудник.- 1912. –256
с.

3.Матвієнко-Гарнага Ф.Т. Нариси з економічної географії України:
Підручник для вищих шк.- Харків: Держвидав України.- 1929. –200 с.

4.Остапенко С.С. Економічна геграфія України. — К.- 1920. — 216 с.

5.Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник. — К.:
Вища шк.- 1996. — 231 с.

6.Птуха M.B. Д.П.Журавский (1810-1856): Жизнь, труды, статистическая
деятельность. — М.: Госстатиздат. — 1951. — 123 с.

7.Руденко В.П. Професор Антін Синявський — подвижник української
географії. — К.:Видавничий Дім «KM Academia».- 1996. – 404 с.

8.Садовський В. Нарис економічної географії України. — К.- 1919. — 144
с.

9.Синявський A.C. Вибрані праці . — К.- Наукова думка- 1993. — 383 с.

10.Сухов О. Економічна географія СРСР та УРСР: Підручник для масових
шкіл профосвіти. 2-е вид. випр. та доп. — X.: Книгоспілка.- 1930. — 300
с.

11.Шаблій О.І. Академік Степан Рудницький — фундатор української
географії. — Львів- Мюнхен: Редакціино-видавничий відділ Львівського
держуніверситету, 1993. — 223 с.

12.Шаблій О.І. Валентин Садовський як український
економіко-географ//Укр. геогр. журнал. — 1997. — №1. — С.51-55.

Похожие записи