Реферат
Видатний вчений-фізик родом з Вінничини А.М. Будкер
Слово „неможливо” для нього не існувало. Чим важчою була задача, тим
більше вона його захоплювала. Рішення, які він знаходив, були
оригінальні, несподівані, прості та ефективні
В. Вайскопф. професор Массачусетського
технологічного інституту. США
Фронтон головного корпусу Інституту ядерної фізики у Новосибірську
прикрашає світлова доріжка, яка загоряється у святкові дні. І тоді над
спорудою мчать одна одній назустріч дві яскравих цятки, щоб, зустрівшись
посеред доріжки, спалахнути сліпучою зіркою. Це – символічне зображення
зустрічних пучків і одночасно емблема інституту ядерної фізики, який дав
світовій науці найефективніший метод дослідження структури мікросвіту.
А тоді, в кінці п’ятидесятих, потрібна була неабияка сміливість і
всеперемагаюча віра в успіх його керівника – Андрія Михайловича Будкера
(в світі науки він більше знаний під цим ім’ям), якими зумів захопити
своїх колег, щоб узятися за реалізацію такої, здавалося б, абсолютно
безнадійної на той час ідеї зустрічних електронних пучків. І так було
усі роки…
Мабуть не всі вінничани знають, що видатний вчений – фізик, академік
Академії наук СРСР, засновник і до кінця життя незмінний директор
Інституту ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР Герш Іцкович
(Андрій Михайлович) Будкер, – уродженець Подільського краю.
За своє недовге 59-річне життя академік Будкер зробив так багато в
науці, що його цілком можна поставити в один ряд з такими видатними
вченими колишнього Радянського Союзу, як І.В.Курчатов, І.Є.Тамм,
А.Б.Мигдал та іншими. Як великий учений та вмілий організатор своєю
самовідданою працею та яскравим талантом він заклав основи
експериментальної бази ядерної фізики і термоядерних досліджень.
Народився Андрій Михайлович 1 травня 1918 р. в селі Мурафа
Шаргородського району Вінницької області. Коли малюку виповнилося всього
два тижні від роду, батько його трагічно загинув. Мати виростила хлопця
одна. У другій половині 20-х років сім’я Будкерів переїхала жити у
Вінницю. Юнак вчився легко, йому досить було послухати пояснення
учителя, щоб наступного разу відповісти на відмінно.
В 1936 р. Андрій Михайлович закінчує середню школу № 9 і вступає на
фізичний факультет Московського державного університету, Фізика, як
наука, захопила молодого Будкера з самого початку. Свою першу наукову
працю A.M.Будкер здійснив ще у студентські роки під керівництвом
І.Є.Тамма. Вона була присвячена проблемі пошуку тензора енергії –
електромагнітного поля у рухомих середовищах. Можливо вже тут майбутній
академік побачив величезні перспективи у дослідженнях таких складних
систем, як потужно-струменеві прискорювачі та термоядерні реактори.
24 червня 1941 р. з останнього державного іспиту молодий Будкер іде на
фронт. У польовій зенітній частині він зробив своє перше відкриття,
вдосконаливши систему управління зенітним вогнем. Командир частини
назвав створений ним прилад «АМБ».
У 1945-1957 pp. Герш Іцкович працював в Інституті атомної енергії (нині
ім. І. В. Курчатова) в Москві, а у 1957 році очолив організований за
його ініціативою інститут ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР
у Новосибірську.
Основні праці Г. І. Будкера висвітлюють питання теорії ядерних реак
торів, фізики плазми, керованих термоядерних реакцій, прискорювачів
заряджених частинок тощо. Вчений запропонував методи зустрічних пучків
для досліджень у фізиці елементарних частинок і «електронного
охолодження» у прискорювальній техніці. Г. І. Будкера відрізняло чітке
практичне спрямування його теоретичних фізичних досліджень. Під його
керівництвом в інституті ядерної фізики були розроблені і створені
прискорювачі оригінальної конструкції для потреб народного господарства.
Вчений багато уваги приділяв вихованню молодих наукових кадрів. Герш
Іцкович розпочав викладання ще в 1947 році, на щойно організованому
фізико-технічному факультеті Московського університету. З переїздом до
Сибіру Г. І. Будкер бере активну участь в організації Новосибірського
університету: він створив і очолив кафедру загальної фізики, потім і
кафедру ядерної фізики. За його ініціативою у місцевому
електротехнічному інституті був створений фізико-технічний факультет,
який підготував багато талановитих інженерів-фізиків.
