Реферат з економічної географії на тему

Економічний огляд економіки країн СНД та Балтії

Біловезька угода у грудні 1991 р. покінчила з Радянським Союзом і на
його уламках поклала початок новому міждержавному утворенню — Союзові
незалежних держав (СНД). На території колишнього СРСР склалася нова
політична й економічна ситуація — колишні союзні республіки стали
незалежними країнами, які самостійно визначають власний шлях
внутрішнього розвитку та взаємин із світовим співтовариством. Тим самим
докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці — раніше вони
брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського
комплексу, а зараз кожна із суверенних країн вирішує складне питання —
утвердження у системі світогосподарських зв’язків, вибо-рення власного
місця у МПП.

Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і
СНД у цілому є складне переплетення процесів взаємодії та розмежування
як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах
неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної
взаємозалежності. Розрив багатьох міжреспубліканських зв’язків є однією
з основних причин швидкого наростання кризових явищ в економіці нових
незалежних держав. У цілому по країнах СНД обсяг їхнього валового
внутрішнього продукту впав 1994 р. на 16%, тобто склав 61% від рівня
1992 p., яким датується початок самостійного розвитку цих суверенних
країн. Характерною є чітко виражена тенденція до погіршення загальної
економічної ситуації в цьому регіоні — 1992 р. спад ВВП складав 17,8%,
1993 р. — 11,5, 1994 р. — 16,0%. Промислове виробництво за цей період
зменшилося на 44%, сільськогосподарське — на 22, капіталовкладення, від
яких безпосередньо залежить здатність економіки до відродження, — на
59%. Господарська криза охопила всі країни СНД, крім Туркменистану, її
показники для України в цілому близькі до середніх по цьому регіоні — за
1992- 1994 pp. ВВП впав на 40%, промислове та сільськогосподарське
виробництво зменшилися на 38 та 23%, капітальні вкладення — на 57%.

Крім негативного впливу на можливість приступити до будівництва
раціонально функціонуючої національної економіки, кризові явища істотно
обмежують перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій
економіці. Складність проблеми ефективного інтегрування посилюється тим,
що подолання падіння економічних показників вимагатиме тривалого часу —
за прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві
країн СНД може бути досягнута не раніше другої половини наступного
десятиріччя.

Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є
незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх
господарств. Усі вони, крім Туркменистану, в стратегічному плані обрали
шлях прискореного переходу до ринкової моделі господарювання, але, як
виявилося, найскладнішим для них є вирішення практичних завдань
тактичного порядку — послідовність та взаємозалежність конкретних
заходів у сфері роздержавлення, приватизації, демонополізації тощо.
Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також гальмує приєднання
цих держав до світової господарської співдружності. Раніше цьому
перешкоджала невідповідність командно-адміністративної системи
господарювання в колишньому СРСР та інших країнах соціалістичної
орієнтації ринковому механізмові, що домінує у більшості держав світу.
На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових
економічних процесів викликана іншою причиною — відсутністю у нових
незалежних державах ринкового механізму як системного утворення. Окремі
ж елементи цього механізму (наприклад, визнаний закордонними діловими
колами механізм імпорту капіталу згідно із Законом України «Про іноземні
інвестиції» від 13 березня 1992 р.) є чужими для народного господарства,
що функціонує поки що у напівринковому режимі. Тому не випадковими є
різкі коливання між лібералізацією й одержавленням механізму
зовнішньоекономічної діяльності в Україні, Росії, інших країнах СНД У
1991- 1995 pp., які призвели до нестабільності самих основ
господарювання і — як наслідок — до стриманого й вичікувального
ставлення до них іноземних фірм, урядових структур та міжнародних
організацій типу Всесвітнього банку, Європейського банку реконструкції
та розвитку (ЄБРР) тощо, які наважуються лише на обмежену фінансову
підтримку процесів ринкових перетворень у цих державах.

Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є
основною причиною відсутності у багатьох із цих країн чітко окреслених
схем входження до регіональних і світових господарських структур.
Фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР
схиляються до поступового входження до Європейського Союзу, але й досі
не пішли далі офіційного чи напівофіційного проголошення загальних
намірів вирішити проблему. Дещо чіткіша їхня позиція щодо регіональних
угруповань — Україна, Молдова, Грузія, Росія, Азербайджан, Вірменія від
1992 р. почали співробітничати з Туреччиною, Болгарією, Албанією,
Грецією, Румунією у межах Чорноморського економічного співробітництва.
Естонія, Латвія та Литва активно включилися до співробітництва з
країнами Північного Союзу.

