Реферат з економічної географії на тему:

ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ

Економічна структура світу є складною сукупністю функціональних,
галузевих та регіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину
органічну метасистему з надзвичайно складними взаємозв’язками та
розгалуженнями. На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка
дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану
господарську систему. Функціональними елементами цієї метасистеми є
науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфера
міжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні
міжнародні відносини.

МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виражаються
у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій,
інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних
тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко
посилюється значення науково-технічних компонентів господарського
зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва.
Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10- 15 років,
а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50
років зростала майже в чотири рази швидше, ніж загальна чисельність
населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7- 10 років. Подвоєння
кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в
середньому кожні 2,5- 3 роки. Згідно з прогнозами, у наступному столітті
науково-дослідною роботою будуть займатися близько 20% працездатного
населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації
виробництва і праці, зростатиме ефективність використання усіх ресурсів.

Міжнародний технологічний обмін як спорадичне явище був відомий уже
наприкінці XIX ст. Формування світового ринку технологій як системи
постійних відносин між державами припадає на другу половину 50-х —
початок 60-х років. Обсяг ліцензійної торгівлі зріс із 2364 млн дол. у
1960 р. до 30428 млн дол. у 1985 р.

Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують
США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом
ідуть Японія, Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція.
Останнім часом значну активність у цій сфері проявляють також Австралія,
Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни. Можна виділити
три головні етапи розвитку міжнародного технологічного обміну й
формування світового інноваційного ринку. На першому етапі (кінець XIX —
середина XX ст.) інтернаціоналізація почала охоплювати сферу
виробництва, науки й техніки, створюються транснаціональні корпорації
(ТНК). Головною формою технологічного трансферту в цей період були прямі
інвестиції ТНК у країни, що розвиваються, та колонії.

Другий етап (50-70-ті роки) характеризується подальшим поглибленням
міжнародного поділу праці, інтенсивним розвитком міждержавної
спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств.
Різко посилюється активність ТНК, зростає їх кількість, обсяг
виробництва й продажів і відповідно — роль у національній та світовій
економіці. Змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та
міжнародного технологічного обміну. Вони починають спрямовуватися
переважно у розвинуті країни. Міжнародний технологічний трансферт
реалізується у формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів
у сфері управління та маркетингу, угод про надання технічної допомоги,
договорів про передачу власникам новозбудованих підприємств «під ключ».
Першочергового значення набуває отримання знань і «ноу-хау».

Наприкінці 70-х років (третій етап) міжнародний поділ праці (МПП)
ускладнюється, стає дедалі посиленішим, охоплюючи й передвиробничу,
науково-технічну сферу. Провідною формою міжнародного технологічного
трансферту став продаж ліцензій, усталюється міжнародна кооперація у
сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт (НДДКР),
з’являються комплексні міжнародні угоди стратегічного характеру —
стратегічні альянси (консорціуми).

Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну
промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну,
авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію,
ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації
міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та
засоби автоматизації, включаючи комплексно-автоматизовані виробництва з
використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі
ЕОМ.

Істотний вплив на структуру сучасного ліцензійного ринку справляють
розвиток і поглиблення процесів інтернаціоналізації, тобто переважання в
загальному обсязі угод, що укладаються між підрозділами й філіалами
великих фірм і ТНК, де зосереджено майже 80% науково-технічного
потенціалу розвинутих країн світу.

ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно
поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій
основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок
взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм
походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в
діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних
інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому
на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50%
матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.

Широкого розповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так
звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він,
зокрема, виділяє п’ять головних типів міжнародного виробництва залежно
від детермінуючих факторів:

виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні
капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів,
інфраструктури, ринків;

виробництва ринкової основи, які теж спільно володіють капіталами,
технологією, інформацією. Крім того, використовуються сучасний
менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й
модернізація, вводяться в дію інші потужності, вилучається ефект
економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва,
реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат,
заходів урядової політики; виробництва, що базуються на раціональній
спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують
характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв,
а також широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній
диверсифікації. Досягається економія від спеціалізації й концентрації
виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення
підприємств у приймаючій країні;

виробництва, які пов’язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела
економії — скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків,
близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих
чотирьох, що використовують, крім того, переваги ринку та портфельних
інвестицій.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати
три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та
інтерналізації. Додаткові переваги пов’язані зі спільним використанням
активів і трансакційними діями.

Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих
інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових
системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському
капіталі, фінансах, «ноу-хау» та ін. Переваги спільного управління на
базі об’єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок
спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої
сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції,
дешевих ресурсів материнської компанії. З’являються більш сприятливі
можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому
числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Переваги інтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних
чинників, пов’язаних з так званою відмовою (неспроможністю) ринку
(market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й
торгівлю, запровадження власності, пов’язаних зі зміною кон’юнктури та
можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання
гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, вилучення економії від
взаємопов’язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій,
уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль,
податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючи
технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти
перехресне субсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи
антиконкурентну стратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти,
поки, за Р. Коузом, «внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати
ринкових трансакцій».

Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні
походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в
тому числі шляхом створення філіалів, дочірніх компаній тощо. Тут
виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу
природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме:
грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою
зниження затрат і цін. Це ж таки покликані забезпечити міжнародні
транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності.
Долаються штучні бар’єри в торгівлі, створюється необхідна
інфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та
комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності
також використовуються з вигодою для підприємництва. Досягається
економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень.
Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на
інституційні основи розподілу ресурсів.

Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється
міжнародний характер виробництва, припадає більше 20% світової продукції
та близько 30% світового промислового виробництва й 1/5
внутрішньофірмової торгівлі.

