Управління капіталом (реферат)

Реферат на тему:

Управління капіталом

1. Принципи формування капіталу. Особливості формування власного
капіталу. Особливості формування позичкового капіталу

Фінансові ресурси підприємства – це кошти, які знаходяться в його
розпорядженні. Вони можуть бути спрямовані на розвиток виробництва,
утримання об’єктів невиробничої сфери, створення резервів. Та частина
фінансових ресурсів, що направляється на розвиток виробничо-комерційного
процесу, являє собою капітал у його грошовій формі.

Таким чином, фінансовий капітал – це частина фінансових ресурсів
підприємств, за допомогою якої підприємство створює додану вартість.

Загальна формула капіталу: Г- Т- Г1,

де

Г – кошти, авансовані інвестором;

Т – товар (куплені засоби виробництва, робоча сила і тощо);

Г1 – кошти, отримані інвестором від продажу продукції, включаючи
додаткову (додану) вартість.

Капітал повинен знаходитися в постійному обороті. Чим більше за рік
оборотів капіталу, тим більше прибуток в інвестора. До структури
капіталу входять кошти, які були вкладені в основні фонди, нематеріальні
активи, оборотні фонди, фонди обороту.

Фінансові ресурси підприємства утворюються за рахунок цілого ряду
джерел. Серед них є власні, позикові і притягнуті. Джерелами фінансових
ресурсів є: прибуток, амортизаційні відрахування, кошти від продажу
цінних паперів, пайові й інші внески юридичних і фізичних осіб, кредити,
кошти від реалізації страхового поліса і тощо.

Статутний капітал являє собою суму внесків засновників господарського
суб’єкта для забезпечення його життєдіяльності. Розмір статутного
капіталу відповідає сумі, яка зареєстрована в установчих документах.
Збільшення чи зменшення статутного капіталу може бути здійснено тільки у
встановленому порядку і вимагає перереєстрації господарського суб’єкта.
У якості внесків у статутний капітал можуть бути внесені спорудження й
устаткування, матеріальні цінності, цінні папери, нематеріальні активи,
кошти. Пайовий внесок може бути в матеріальній чи в нематеріальній
формі, наприклад, у виді ноу-хау (це комплекс технічних знань і
комерційних секретів). На відміну від секретів виробництва, ноу-хау не
патентується, оскільки значною мірою складається з різних прийомів,
навичок і ін. У світовій практиці ціна ноу-хау складає від 5 до 20%
майбутнього прибутку.

Вартість внесків засновників оцінюється в грошовому вираженні й утворює
їхню частину в статутному капіталі.

Інвестиції – це сума коштів, що вкладає інвестор і яка дає йому
можливість стати одним із власників підприємства і розраховувати на
одержання певної частини прибутку.

Кредити можуть бути банківськими чи комерційними. Комерційний кредит
являє собою відстрочку платежів одного суб’єкта господарювання іншому.
Може бути у формі вексельного кредиту, фірмового чи відкритого рахунку
чи у формі авансу покупця постачальнику.

Основні джерела формування фінансових ресурсів відбиті в схемі:

Джерела формування фінансових ресурсів

Власні Позикові Притягнуті

Частина прибутку, що направляється на розвиток виробництва.

Амортизаційні відрахування.

Доходи від реалізації основних засобів.

Частина залишків оборотних активів, що мобілізується.

Емісія цінних паперів. Довгострокові кредити банків і інші кредитні
ресурси.

Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування.

Лізинг. Внесок сторонніх вітчизняних і закордонних інвесторів (грант,
безповоротна фінансова допомога).

Структура й вартість капіталу

Залучення того чи іншого джерела фінансування пов’язано для підприємства
з певними витратами: акціонерам необхідно виплачувати дивіденди, банкам
– відсотки по кредитах і тощо.

Загальна сума коштів, яку необхідно сплатити за використання певного
об’єму фінансових ресурсів, виражена у відсотках до загального об’єму,
зветься ціна капіталу.

Її можна визначити як середньо зважену величину капіталу (СВК).

