Реферат на тему:

Басейн річки Дунай: становлення і розвиток гідролого — гідрохімічних
досліджень та їх основні напрямки.

Назва річки Дунай пройшла довгий історичний шлях, різні народності по
різному називали її. У літературних пам’ятках античних часів від витоку
до Залізних Воріт річка була відома за назвою Данувіус (Danuvіus) і
Данубіус (Danubіus). Нижче Залізних Воріт Дунай носив іншу назву — Істр
(Іstr). Кельти, що населяли береги Дунаю, перші помітили швидкий плин
річки і назвали її Данувиус (Danuvіus). Слово danuvіus походить від
кельтських слів danu, що означає стрімкий, швидкий, і vіus-вода, річка.
Назва Данубіус зустрічається в працях Аристотеля, Цезаря, Овідія,
Страбона, Плінія Старшого. Про Істру, Іструсе згадують Геродот,
Вергілій, про Хістере говорить Цицерон про Хіструсе — Тібулл. Усі ці
назви згодом були забуті, і за річкою на всьому її протязі збереглась
одна назва — Дунай [3, 5, 9, 20].

Басейн річки Дунай є серцевиною центру Європи, що охоплює територію
817 000 км2, на якій розташовані понад 15 Європейських країн, де живуть
понад 80 млн. чоловік. Басейн р. Дунай включає всю Угорщину, більші
частини Румунії, Австрії, Словенії, Хорватії та Словакії; значні частини
Болгарії, Німеччини та Чеської Республіки, Молдови та України. Території
ФР Югославії, Боснії та Герцеговини, малі частини Італії, Швейцарії,
Албанії та Польщі, що також входять до цього басейну. Немає в світі
такої річки, як Дунай по відношенню до кількості національностей, які
проживають у його басейні. Для них це – джерело води і важлива
транспортна магістраль. Це унікальні за своєю красою місцевості, це зона
відпочинку, історична пам’ять про героїчне минуле та сучасне [19].

Дунай впадає до Чорного моря через дельту, яка є другою найбільшою
природною водно-болотною територією в Європі. Дунай належить до однієї з
найбільших після Волги річок Європейського континенту. Братом Нілу,
сином Океану називав його древньогрецький поет Гесіод. Водні ресурси
р.Дунай формуються в основному в гірських районах Альп, Карпат і Балкан.
Приблизно одна третина басейну річки Дунай це – гори, а інші дві третини
– пагорби та рівнини. Середня висота басейну річки над рівнем моря,
всього 475 м., але максимальна різниця висоти між низинами та
альпійськими піками приблизно 3 000 метрів. Подолавши відстань 2857 км
води Дунаю надходять до Чорного моря. Середньо річний баланс води
становить 216 км3, а залежно від кліматичних умов він може досягати 313
км3 у багатоводні роки, або знижуватись до 123 км3 у посушливі.
Найбільші притоки Дунаю, що беруть свій початок на території України –
рр. Тиса, Прут, Серет. Вони формують близько 15 км3 води за рік, або
7,3% загального стоку річки. По території України проходить лише
невелика ділянка пониззя річки (170 км) від міста Рені до її гирла.
Наближаючись до Чорного моря, Дунай вище румунського міста Тульча
поділяється на три рукави: Кілійський, Сулинський та Георгієвський.
Найбільш багатоводний з них Кілійський рукав (129 км3) проходить по
прикордонній території Румунії і нашої країни [5, 6, 22].

Велика річка з давніх часів грала важливу роль в житті народу. В античні
часи її води борознили грецькі, римські і фінікійські судна, в середні
віки судна візантійців, слов’ян, німців та турок. Завдяки вигідному
географічному положенню і багатству надр, басейн Дунаю на протязі
багатьох століть був об’єктом захоплень, війн, ворожби та суперечок.

Багаті і родючі землі в басейні Дунаю здавна привертали увагу іноземців.
Ще в VІІІ-VІІ століттях до нашої ери фінікійці, єгиптяни, перси і греки
проникали в гирла Дунаю. Дунай привертав до себе увагу і як природний
шлях військового проникнення в Середню Європу.

Першими дослідниками Дунаю по праву можна назвати греків і римлян.
Грецькі торгові судна часто відвідували гирла Дунаю ще задовго до
початку нашої ери. Плаваючи вздовж узбережжя Чорного моря і проникаючи
по Дунаю в глиб Скіфії, грецькі купці, мандрівники, вчені, такі, як
Геродот, Страбон та інші, дали перші дані про річку, рельєф і населення
її басейну. Правда, ці дані були дуже короткі, елементарні, а часом і
помилкові [16].