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна
інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних
інвестицій — портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді
облігацій та акцій, які деномінуються у національну валюту. Переважного
розвитку дана форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої
світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була
зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із
менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор
претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові,
інвестиції здійснювалися насамперед з допомогою банків чи інвестиційних
фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й
відновилися лише у 60-ті роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними
капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються
з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій,
досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим
капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні
нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над
діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакету акцій. У міжнародній
практиці прямі інвестиції використовуються транснаціональними
корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку
сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного
переміщення приватного капіталу.

Всього на початку 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій
економіці перевищував щорічно суму у 200 млрд доларів. Серед найбільших
експортерів капіталу — Японія, США, Франція, Німеччина, Великобританія.
Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш 95%
припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Географічне
майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими
розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та
держави з перехідною економікою.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва
належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним
зонам. Спільні підприємства (СП) створюються у таких формах: акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні
товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними
ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом
прибутку і ринків. Сфера діяльності спільних підприємств включає
передвиро-бничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські
роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і
післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів,
страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості
спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної
Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР,
у Китаї. Зокрема в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії -14,5 тис.,
Угорщині — 13,5 тис., у Китаї — майже 40 тис. За оцінками, 30- 40% ТНК
також здійснюють свою діяльність у формі спільних підприємств.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва
створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або
зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного
розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore),
імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці
існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10%
світового товарообороту.

У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та
порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються,
більшість вільних зон спрямована на експортне виробництво. Для країн з
перехідною економікою характерним є використання різних видів
комбінованих (комплексних) зон.

Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у
Бразилії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона «Манаус»
займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала
потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг
інвестицій у цю зону, починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол.,
а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних
економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст.
Загальна сума іноземних інвестицій складає тут 22 млрд дол. Через вільні
економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.

МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух
різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами,
фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про
зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому
економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової
торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив
12%, а в середині 80-х років — уже 26%. Співвідношення середньорічних
темпів зростання світової торгівлі й світового сукупного продукту у
другій половині XX ст. характеризувалося такими даними (%):

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання
міжнародної торгівлі порівняно із соціальним продуктом. Розгортаються
процеси, пов’язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації
праці, глобалізацією господарських зв’язків, посиленням взаємозалежності
країн і регіонів світу.

Найважливіші тенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені
вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної
науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в
системі «наука- техніка- виробництво». Різко загострюється конкуренція
на світових ринках товарів і послуг; посилюються регіоналізація
міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку;
зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється
міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі
виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер),
особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці
відносини на рівень простої форми обміну.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної
торгівлі. Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі,
які існували ще за стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони,
міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації.
Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та
внутрішньофірмовий обмін, які з’явились у наш час.

Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед
найбільших експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція,
Великобританія, частка яких становить майже половину світової торгівлі.
Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення — Сингапур,
Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу
досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5%
світового товарного експорту, на Латинську Америку — 4,0, Західну Європу
— 46,0, Центральну, Східну Європу й колишній СРСР — 2,5, Африку — 3,0,
Середній Схід — 3,5, Азію — 25%.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту.
Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному
товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при
відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.

У 1992 p.- структура світового експорту мала такий вигляд, %:

ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є
міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення
ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи
та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового
господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та
обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість
суб’єктів валютно-фінансових відносин, з’являються нові міжнародні та
регіональні валютно-кредитні організації. За існуючими оцінками, річний
обсяг міжнародних фінансових операцій у 10- 20 разів перевищує масштаби
світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн американських доларів.

Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є
наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі
Ямайських угод (1976 p.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок
впровадження в обіг міжнародних (СПЗ) та регіональних (ЕКЮ) валют,
підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют провідних
індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції);
функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що
забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі;
створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об’єднує
міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй
відчутних рис глобального характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є
логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального
застосування.

Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні
національні валюти та наднаціональні валюти. Питома вага національних
валют у загальних офіційних іноземних фінансових активах 1982- 1991 pp.
(%) така:

Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі
світового господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху,
переміщення різноманітних ресурсів між суб’єктами світогосподарських
зв’язків, що виражається в такій інтегральній категорії, як платіжний
баланс держави. Водночас вони характеризуються відносною самостійністю й
розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей,
справляючи істотний зворотний вплив на виробничо-інвестиційну та
науково-технологічну сферу світового господарства, на всю світову
економіку й систему міжнародних економічних і політичних відносин.
Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умови конкуренції й
світові ціни товарів та послуг, рух капіталів і робочої сили між
країнами й регіонами.

Міжнародні валютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі
функціонування грошей у міжнародному економічному обороті. Вони
обслуговують обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою,
туристами тощо.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи — ефективне
опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і
створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва
й поділу праці.

Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь
її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в
ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці
сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб’єктів світу. У
зв’язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати
таким основним вимогам:

1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом
платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір’ям
учасників валютно-кредитних відносин;

2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах
перманентних структурних перебудов у різних частинах світового
господарства, що відбуваються хворобливо й часто дезорганізовують
зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишня
СФРЮ та ін.);

3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до
внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних
відносин;

4) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб’єктів
світогосподарських зв’язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми
(ТНК) й закінчуючи великими інтеграційними об’єднаннями типу ЄС.
Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв’язків детермінують
необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних
валютно-кредитних систем.

У реальному житті процеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно,
суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного,
регіонального і світового масштабів, біфуркаціями системи міжнародних
валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті
економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР)
трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення,
інтегрування. Таким чином, рівень розвитку МВКВ вирішальне впливає на
структуру світогосподарських зв’язків.

Похожие записи