Методика розрахунку СВК:

розділити суму дивідендів по привілейованих акціях на суму, мобілізовану
в результаті продажу цих акцій;

розділити суму дивідендів по звичайних акціях на суму коштів,
мобілізовану в результаті продажу цих акцій, і нерозподілений прибуток;

розрахувати середню розрахункову ставку відсотків до позикових коштів;

визначити питому вагу кожного з визначених джерел коштів у пасивах
підприємства;

перемножити вартість коштів по кожному джерелу на відповідну питому
вагу;

підсумувати результат.

Приклад 1.

За наступними даними підприємства “Збруч” розрахувати СВК:

Найменування джерела коштів Середня вартість даного джерела, % Питома
вага даного джерела в пасиві

Привілейовані акції 160 0,1

Звичайні акції і нерозподілений прибуток 180 0,5

Позикові кошти, включаючи кредиторську заборгованість 140 0,4

Відповідно до вищенаведеної методики розрахунку СВК, множимо вартість
джерел коштів у відсотках на відповідну питому вагу даного джерела,
після чого знаходимо суму отриманих добутків. Вона і буде вартістю СВК:

СВК = 160% X 0,1 + 180% X 0,5 + 140% X 0,4 = 162%.

СВК являє собою мінімальну норму прибутку, очікувану інвесторами від
своїх вкладень. Обрані проекти повинні забезпечувати хоча б не меншу
прибутковість.

В умовах високих темпів розвитку й упровадження досягнень
науково-технічного прогресу кожне підприємство, якщо бажає залишитися в
ринковому середовищі, не зможе обійтися в процесі своєї діяльності
тільки власними коштами. Але позики, надаючи можливість розвитку й
підвищення прибутковості фірми, у той же час формують певний рівень
фінансового ризику. Для того, щоб не втратити платоспроможність, при
формуванні оптимальної структури капіталу варто враховувати ефект
фінансового важеля (леверіджа). Відповідно до концепції
західноєвропейських фінансистів:

Ефект фінансового важеля -це приріст рентабельності власних коштів,
отриманий завдяки використанню позикових коштів.

Рівень ефекту фінансового важеля (ЕФВ) визначається за формулою:

ЕФВ = (1 – ставка оподатковуваного прибутку) х (ЕР – СРСВ) х ПК / ВК,

де

(ЕР – СРСВ) – диференціал;

ПК / ВК – плече ЕФВ;

ЕР – економічна рентабельність активів, розраховується розподілом НРЕ і
на валюту балансу.

НРЕІ – це нетто результат експлуатації інвестицій, розраховується як
сума балансового прибутку й відсотків по кредитах.

СРСВ- середня розрахункова ставка відсотка (фінансові витрати на 1 грн.
позикових коштів у відсотках).

ПК – позикові кошти, які несуть проценти.

ВК- власні кошти.

Найбільш важливі правила:

1. Якщо нова позика приносить підприємству збільшення рівня ЕФВ, це
вигідно. Але при цьому необхідно стежити за станом диференціала: при
зростанні плеча фінансового важеля банкір прагне компенсувати зростання
свого ризику за рахунок підвищення ціни кредиту.

2. Ризик кредитора виражається через величину диференціала: чим він
більше, тим менше ризик, і навпаки.

3. Фінансовий менеджер професіонал не стане збільшувати за будь-яку ціну
плече фінансового важеля, а буде регулювати його в залежності від
диференціала.

4. Диференціал не повинен бути негативним.

5. Ефект фінансового важеля повинен дорівнювати 1/3…1/2 рівня
економічної рентабельності активів.

Чим більше сила впливу фінансового важеля, тим більше фінансовий ризик,
пов’язаний з підприємством:

зростає ризик неповернення кредиту з відсотками для банкіра;

зростає ризик падіння дивідендів і курсу акцій для інвестора.

На практиці існує ряд методів, за допомогою яких здійснюється процес
фінансування інвестиційних проектів. Основні з них представлені на мал.
1. Вибір того чи іншого методу залежить від різних факторів. Наприклад,
від достатньої забезпеченості підприємства власними коштами, від
доступності позикового капіталу, а також його вартості, від розвитку
ринку банківських послуг і фінансового ринку та інших факторів.

