Реферат на тему:

Демогеографічні та екістичні аспекти світового господарства

План

1. Динаміка чисельності населення і демографічні тенденції в сучасному
світі.

2. Глобальні демографічні проблеми. Демографічна політика.

3. Трудоресурсний потенціал планети. Проблеми зайнятості населення і
безробіття.

4. Міграції населення, причини і напрямки зовнішніх міграцій в останні
десятиліття.

1. Динаміка чисельності населення і демографічні тенденції в сучасному
світі.

Населення планети перебуває у процесі постійного оновлення свого складу,
тобто відбувається його відтворення. Відтворення населення, або
природний рух, характеризується показниками народжуваності (Н),
смертності (С) і природного приросту (ПП = Н — С). Відтворення в різний
час і на різних територіях може бути розширеним (Н>С, ПП>0), простим (Н
= С, ПП=0) або звуженим (Н<С, ПП<0). Динаміка чисельності населення Землі Таблиця 1 Динаміка чисельності населення Землі Таблиця 1 Роки 0 1000 1500 1800 1900 1950 1980 1990 2001 Млн осіб 230 305 440 950 1660 2530 4430 5292 6134 Кількість населення всієї Землі постійно зростає внаслідок розширеного відтворення (див. табл. 1). Проте до другої половини XVII ст. в умовах т. зв. аграрної цивілізації зростання населення було дуже повільним, із початком розвитку капіталізму пришвидшилося, а в другій половині XX ст. набуло «вибухоподібного» характеру. Пояснюється це тим, що людство переживає т. зв. «демографічний перехід», який характеризується такими послідовними фазами (рис. 1): Рис. 1. Фази «демографічного переходу» 1) висока народжуваність, висока смертність, низький природний приріст; 2) збереження високої народжуваності з подальшою тенденцією до її зменшення, різке пониження смертності у зв’язку з успіхами медицини, високий і дуже високий природний приріст; 3) низька народжуваність, низька смертність, низький природний приріст. Початок другої фази знаменує собою «демографічний вибух». Розвинені країни пройшли його ще у XVIII–XIX ст. разом з індустріалізацією. Натомість, країни, що розвиваються, вступили в цю фазу лише в 50–60-х рр. XX ст. Це спричинило глобальний демографічний вибух, тому що на ці країни припадало 9/10 загального приросту населення Землі. Середньорічний приріст населення планети у другій половині 1960-х рр. сягав 21‰ (тобто 21 особу на 1000 населення), а в більшості країн, що розвиваються, 30–45‰ і навіть більше. У міру соціально-економічного розвитку в країнах Латинської Америки, Східної і Південно-Східної Азії природний приріст поступово зменшувався (зараз 16–17‰), а деякі з них (Китай, нові індустріальні країни) упритул підійшли до 3 фази демографічного переходу. (На цій фазі вже давно знаходилися економічно розвинені країни, а згодом увійшли тодішні соціалістичні країни Європи). У жовтні 1999 р. населення Землі сягнуло 6 млрд осіб, щорічний приріст населення в останні роки скоротився до 13‰, однак в абсолютному вимірі — це майже 80 млн осіб. Країни світу мають різну демографічну ситуацію, яка характеризується показниками народжуваності, смертності і природного приросту, статевої та вікової структури, середньої тривалості життя тощо. У найзагальніших рисах вона подібна серед країн, що складають два умовних типи відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (менше 12‰), висока середня тривалість життя, зростання частки старших вікових груп і скорочення — молодших (т. зв. «старіння» населення), переважання здебільшого жінок у статевій структурі. Сюди належать всі країни Європи (у т. ч. постсоціалістичні, крім Албанії), США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія, Куба. До цього типу останнім часом ввійшли Китай, деякі нові індустріальні країни (Сінгапур, Уругвай, Аргентина). У ряді країн першого типу демографічна ситуація визначається як «демографічна криза»: відтворення населення тут просте (Італія, Данія, Іспанія), або ж звужене (Німеччина, Австрія, Люксембург, країни Центральної і Східної Європи). Особливо критична ситуація у країнах колишнього СРСР (Україна, Росія, Білорусь, країни Балтії), природний приріст в яких становить –4 ... –7‰ і продовжує зменшуватися. Решта країн Африки, Азії, Латинської Америки й Океанії належать до другого умовного типу відтворення, який характеризується порівняно високими показниками народжуваності, стабільними (часто низькими) показниками смертності, високим природним приростом (найбільший — 38‰ — у Ємені). У віковій структурі переважає молоде населення, у статевій — здебільшого чоловіче. Країни другого типу перебувають у фазі «демографічного вибуху», хоча пік його уже минув. 