Гершу іцковичу Будкеру було присуджено Сталінську (Державну) премію СРСР
1949 року за дослідження з теорії циклічних прискорювачів та Ленінську
премію 1967 року за дослідження у фізиці елементарних частинок. Помер Г.
І. Будкер 4 липня 1977 року в Новосибірську.
Андрій Михайлович все більше переконувався, що моральний обов’язок
вчених — знайти більш раціональні і дешевші методи виготовлення
прискорювачів. Він вважав, що такі методи існують – варто лише глибше
замислитись, добре попрацювати і не йти стандартними шляхами. Академік
Будкер любив повторювати, що в науці є багато можливих шляхів, крім
одного – по якому пішли інші, тому його улюбленим гаслом було:
„Переганяти, не наздоганяючи”.
Всесвітню популярність Андрію Михайловичу принесли висунуті ним ідеї з
розробки і створення термоядерних установок з магнітними пробками,
методу „електронного охолодження” у прискорювальній техніці. Ним були
запропоновані декілька нових напрямів у фізиці плазми та керованого
термоядерного синтезу, які покладені в основи досліджень, що проводились
у багатьох наукових центрах світу.
У 1958 р. при активній підтримці І.В.Курчатова лабораторія, очолювана
Андрієм Михайловичем, переїздить з Москви до Новосибірська; де
перетворюється у самостійний Інститут ядерної фізики Сибірського
відділення АН СРСР. Умови роботи і атмосфера інтенсивної творчості
молодого наукового центру сприяли здійсненню багатьох оригінальних ідей.
Особливо плідною була робота A.M. Будкера на посаді директора інституту
(1958-1977 pp.), який став
під його керівництвом найбільшим ядерно-фізичним центром. Саме тут було
втілено немало його творчих задумів у фізиці, техніці та організації
науки. Накопичений ним досвід в Інституті атомної енергії ім.
І.В.Курчатова, відкрив дорогу для вирішення фантастичного на той час
завдання – одержання зустрічних пучків електронів та , позитронів
(Ленінська премія 1967 року).
Інший напрям робіт інституту – одержання антиречовини. Академік Будкер
вважав: „Антиречовина дасть можливість людству завоювати всю сонячну
систему. Можливо, що те, над чим ми працюємо, дасть можливість зробити
реальною подорож до інших світів”.
Вслід за першими пропозиціями по здійсненню керованих термоядерних
реакцій Андрій Михайлович висунув ідеї по розробці і створенню
термоядерних установок з магнітними пробками. Ідеї виявились дуже
плідними, набули визнання і широкого розповсюдження в усьому світі. Ім’я
Будкера стало всесвітньо відомим.
Вирішуючи фундаментальні питання, Андрій Михайлович при цьому
наполегливо шукав, як застосувати досягнення сучасної фізики для
насущних потреб народного господарства. Під керівництвом A.M.Будкера в
Інституті ядерної фізики були розроблені і створені прискорювачі
оригінальної конструкції для потреб народного господарства (різке
підвищення термостійкості поліетиленової ізоляції: виготовлення
спеціальних термоусаджувальних шлангів Із полімерних матеріалів;
дезінсекція зерна: знешкодження стічних вод; різання і зварювання
металів та багато іншого).
Його піонерські дослідження дали початок серйозному вивченню інженерних
проблем майбутнього термоядерного реактора. Інститут, як найулюбленіше
дітище академіка, по праву став науковою школою для становлення молодих
науковців у галузі фізики високих енергій.
Наукові досягнення A.M.Будкера високо оцінені державою – він
нагороджений багатьма орденами, медалями, відзначений почесними
званнями.
До останньої хвилини Андрій Михайлович напружено” працював над новими
науковими і технічними проектами, які він мріяв здійснити у своєму
інституті.
С. Г. Попов про А.М. БУДКЕРА
O
„o
yyyy^„o
¤
4‚„d
O
gd™8A
????????? ? ?Т?Т?Так що про цю сторону діяльності Андрія Михайловича
немає потреби говорити спеціально – його роботи говорять самі за себе.
Мені здається важливим докладніше сказати про інші сторони особистості
Андрія Михайловича як наукового діяча – його підході до організаційних
проблем і взаємин зі співробітниками.
Ці сторони діяльності А. М. Будкера виявилися при організації Інституту
ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР, куди він був запрошений
М. А. Лаврентьєвим за рекомендацією І. В. Курчатова.