Туркменистан, Узбекистан, Киргизстан (визначення позиції Таджикистану
було утруднене громадянською війною), крім намагань жвавіше
співробітничати між собою й рештою середньоазіатських держав,
орієнтуються, разом із Азербайджаном, також на збалансований комплекс
зв’язків як з Росією та іншими державами СНД, так і на розширення
відносин з економічними угрупованнями Азії — насамперед з Організацією
економічного співробітництва мусульманських країн (ЕКО), а також на
використання можливостей взаємодії із сусідніми державами — Китаєм,
Іраном, Туреччиною та ін. Укладення в січні 1995 р. митного та
платіжного союзу Росії, Казахстану та Білорусі свідчить, що для
державного керівництва цих країн пріоритетом є прискорення взаємної
інтеграції. Україна, навпаки, не дотримується однобічної орієнтації,-
вона є асоційованим членом СНД, поглиблює зв’язки з ЄС згідно з угодою
про партнерство та співробітництво, активізує відносини з країнами
Перської затоки, Далекого Сходу тощо. Чітко визначили свою позицію
Естонія, Латвія та Литва — вони мають найбільш вагомі шанси до
поступової інтеграції з ЄС.

Національна економіка кожної з нових суверенних держав, природно, має
істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних,
трудових та фінансових ресурсів, потенційних можливостях до саморозвитку
і включення у загальносвітові й регіональні господарські процеси. Так,
для України, крім Балтії, Білорусі, характерна висока питома вага
обробної промисловості порівняно з Росією та середньоазіатськими
республіками, де вагому частку складають галузі видобувної
промисловості. Чорна металургія зосереджена у Росії та Україні, в інших
країнах Співдружності є лише окремі підприємства цієї галузі. Водночас у
Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках висока частка
кольорової металургії. Важке машинобудування зосереджене насамперед в
Росії та Україні, монопольними виробниками багатьох виробів цієї галузі
є інші республіки колишнього СРСР (мікроавтобусів — Латвія,
бавовнозбиральних комбайнів — Узбекистан тощо).

Істотні відмінності є і в забезпеченості народного господарства
трудовими ресурсами. У країнах Балтії, східних регіонах Росії, частково
в Білорусі та Казахстані до переходу до ринкової економіки відчувалася
нестача робочої сили, а в більшості середньоазіатських республік та
Азербайджані й за часів директивно-планової економіки існувало приховане
безробіття, особливо в сільській місцевості. Централізоване фінансування
економіки республік і таке ж встановлення цін на продукцію у
міжреспубліканському обміні, які були характерні для перерозподілу
державного бюджету колишнього СРСР, не дають змоги навіть приблизно
визначити вихідний стан фінансової системи нових суверенних держав.
Типовим прикладом цього є Туркменистан, який у минулому завжди був на
загальносоюзній дотації, а з наближенням до світових цін на продукцію
власної нафтогазової промисловості забезпечив собі високий приплив
коштів.

Значні відмінності відчутні й у життєвому рівні окремих нових незалежних
держав. За експертними оцінками, середнє споживання товарів та послуг
між ними відрізнялося більш ніж у 2,2 раза. При цьому на початку 90-х
років це споживання на одного громадянина складало відповідно до
загальної шкали індексів у Білорусі, Росії, Україні та Молдові — від 4,7
до 4,1 тис. крб., у Вірменії й Казахстані — 3,9 тис. крб., Азербайджані,
Киргизстані та Узбекистані — 3,3-3,2 тис. крб., Туркменистані — 2,7 тис.
крб., а в Таджикистані — всього 2,1 тис. крб.

Проте для всіх цих країн на сучасному етапі характерні й спільні риси
перебігу економічних процесів, які відрізняють цей регіон світу від
інших. Як зазначалося, до таких загальних особливостей належать
насамперед кризові явища, одночасно спричинені двома процесами —
переходом до суверенної економічної системи та формуванням її на
ринкових засадах.