2. Глобальні демографічні проблеми. Демографічна політика. Ще в 1948 р. перший Генеральний директор ЮНЕСКО Дж. Хакслі з тривогою зазначив, що світова людність уже досягла 2 млрд. і що позначка в 3 млрд. буде перейдена на самому початку XXI ст. Це передбачення виявилося надто оптимістичним: наприкінці XX ст. населення планети сягнуло 6 млрд. чол., тобто стало вдвічі більшим, ніж передбачалося. Протягом наступного століття щорічний приріст населення становитиме 98 млн. чол., що означатиме найвищі показники зростання чисельності населення Землі за всю її історію. Майже весь приріст даватимуть країни, що розвиваються, більшість з яких знаходиться на стадії «демографічного вибуху» (див. білет 5). І хоча його пік, як стверджують демографи, вже пройшов у багатьох країнах Азії та Латинської Америки, однак чисельність людства ще тривалий час зростатиме — до 10 млрд. у середині XXI ст. і 12 млрд. у середині XXII ст. За «оптимістичним» сценарієм надалі має відбутися стабілізація чисельності населення світу, за «песимістичним» — вона може досягти 21 млрд. наприкінці XXII ст. Швидке зростання народонаселення після Другої світової війни викликало тривогу і суперечки з приводу того, чи спроможне світове господарство прогодувати стількох людей і чи витримає навколишнє середовище. На думку деяких експертів Земля може прогодувати потенційно 25–30 млрд. чоловік, однак ця можливість чисто теоретична і обчислена за глобальною схемою. Фактично ж негативні наслідки демографічного вибуху вже проявляються в багатьох регіонах планети, насамперед, її найбільш вразливої частини — країн, що розвиваються. Демографічна проблема в них загострює інші життєво небезпечні для суспільства проблеми — соціально-економічні, продовольчі, екологічні тощо. Наприклад, майже в усіх країнах «чорної Африки» темпи приросту чисельності населення в останні три десятиліття були вищі від темпів приросту ВНП, в результаті чого рівень життя населення значно понизився. Постійними супутниками суспільного життя в країнах, що розвиваються, є голод, злидні, безробіття, неграмотність, соціальні конфлікти та ін. З метою розв’язання демографічної проблеми ООН прийняла «Всесвітній план дій у галузі народонаселення», за яким урядам країн пропонується проводити активну демографічну політику. Під нею розуміють систему адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, за допомогою яких держава впливає на природний рух населення (перш за все на народжуваність) в бажаному для себе напрямку. Однак ще не всі країни, що розвиваються, здійснюють демографічну політику щодо пониження народжуваності, в ряді з них результати проведення такої політики незначні (наприклад, в Індії). Вагомих успіхів домігся Китай (скорочення природного приросту з 26‰ у 1970 р. до 11‰ у 1995 р.). Багато вчених вважає, що досягнути бажаного результату в зниженні народжуваності можна, здійснивши революцію в культурі і звичаях людей, що є надзвичайно важким завданням. В економічно розвинених країнах і ряді постсоціалістичних країн, навпаки, існують проблеми, пов’язані з демографічною кризою. Тут демографічна політика спрямована на заохочення підвищення народжуваності. Однак країни перехідного типу економіки, які перебувають в економічній кризі, не можуть належним чином її реалізувати. 