Найдавніший опис Дунаю можна знайти у творах Геродота, що відноситься до
V ст. до н.е. За його повідомленнями, Дунай — сама велика з усіх відомих
йому річок, джерела якої знаходяться в країні кельтів. Інший грецький
мандрівник, Страбон, відзначав, що Дунай протікає саме посередині землі,
що лежить між Адріатичним та Чорним морями, і впадає в Чорне море
п’ятьма, рукавами [2, 17, 18].

Найбільш ранні дані, які були виміряні на Дунаї пов’язані з повенями.
Перший збережений опис повені відноситься до 1022 р. Документи про
значні повені збереглись в міських архівах Німеччини, Австрії та
Угорщини, починаючи з 1500 р. Описи Дунаю знаходяться на стінах
монастиря Сан-Мігеле в Мурано поблизу Венеції, а також на карті
віденського гуманіста В. Латиуса (1514-1565 р.). Першою друкованою
картою Дунаю, що вийшла в 1640 році в Амстердамі є карта, складена Н.
Фишером («Danubіus fluvіus Europae maxіmus a fontіbus a ostіa»). У 1650
році в Амстердамі також була видана карта всього басейну Дунаю. По
описах Зиґмунда фон Біркена в Нюрнберзі в 1684 р. Якобом Зандратом була
опублікована географічна карта за назвою «Збільшений берег Дунаю». На
той час основною проблемою було збільшення гирла (просування його у
Чорне море), зміна окреслень русла, замулення і виникнення нових
рукавів.

Більш повне вивчення річки і її басейну почалося значно пізніше,
приблизно в другій половині XVІІІ і на початку XІХ ст.

Дослідження, збір і аналіз даних на Дунаї проводили різні організації,
але на жаль, не всі матеріали збереглись. Перші виміри рівня води
пов’язані з будівництвом мостів через Дунай у Австро-Угорській імперії:
Відні (1439 р.), Кремсе (1463 р.), Лінце (1497 р.). У 1837 р. розпочаті
дослідження біля Залізних Воріт. У 1856 р. англійські інженери провели
проміри Сулинского рукава в дельті Дунаю. Пізніше в кілька етапів, під
керівництвом руських інженерів, проводились проміри Килийского рукава і
барової ділянки гирла.

У 1732 м Угорською річковою службою був установлений водомірний пост у
м. Буда. Перші регулярні спостереження почалися в 1821 році в м. Лінц
(Австрія). Два роки після того почали працювати водомірні пости у
Братиславі (Чехія) і Будапешті (Болгарія). У 1826 р. у баварській
частині басейну було відкрито 56 водомірних постів, з них 13 на Дунаї. У
1833 р. на австрійській ділянці Дунаю існувало 18 водомірних постів. У
пониззях Дунаю, що знаходились в той час під турецьким пануванням,
виміри почались пізніше. Перший водомірний пост був створений у Сулині в
30-ті роки XIX століття і лише через кілька десятків років були відкриті
водомірні пости в Галацу (1873 р.), Брайле (1874 р.), Ізмаїлі і Кілії
(1901 р.). Із середини XІХ століття почала швидко розширюватись мережа
водомірних постів на верхній і середній ділянці річки. У 1876 р. у
басейні Дунаю діяло 50 водомірних постів, у 1950 вже більше 1 000 і в
даний час діє понад 2 000 постів.

В другій половині XІХ в. для здійснення гідрологічних робіт створюється
Баденське гідрографічне бюро, Австрійське центральне гідрографічне бюро
й Угорська гідрографічна служба. Результати спостережень по середньому
Дунаю з 1876 р. публікувалися в книгах висоти рівня води й у
гідрографічних щорічниках. Після переділу територіі Європи відповідно до
Версальського договору (1919 р.) керівницство гідрологічними
спостереженнями стали здійснювати гідрографічні служби придунайських
країн. З цього часу матеріали спостережень за режимом поверхневих вод
видавались у формі щомісячних бюлетенів, журналів і щорічників.

У 1919 р. у Празі був створений Гідрологічний інститут зі Словацьким
гідрографічним відділенням. З 1940 р. функції Гідрологічного інституту
на території Словаччини виконувала Словацька гідрологічна служба, що
видавала «Щомісячні огляди».

