Актуальні проблеми географічного кубійовичезнавства

Минулий рік був особливим у географічному українознавстві. 23 вересня
2000 р. виповнилося сто років від народження, а 2 листопада —
п’ятнадцять років від смерті видатного українського географа і
картографа, енциклопедиста і громадського діяча Володимира Кубійовича.
Географічна громадськість України гідно відзначила першу з цих дат. Було
організовано три наукових конференції (Львів, Тернопіль), в т.ч. одна
міжнародна, ряд ювілейних засідань (Київ, Івано-Франківськ, Луганськ,
Львів). Вчені Львова, Тернополя, Києва, Івано-Франківська та інших міст
виступили у засобах масової інформації, в т.ч. на центральному
телебаченні і радіомовленні і розкрили перед громадськістю України
науковий і суспільний доробок великого сина України. Створено
науково-популярний фільм про Володимира Кубійовича (автор О.Шаблій).
Письменник Роман Коритко пише художню повість про життєвий шлях вченого
і громадського діяча.

Разом з тим ці, як і попередні заходи (видання автором цієї статті
книги про В. Кубійовича, а також двох томів його праць [1, 2, 5] та ін.)
показали, що дослідження наукового доробку В.Кубійовича в Україні лише
починається. Причини зрозумілі: по суті, до 1985 року ім’я В.Кубійовича
було викреслено більшовицьким окупаційним режимом із списків українських
вчених-географів і картографів, а його праці були заборонені і
знаходилися у спецхранах. Лише науковці Польщі могли собі дозволити
посилатися на наукові розвідки В.Кубійовича, присвячені пастушому життю
у Карпатах і проблемам використання земельних угідь. Особливо
замовчувалася картографічна діяльність ученого, зокрема його
фундаментальний «Атлас України і сумежних країв» (Львів, 1937). Та й
тепер, вже у незалежній Україні, відчувається прохолодне ставлення до
особистості цієї знакової фіґури українства ХХ ст.

Отже, назріла нагальна необхідність фундаментального дослідження життя
і творчості вели-кого сина України — професора Володимира Кубійовича. Цю
ділянку українознавства ми називаємо кубійовичезнавством.

Що ми розуміємо під кубійовичезнавством? Щоб відповісти на це непросте
питання, слід поглянути на аналогії в інших сферах наукового знання. У
такому випадку побачимо: найбільше різні «знавства» поширені у сфері
літературних наукових досліджень. Розвиваються і принаймі добре відомі
шевченко-, франко- та лесезнавство. В історичній науці — це
грушевськознавство, крип’якевичезнавство тощо. В цих «окремих» сферах
«пізнання особистостей в історії науки» існує поважна джерельна база:
багато-чисельні наукові розвідки, монографії, збірники праць, спогади та
ін.

З певною дозою ймовірності можна окреслити головні риси (аспекти,
напрямки) дослідження персоналій у науці. Відзначимо найважливіші з них:
а) портрет вченого; б) його місце у методологічних, теоретичних і
методичних координатах науки; в) еволюція його поглядів на досліджувані
явища, об’єкти і процеси; г) аспекти і напрямки наукових пошуків; д)
науково-організаційна діяльність; е) вивченість наукового доробку
вченого в цілому і з окремих аспектів та ін.

Звичайно, такі вчені як Іван Франко чи Михайло Грушевський, а серед
географів — академік Степан Рудницький чи проф. Володимир Кубійович були
неординарними фіґурами. Вони належали до певних фахових, соціальних,
суспільних груп української спільноти. Але водночас були
особистостями-пассіонаріями, що прокладали нові шляхи у розвитку
українознавства. На них орієнтувалася і орієнтується українська
спільнота як на загальновизнаних лідерів. Разом з тим — це були звичайні
люди з їх щоденними турботами, радощами і болями, родинним щастям і
добуванням засобів на прожиток та ін. Нарешті, кожен з них
характеризувався закладеними ще на генному рівні психологічними
особливостями, набутими цивілізаційними рисами, які проявлялися у виборі
ними життєвих орієнтирів, сповідуванні певної ціннісної системи у
громадській і родинній поведінці, виборі середовища праці і дозвілля і
т.д. і т.п.

Не можна не брати до уваги і суспільного середовища, у якому жив і
творив учений. Це середовище витворювало систему викликів, на яку у
цілому чи частково відгукувалися учені, особливо у сфері гуманітарних,
суспільних наук. Так, на початку ХХ століття і особливо у 20-30-х його
роках гостро стояла проблема створення української самостійної соборної
держави. На неї відгукнулися і її розв’язували не лише політичні борці
за волю України, але й передусім багато учених — істориків, політологів,
етнографів, демографів та географів. Саме серед останніх і були фундатор
української наукової географії акад. Степан Рудницький і його
спадкоємець проф. Володимир Кубійович.