Мал. 1. Методи фінансування інвестиційних проектів.

Інфляція приводить до знецінювання фінансових ресурсів і капіталу
підприємства. Для збереження їхньої вартості проводять індексацію, яка
являє собою спосіб збереження реальної величини грошових ресурсів
(капіталу) і доходів в умовах інфляції. В основі його лежить
використання різних індексів. При аналізі й прогнозі фінансових ресурсів
необхідно також враховувати зміни цін, для чого використовуються індекси
цін.

Індекс цін – показник, що характеризує зміну цін за певний проміжок
часу. Розрізняють індивідуальний (одне-товарний) і загальний (груповий)
індекси. Індивідуальний індекс цін [Z] розраховується як відношення ціни
конкретного товару звітного періоду Р1 до ціні базисного періоду [Р0]:

Z = Р1 / Р0

Загальний індекс цін визначається на підставі агрегатного індексу:

G = Р1N1/ Р0N1,

де

G – загальний індекс цін;

N1 – кількість товару, проданого за звітний період.

Індекси цін можуть застосовуватися: по-перше, для оцінки динаміки
купівельної спроможності споживачів у звітному періоді; по-друге, для
прогнозу необхідних у майбутньому фінансових ресурсів, виходячи з
існуючої тенденції цін.

Для аналізу й прогнозу кількісних показників господарської діяльності
використовують також індекси вартості (виторгу, товарообігу) і інші.

2. Застосування моделі оцінки капітальних активів

для визначення вартості капіталу

Перед тим, як приступити до інвестиційного аналізу, необхідно визначити
середню вартість капіталу, яка являє собою середню післяподаткову
“ціну”, у яку підприємству обходяться власні й позикові джерела
фінансування.

У повсякденній практиці за середню вартість капіталу приймається середня
банківська ставка відсотка, з огляду на те, що будь-яке вкладення
фінансів має сенс лише в тому випадку, коли очікувана прибутковість
вкладення вище за середній банківський відсоток, який, таким чином, є
мінімально очікуваною прибутковістю.

Майбутня вартість грошей являє собою суму інвестованих у поточний момент
грошових коштів, у яку вони перейдуть через певний період часу з
урахуванням умов вкладення. Визначення майбутньої вартості грошей
пов’язане із процесом нарощення цієї вартості (компаундингом), що являє
собою поетапне збільшення вихідної суми шляхом приєднання до її
первісного розміру процентних платежів.

Теперішня вартість грошей являє собою суму майбутніх грошових
надходжень, приведених до теперішнього періоду за допомогою певного
коефіцієнта – ставки відсотка (дисконтування). Визначення теперішньої
вартості грошей пов’язане із процесом дисконтування цієї вартості.
Операція дисконтування як метод обліку фактора часу дозволяє визначити
нинішній (поточний) грошовий еквівалент суми, що буде отримана у
майбутньому.

Процеси дисконтування й компаундинга є зворотними по відношенню один до
одного, і обчислення теперішньої вартості грошей і майбутньої вартості
грошей можна робити за наступними формулами:

МВГ= ТВГ х (1 + k)n

ТВГ = МВГ / (1 + k)n

де МВГ – майбутня вартість грошей,

ТВГ – теперішня вартість грошей,

k – обрана ставка відсотка / дисконтування,

n – число періодів одержання доходів.

3. Основні підходи до максимізації прибутку.

Механізм диференціації витрат

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва. Це
передусім виробнича категорія, що характеризує відносини, які
складаються в процесі суспільного виробництва.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої,
готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як
втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере
грошової форми.

Таким чином, прибуток є об’єктивною економічною категорією. Тому на його
формування впливають об’єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві,
у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.

Водночас прибуток — це підсумковий показник, результат
фінансово-господарської діяльності підприємств як суб’єктів
господарювання. Тому прибуток відбиває її результати і зазнає впливу
багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств
залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми
власності, розвитку ринкових відносин.