Крім цього, для згаданих країн характерний високий рівень
некомплексності. За оцінками експертів Дойче банку, на порозі
незалежності Україна мала найбільш збалансовану структуру народного
господарства серед інших республік колишнього СРСР, але цілком залежала
від імпорту деревини, бавовни й, особливо, пального. Росія з її
величезними покладами всіх видів сировини та диверсифікова-ною обробною
промисловістю не має джерел покриття потреб бавовнопрядильної, значної
частини шкіряної та харчової промисловості, рухомого складу
пасажирського транспорту тощо. За рахунок ввозу покривають запити у
мінеральній сировині країни Балтії, у переважній частині машин та
устаткування — Молдова, середньоазіатські та закавказькі республіки.
Провідна галузь Туркменистану — нафтогазова індустрія — базується на
імпортних трубах та основній частині устаткування для видобутку й
переробки палива. Виробництво кольорових металів у Таджикистані,
авіаційної техніки — Узбекистані, пшениці — Казахстані, калійних добрив
— у Білорусі перевищують можливості споживання національним ринком. З
принципової точки зору така некомплексність повинна була стимулювати ці
держави до реальної взаємодії між собою або з іншими регіональними
економічними угрупованнями. Але фактично кожна з них почала долати
диспропорції в народному господарстві за методами автаркії, зменшення
взаємозалежності від світогосподарських процесів. Тому не були здійснені
або мали мінімальний успіх ідеї утворення економічних спілок як у межах
регіону, так і приєднання до ЄС, зони Чорноморського економічного
співробітництва тощо.

Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних
процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається
багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування
національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби
адаптуватися до світових та регіональних економічних структур. І як
наслідок — саме переплетення різних за природою процесів є основним
вузлом помилок у господарській політиці, доповненням об’єктивних
труднощів перехідного періоду прорахунками владних структур, характерним
для згаданих держав загостренням ситуації в основних сферах
господарського життя, включаючи добробут населення.

Пріоритетність розбудови Національної економіки (разом із посиленням
ролі політичних та ідеологічних факторів) визначила перевагу
дезінтеграційних факторів над стимулами посилення економічної взаємодії
країн СНД. Проявом цього, крім розриву господарських зв’язків, було
насамперед невдале намагання зберегти єдиний «рубльовий простір».
Естонія, Латвія та Україна, інші держави цього регіону в 1992- 1993 pp.
ввели національні валюти або їхні замінники, створили власні банківські
системи, митні служби, поступово сформували національні органи
господарського управління, тобто практично приступили до будівництва
економічних основ суверенності країн.

Водночас згадані держави (крім країн Балтії) намагалися зберегти
можливості економічного та політичного співробітництва між собою. У
січні 1993 р. прийнято Статут СНД (рішення не підписане Молдовою,
Туркменистаном та Україною), пізніше створено ради з питань
агропромислового комплексу, керівників зовнішньоекономічних відомств
тощо. 24 вересня 1993 р. укладено Договір про Економічний союз СНД, в
якому Україна обрала статус асоційованого члена. Нарешті, у грудні 1994
р. створено Міждержавний економічний комітет, головне завдання якого
полягає в активізації взаємного співробітництва в умовах, коли більшість
спільних рішень країн СНД виконується незадовільно.

Із самого початку існування Співдружності її члени виступили
прихильниками двох підходів до взаємного співробітництва. Україна й
Туркменистан відстоювали пріоритет двосторонніх зв’язків, а Росія та
Казахстан орієнтувалися на багатосторонні відносини із створенням
наднаціональних органів. Після наради голів держав СНД в Алма-Аті у
лютому 1995 р. стала чіткіше вимальовуватися тенденція до дворівневої
моделі інтеграції у межах цієї організації. Росія, Білорусь і Казахстан
обрали шлях прискореного здійснення цього процесу, Україна та інші нові
незалежні держави дотримуються концепції поступового й виваженого
налагодження багато- та двостороннього співробітництва.

За всіх відмінностей у конкретних підходах до економічних відносин не
можна недооцінити вплив на них закладеного у попередні роки поділу праці
між окремими республіками, які стали суверенними державами. Найменш
інтенсивний він у країнах Балтії, які з перших днів проголошення
незалежності пішли на якомога дальше дистанціювання від зв’язків у межах
колишнього народногосподарського комплексу, переорієнтовуючи їх на
західні, зокрема скандинавські країни. Навпаки, для Росії, Казахстану,
Білорусі, значною мірою України (незважаючи на намагання останньої
посісти особливе місце в СНД) завдяки попередньому високому рівневі
економічної взаємозалежності ці тенденції проявляються чіткіше,
визначаючи об’єктивну спільність основних передумов їхнього суверенного
господарського розвитку.

