.

Виробничий процес. Прибутковість і дохідність, ефективність використання фінансових ресурсів (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
464 5906
Скачать документ

Фінанси

Контрольна.

Виробничий процес. Прибутковість і дохідність, ефективність використання
фінансових ресурсів.

План

Виробничий процес і принципи його організації.

Організаційні типи в-ва і їх техніко-економічна характеристика.

Методи організації виробничого процесу.

Організація виробничого процесу в часі.

Прибуток і дохід як основні показники фінансових результатів діяльності
підприємства.

Прибутковість і дохідність: їх сутність і різниця між ними. Види
прибутку.

Джерело формування загальної величини прибутку (доходу) підприємства.

Ринкова схема використання прибутку (доходу) підприємства.

Аналіз ефективності використання фінансових ресурсів (виробничі фонди та
ефективність їх використання).

1. Виробничий процес – це сукупність організованих в певній
послідовності процесів праці і природних процесів, в результаті яких
сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію. Це сукупність
взаємозв’язаних дій працюючих людей, засобів праці та природи –
складових виготовлення продукції.

Головною складовою частиною виробничого процесу є технологічний процес –
це сукупність дій, під впливом яких змінюється стан предмета праці.

Виробничий процес у комплексі можна поділити на наступні частини:

Основне в-во – це процеси, при яких відбувається обробка предметів
праці, включаючи переміщення їх від одного робочого місця до іншого з
метою виготовлення відповідної продукції. До основного в-ва на п-ві
відносять ті підрозділи, які пов’язані з переробкою сировини і
матеріалів та виготовленням продукції: заготівельний, механічної
обробки, зварних конструкцій, складальний, фарбувальний.

Технічне обслуговування – це процеси, спрямовані на забезпечення роботи
обладнання і підтримку його в придатному стані для експлуатації в
процесі в-ва. Сюди належать: в-во всіх видів енергії, технічний нагляд,
ремонтні служби, виготовлення запасних частин та інструментів.

Матеріальне обслуговування – це процеси, спрямовані на забезпечення
основного в-ва і технічне обслуговування предметами праці. Матеріальне
обслуговування включає постачання п-ва матеріальними ресурсами, їх
транспортування і зберігання.

Загальне обслуговування в-ва – це управління п-вом, його охорона та інші
функції, що належать до всіх 3-ох попередніх частин виробничого процесу,
при якому відбувається повний кругообіг капіталу.

Крім того, на п-ві виробничий процес поділяється на часткові процеси,
які охоплюють уособлену частину загального процесу і виконуються різними
підрозділами п-ва. З метою систематизації часткові процеси
класифікуються за ознаками:

за роллю виробничого процесу в загальному процесі виготовлення продукції
часткові процеси поділяються на основні, допоміжні і обслуговуючі.

за формою впливу на предмет праці часткові процеси бувають технологічні
(із участю людини) і природні.

за характером виконуваних робіт: аналітичні, синтетичні і прямі.
Аналітичні процеси передбачають розщеплення окремого виду сировини на
окремі продукти, які надходять в наступну обробку. Синтетичні
передбачають об’єднання напівфабрикатів, що надійшли з різних процесів,
в єдиний продукт. Прямі процеси передбачають отримання одного виду
продукції з одного виду сировини.

за ступенем безперервності протікання: неперервні і дискретні.

Основне в-во може складатись з одного або декількох видів в-ва. Кожне
в-во ділиться на відокремлені одна від одної частини – фази або стадії.
Такими стадіями є: розкрій матеріалів і в-во заготовок, машинна обробка
заготовок, складання виробів, оздоблювання, фарбування і т.д..

Стадії, в свою чергу, складаються з операцій. Під операцією мається на
увазі процес (закінчена частина виробничого процесу), що виконується над
однаковими предметами праці при незмінних засобах праці.

Залежно від змісту та участі у формуванні готової продукції операції
поділяються на технологічні, транспортні,
контрольно-обліково-сортувальні і операції зберігання. Технологічні
операції називаються основними, транспортні,
контрольно-обліково-сортувальні і операції зберігання називаються
допоміжними.