На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що
відбивається в бухгалтерському обліку, в офіційній звітності суб’єктів
господарювання, впливає встановлений державою порядок формування витрат
на виробництво продукції (робіт, послуг); обчислення й калькулювання
собівартості продукції (робіт, послуг); визначення позареалізаційних
прибутків і витрат; визначення балансового (валового) прибутку.

Отже, на формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають:
результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності;
сфера діяльності; галузь господарства; установлені законодавством умови
обліку фінансових результатів.

Розглянемо особливості впливу на формування прибутку собівартості
продукції (робіт, послуг). Собівартість є узагальнюючим, якісним
показником діяльності підприємств, показником її ефективності. Є
особливості у формуванні собівартості продукції (робіт, послуг) залежно
від сфери діяльності, галузі господарства.

Максимізація прибутку в короткостроковому періоді

Оскільки у короткотерміновому періоді капітал залишається незмінним, то
пристосування обсягів виробництва фірми до ринкових умов для
максимізації прибутку чи (а таке теж буває досить часто) мінімізації
збитків досягається маневруванням змінними витратами.

Побудова моделі поведінки виробника вимагає з’ясування механізму пошуку
відповіді на такі запитання:

1. Варто чи не варто виробляти продукт?

2. Якщо варто, то скільки?

3. Які прибутки чи збитки принесе це виробництво?

У мікроекономіці існує два підходи до пошуку відповідей та прийняття
рішень: на підставі порівняння валового доходу та сукупних витрат і
граничного доходу та граничних витрат. Зупинимося на кожному з них
окремо.

Фірмі варто виробляти певний обсяг продукції, якщо це приносить їй
економічний прибуток або якщо збитки будуть меншими, ніж у разі
припинення виробництва. Економічний прибуток фірма отримуватиме тоді,
коли валовий доход виявиться більшим, ніж сукупні витрати. Отже, якщо
різниця між валовим доходом та сукупними витратами фірми при якомусь
обсязі виробництва має позитивне значення, то фірмі краще виробляти
продукцію, ніж припинити виробництво. У цьому випадку вона буде
вирішувати завдання максимізації прибутку.

Складніша справа, якщо за будь-яких обсягів виробництва сукупні витрати
перевищують валовий до-

ход. За цих умов треба шукати таке рішення, яке мінімізує збитки. Якщо
фірма припинить виробництво, то її збитки будуть дорівнювати постійним
витратам. Тому за умови загальної збитковості виробництва, варто
виробляти якийсь обсяг продукції, якщо загальні збитки фірми будуть
меншими, ніж постійні витрати. Такий результат буде тоді, коли валовий
доход перевищуватиме змінні витрати:

Таким чином, відповідь на перше запитання така: фірмі доцільно
здійснювати виробництво у короткотерміновому періоді за умови, що вона
отримує економічний прибуток, або якщо її збитки менші, ніж постійні
витрати. При цьому слід мати на увазі, що збиткове виробництво можна
розглядати лише як тимчасове явище, як перепочинок, що бере фірма для
прийняття кардинальних рішень, спрямованих на усунення постійних витрат
і припинення виробництва взагалі або зниження витрат і отримання
прибутку.

Маючи на увазі загальний принцип поведінки виробника, досить легко
відповісти і на друге запитання: у короткотерміновому періоді фірмі слід
виробляти такий обсяг продукції, при якому вона макси-мізуе свої
прибутки чи мінімізує збитки.

Для відповіді на третє запитання треба порівняти валовий доход і сукупні
витрати при обраному обсязі виробництва: економічний прибуток чи збиток
фірми буде дорівнювати різниці між валовим доходом і су купними
витратами.

Проаналізуємо дані, наведені у табл. 7.1, та зробимо висновки щодо
бажаних обсягів виробництва та їхніх результатів.

Якщо на ринку склалася ціна 147 грн. за один стілець (розглядатимемо
приклад, про який йшлося у

Отже, фірмі слід розпочинати виробництво. Максимальний прибуток фірма
отримає, якщо виробля тиме шість стільців. Він буде дорівнювати 36 грн.