Отже, можемо зробити деякі висновки щодо наукового дослідження
особистостей у науці:

1) сфера цих дослідів належить до вивчення персоналій в науці;

2) ця сфера і сукупність пов’язаних з нею проблем є міждисциплінарним
об’єктом (персоналії передусім вивчаються наукознавством, психологією,
соціологією та історією науки, конкретною науковою галуззю, у якій
працював той чи інший учений та ін.);

3) у кожній сфері знань персоналії розглядаються як багатовимірні
феномени (галузь і напрямки досліджень вченого, його становлення і
розвиток, власне наукова і науково-організаційна діяльність тощо);

4) визначальними для створення фундаментальних наукових характеристик
персоналій у науці є їх (персоналій) літературна спадщина, тобто
джерельна наукова база, створена самими вченими. На другому місці мали
би бути архівні матеріали, які особливо розкривають «кухню» створення
тих чи інших джерел або подають додаткову інформацію про ті чи інші
етапи життя і діяльності науковця;

5) звідси — основними у вивченні персоналій повинен бути літературний
та історичний методи, які, у свою чергу, використовують багату гаму
методів формальної логіки: порівняльний, аналогії, класифікації, аналізу
і синтезу, індукції та дедукції та ін.

І все-таки було б великою помилкою зводити все до вивчення персоналій.
Головне, на наш погляд, це висвітлення наукових проблем, які ставилися і
розв’язувалися цими персоналіями. Як ці проблеми виглядають у наш час,
яке вони матимуть продовження у майбутньому. Отже, коли, наприклад,
В.Кубійович вивчав географію української діаспори у 30-х роках ХХ ст.,
то ця проблема у повоєнні роки набрала нового змісту (поява великої
хвилі політичної діаспори, її початкова концентрація у Західній
Німеччині, а потім — розселення у США, Великобританії, Австралії тощо).
Нова хвиля спостерігається і після одержання самостійності України. І
вивчення цих процесів буде відноситися до кубійовичезнавства. Бо він, по
суті, першим поставив проблему «українці поза межами своєї національної
території».

Таким чином, географічне кубійовичезнавство охоплює два типи проблем:

а) дослідження географічної і картографічної діяльності Володимира
Кубійовича як вченого, організатора географічної і картографічної науки,
«кухні» його географічних пошуків (наприклад, застосування ним польових,
статистичних і картографічних методів), особистості вченого у її
зв’язках з географічними інституціями та іншими ученими географічного
фаху;

б) дослідження географічних (зокрема, суспільногеографічних,
антропогеографічних) проблем, які вивчав В.Кубійович у контексті їх
руху, тенденцій розвитку і зміни у минулому, сучасному та майбутньому.
Саме на останньому типі проблем географічного кубійовичезнавства
зупинимося детальніше.

Групи проблем географічного кубійовиче-знавства можна окреслити таким
чином. В.Кубійович досліджував переважно суспільно-географічні проблеми.
Його ніхто не зарахує до географів-дослідників природи (хоч, правда, є
декілька публікацій стосовно рельєфу України). У суспільній географії
(тоді її називали антропогеографією) 99 % своєї уваги Володимир
Кубійович присвятив реґіональним (а не загально-антрогеографічним)
студіям. Отже, він типовий географ-реґіоналіст. Іншими словами, чи то
внаслідок своїх природних схильностей, чи у зв’язку з науковою школою, у
якій він формувався як учений (краківська школа проф. Людомира
Савіцького, учнем якого він був), Володимир Кубійович належав до «класу»
географів-реґіоналістів (географів-описовиків). І в цьому нема нічого ні
доброго, ні поганого. Просто, Володимир Кубійович мав натуру
спостерігача у лабораторії самого терену дослідження. Про нього проф.
Іван Кошелівець писав: «він обійшов би усю земну кулю, сам-один
створивши українську географічну науку і мали б ми давно багатотомову
географію України» [5, с. 608].

Звідси перший висновок щодо проблематики географічного
кубійовичезнавства: воно повинно зосе-реджуватися головним чином на
питаннях реґіональних суспільногеографічних студій.