Принципами організації в-ва є:

принцип спеціалізації

пропорційності

паралельності

ритмічності

прямоточності.

2. Ефективність організації в-ва визначається організаційним типом в-ва.
Під організаційним типом в-ва розуміють сукупність ознак, які враховують
кількість продукції, яка випускається, повторюваність в-ва, стійкість
номенклатури продукції, кваліфікацію робітників і використання
обладнання.

Є такі типи в-ва:

1. одиничний: він характеризується дуже малою кількістю продукції, що
випускається. В-во продукції повторюється через невизначений проміжок
часу або взагалі не повторюється. Робочі місця групуються за
технологічно однорідними операціями, відсутнє закріплення виконання
певних операцій за певними робочими місцями. Кваліфікація робітників
висока, обладнання універсальне, номенклатура виробів широка.

2. серійний: характеризується виготовленням виробів періодично, змінними
серіями. Робочі місця групуються як за технологічним, так і за
предметним принципом, за ними закріплюється обмежена кількість
деталеоперацій. Кваліфікація робітників середня, на автоматизованих
дільницях – висока. Обладнання як універсальне, так і спеціалізоване.

3. масовий: передбачає виготовлення виробів великими партіями. Робочі
місця розміщені за ходом виробничого процесу і спеціалізуються на
виконанні одного типу операцій. Кваліфікація робітників невисока (на
простих операціях) і висока (на автоматизованих дільницях). Обладнання
та інструмент – спеціальні.

3.Кожному типу в-ва відповідає свій метод організації. Розрізняють
наступні методи:

1. індивідуальний, який передбачає виготовлення виробів одиничними або
дрібними неповторюваними партіями. Він відповідає одиничному типу в-ва.

2. партіонний (виготовлення виробів партіями; він відповідає серійному
типу в-ва). Партія – це кількість однакових виробів, що запускаються у
в-во і обробляються одночасно або послідовно, але безперервно.
Оптимальний розмір партії виробів розраховується:

Попт.=Тпідг.-закл./(Тшт.*Кп)

підготовчо-заключний час норма часу коефіцієнт, що враховує час на
переналадку обладнання

0,03Схема формування прибутку Обчислення величини загального прибутку має важливе значення для аналізу та господарської діяльності, тому що прибуток є об’єкт оподаткування. Згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку” оподаткований прибуток обчислюється по формулі: По = Дв – (Вв +АВ) Дв – валовий дохід; Вв – валові витрати; Ав – сума амортизаційних відрахувань. 4. У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників. Типова схема використання прибутку Із загального прибутку сплачується податок (30%) згідно чинного законодавства. Прибуток, що залишається після оподаткування – чистий прибуток та використовується згідно зі статутом підприємства і ділиться на 2 частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам підприємства, персоналу, як заохочувальний засіб, на соціальну підтримку, благодійність; 2) прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства і є фінансовим джерелом його розвитку і спрямовується на розвиток виробництва та інвестиційну діяльність та резервний фонд на компенсацію непередбачених відхилень. Для акціонерних товариств характерним є виплата дивідендів членам акціонерного товариства. Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень збільшує попит на акції. Водночас обмежується джерело власного інвестування, а низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. Тому акціонерне товариство повинно вибирати таку дивідендну політику, яка б відповідала конкретним умовам діяльності підприємства. Варіанти дивідендної політики: виплата дивідендів зі щорічним зростанням; виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; спрямування на дивіденди встановленої частки чистого прибутку; виплата дивідендів із прибутку після фінансування інвестиційних потреб; виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Кожний із варіантів має свої переваги і недоліки і використовується з врахуванням специфіки фінансового стану підприємства. Величина дивіденду у відсотках визначається за формулою: Пд. – частина прибутку, що спрямовують на виплату дивідендів Кст – статутний капітал. Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію становить: Na – кількість акцій, що формує величину статутного капіталу. Досвід свідчить, що оптимальним вважають частину Пд. у чистому прибутку в межах 30-70%. Якщо Пд.70%, то виплати завищені.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності
виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого
використання діючих основних фондів і виробничих потужностей
підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню
належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, —
дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових
інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок
скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і
його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Система показників, яка всебічно може характеризувати ефективність
основних фондів, охоплює два їх блоки: перший — показники ефективності
відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий —
показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів.