ні за яких умов не перевищуватиме сукупних витрат, тому виробництво
завжди буде збитковим. То чи вар то взагалі виробляти? Для. відповіді на
це запитання порівняємо валовий доход зі змінними витратами. Він
перевищує ці витрати уже при виробництві першої одиниці, що призводить
до зменшення збитків порів няно з постійними витратами. Найменшими ці
збитки будуть при виробництві п’яти стільців — 65 грн. (по рівняйте,
якщо не виробляти продукцію взагалі, то збитки становитимуть 200 грн.).

Зниження ціни до 90 грн. робить виробництво взагалі недоцільним: у
жодному випадку збитки не стають меншими за постійні витрати.

Моделі вибору виробником варіантів поведінки на основі порівняння
сукупних витрат і валового доходу можна показати графічно (рис. 7.3).

Якщо лінія валового доходу перетинає криву сукупних витрат і існує її
ділянка, розташована вище,

ніж крива, то обсяги виробництва, які відповідають цій ділянці, будуть
приносити фірмі економічний прибуток. Свого максимального значення він
досягне у тій точці, де вертикальний розрив між лінією валового доходу
та кривою сукупних витрат найбільший.

Фірма вирішуватиме завдання мінімізації прибутку, якщо лінія валового
доходу лежатиме нижче від кривої сукупних витрат, але перетинатиме криву
змінних витрат. Мінімальними збитки будуть тоді, коли вертикальний
розрив між лінією валового доходу та кривою сукупних витрат досягатиме
найменшого значення.

Якщо лінія валового доходу розташована навіть нижче за криву змінних
витрат, то найменші збитки фірма матиме, коли припинить виробництво.

Аналогічні висновки можна зробити, якщо порівняти граничний доход з
граничними витратами. У табл. 7.2 наведено дані про граничні витрати та
граничний доход залежно від рівня ринкових цін. Якщо ціна одного стільця
на ринку становитиме 147 грн., то продаж першого з них принесе фірмі
додатково 147 грн.

доходу, тоді як додаткові витрати її на виробництво цього стільця склали
100 грн. Тому розширення виробництва у цьому випадку буде збільшувати
доходи фірми. Подібний висновок можна зробити і щодо другого, третього
та інших стільців. Отже, будь-яку одиницю продукції, граничний доход від
продажу якої перевищує граничні витрати, пов’язані з її виробництвом,
доцільно виробляти.

Починаючи із сьомого стільця, виробництво кожної додаткової одиниці
продукції обходитиметься виробнику дорожче, ніж додатковий доход,
отриманий від її продажу. У цій ситуації виробництво доцільно
скорочувати, а не збільшувати. Отже, якщо граничні витрати додаткової
одиниці продукції перевищують граничний доход від її реалізації, то
виробництва цієї одиниці слід уникати.

Між ситуаціями зацікавленості фірми у розширенні виробництва та у його
зменшенні лежить точка рівноваги, коли фірма бажала б зберегти досягнуті
обсяги виробництва. Не важко дійти висновку, що Цією точкою буде обсяг
виробництва, при якому граничні витрати зрівняються з граничним доходом,
а фірма отримає максимальний прибуток чи мінімальний збиток:

Це рівняння називається правилом визначення обсягів виробництва. Воно
має кілька характерних особливостей, які слід враховувати у подальшому
аналізі:

— правило можна застосовувати лише за умови, що фірма віддає перевагу
виробництву, а не його за криттю. У разі закриття виробництва потрібні
додат кові порівняння середніх змінних витрат і граничного доходу. Коли
граничний доход більший, ніж середні змінні витрати, фірма, приймаючи
рішення про вироб ництво, може максимізувати прибуток чи мінімізува ти
витрати; коли співвідношення зворотне — доцільі ніше припинити
виробництво;

— застосування правила не обмежується лиш умовами конкурентного ринку;
його можна застосовуй вати також для аналізу інших моделей;

— для конкурентного ринку можна застосовувати особливий випадок цього
правила:

На рис. 7.4 наведено графічне порівняння границя ного доходу, граничних
і середніх витрат.

