Реферат на тему:
Валютні системи
вступ
Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію —
стають товаром, продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях
іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати
не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтоваристві
має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв’язків,
тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На
практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.
Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і
розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які
виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності
національних господарств.
Міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних
економічних відносин. Найважлившим елементом міжнародних валютних
відносин виступає валютна система.
Розрізняють національну та світову валютні системи.
Світова валютна система розвивається на регіональному та
глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та
національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи
єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.
Національна валютна система — це форма організації економічних відносин
країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки,
утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи
національної валютної системи визначаються національним законодавством.
Її структурними елементами є:
• національна валюта — грошова одиниця країни;
• валютний паритет як основа валютного курсу;
• режим курсу національної валюти;
• організація валютного ринку;
• національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини
країни;
• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти —
конвертованість валюти.
Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне
валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських
взаємозв’язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та
міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях
продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які
здійснюють розрахунки з закордонними контрагентами, — з другої.
1Паризька система золотомонетного стандарту.
Генуезька система золотодевізного стандарту
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася
на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою
системи золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнародній
конференції в Парижі в 1867 р.
Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується
тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а
в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на
золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії
ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в
останній чверті XIX ст.: в Німеччині в 1871—1873 pp., Франції в 1878 p.,
Японії — 1897 р.
Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму
передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій
грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало
головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного
золотого стандарту розпочалася в 1821 p., коли після завершення
наполеонівських війн Великобританія зробила фунт стерлінгів
конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з
американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту
досягла в період з 1880 до 1914 pp., тобто до початку Першої світової
війни.
Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та
золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.
При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало
будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й
купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний
метал встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася
кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та
транспортування дорогоцінного металу. Не обмежувалися державою й
операції з платіжними документами, цінними паперами та засобами кредиту
(векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків
з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної
конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму
ціноутворення.
Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних
валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання
державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних “правил
гри”. Так, країни, в яких спостерігався відплив золота, завдяки
дефіцитності їх платіжного балансу знижували внутрішні ціни, а країни,
до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки
дотримуючись таких “правил гри” можна було успішно подолати порушену
рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота.
Прагнення до валютної стабільності змусило більшість країн світу
відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої
світової війни. За період з 1924 по 1928 pp. європейські країни
відновлюють золотий стандарт, проте вже в модифікованому вигляді
золотозливкового стандарту.
Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту.
Вона встановилася в ряді високорозвинутих країн Заходу (крім США) після
Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 pp.
Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що
національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції,
Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота,
тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але
вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого
стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже,
обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними,
досить великими сумами (у Франції, наприклад, один золотий зливок
коштував 215 тис. франків).
В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій
війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була
впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та
провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені
для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.
Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було
зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній
економічній конференції в 1922 р.
При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх
зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно
найсильніших держав, що є еквівалентом золота.
Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і
функціонувала досить давно. Вперше її використано в угоді про
регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще у
другій половині XVII ст.
У 1894 р. у Росії, яка намагалась одержати значні зовнішні позики,
утворились за кордоном великі валютні резерви, і російський уряд заявив
про готовність продавати і купувати цінні папери на закордонних біржах
за фіксованим курсом.
Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі.
Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви
або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах , обмінних на
золото.
Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні
папери, що легко реалізуються. Найчастіше даний термін вживають стосовно
коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахунках у
закордонних банках.
Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, зберігали свої
авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціонування
золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;
• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно
підтримувати значний рівень економічної активності і високий попит на
імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати
необхідні їм резервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із
короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі
валютних центрів.
Загалом період між двома світовими війнами характеризувався
нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завдавали
значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнародних
економічних відносин. Відносна валютна стабілізація наступила в період
1922—1928 pp., але невдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933
pp., яка охопила і світову валютну систему. Головними особливостями
валютної кризи були:
• циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої
економічної і грошово-кредитної кризи;
• структурний характер, адже основні принципи світової валютної
системи, що були засновані на золотому стандарті, зазнали поразки;
• значна тривалість та виключна глибина і гострота.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури
господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно
регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему
світогосподарських зв’язків, у тому числі й валютних. Така трансформація
відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розроблених відомим
англійським економістом, фінансистом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у
30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися
світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше
ставляться цілком конкретні вимоги. Система мала:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами достатніми
платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що користуються довірою
учасників валютно-кредитних відносин;
• володіти певним запасом стійкості для можливого найбільш тривалого
функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять
болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв’язків
протягом певного періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої
ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і
пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у
валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників
світогосподарських зв’язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох
країн світу розпочали активний пошук виходу із складної післякризової
ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.
Бреттон-Вудська валютна система
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б
успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на
себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль
(Великобританія і США). Ще влітку 1941 р. Джон М. Кейнс підготував
перший текст для британського міністерства фінансів. Він мав назву
“Пропозиції зі створення Міжнародного компенсаційного союзу”. В грудні
цього року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його
колегам по департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо
створення Стабілізаційного фонду союзників, який забезпечував би надання
останнім військової допомоги і міг би стати основою післявоєнної
світової валютної системи. Влітку 1942 р. було здійснено обмін цими
документами для взаємного ознайомлення.
Слід зазначити, що головні положення англійського й американського
планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити
стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало
здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в
рамках функціонування національних економік. Особлива увага приділялася
внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення
ступеня входження в світове господарство, тобто здійснення певного
контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни повинні були
поступитися невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для
цього Кейнс і Уайт пропонували створити для міжнародної кооперації
спеціальний наднаціональний орган.