Та все-таки від початку 90-х років національна економіка згаданих держав
почала йти своїм шляхом, кінцевою метою якого є побудова власного
народногосподарського комплексу, який був би здатний забезпечити
раціональні пропорції у виробництві й споживанні, спираючись на
ефективне використання природних і трудових ресурсів, виробничого
потенціалу, можливостей МПП на регіональному та світовому рівнях. Цей
процес щойно почався, тому подальша характеристика економіки окремих
нових незалежних держав грунтуватиметься насамперед на аналізі
потенційних можливостей і перших проявів тих тенденцій, які починають
стверджуватись у народному господарстві кожної з них.

За політичної та економічної нестабільності у республіках Закавказзя,
Таджикистані, Молдові визначення як вихідних позицій майбутнього
розвитку народногосподарського потенціалу, так і загальних тенденцій
побудови національної економіки є складним завданням. Щодо цих держав
вкажемо лише на ті особливості їхніх продуктивних сил, які передували
значній деформації останніх внаслідок політичних і (здебільшого) воєнних
конфліктів.

КРАЇНИ БАЛТІЇ

Литва, Латвія та Естонія не є членами СНД, хоча й зберігають з цими
державами в цілому звичайні економічні відносини. Значною мірою це
викликане тим, що вони в останні п’ятдесят років розвивали
спеціалізовані галузі обробної промисловості — приладобудування,
електротехніку, контрольно-вимірювальну апаратуру (всі три республіки),
виробництво металорізальних верстатів (Литва), вагонів та мікроавтобусів
(Латвія), барвників, фармацевтичних препаратів (Латвія), випуск яких був
розрахований на загальносоюзні потреби, проте країни Балтії залежать від
імпорту палива (сланцева промисловість Естонії лише частково задовольняє
потреби регіону), чорних і кольорових металів, продуктів основної хімії
(крім фосфорної кислоти в Естонії), виробів важкого машинобудування.
Високорозвинуті тваринництво й рослинництво, рибний промисел і легка
промисловість задовольняють потреби у предметах споживання. До початку
90-х років істотне значення мав транзит через спеціалізовані порти у
Таллінні, Ризі, Лієпаї, Вентспілсі, Клайпеді.

Із проголошенням незалежності республіки Балтії рішуче переорієнтувалися
на західні ринки, посилили зв’язки зі скандинавськими країнами та
Німеччиною. Латвія й Естонія успішно здійснюють антиінфляційні заходи,
приватизацію. Однак розрив економічних зв’язків зі Сходом істотно
загострив кризові явища. В 1992 р. промислове виробництво Литви
зменшилося вдвічі, 1993 р. — ще в 3,4 раза. У Латвії спад промислового
виробництва склав у 1992 р. 35%, 1993 р. — 38%. В Естонії після спаду
всього виробництва на 39% у 1992 р. поступово господарська ситуація
стабілізувалася. Не виправдалися надії на інтеграцію економік цих країн,
які посилено пропагувалися на початку 90-х років. За значних
відмінностей у рівні залучення іноземного капіталу (найбільш високому у
Латвії та явно низькому — у Литві) сподівання на його великий позитивний
вплив на народне господарство виявились марними. Тому детальна проробка
концепції побудови національної економіки в країнах Балтії відкладається
на пізніший час і пов’язується зі стабілізацією народного господарства,
можливим одержанням статусу асоціації з ЄС та вирішенням політичних
питань з Росією.

У перспективі можна сподіватися на орієнтацію країн Балтії на
селективний (вибірковий) розвиток галузей обробної промисловості із
врахуванням можливостей вивозу продукції до країн ЄС та СНД, формування
експортного сектора АПК (традиційні продукти тваринництва), поступового
відновлення транзитних послуг — забезпечення вантажообігу між Західною
Європою та Співдружністю. Головними чинниками структурних перетворень у
цих державах виступають адаптація до загальноєвропейського
господарського простору, посилення співробітництва з іншими
прибалтійськими країнами.

Похожие записи