Якщо лінія граничного доходу перетинає криву середніх витрат, то фірма
вирішує проблему максимі-зації прибутку. Його максимальний розмір
досягається у точці, де перетинаються лінія граничного доходу та

Загальний розмір при бутку при цьому дорівнюватиме площі прямокутника,
який утворюють вісь цін, лінія граничного доходу, лінія обсягу
виробництва та лінія, що відповідає се реднім витратам при цьому обсязі
виробництва.

Якщо лінія граничного доходу проходить нижче, ніж крива середніх витрат,
але перетинає криву середніх змінних витрат, то, обираючи певний обсяг
виробництва, фірма вирішує проблему мінімізації збитків. Вони будуть
найменшими у точці перетину кривої граничних витрат та лінії граничного
доходу, їхній розмір також можна визначити через площу відповідного
прямокутника (див. рис. 7.4).

Якщо лінія граничного доходу не перетинає криву середніх змінних витрат,
то для фірми доцільніше відмовитися від виробництва та концентрувати
увагу на пошуку шляхів усунення постійних витрат, які у цій ситуації
будуть дорівнювати збиткам.

Аналіз взаємозв’язку граничних витрат і граничного доходу дає можливість
побудувати криву пропозиції фірми у короткотерміновому періоді. Якщо
ціна товару встановлюється нижче від мінімального значення середніх
змінних витрат, то пропозиція фірми дорівнюватиме нулю. Фірма розпочне
виробництво і запропонує продукцію для продажу з того моменту, коли ціна
перевищить мінімум середніх змінних витрат. Подальше збільшення ціни
буде призводити до виробництва такого обсягу продукції, який
відповідатиме координатам точки перетину лінії ціни (граничного доходу)
з кривою граничних витрат. Тому відрізок кривої граничних витрат фірми,
який лежить вище від кривої середніх змінних витрат, є кривою її
пропозиції у короткотерміновому періоді.

Таким чином, використання як першого, так і другого підходу приводить до
однакових висновків. В узагальненому вигляді модель прийняття рішень,
які максимізують вигоди підприємства у короткотерміновому періоді,
наведено у табл. 7.3.

Максимізація прибутку в довготерміновому періоді

Перехід до аналізу довготермінового періоду потребує переходу від
аналізу поведінки окремої фірми до з’ясування взаємодії всіх фірм у
процесі утворення ринкової пропозиції та формування ринкової ціни. Це
передбачає введення деяких нових припущень:

1. Пристосування галузі до потреб ринку у довготерміновому періоді
відбувається шляхом залучення в галузь нових виробників чи виходу їх із
галузі.

2. Усі фірми у галузі мають однакові або дуже близькі криві витрат, що
дає можливість говорити про середню, типову фірму.

Нехай ринкова ціна на стільці установилася на рівні 147 гри. (Pi), що
дає змогу типовій фірмі у галузі отримувати економічний прибуток. Як
поведуть себе при цьому підприємці інших галузей? Логічним буде
спрогнозувати, що вони спробують переорієнтувати свою діяльність на
виробництво стільців, оскільки воно приносить не тільки нормальний, а й
економічний прибуток. Як відомо, під впливом збільшення кількості
виробників крива ринкової пропозиції переміститься вправо, що призведе
до зниження ринкової ціни рівноваги (рис. 7.5). Отже, вступ у галузь
нових виробників ліквідує економічний прибуток.

Якщо ціна знизиться до рівня Р2,- тобто до 130 грн., то типова фірма не
зможе отримувати економічний прибуток. Більше того, вона зіткнеться з
проблемою збитків (рис. 7.6), оскільки ціна буде нижчою, ніж мінімальний
рівень середніх витрат. У довготерміновому періоді розпочнеться відтік
фірм з цієї галузі у ті, де е можливість отримати хоча б нормальний
прибуток. Зменшення кількості виробників зменшить ринкову пропозицію, що
призведе до встановлення нового рівня цін. Отже, масовий відтік фірм з
галузі ліквідує збитки.