В Угорщині секцією гідробудівництва і водного господарства видавались
«Гідротехнічні повідомлення», а з 1921 р. — «Гідрологічні повідомлення».

У Югославії організацією гідрологічних спостережень займалась
«Генеральна дирекція вод». Результати спостережень публікувалися в
гідрологічних повідомленнях гідротехнічного відділу Міністерства
будівництва.

У Румунії гідрологічні дослідження проводились під керівництвом Дирекції
вод, що видавала щорічники в 1914-1935 р.

З 1954 р. Секретаріат Дунайської комісії в Будапешті видає «Гідрологічні
щорічники», що містять результати спостережень на судноплавній ділянці
Дунаю від 1948 року.

Перші виміри витрат води на Верхньому і Середньому Дунаї проведені в
1830 р. на річках Австрійської монархії. Перші виміри на території
Німеччини почалися в 1851 році. Регулярні виміри витрат все-таки
почалися тільки на початку ХХ сторіччя.

Після другої світової війни почала розширюватись програма спостережень.
З 40 років на багатьох станціях почались спостереження за витратою
донних і зважених наносів, хімічним складом води, а з 60 років за
забрудненням води [1, 8, 14].

Гідрологічні спостереження в різні періоди на річках, що знаходяться
нині в межах української частини басейну Дунаю, виконувались різними
організаціями окремих країн. У порівнянні із сусідніми країнами,
спостереження за гідрологічними явищами почались в українському басейні
Дунаю пізніше. Систематичні спостереження почалися тільки наприкінці XІХ
сторіччя, коли на Пруту в Яремчі був відкритий водомірний пост (1893
р.). Спостереження за льодовими явищами також почались наприкінці XІХ
сторіччя. У період між двома світовими війнами гідрологічні виміри у
басейні верхів’їв Тиси проводились Чехословаччиною, що будувала
водомірні пости в селах Ділове та Вілково (1933 р.). Виміри витрат
почались на Пруту у м. Чернівці в 1895р., на Латориці у Чопі в1924р., а
на Тисі у Діловому в 1933 р. Найбільший розвиток гідрологічної мережі
спостережень розпочався після 1945 р. Відкривались нові пости,
розширювалась кількість показників, за якими проводились спостереження.
У спостереженнях брали участь багато українських наукових організацій.
Виміри витрат донних наносів проводились починаючи з 1943 р. на річці в
Хусті, виміри температури води проводились на р. Прут (Унгени) починаючи
з 1945 р, з 1946 р. почались спостереження за якістю води на р. Прут в
Чернівцях, а на річці Дунай проведення перших спостережень зареєстровано
тільки у післявоєнні роки (1946-1949рр.), так як раніше ця територія не
належала Україні. В цей період проводились спостереження за якістю води
по таким показникам, як: температура, прозорість, колір води,
іонно-катіонний склад, мінералізація, залізо загальнє, кремній,
жорсткість, окисно-відновний потенціал, тобто за показниками, які
характеризували природній склад води. До пониззя Дунаю було привернуто
увагу Академії наук України, зокрема фахівців Інституту гідробіології. В
той час вони мали прикладний характер і були націлені на вивчення
загальних причин значного скорочення вилову риби в Дунаї, зокрема
дунайського оселедця [12, 13].

Певний підсумок перших робіт, які було проведено Інститутом
гідробіології на Дунаї, робить збірка «Дунай й придунайские водоемы в
пределах СССР», яка вийшла друком в 1961 році У ній представлено
матеріали стосовно гідрології та гідрохімії нижньої ділянки річки і
придунайських водойм, вищої водної рослинності, мікробіології, фіто- та
зообентосу, а також стану запасів та промислу риби. До авторського
колективу, очолюваного членом-коресподентом АН УРСР Я.В. Роллом входили
такі відомі вчені, як О.М. Алмазов, Ю.Г. Майстренко, К.К. Зеров, Д.З.
Гак, К.С. Володимирова, Г.О. Оліварі, М.Л. Підгайко, Я.Я. Цеєб, М.Є.
Сальников та інші. Саме їх зусиллями було закладено ту наукову основу,
на яку спираються всі подальші дослідження на Дунаї, зроблено всебічний
гідробіологічний опис річки та підготовлено базу для співставлень, яка
конче потрібна фахівцям нового покоління гідробіологів та інших
фахівців, що продовжують тут гідроекологічні дослідження [7].