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення
засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний стан та
структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і
безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання
застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Існуюча система показників ефективності відтворення основних фондів
вимагає удосконалення з огляду методики обчислення деяких з них та
повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Зокрема
коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення
основних фондів до їх наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття —
відношення обсягу вибуття основних фондів до їх наявності на початок
року, що унеможливлює зіставлення цих відносин показників. і ому
визнання коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їх
вартістю слід вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів —
екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи
збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення
передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними.
Проте процес виведення з експлуатації застарілих та спрацьованих
основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих
засобів праці.

Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і
виведення з експлуатації спрацьованих фондів, але й передачу певної їх
частини з балансу одного підприємства на баланс іншого. Поряд з цим у
систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно
включити два нових: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення
обсягів вибуття і введення в дію за певний період часу); коефіцієнт
оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнту
вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних
фондів, об’єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення і охоплення
елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них зрозуміла за їх
назвою. Показники, зміст яких нечітко відображений у їх назві,
характеризують ось що:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної
кількості відпрацьованих машинозмін за добу до числа встановленого
устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск
продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої
площі);

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення
кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної)
продуктивності відповідного устаткування.

Серед показників використання устаткування та виробничих площ найбільш
відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності
роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його
розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки не враховує
внутрізмінні втрати робочого часу. У зв’язку з цим коефіцієнт змінності
методологічно правильніше обчислювати виходячи з коефіцієнту
використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи
устаткування, яка дорівнює трьом при восьмигодинній тривалості зміни.
Отже при коефіцієнті використання календарного фонду часу, наприклад,
0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х
0,6).

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних
фондів і виробничих потужностей підприємства є зростання обсягу
виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному
розмірі виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу
продуктивної роботи машин і устаткування протягом доби, місяця або року,
тобто їх екстенсивного завантаження, а з другого, — від ступеня
використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження).
Отже, всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів
щодо кращого використання основних фондів і виробничих потужностей
підприємства за їх змістом та призначенням умовно можна поділити на дві
групи: перша — збільшення екстенсивного завантаження; друга — підвищення
інтенсивного навантаження. Виділені групи складають головні напрямки
більш ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей
підприємства, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих
заходів, або шляхів

При цьому треба відзначиш дві важливі обставини. По-перше, якщо
екстенсивне завантаження машин і устаткування можна підвищувати до
певного рівня, обмеженого календарним фондом часу, то можливості
підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності
практично не є такими вичерпними. По-друге, здійснення заходів
екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а
підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв’язане
зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко скуплюються за
рахунок одержуваного внаслідок