Такі припливи та відливи капіталу в галузь призведуть до встановлення
врешті-решт ціни, що буде забезпечувати лише відшкодування мінімальних
середніх витрат виробництва, тобто типова фірма отримуватиме нормальний
прибуток, але не зможе мати економічний. Це дає змогу сформулювати
загальний висновок відносно досягнення фірмою рівноваги у
довготерміновому періоді: після того, як усі довготермінові
пристосування завершені, тобто коли досягнута довготермінова рівновага,
ціна продукту буде повністю відповідати точці мінімуму середніх сукупних
витрат фірми, і виробництво припаде на цю саму точку.

4. Метод максимальної і мінімальної точки. Графічний (статистичний)
метод. Метод найменших квадратів

Існує три основних методи диференціації витрат :

Метод “ Високий-Низький” (“High-Low”) , названий також методом
максимальної і мінімальної точки.

Графічний (статистичний) метод.

Метод найменьших квадратів.

Валові витрати підприємства складає сума постійних і змінних витрат.

Пошук найбільш вигідних комбінацій між питомими змінними витратами (на
одиницю продуції) , постійними витратами , ціною і обсягом продажу
можливий за допомогою операційного та маржинального аналізу.

В основі операційного аналізу , який ще називається аналізом “Витрати –
обсяг – прибуток ”, – вивчення залежності фінансових результатів бізнесу
від витрат і обсягів збуту продукції. Операційний аналіз часто називають
аналізом беззбитковості , тому що його використання дає можливість
розрахувати такий обсяг продажу (в натуральному чи вартісному виразі ) ,
при якому прибутки співпадають з витратами. Цей обсяг характеризує точку
беззбитковості , тобто критичну , оскільки продаж в обсязі меньшому цієї
точки веде за собою збитки , а вище – забезпечують прибуток.

Вартість продукції Вартість
реалізованої продукції

Валові витрати

Точка беззбитковості

Область прибутків

Постійні витрати

Обсяг продукції беззбиткового

Область
виробництва

збитків

обсяг продукції

Рис. 1. Схема маржинального аналізу

Точку беззбитковості часто називають порогом рентабельності. Це важливий
показник. Падіння попиту на продукцію легше перенести фірмі з низьким
порогом рентабельності. Зниження порогу рентабельності можна забезпечити
за рахунок зменьшення постійних витрат чи росту валової маржі (ВМ).
Поріг рентабельності розраховується по формулі :

, де (1.3)

С – постійні витрати ;

КВМ – коефіцієнт валової маржі , що визначається як :

, де (1.4)

S – вартість реалізованої продукції ;

ВМ – валова маржа , яка дорівнює :

, де (1.5)

V – змінні витрати.

У рамках грошового аналізу прибуток визначається так :

, де (1.6)

П – прибуток ;

ЗФП – запас фінансової прочності , яка представляє надлишок фактичної
вартості реалізованої продукції над порогом рентабельності . він
розраховується по формулі :

(1.7)

По мірі віддалення S від її порогового значення запас фінансової
прочності збільшується , що обумовлено відносним зменшення постійних
витрат у релевантному диапазоні.

Головний сенс маржинального аналізу заключається у встановленні зв’зку
між рівнем ділової активності , характеризуємою динамікою обсягів
продажу і прибутком фірми (рис. 1.2.).

Вартість повернених

вартість реалізованої

продукції

змінні витрати

повернені витрати

обсяг продукції беззбиткового Обсяг
продажу

виробництва

Рис. 2. Прибуток і вартість повернення витрат.