Значно розширились наукові дослідження на українській частині Дунаю у
вісімдесяті — дев’яності роки, що було пов’язано з планами
широкомасштабного гідрологічного будівництва на півдні країни, зокрема
спорудження водогосподарського комплексу (ВГК) Дунай — Дніпро. У 1980
році Інститут гідробіології було визначено головним з екологічного
обґрунтування цього проекту. На сьогоднішній день відповідальність за
управління водними ресурсами покладена на кілька державних інституцій:
Міністерство екології і природних ресурсів України, МОЗ, Державний
комітет по водному господарству, та Департаменти: з питань
гідрометеорології, з питань геології та мінеральних ресурсів, які у
квітні 1999 року були підпорядковані Мінекоресурсів України.

В даний час на перший план вийшла проблематика прогнозування
гідрологічних явищ та визначення рівня забруднення вод на р. Дунай, з
метою зменшення впливу на здоров’я людини. За якістю, поверхневі води,
поділено на 5 класів (об’єкти найвищої якості входять до 1 класу,
найгіршої – до 5 класу). Не секрет, що майже всі річкові басейни України
класифікують як забруднені (4 клас) або дуже забруднені (5 клас) [23].

Стандарти якості води, що застосовуються, є найбільш суворі
(відповідають «стандартам риборозведення»), які у деяких випадках є
суворішими, ніж стандарти, що використовують у країнах ЄС. Частіше
істотно порушуються ті стандарти, що стосуються біологічного споживання
кисню (БПК5), вмісту нітрогенів, нафтопродуктів, фенолів і важких
металів (зокрема міді, цинку та марганцю). Але, як що порівняти
стандарти України зі стандартами інших західних країн на «воду для
питного постачання», то ситуація виявляється не настільки тривожною.
Однак, спостереження Гідрометслужби показують, що 1991 році р. Дунай
була забруднена менше, ніж інші крупні річки Європи, такі як Рейн. Цю
доволі приємну картину важко зрозуміти, якщо врахувати великий об’єм
скидів стічних вод і наявність сильно забруднюючих воду промислових
підприємств в районі забору води. Особливо характерним показником у
офіційних документах, є дуже низький загальний вміст азоту (максимальна
концентрація якого складає менше 1 мг/дм3) у нижній течії річки. Така
концентрація складає менше 1/10 від очікуваного рівня для подібних
річок. Практично всі види моніторингу використовують традиційні методи
фізичного та хімічного аналізу води. Обладнання та процедури, які
використовуються для відбору проб і виконання лабораторних аналізів
якості води — в Україні незадовільні. Не дивлячись на значну кількість
стандартів, моніторинг проводиться по відношенню тільки до 50
компонентів, при цьому тільки для 20 з них можна отримати умовно
автентичні дані. Не можна також вважати задовільними існуючі методи
визначення рівня впливу забруднюючих мікроелементів, таких як важкі
метали, пестициди і хлорорганічні вуглеводні. Такі забрудники повинні
контролюватись шляхом аналізу біологічних індикаторів та проб донних
відкладів. Для з’ясування цих питань необхідно впровадити і вдосконалити
практичні методи контролю якості, а також процедури звітності, зробити
вибіркове вдосконалення та поновлення аналітичних приладів. І перед тим
як визначати якість води необхідно вирішити питання організації
моніторингу [4, 10, 11, 21].

За даними Огляду результативності природоохоронної діяльності в Україні,
який був підготовлений національними і міжнародними експертами
Європейської економічної комісії ООН на протязі 1998-2000 рр. та
експертів Світового банку (1993р.) ситуація в управлінні і контролі
водними ресурсами є на сьогодні суперечливою, без чіткого розмежування
відповідальності між різними органами. Постанова Кабінету міністрів
України № 391 від 30 березня 1998 р. була спрямована на поліпшення
моніторингової діяльності. Вона регулює відповідальність усіх причетних
до проведення моніторингу довкілля органів. Проте вплив цієї постанови
на роботу системи моніторингу ще не очевидний. Схеми подальшого
реформування та перезподілу відповідальності повинні постійно
обговорюватись між різними органами управління. Змістовні контакти і
співробітництво між міністерствами та іншими інституціями має бути
можливим без санкцій Кабінету міністрів [15].