3. Трудоресурсний потенціал планети. Проблеми зайнятості населення і безробіття. Основу трудових ресурсів будь-якої країни складає населення у працездатному віці. У міжнародній статистиці працездатним вважається населення від 15 до 65 років. Національні законодавства країн, виходячи з місцевих традицій, демографічної та економічної ситуацій, встановлюють свої межі працездатного віку. У більшості країн нижньою його межею вважається вік 14–16 років, верхньою — 60–65 років. У ряді країн, що розвиваються, верхня межа пенсійного віку знижена до 50 років. Натомість, у країнах із високою тривалістю життя (наприклад, скандинавських) — піднята до 67–70 років. У багатьох країнах не існує різниці у віці виходу на пенсію чоловіків і жінок, в інших — пенсійний вік чоловіків на 3–5 років вищий, ніж жінок (США, Швеція, Україна та ін.) В Україні працездатний вік жінок від 16 до 55 років, чоловіків — від 16 до 60 років. Трудові ресурси формуються населенням працездатного віку (без інвалідів, які визнані непрацездатними), а також підлітками і пенсіонерами, які працюють. Близько 3/4 трудових ресурсів світу належить до т. зв. економічно активного населення. Сюди входять особи, які безпосередньо залучені в суспільне виробництво та безробітні люди, які хочуть працювати (шукають роботу). Решту складає економічно неактивне населення — люди, які перебувають на утриманні держави або окремих осіб (зайняті у домашньому господарстві; ті, що навчаються; пенсіонери, які не зайняті господарською діяльністю). Структура зайнятості населення тісно зв’язана із галузевою структурою господарства та типом країни. В економічно розвинених країнах постіндустріального типу до 50–60% зайнятого населення (а то й більше) працюють у сфері послуг, 30–45% — в індустріальних галузях і лише 3–6% — в аграрному секторі. У країнах з індустріально-аграрною структурою економіки (деяких економічно розвинених країнах, постсоціалістичних, нових індустріальних) поряд із високою часткою зайнятих в індустрії (близько 40%), відносно висока тих, хто працює в аграрних галузях (близько 20%). У сфері послуг тут зайнято значно менший відсоток, ніж у постіндустріальних країнах. У країнах, що розвиваються, аграрного типу — близько 50% населення і більше зайнято у сільському і лісовому господарстві і менше 20% — в індустріальному секторі. Наприкінці XX ст. приблизно 30% економічно активного населення світу не мало роботи. Це 820 млн осіб. Найвищий рівень безробіття — у країнах з найнижчим рівнем розвитку, де природний приріст робочої сили випереджає темпи розвитку економіки. Надто складна ситуація склалася на ринках праці в постсоціалістичних країнах, хронічно високий рівень безробіття у найбільш людних країнах світу — Індії та Китаї. Рівень безробіття в розвинених країнах залежить від успіхів економіки і має циклічний характер. В окремі роки він може сягнути 10% і більше. Безробіття в цих країнах здебільшого відносне, а тому в економічно розвинені країни спрямована міграція дешевої робочої сили із країн, що розвиваються, і постсоціалістичних країн. 4. Міграції населення, причини і напрямки зовнішніх міграцій в останні десятиліття. Міграції населення — це переміщення людей по території, пов’язані зі зміною місця проживання. За напрямом міграційні потоки поділяються на внутрішні (міжрайонні і внутрішньорайонні) і зовнішні (міждержавні і міжконтинентальні). Щодо даної країни зовнішні міграції діляться на еміграцію (виїзд за межі держави), імміграцію (в’їзд у державу) і рееміграцію (повернення на батьківщину). За термінами міграції бувають постійні і тимчасові (у т. ч. сезонні), за формою — добровільні (стихійні чи організовані) і примусові, за причинами (рушійними мотивами) — економічні, політичні, етнонаціональні, сімейно-побутові та ін. Зовнішні міграції населення започаткувалися в стародавні часи, продовжувалися в середні віки, у періоди нової і новітньої історії. Від початку Великих географічних відкриттів і до середини XX ст. головним вогнищем масової еміграції була Європа (загалом виїхало 60 млн. чол.), другим — Азія. Щонайменше 10–12 млн. чол. втратила Африка під час примусового вивезення рабів. Вогнищами імміграції були Північна і Латинська Америка, Австралія, Південна Африка, де з нащадків осіб, що вселилися, і при взаємодії з місцевим населенням склалися нові етноси і нації (наприклад англо- і франко-канадці, американці США, кубинці, бразильці, англо-австралійці, англо-новозеландці, бури тощо). Після Другої світової війни зменшилися міжконтинентальні і зросли внутрішньоконтинентальні міграції. В останні десятиліття у структурі й характері міжнародних міграцій відбулися наступні зміни: 1) поряд із традиційними економічними міграціями (тобто в пошуках кращих умов життя) широко поширилися трудові, що розпочалися в 60-х