Але реґіональні (дескриптивні, описові) проблеми стосуються різних за
масштабом і виділених у вигляді окремих геопросторових одиниць
цілісностей. Для Володимира Кубійовича такими цілісностями були
передусім держави (країни) та одиниці їх внутрішнього поділу — землі,
райони, реґіони тощо. Тобто, коли ми говоримо про проблематику
географічного кубійовичезнавства, то у першу чергу слід мати на увазі
суспільно-географічне країнознавство і реґіоналістику (тут у розумінні
дослідження будь-яких геопросторових частин держави). В особливий вид
реґіоналістики можемо віднести географічне краєзнавство, якому
особли-вого значення надавали усі українські географи, особливо
С.Рудницький, В.Кубійович, В.Ґеринович, О.Степанів та ін.

Для Володимира Кубійовича головною країною географічного вивчення була
Україна. Ця проблема має залишатися найважливішою у системі сьогоднішого
географічного українознавства загалом і географічного кубійовичезнавства
зокрема. Хоча є певна зміна акцентів, порівнюючи висвітлення цієї
проблеми у 20-30-х роках ХХ ст. і тепер — на переломі тисячоліть.

Географічний «вивід прав України» здійснив ще С.Рудницький (праці
«Коротка географія України. Антропогеографія», 1914 р. і «Ukraina. Land
und Volk», 1916 р.). У 30-х роках ХХ ст. В. Кубійович розкрив Україну
як єдине територіальне і етно-демографічне ціле, незважаючи на її
політичний поділ між чотирма державами (Росією у вигляді так званої
УРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією). Створення ним і групою
співавторів «Атласу України й сумежних країв» (1937 р.) та «Географії
українських й сумежних земель» (1938 р.) завершувало собою не лише
процес інтенсивного становлення географії України як окремої наукової
дисципліни, але й завершувало короткотерміновий процес становлення
української національної антропогеографії загалом.

Цими працями українське землезнання і картографія вийшла на
європейський і світовий рівень, незважаючи на знищення большевицьким
режимом фундатора національної географії і картографії С.Рудницького і
ліквідацію заснованого ним у Харкові Інституту географії і картографії.
Згадані дві фундаментальні праці розкрили антропогеографічну сутність
України у межах її національної території.

У наш час існує самостійна держава Україна, державні кордони якої у
більшості випадків не збігаються з межами української етнічної
території. Частини українських етнічних земель залишилися у складі
державних територій Польщі (Лемківщина, Засяння, Холмщина, Підляшшя),
Білорусії (Берестейщина), Росії (частина Слобідщини, Кубань), Румунії
(Мармарощина), Словаччини (південна Лемківщина). Згідно з Конституцією
України і міжнародним правом кордони України та її сусідів є
недоторканими.

лися у складі держав-сусідів; б) Україну як державну територію доцільно
вивчати з позицій її сучасних і майбутніх суспільногеографічних проблем.

Але з останнього випливає дві субпроблеми: 1) як трактувати населення і
господарство тих земель, що опинилися у державах-сусідах, 2) чи вважати
українців на цих землях українською діаспорою ? Ці суб-проблеми легкі до
розв’язання лише з першого погляду.

Реально прикордонні території є складовими частинами єдиних державних
організмів відповідних країн і їх субсистем — політичної, господарської,
демографічної, соціальної та ін. Але в наш час виникає і розвивається у
різних формах транскордонне співробітництво (у вигляді розвитку
спільного підприємництва, створення єврореґіонів та ін.), яке призводить
до втрати державними кордонами їх бар’єрних функцій. Тому географічне
дослідження етнічних українських земель у складі держав-сусідів є
об’єктивною вимогою часу, коли Європа стає континентом реґіонів.
Останнім у великій мірі розмивається важлива для географічного
дослідження категорія національного комплексу («народного
господарства»). Отже, вивчення транскорднонних єдностей повертає
проблему українських етнічних земель у складі держав-сусідів у нове
русло — русло міждержавної інтеґрації на реґіональному рівні.

В тісному зв’язку з цим постає питання трактування корінних українців,
що там живуть, як української діаспори (дехто із навіть маститих вчених
не може собі дати раду з цим питанням). На наше тверде переконання,
українці на своїх етнічних землях ніколи не можуть вважатися діаспорою,
навіть будучи громадянами іншої держави. Інакше усіх, що народилися
принаймі до 1939 р. на українських територіях Польщі, Чехо-Словаччини чи
Румунії слід би вважати народженими у діаспорі. Це нонсенс!
Непорозуміння виникають, звичайно, тоді, коли плутають поняття державної
і національної територій, громадянина країни і члена етнічної меншини.
Проживаючи на території північної Лемківщини і будучи громадянином
Польщі, корінний українець (лемко) не перебуває у діаспорі. Бо діаспора
це не громадянсько-державницька категорія, а поняття, пов’язане з
територіально-національним статусом людини.