Звичайно, центром конденсації були наукові ідеї Андрія Михайловича, але
дуже важливу роль грали й організаційні принципи, підхід до підбору
співробітників.
Тепер можна сказати, що ці принципи витримали випробування часом. ІЯФ –
організація, що має великі наукові й науково-технічні досягнення, де
можна відзначити іяфівський стиль роботи й іяфівський мікроклімат у
колективі. Андреи Михаилович говорив, що до проблеми організації
Інституту він із самого початку віднісся як до найважливішої й дуже
важкої наукової проблеми. Він аналізував вдалий і невдалий досвід роботи
інших колективів І формулював для себе якісь організаційні принципи,
яких дотримувався надалі. Дуже жаль, що не збереглося їхнього повного
опису. Але я б хотів виділити деякі, що особливо запам’яталися з них.
Андрій Михайлович завжди боявся виявитися оточеним вузьким колом
співробітників, через які він одержував би інформацію про внутрішнє
життя Інституту. Він думав, що, як би не були ці люди чималі й
доброзичливі, інформація була б вузька і однобічна, виробилися б
психологічні шаблони в реакції на події в колективі. Тому Андрій
Михайлович увів правило як можна ширше обговорювати його питання, що
цікавлять, вважав обов’язковим для себе познайомитися з різними точками
зору, подовгу розмовляв і з людьми, особисто йому не симпатичними.
Головною фігурою науково-дослідного інституту Будкер вважав науковця. І
не тільки вважав, але всіляко піднімав авторитет науковця в колективі.
Він завжди підкреслював, що вищим «законодавчим» органом Інституту , є
Вчена рада – Круглий стіл. «Круглий» – це не просто геометрично круглий.
Андрій Михайлович виховував у провідних наукових співробітниках, членах
Вченої ради, «директорський» підхід до рішення проблем, коли об’єднуючим
критерієм правильності є оптимальність рішення із загальінститутської
точки зору.
Рішення Круглого столу приймалися одноголосно, хоча народжувалися вони
найчастіше після довгих, болісних суперечок. У результаті вироблялася
загальна думка, голосувати за яке вважав для себе обов’язковим навіть не
переконаний, що залишився при приватній думці член Ради. У тих рідких
випадках, коли Андрій Михайлович не міг переконати Круглий стіл, рішення
не приймалося, хоча він міг прийняти його як директор Інституту. «У НДІ
науковці не повинні віддавати владу „адміністративному апарату”,—
говорив Андрій Михайлович,— як би цей апарат не був гарний і
доброзичливий, він може забезпечити гарний порядок, постачання й т.д.,
але не творчу атмосферу». Як мені здається, проблему примата Круглого
стола, науковців над організаційно-господарським апаратом Андрій
Михайлович вирішував, з одного боку, тим, що розподіляв частину
адміністративних обов’язків на громадських засадах серед тих же членів
Круглого стола, з іншого боку – відповідним вихованням
адміністративно-господарського апарата, зокрема за рахунок участі його
керівників у засіданнях Вченої ради або створеного пізніше
Адміністративної ради (за участю завідувачів лабораторіями). З ростом
Інституту з’явилося велике число молодих, здатних науковців, «замкнутих»
у своїй повсякденній діяльності на більше досвідчених наукових
співробітників і завідувачів лабораторіями. Для того щоб мати від них
безпосередню інформацію, мати власна думка про нове покоління наукових
співробітників і впливати на їхнє виховання, Андрій Михайлович створив
так звані секції Вченої ради по різних наукових напрямках.
А.М. був надзвичайно чуйним, що почувають найтонші нюанси реакції
співрозмовника людиною. Але при всій його делікатності в одному він був
непохитний – у голосному, що часом зачіпає чиєсь самолюбство, просуванні
у свідомості наукової громадськості талановитого, на його погляд,
фахівця. Робив це він і в «проповідях» під час обговорення наукових
проблем і в безсторонніх бесідах віч-на-віч із можливими
«заздрісниками». Зрештою це виявлялося корисним не тільки для «здоров’я»
усього колективу, але й для конкретних наукових співробітників,
початківців більш правильно розуміти своє місце в науці, колективі й, що
витрачають у результаті свою енергію не на марні емоції, а на творчість.
Цей варіант спілкування не може, звичайно, розглядатися як якийсь
рецепт. Він можливий був тільки при наявності незаперечного наукового
авторитету й життєвої, не побоюся цього слова, мудрості Андрія
Михайловича.