Кожен орган, що виконує моніторинг водних об’єктів, використовує власні
програмні продукти і свої бази даних. У результаті моніторингові дані
розпорошені по різних джерелах, не інтегровані й несумісні. Не існує
методології гармонізації моніторингових сиcтем. Розподіл
відповідальності разом з відсутністю належних комунікацій між цими
органами інколи спричиняє відсутність необхідних дій, дублювання й
навіть суперечливість у діяльності.

Ці проблеми можна було б подолати, шляхом концентрування
відповідальності серед меншої кількості інституцій та покладання суворої
відповідальності на координаторів. З метою кращого застосування
стандартів та узгодженості в діях різноманітних інституцій,
відповідальність має бути покладена на одну з них.

Список літератури

1. Алмазов А.М. Гидрохимия устьевых областей рек. (Сев. Причерноморья
К., изд-во Наукова думка УССР, 1962. 255 с. 2. Брунь Ф. О килийском
Устье Дуная. 1853. 68 с. 3. Вагин Н.Ф., Карминский, М. Самарьевич. Река
Дунай. Л., Гидромтиздат, 1960. 230 с. 4. Водные ресурсы т.20 №4, М.:
Наука, 1993. 560 с. 5. Гидрологический справочник реки Дунай 1921-1960.
Будапешт, Дунайская комиссия, 965. 169с. 6. Гидрология устьевой области
Дуная Авт. Алмазов А.М., Бондарь К. под ред. Никифорова М.,
Гидрометиздат. Моск. Отделения 1963. 56 с.
7. Гидроэкология Украинского участка Дуная и сопредельных водойомов –
К.: Наукова думка. 1993. 328 с. 8. Дунай и его басейн. Гидрологическая
монография. 1986. 377 с. 9. Екологічні проблеми басейну Дунаю в межах
України. В.Д. Романенко, В.В. Поліщук та інш. Гідроекологічне товариство
України К., 1996. 360 с. 10. Козлова С. И. Трансформация форм ртути и
процессы ее миграции в экоситемах Килийской дельты р. Дунай и устьевого
взморья: Автореф. Дисертации кандидата географических наук.:10.00.07
/Гидрохим. Институт — Ростов-на-Дону, 1990. 25 с. 11. Линник П.Н.,
Тимченко В.М. О содержании тяжелых металлов на взвесях дунайской воды
/Гидробиологический журнал/ – 1989.-22, № 3 – с.76-79. 12. Материалы
первой международной комплексной экспедиции по изучению Дуная (март
1988г.). – Киев, 1989. Рукопись деп. в ВИНИТИ, № 210 – В98. 13.
Международная конференция по изучению Дуная/ 20-я. Материалы/ отв. Ред.
Л.П. Багинский, Р. Липольт. – К.: Наукова думка, 1982. 218с. 14.
Нарватов А. Дунай и его басейн. – Свердловск, 1944. – 262 с. 15. Огляд
результативності природоохоронної діяльності в Україні /Експерти ООН
1998-2000 рр./ — 2000. 386 с. 16. Петреску Иоан Г. Дельта Дуная.
Происхождение и развитие. Перевод с румынского. Н.Ф. Леонтьева М.,
Издательство иностранной литературы, 1963. 130 с. 17. Поліщук В.В., Шега
В.В. Історична біографія Дунаю або нагальні проблеми сьогодення у світлі
особливостей великої европейської річки. Укр. Міжнародна академія
оригінальних ідей. – К., 1998. 680 с. 18. Семенов-Тян-Шанский Вениамин.
К вопросу о наростании дельты Дуная. 1908. 19. Система попередження про
виникнення аварійних ситуацій басейну ріки Дунай /Програма транскордоної
співпраці TACIS/ — К., 2000. 24 с. 20. Страбон. География в 17 книгах
/Ред. Утченко С.Л. М.: Наука, 1964. 943 с. 21. Стратегічний план дій
(проект)/Екологічна програма дій для басейну Дунаю/ — 1994. 115 с. 22.
Хільчевський В.К. Гідролого-гідрохімічна характеристика середньої та
нижньої частин басейну Дунаю //Вісн. КДУ Сер. географ. 1990. №32. с.
29-30. 23. Хільчевський В.К., Водопостачання та водовідведення
(гідроекологічні аспекти). – К.: Київський унівеситет, 1999. 316 с.

Похожие записи