Визначаючи необхідність міжнародного співробітництва у валютній сфері,
плани значно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс
віддавав пріоритет інтересам внутрішнього розвитку, то Уайт на перше
місце ставив завдання міжнародні. І хоча в подальшому було внесено зміни
в обидва плани, суттєва відмінність між ними збереглася.
Внаслідок тривалих переговорів з’явилося Спільне комюніке експертів і
наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники
44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч
формально давала змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і
відбувалося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський
план поставив учасників конференції перед фактом неминучого диктату
своїх умов найбільш розвинутою країною. Оскільки США змогли нав’язати
Великій Британії свою точку зору, то в кінцевому підсумку було прийнято
відредаговану версію плану Уайта.
Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням
Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн
антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто
Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
• збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці
у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту,
зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через
долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
• встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого
вмісту і твердої фіксації долара;
• прирівнювання долара до золота на основі фіксації
ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а
золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота);
• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних
банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.
Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у
встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати
частку свого золота — валютного резерву для проведення стабілізуючих
операцій на валютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що
надавалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію
власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці
понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала
свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних
валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з
одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.
Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи стало
створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) —
спеціальних прав запозичення, а поворотним моментом стала відмова США
від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973
р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974
р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.
Запровадження СДР — це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку
він висунув ще в 1944 р. перед підписанням Бреттон-Вудської угоди — ідеї
створення “регульованої валюти”. Однак на той час, коли США володіли 2/3
валютних запасів світу, ця ідея була для США неприйнятною. Адже у 1949
р. централізовані золоті запаси США у 3,15 рази перевищували загальну
суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Саме тому цій
країні при підписанні Бреттон-Вудських угод було вигідно прив’язати
валюти інших країн до золота, переважна більшість світових запасів якого
знаходилась у банківських сховищах США.
Зовсім іншою була ситуація кінця 60-х — початку 70-х років, коли було
введено СДР. США значною мірою втратили на світовому ринку свої
конкурентні позиції, виник дефіцит платіжного балансу, почали
розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. Так, у
1971 р. централізовані золоті запаси США у 6 раз були меншими від
доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Тому було знайдено
вихід саме у впровадженні “колективної валюти”. СДР було випущено в обіг
з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не
мають власної вартості. Спочатку за масштаб СДР було прийнято золотий
вміст долара США (0,888671 г золота). Після девальвації золота (грудень
1971 p., лютий 1973 р.) 1 СДР була прирівняна до 1,20635 долара. З 1
липня 1974 р. після переходу до “плаваючих” курсів національних валют
країн — членів МВФ було введено новий метод розрахунку вартості СДР —
метод “стандартного кошика” через ринкову вартість валют 16 провідних
країн — членів МВФ (0,4 долара +0,38 марки ФРН + 0,45 ф. ст. + 0,44
франц. фр. та ін., які в сумі на певну дату становили 1,20635 долари).
Пізніше МВФ перейшов до визначення вартості СДР на основі
середньозваженої величини ринкового курсу “валютного кошика” п’яти
провідних валют світу,
Склад і частка окремих валют в “кошику” СДР переглядаються кожні п’ять
років і відображають відносну роль кожної з п’яти валют у світовій
торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та
послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті,
які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом
попереднього 5-річного періоду.
СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для
покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін
національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані
розрахункові засоби можуть бути використані для проведення розрахунків з
міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі
купівлі-продажу СДР.
Кінгстонська валютна система
Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася
внаслідок її кризи. У нових умовах “доларовий стандарт” перестав
відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним
зростанням частки у світовій економіці країн “Спільного ринку” та
Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені
доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого
запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала
дедалі обтяжливішою і для США.
У 1971—1973 pp. відбувся злам Бреттон-Вудської валютної системи. Початок
її поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 січня 1971 р.
про припинення розміну долара на золото та введення надзвичайних
засобів, спрямованих на врятування валюти.
У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала
основою четвертої світової валютної системи — Кінгстонської (Ямайської),
яка набула чинності 1 квітня 1978 р.
Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридично оформлені
у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:
• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу
власної валюти, тобто фактично узаконювався режим “плаваючих” курсів, до
яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено
режим “плаваючих” курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;
• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі
і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок
1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження
на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних
золотих резервів за ринковими цінами. Наданими правами швидко
скористалися країни з розвинутою ринковою економікою, які розпочали
враховувати золоті запаси за ринковими цінами. Досить широку програму
аукціонів із продажу золота з державних запасників здійснили США, які
протягом 1978 р. і до липня 1979 р. на 15 аукціонах Казначейства
реалізували 382,6 т золота;
• відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього
благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як
це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на
звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу
на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна
зобов’язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати
золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від
цих країн золота. В Статуті МВФ була зафіксована принципова згода його
членів на реалізацію офіційних золотих запасів Фонду — 150 млн. унцій,
або 4665 т;
• юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської
системи виконувати роль резервної валюти, однак у перспективі перевага
надавалася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив
міжнародної валютної системи);
• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання
виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повноважень для
здійснення нагляду за виконанням
країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотримання ними
погоджених валютних курсів.
Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала практику
валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х років у період
розпаду Бреттон-Вудської системи. Узаконений примат ринкових методів
регулювання валютних курсів і в цьому випадку, як і завжди в історії,
надає переваги найбільш економічно сильним партнерам по Кінгстонській
угоді. Відтепер США, наприклад, отримали можливість не створювати
значних валютних резервів, а також не турбуватися про систематичну
підтримку курсу долара, як це було в період дії Бреттон-Вудської
системи.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