Хочеться відзначити ще одне власне будкерівське, іяфівське рішення
важливої науково-організаційної проблеми – проблеми сполучення
фундаментальних і прикладних робіт в Інституті. Тому що основні наукові
дослідження Інституту ведуться, як правило, на межі сучасних технічних і
технологічних можливостей, іноді з розробкою нових технологій,
застосування цього потенціалу в прикладних цілях – для досліджень у
суміжних галузях науки, у народному господарстві – часто дуже
перспективно. Відомо, що Андрій Михайлович домігся відповідного дозволу
на використання засобів від впровадження нових розробок у промисловість
для розвитку основних, фундаментальних досліджень, преміювання
співробітників і т.д. Він ввів «квоту» – 25% ресурсів Інституту на
прикладні роботи. Цим вирішуються два завдання: з одного боку,
дослідники зацікавлені в залученні засобів для своїх основних робіт, з
іншого боку – до рішення допоміжних прикладних робіт залучаються самі
кваліфіковані сили. Відомо, що в капіталістичних країнах для
переманювання висококваліфікованих фахівців фірми платять істотно більше
високу зарплату. Зараз видно, що іяфівський спосіб рішення цієї проблеми
свідомо себе виправдав. Але не всі знають, що не тільки меркантильні – з
погляду залучення засобів для основних досліджень – міркування змусили
А. М. займатися прикладними завданнями. Перебільшуючи, він говорив, що
«заняття науковими дослідженнями – завжди було задоволенням цікавості. У
наш час це коштує дуже дорого й виробляється за рахунок народу. Тому, ‘
коли представляється можливість, потрібно повертати свій борг».
Уперше я побачив А. М. Будкера у свій перший прихід на роботу 2 лютого
1959 р. тоді ще в Лабораторію нових методів
прискорення Інституту атомної енергії. Повинен зізнатися, що перші
враження від Інституту були що розчаровують: обшарпанні приміщення,
неохайний, покритий місцями надщербленою метлаською плиткою підлога;
неакуратними, обвішаними проводами експериментальні установки. Директор
на цьому непривабливому тлі виявився лисим, голеним (бороду А. М.
відпустив набагато пізніше, на початку 70-х, і це додало йому
загальновідомий «біблійний» вигляд), фізично некрасивим, на мій погляд,
людиною. Але як тільки він заговорив, все зовнішнє стало несуттєвим.
Андрій Михайлович не тільки любив і вмів говорити, але знав про що,
навіщо і як говорити. Його «проповіді» ніколи не були безпредметними – у
них або вигострювалася, формулювалася якась нова наукова ідея, або
обговорювалася й пропагувалася важлива для колективу морально-етична
позиція або організаційна проблема.
Я вважаю великою удачею свій розподіл для роботи в ІЯФ на самому початку
його зародження, удачею, що організатором і директором Інституту був
Андрій Михайлович Будкер, що зробив визначальний вплив на формування
особистостей багатьох, тепер добре відомих учених; людина, яку із повним
правом можна назвати словом Учитель.
Література:
Академік із Мурафи: 1 трав. – 75р. Г.І. Будкеру//Земля Поділ. -1993. -1
травня – С.4;
Академік родом із Мурафи: При встановленні меморіальної дошки на
приміщенні Мурафської ЗОШ І-ІІІ ст. академіка Будкера А.М. //
Шаргородщина – 2006 – 2 вересня – №69-70 – С.3;
Мелик-Пашаева А. А.М.Будкер в четырех ракурсах // Пути в незнаемое:
Писатели рассказывают о науке. – М., 1988. — С. 282-319.
АКАДЕМИК Г. И. БУДКЕР; Очерки, воспоминания,— Новосибирск: Наука. Сиб.
отд-ние, 1988.— 190 с.
Академік із Мурафи: 1 трав. – 75р. Г.І. Будкеру//Земля Поділ. -1993. -1
травня – С.4;
Академік родом із Мурафи: При встановленні меморіальної дошки на
приміщенні Мурафської ЗОШ І-ІІІ ст. академіка Будкера А.М. //
Шаргородщина – 2006 – 2 вересня – №69-70 – С.3;
Мелик-Пашаева А. А.М.Будкер в четырех ракурсах // Пути в незнаемое:
Писатели рассказывают о науке. – М., 1988. — С. 282-319.
АКАДЕМИК Г. И. БУДКЕР; Очерки, воспоминания,— Новосибирск: Наука. Сиб.
отд-ние, 1988.— 190 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