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування
є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з
дискретним виробництвом кількість не працюючого впродовж доби
устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а
внутрізмінні простої складають 10-15% робочого часу. Це спричинюється:
неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць;
незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та
ремонту устаткування; відсутністю робітників тих чи інших професій;
перебоями у забезпеченні виробами, оснащенням, пристроями,
підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії і перш за все машинобудування
надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнті/ змінності
роботи виробничого устаткування. Зокрема на машинобудівних підприємствах
України цей показник впродовж останніх років практично > не змінюється і
по металообробному устаткуванню становить в середньому 1,45 (з
урахуванням внутрізмінних простоїв ще менше — всього 1,25), що свідчить
про наявність достатньо великих резервів кращого використання знарядь
праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного
устаткування до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна було б збільшити
випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження діючих засобів праці
сприяє зниження частки недіючого устаткування, розміри якого є значними
(декілька десятків тисяч одиниць) лише на промислових підприємствах
України, а також виведення З експлуатації” зайвого та неефективно
використовуваного устаткування і організація завдяки цьому повноцінної
двозмінної роботи. За існуючими розрахунками здійснення таких заходів
дало б можливість підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей
промисловості та народного господарства на 10-15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання
основних фондів має своєчасне здійснення заходів щодо заміни та
модернізації фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування.
Для підтримання порівняно високого технічного рівня виробництва на
підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і модернізувати 6-8% діючого
парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності
устаткування за одиницю часу, відносяться запровадження новітньої
технології, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних
галузей властиві свої специфічні способи інтенсифікації технологій
виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг
(застосування, наприклад, киснево-конвертерного методу виплавлення сталі
у чорній металургії; різних каталізаторів, високих температур і тиску —
у хімічній промисловості; обробки металу тиском, точних методів литва —
у машинобудуванні тощо). Широке використання природного газу та кисню
разом зі збільшенням температури дуття і тиску під колошником домни
зумовлює зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на
підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і
методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації,
кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвейєрних
ліній), що дозволяють використовувати високопродуктивне автоматизоване
устаткування. За результатами спеціальних досліджень, на підприємствах
машинобудування виготовлення конструктивно і технологічно однорідних
деталей на потокових лініях забезпечує підвищення навантаження
устаткування на 20-30%.

Досить істотні за величиною резерви кращого екстенсивного та
інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей мають
бути реалізовані шляхом освоєння у стислі строки проектних потужностей,
введених в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За
даними вибіркового обстеження декількох сотень підприємств різних
галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння
виробничих потужностей становить 5-6 років. Разом з тим технічно і
економічно обґрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість
досягнення проектних показників нових потужностей і виробничих об’єктів
на підприємствах видобувної промисловості за півтора-два роки, а
обробної — за один рік і навіть швидше.

В умовах ринкової економіки діюча система господарювання в цілому
повинна містити в собі достати! економічні стимули ефективного
використання основних фондів, виробничих потужностей, усього наявного
майна функціонуючих підприємств. Дійова система таких колективних та
індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей
народного господарства України поки що знаходиться на стадії свого
становлення і розвитку. Цьому сприятимуть: реалізація програми
роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування
підприємств, система їх оподаткування; побудова механізму оплати праці
залежно від кінцевих результатів виробництва більш гнучка амортизаційна
та інвестиційна політика, державна підтримка здійснюваних підприємствами
великих інвестиційних проектів, підприємницької і зовнішньоекономічної
діяльності тощо.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом
розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка,
мотивація діяльності. Існує непересічна залежність
конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості
трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх
(характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх
факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства,
характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких
параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного
(працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція
робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою
чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри
трудових ресурсів.

Трудові ресурси — це частина працездатного населення, що за своїми
віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері
діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже
працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у
перспективному періоді).

Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об’єктів
управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так і
мікросистеми (підприємство). Управління трудовими ресурсами підприємства
охоплює певні етапи (рис, 4.1).

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства
застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив *).

Роки незалежності дали свої позитивні результати в усіх сферах
суспільного життя в Україні, крім економіки. Економіка сьогодні
знаходиться в стадії, яку деякі економісти не без підстав називають
катастрофічною і яка може перерости в колапс. Підприємства належним
чином не поновили розірвані територіальні і галузеві зв’язки.

Сьогодні відсутні мета й орієнтири трансформування суспільства, по суті
немає прогнозів щодо соціальноекономічного розвитку країни. Сучасний
етап розвитку в Україні свідчить, що формуванню соціальноорієнтованого
ринкового середовища не сприяє існуюча система управління, яка є
громіздкою і неефективною.

Основою господарського комплексу нашої країни є мікроекономічний рівень,
а саме рівень підприємств. На рівні підприємства найповніше проявляються
усі економічні відносини. Підприємство є проміжною ланкою в системі
економічних інтересів, які виникають у взаємозв’язках між певним
підприємством та іншими підприємствами, між адміністрацією підприємства
і трудовим колективом, між державними органами управління і
підприємством.