рр. Сформувалися великі міжнародні ринки робочої сили в Західній Європі (в Німеччині, Франції, Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та ін. країнах працює 12–13 млн. іноземних робітників — із сусідніх держав, країн Південної Європи, Західної Азії і Північної Африки; зростає наплив робочої сили із Центральної і Східної Європи); нафтодобувних країнах Перської затоки (іммігранти — мусульмани з країн Північно-Східної Африки, Південної і Південно-Східної Азії); Північній Америці (дешева робоча сила з Мексики). Формуються такі ринки в Південній Африці (ПАР, Зімбабве), Південній Америці (на стику кордонів Аргентини, Бразилії, Уругваю). У 1995 р. у світі було понад 30 млн. робітників-іммігрантів, разом з якими в інших країнах проживало не менше 90 млн. членів їх сімей; 2) різко зріс т. з. «відплив умів» — міжнародна міграція висококваліфікованих спеціалістів у розвинені країни (спочатку в США і Канаду, а далі — західноєвропейські) з країн, що розвиваються (Латинської Америки, Індії та ін.). Зараз зросла кількість країн, що «переманюють розум» (Ізраїль, ПАР, Ірак, нафтодобувні Перської затоки), як і тих, що його «віддають» (країни Центральної і Східної Європи, колишнього СРСР). Всього ж після війни «відплив умів» охопив понад 5 млн. чол.; 3) надзвичайно великих розмірів досягли міграції як наслідок етнічних, релігійних конфліктів, громадянських воєн, інших збройних зіткнень, репресій тоталітарних режимів тощо. Вони охопили багато країн Середнього і Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Індію, Пакистан, Афганістан, деякі країни Африки (Руанда, Судан), країни колишньої Югославії (Боснія і Герцеговина, Хорватія), колишнього СРСР (Закавказзя, Таджикистан, Молдова). У 1996 р. у світі нараховувалося понад 30 млн. біженців і стільки ж осіб, переміщених у межах своїх країн. Міжнародні міграції помітно змінюють — особливо в країнах імміграції — чисельність населення, його розміщення (насамперед в містах), демографічну структуру, етнічний і релігійний склад, якість населення. Часто наплив іммігрантів створює у країнах нові соціальні проблеми. Великих розмірів у світі набуває нелегальна міграція, особливо з країн Азії в Західну Європу. Вона стала проблемою для транзитних країн, у т. ч. і для України. Найхарактернішими внутрішніми міграціями є: а) переселення із сільської місцевості в міста (найбільш поширене в країнах, що розвиваються, які переживають т. з. «урбанізаційний вибух», і в ряді постсоціалістичних країн); б) переселення між містами різної величини і типу, а також з великих міст у приміську зону і навіть у сільську місцевість (у розвинених країнах Заходу, де склалися дуже високі рівні урбанізації і підвищені вимоги населення до якості умов проживання); в) переїзд на освоювані землі (у країнах з великими територіями і цілеспрямованою урядовою політикою щодо господарського залучення нових районів — Канада, Бразилія, Аргентина, Австралія, Китай, Росія, Казахстан та ін.). Література: Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред. С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – С. 56–99. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С. 36–101. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 291– 298. Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук, О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – С. 103–106, 9–12. Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190. Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие. –М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80. Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов. – М.: Экопрос, 1997. – 584 с. Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190. Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120. Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география: Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189. Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах). Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах). Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл./ За ред. Б.П.Яценка. – К.: АртЕк, 1999. – С. 4–19. Бершадська Т. Економічна та соціальна географія світу. 10 клас. – Тернопіль: Підручники і посібники,2001. – С. 4–16.

Похожие записи