Отже, основною проблемою географічного кубійовичезнавства сучасності є
проблема суспільної географії держави Україна. Ця проблема повністю
збігається з основною проблемою географічного українознавства.

В системі географічного українознавства тепер виділяються ряд
міждисциплінарних проблем, про які ми писали декілька років тому.
Нагадаємо про ці проблеми [6, с. 329-330].

Геоекологічні проблеми: вичерпність природно-ресурсного потенціалу
України, особливо її викопних ресурсів; деградація ґрунтового покриву,
зокрема відомих у світі українських чорноземів; забруднення і деструкція
довкілля в результаті господарської діяльності, особливо у великих
містах, районах видобувної промисловості; екологічна катастрофа Центру і
Півночі України у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС;
природозаповідання в Україні; регіональна екологічна політика тощо.

Геодемографічні проблеми: етногенез і націогенез українців; депопуляція
української нації, зменшення кількості населення України; реконструкція
системи розселення; виснаження українського національного генофонду і
працересурсного потенціалу; гендерні проблеми; здоров’я нації і
поширення хвороб, особливу СНІДу, інфекційних тощо; виживання нації як
етнокультурного феномену; українська діаспора і українці на своїх
етнічних землях поза державною територією України; зовнішні і внутрішні
міграції населення; регіональна демографічна та етнічна політика;
етнічні (національні) меншини в Україні та ін.

Геокультурні проблеми: процеси ноосферизації української нації, зміна
типу матеріальної культури українства із аграрного та індустріального на
постіндустріальний та інформаційний; звуження (розширення) сфер впливу
української мови і української культури; деколонізація України і
вестернізація; релігійні конфесії і міжконфесійні стосунки; регіональна
культурна та конфесійна політика тощо.

Геосоціальні проблеми: формування національної еліти, соціальна
стратифікація українського суспільства, розподіл багатства і бідності
між регіонами і соціальними групами; соціальні аспекти деурбанізації і
вимирання села; злочинність, її омолодження та інтернаціоналізація;
наркоманія; проблеми молоді, соціальний захист населення; регіональна
соціальна політика в Україні.

Геоекономічні проблеми: формування і реструктуризація національного
комплексу України; розв’язання паливно-енергетичної, продовольчої,
сировинної та ін. економічних проблем; Україна у світовій, євразійській
та європейській економічній системах і у глобалізаційних економічних
процесах; на міжнародних транспортно-економічних комунікаціях;
інтеграція України у європейські економічні структури; Україна у
Чорноморському економічному співробітництві; Україна в її економічних
відносинах з сусідами першого і другого порядку; реґіональна економічна
політика тощо.

Геополітичні проблеми: зміна геополітичного положення України після
проголошення її держа-вної незалежності (1991 р.); Україна на політичній
карті Європи і Євразії; Україна і НАТО; місце України у глобальних
геополітичних концепціях і доктринах; геополітична доктрина Міжмор’я;
військово-промисловий комплекс України і політичні проблеми конверсії та
роззброєння; електоральна географія України; демократизація українського
суспільства; радикалізація суспільства у зв’язку із системною його
кризою; державно-територіальний політико-адміністративний устрій та ін.

Однією з надзвичайно актуальних у географічному українознавстві є
проблема історії розвитку національної географічної науки. Вона може
розв’язуватись спільно з історичною наукою. Тут дуже важливо є розкрити
історію формування української національної географії в контексті
світової і європейської науки, здійснити наукову періодизацію цього
розвитку; внесок українських вчених у розвиток вітчизняної і світової
географічної науки; рецепція (відображення) України, її географії у
джерелах європейських та інших вчених, мандрівників, дипломатів,
місіонерів тощо.

Звичайно, усі названі проблеми входять і до географічного
кубійовичезнавства. Однак у сучасних умовах слід особливу увагу
зосередити на двох корінних проблемах. Це проблема політичної географії
і геополітики України і проблема демогеографії нашої держави в цілому і
в її окремих реґіонах (відомо, що Володимир Кубійович написав низку
статей з питань демо- і етнографії окремих українських земель [1, с.
153-189, 247-296].