Характерною ознакою роботи підприємства в ринкових умовах господарювання
є його економічна відособленість, організація фінансово-господарської
діяльності на госпрозрахункових засадах.

У зв’язку з цим визначення прибутку має особливе значення. Прибуток є
головною метою та мотивом підприємницької діяльності, матеріальним
джерелом економічного та соціального розвитку, інвестиційної та
інноваційної діяльності. Він стає фактором удосконалення відносин
власності. Під час проведення роздержавлення і приватизації більшість
громадян України стали власниками-акціонерами підприємств. Однак
власники, які не отримують відчутної винагороди за свій капітал, є
такими лише номінально.

Прибуток є важливим інструментом переливання капіталів до галузей, що
визначають науково-технічний прогрес, та концентрації фінансових
ресурсів на тих підприємствах, адміністрація і власники яких здатні
ефективно порядкувати ними.

У комплексі проблем, пов’язаних з підвищенням ролі прибутку у
національній економіці, велике значення має удосконалення методів
аналізу фінансових результатів господарюючих суб’єктів. Перехід
діяльності підприємств на принципи господарського розрахунку не
супроводжувався адекватним методичним забезпеченням аналітичної та
планової роботи, через що стримувалася реалізація потенціалу
економічного зростання. Важливі аспекти теорії та практики аналізу
прибутку та збитків потребують проведення нових досліджень та розробок
підходів до аналізу фінансових результатів діяльності підприємств.

Реальний прибуток, що його отримує підприємство – це лише частина
балансового прибутку, яка виконує функції прибутку. З різних причин у
балансовому прибутку відображаються не тільки чистий дохід
підприємства, але й частина витрат виробництва.

У нерозвиненій системі ринкових відносин балансовий прибуток не
відображає реальної ефективності виробничо-господарської діяльності
підприємств, оскільки його обсяг формується не тільки за рахунок
утворюваного національного доходу, а й раніше створеного національного
багатства. Встановлений законом порядок обчислення балансового прибутку
передусім переслідує мету утворення податкової бази. Однак економічним
інтересам власників, акціонерів та інвесторів відповідає лише та частка
балансового прибутку, яка може бути джерелом самофінансування та
матеріальної винагороди. Тому під реальним прибутком слід розуміти
частку балансового прибутку, що реально виконує функції прибутку.

В умовах інфляційної економіки традиційні методи аналізу результатів
фінансової діяльності підприємств не дозволяють дати їх точної оцінки.
Чим вищі темпи інфляції, тим вища доля уявного прибутку в одержаному
балансовому прибутку, тим більшою мірою викривляється реальна ситуація
в економіці. Це насамперед пов’язано з недостатніми відрахуваннями до
амортизаційних фондів та необхідністю постійного поповнення облікових
коштів.

Проведений аналіз роботи підприємств західного регіону України виявив,
що балансова вартість їх основних фондів останнім часом була у 10-20
разів нижча, ніж ціни покриття. При заниженні балансової вартості
основних фондів підприємства не в змозі формувати амортизаційний фонд,
достатній для поповнення основних фондів, що вибувають. Нестача коштів
амортизаційного фонду змушує підприємства витрачати левову частину
прибутку для забезпечення простого відтворення основних виробничих
фондів. На поверхні економічних явищ витрати прибутку для утворення
основних фондів відображають розширене відтворення, але фактично
відбувається процес простого відтворення і здебільшого не в повному
обсязі. У ситуації, яка склалася, підприємства зазнають додаткового
податкового навантаження, оскільки прибуток, що використовується на
просте відтворення основних виробничих фондів, також оподатковується.
Таким чином, одержаний балансовий прибуток не в змозі виконувати функції
прибутку.

Важливе значення має виявлення ефективності діяльності підприємств із
макроекономічних позицій. Нині більшість підприємств України
низькорентабельні або збиткові, і юридично їх можна визнати банкрутами.
Однак аналіз показав, що збитковість багатьох підприємств пояснюється не
низьким рівнем управління, а недосконалістю фінансово-кредитної системи
національної економіки. Фактично збиткові щодо застосованої нині оцінки
підприємства так само, як і підприємства, які працюють рентабельно,
сприяють формуванню бюджетів та цільових фондів. Більш того, вартісна
величина внесків та платежів таких підприємств, виявляється в ряді
випадків більшою, ніж рентабельних підприємств, і досягає половини
вартості реалізованої продукції. Необхідно здійснювати оцінку
економічної ефективності функціонування підприємств у національній
економіці на підставі аналізу впливу результатів діяльності цих
підприємств на макроекономічні показники: формування бюджетів цільових
фондів, національного доходу, валового внутрішнього продукту.

Показники рентабельності характеризують ефективність роботи підприємств
із позицій їх самофінансування та економічних інтересів власників. Однак
за допомогою цих показників неможливо одержати точну оцінку впливу
фінансових результатів діяльності підприємства на макроекономічні
показники – на обсяг надходжень до державного та місцевих бюджетів, до
цільових фондів, національний дохід, валовий національний продукт.
Реальність свідчить про те, що для управління економічними процесами,
формування потребуючих макроекономічних пропорцій необхідна більш
об’єктивна система показників рентабельності.

З розвитком ринкових відносин з’являються нові фактори формування
прибутку, які потребують врахування підчас проведення економічного
аналізу. Характерною негативною рисою сучасного становища підприємств є
зростання їх дебіторської та кредиторської заборгованості. Дисбаланс між
дебіторською та кредиторською заборгованістю перетворюється на важливий
фактор формування прибутку. Враховуючи те, що частина підприємств
України працює зі збитками, вимагає розгляду питання ефективності
залучення банківських кредитів, виходячи з мінімуму збитків.
Встановлено, що найбільший ефект від використання залучених коштів
досягається на підприємствах, де є високою частка умовнопостійних
витрат.

Прибуток має не тільки функціональний, а й інституціональний характер,
який виявляється передусім у податковому законодавстві. Тому
комбінування або спеціалізація виробництва, приводить до зміни суми
сплачених податків. А це, разом зі зміною необхідного розміру обігових
коштів, безпосередньо відображається на прибутку підприємства. Методи
аналізу прибутку, які враховують вплив цього фактора, підвищують
обґрунтування управлінських рішень у галузі утворення господарюючих
об’єднань та розукрупнення підприємств. У процесі дослідження було
встановлено: якщо розглядати структуру виробництва на підприємстві з
позицій обсягу виготовленої продукції, то спостерігається така
закономірність: чим більше за розміром підприємство, чим більше воно
виготовляє продукції, тим вищий в нього рівень комбінування виробництва.
В зв’язку з цим для забезпечення рівних умов господарювання усім
суб’єктам ринкових відносин необхідно удосконалити податкове
законодавство, передбачивши в ньому встановлення залежності розміру
податкової ставки від обсягу одержуваного прибутку.

Чинні методики аналізу прибутку не достатньою мірою враховують вплив
фактора часу. Як правило, це здійснюється за допомогою дисконтування
витрат та прибутку, тобто приведення різночасових витрат до одного
моменту часу. Необхідність такого підходу диктується тим, що капітал –
це зростаюча за часом вартість.

У сучасній економіці вплив фактора часу на фінансові результати
діяльності стає більш різнобічним. Його вплив відображається також через
встановлені законами часові інтервали розрахунку прибутку та сплати з
нього податків, термін реалізації продукції та віднесення витрат
виробництва на собівартість продукції. Таким чином, не фактор часу сам
по собі впливає на фінансові результати діяльності підприємств, а різні
фактори виробничої та фінансової діяльності, які виявляють себе з
перебігом часу. За інших рівних умов у випадку менших встановлених
інтервалів часу розрахунків прибутку підприємство сплачує більшу суму
податку на прибуток і навпаки. Це пов’язано з тим, що чинне
законодавство здебільшого не дозволяє спрямовувати прибуток поточного
року на покриття збитків минулого періоду. Складається парадоксальна
ситуація, яка полягає в тому, що фактично за чинним законодавством
оподаткуванню підлягає не тільки прибуток, а й збитки.