У першій проблемі надзвичайно актуальним є питання
політико-географічного положення України. Багато географів, починаючи
від Ф.Ратцеля, вважають це питання суттєвим для землезнавчого, особливо
політико-географічного вивчення країни. При вивченні географічного
положення особливу увагу слід звертати на те, чи є країна об’єктом чи
суб’єктом міжнародних стосунків, який вплив на її розвиток має
розташування на незамерзаючих морях, на міжнародних торговельних шляхах,
поблизу вогнищ війни і міждержавного напруження, аґресивних сусідів. У
минулому С.Рудницький і В. Кубійович наголошували на впливі природно- і
культурно-географічного положення. Так, Володимир Кубійович вважав, що
«Україна відрізняється від інших країн Східної Європи передусім своїм
географічним положенням над останньою віткою Середземного моря і завдяки
цьому положенню вона є мостом поміж Східною Європою і
середземноморськими країнами» [3, с.3]. І ще, точніше: «українська
етнографічна територія (це писалося, коли не було самостійної держави. —
О.Ш.) лежить у південній частині Східної Європи — на північних берегах
Чорного і Озівського моря, на границі нерозчленованої Східної Європи й
останньої відноги теплого Середземного моря, на границі Східної Європи й
Передньої Азії» [4, с.410]. Як і С.Рудницький, В.Кубійович підкреслював
межовість положення України між Заходом і Сходом, її розташування на
перехресті великих шляхів, які приносили не раз їй багато користі, але
ще більше лиха.

У наш час, коли Україна стала суб’єктом міжнародного права, до її
географічного положення слід підходити з новими мірками. Зокрема,
корінним чином змінилося її політико-географічне, геополітичне і
геостратегічне положення. Тепер Україну слід розглядати у системі країн
Європи і Євразії — передусім її сусідське (сусіди першого і другого
порядків), реґіональне (континентальне) і навіть глобальне положення
через призму її політичних, культурних, соціальних та економічних
інтересів. Наприклад, економічні, зокрема енергетичні інтереси України,
вимагають зосередження уваги на південно-східному її геостратегічному
напрямі — Близькому, Середньому Сході, Кавказі, Центральній Азії тощо.
Цей азіатський напрям дасть можливість «завоювати» і нові ринки збуту
для українських промислових і сільськогосподарських товарів.
Специфічними стають довготривалі європейські інтереси України. Внаслідок
цих та інших змін у географічному розподілі стратегічних інтересів
категорія положення держави починає трактуватися як багатовимірний
феномен, що формує своєрідну систему координат, які визначають загальні
особливості функціонування держави у сусідському, реґіональному та
світовому геопросторі. Таким чином, досліджуючи географічне положення
України з позицій її геостратегії і функціонування держави у
реґіональних і глобальних просторах, ми розвиваємо кубійовичезнавство на
початку третього тисячоліття.

Важливим напрямком цього розвитку є також дослідження демо- і
етногеографічних проблем України. Сам В. Кубійович вважав ці проблеми
центральними у землезнанні нашої держави. Основні аспекти демо- і
етногеографії України у працях В. Кубійовича: динаміка населення,
особливо українців (природний і механічний рух), розміщення населення,
розселення населення і урбанізація території. Всі ці теми і проблеми
актуальні у наш час.

Однак, як вже відзначалося, центральною зараз є проблема депопуляції
населення України, кількісного і якісного виснаження працересурсного
потенціалу (останнє пов’язане з масовим безробіттям і міґрацією фахівців
працездатного віку за кордон). Нового змісту набирають проблеми міґрації
(внутрішні і зовнішні) населення і пов’язаної з цим української
діаспори, особливо східної. Як вже згадувалося, по-новому ставиться
проблема українців на етнічних землях, що опинилися у державах-сусідах.
Розвиток ринкових відносин та часткова деурбанізація України вимагають
нових підходів до вивчення сільських і міських поселень і систем
розселень тощо.

Одним словом, сучасна трансформація українського суспільства від
тоталітарної до демократичної системи вимагає розглядати і геопросторову
трансформацію — зміну і удосконалення територіальної структури
національного комплексу, його вростання у глобалізаційні процеси. Ці та
ряд інших проблем органічно входять у географічне українознавство, а,
отже, і у кубійовичезнавство.

Література:

Володимир Кубійович. Т.І. Наукові праці / За ред. проф. О.Шаблія.- Париж
— Львів: Фенікс, 1996. — 800 с.

Володимир Кубійович. Т.ІІ. Мемуари. Роздуми. Епістолярна спадщина / За
ред. проф. О.Шаблія.- Париж — Львів: Фенікс- 2000. — 1036 с.

Географія українських й сумежних земель / За ред. В.Кубійовича. Видання
друге. Краків; Львів: Українське видавництво.- 1943. — 520 с.

Кубійович В. Антропогеографія й демографія [України] // Українська
Загальна Енцкилопедія. Т.ІІІ. Львів — Станиславів — Коломия. — 1935. —
С. 410-423.

Шаблій О. Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення.- Париж —
Львів: Фенікс, 1996. — 704 с.

Шаблій О. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. —
Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка — 2001. —
744 с.

Похожие записи