Необхідно внести зміни до закону про оподаткування прибутку в частині
збільшення періоду нарахування оподаткованого прибутку.

У сучасній економіці аналіз фінансового стану підприємств стає важливою
складовою частиною роботи щодо забезпечення фінансової стійкості
підприємства та оцінки ділових партнерів. На його засадах інвестори
приймають рішення щодо формування портфеля цінних паперів, а кредитори
визначають пріоритети щодо позик, які видають.

Ринкові відносини в Україні проходять стадію становлення, тому
вітчизняна наука і практика не набули достатнього досвіду аналізу
фінансового стану підприємства, адекватного новій системі
господарювання.

Методичну основу запровадженого аналізу здебільшого становлять розробки
зарубіжних вчених, які пройшли апробацію в системі розвинутих ринкових
відносин країн Заходу. Незважаючи на високий рівень опрацювання, вони не
дозволяють одержати реальної оцінки фінансового стану підприємства,
оскільки не відображають специфіку ринкових відносин в нашій країні,
порядок формування витрат та виробничо-фінансових результатів. Тому
виникає необхідність в модифікації системи методів фінансового аналізу
діяльності підприємств, її адаптації до наших умов господарювання.

Через те, що процеси роздержавлення і приватизації підприємств в Україні
здійснюються за цінами, значно нижчими, ніж ціни відтворення, розмір
власного капіталу підприємств виявляється значно занижений щодо витрат
капіталу на нове будівництво. У зв’язку з цим необхідно під час
проведення фінансового аналізу роботи визначити поточні та перспективні
оцінки, які враховують умови простого процесу відтворення.

Такі оцінки можна розглядати, як перспективні, тому, що умови простого
відтворення на працюючих підприємствах є реальними.

У процесі економічного аналізу поряд з вивченням різних сторін
фінансової діяльності та стану підприємства необхідно оцінювати стадію
його життєвого циклу – регресу, застою, розвитку.

З урахуванням особливостей процесів відтворення необхідно розробити
критерії визначення, на якій стадії розвитку знаходиться підприємство.

Реалізація вищевикладеного буде сприяти підвищенню ефективності
господарювання як на рівні підприємства, на мікроекономічному рівні, так
і на рівні господарського комплексу країни в цілому.

В кінцевому підсумку – це один з багатьох шляхів виходу економіки
України з критичного стану, в якому вона зараз знаходиться.

ЛІТЕРАТУРА:

Заруба О.Д. Основи фінансового аналізу та менеджменту. – Київ, 1995.

Ковалев В.В. Финансовый анализ: управление капиталом, выбор инвестиций,
анализ отчетности. – Москва, «Финансы и статистика», 1997.

Костіна Н.І., Алексєєв А.А., Василик О.Д. Фінансове прогнозування:
методи і моделі. – Київ, “Знание”, 1995.

4. Асовый менеджмент. Учебник для вузов. / Под ред. Г.Поляка. – Москва,
«Финансы», 1997.

PAGE

PAGE 2

виручка від реалізації продукції в діючих цінах без ПДВ та акцизного
збору

Загальний (балансовий) прибуток

прибуток від позареалізаційних операцій

прибуток від іншої реалізації

прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг)

Собівартість продукції

(робіт, послуг)

+

+

Загальний

прибуток

Податок

на

прибуток

прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства (нерозподілений
прибуток)

прибуток, що спрямовується за межі підприємства (розподілений прибуток)

Прибуток після оподаткування (чистий прибуток)

Виплата дивідендів

Фонд матеріального заохочення

Фонд соціального розвитку, благодійна діяльність

Резервний фонд підприємства

Фонд розвитку підприємства та інвестиційна діяльність

=

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020