Процес виробництва продукції , тривалий далі певного рівня , дає
можливість не тільки повернути вартісні витрати , але й збільшити
вартість за рахунок формування доданої вартості. Особливості
співвідношення витрат і вартості продукції при різних обсягах її
виробництва і збуту приведені на рис. 1.1. , а співвідношення прибутку і
вартості повернення – на рис. 1.2. На цих малюнках точка беззбитковості
є критичною , тому , як і в операційному аналізі , висновок один : перш
ніж підприємство почне отримувати прибуток , воно повинно забезпечити
такий рівень обсягу виробництва і збуту , який дає можливість покрити не
тільки постійні витрати , але й суму змінних витрат , обумовлену даним
обсягом виробництва. Для одного виду продукції критичний обсяг (Nkp)
може бути розрахований по формулі :

, де (1.8)

Ц – ціна одиниці продукції ;

V – питомі змінні витрати ;

Ц-V – питомий маржинальний дохід.

Економічний сенс критичної точки заключається в тому , що він
характеризує обсяг продукції , сумарний маржинальний дохід якого
дорівнює сумарним постійним витратам. Для визначення обсягу реалізації
продукції у натуральних одиницях (N) , необхідного для отримання
цільової суми прибутку , формула може бути трансформована наступним
чином :

, де (1.9)

N – обсяг продукції , який відповідає цільовому прибутку.

Отримання прибутку потребує як додаткового обсягу виробництва , що
відповідає зміщенню точки обсягу продукції на рис.1.1. і рис.1.2.
праворуч , так і більшого обсягу виробничих ресурсів. Інтенсивність
зміщення точки беззбитковості залежить від ефективності використання
ресурсів фірми.[4.]

В умовах конкурентного ринку ціна формується переважно під впливом
факторів , які об’єктивно складаються незалежно від підприємства , і
являються у більшості випадків для нього заданою.

Поняття конкурентоздатності включає в собі великий комплекс економічних
характеристик , які визначають положення підприємства на ринку
(національному чи автономному). Цей комплекс може включати
характеристики товару , які формують в цілому економічні умови
виробництва і реалізації продукції. Конкурентоспроможність продукції і
конкурентоспроможність фірми-виробника продукції співвідносяться між
собою як частина і ціле. Можливість підприємства конкурувати на певному
ринку безпосередньо залежить від конкурентоспроможності продукції і
сукупності економічних методів діяльності фірми. Цінова конкуренція як
шлях забезпечення конкурентоздатності продукції має на увазі реакцію
підприємства на цінові стратегії конкурентів. Тому , підприємство , яке
передбачає зміни цін на конкурентному , насиченому ринку , повинно за
допомогою всіх доступних йому джерел інформації вникнути в положення
конкурента і намагатися поглянути на свої майбутні цінові зміни його
очима. Це досягається за допомогою спеціальних маркетингових дослідів ,
які базуються на вивченні факторів конкурентоспроможності фірми. Усі
фактори впливу на конкурентоспроможність можна поділити на дві групи :
зовнішні і внутрішні фактори.

До зовнішніх відносяться фактори , що генеруються макрооточенням і
безпосередньо оточенням фірми. На них фірма впливати не може , але
повинна враховувати їх у своїй діяльності. До цих факторів можна
віднести :

загальнополітичний стан у державі ;

зовнішньополітичні та економічні зв’язки з іншими державами ;

регулююча роль держави ;

експортно-імпортні відношення ;

наявність конкурентів у даній галузі ;

раціональне розміщення виробничих сил ;

наявність джерел сировини ;

загальний рівень техніки та технології ;

розвиток спеціалізації та концентрації виробництва ;

існуюча система управління промисловістю та ін.

До внутрішніх факторів відносяться ті , які залежать від підприємства ,
тобто воно є їх ініціатором. Вони включають :

система і методи управління підприємством ;

рівень техніки та технології на підприємстві ;

система розробки нововведень на підприємстві ;

рівень організації виробництва ;

система планування і економічного стимулювання та ін.

Між зовнішніми та внутрішніми факторами існує взаємозв’язок – внутрішні,
як правило , випливають із зовнішніх.

Важливою умовою виживання підприємства у невизначеності ринкового
оточення є правильна оцінка всіх умов ринку і можливостей підприємства у
визначенні цін на реалізуємі продукції , послуги , а також набуті
фактори (засоби) виробництва. Ціни в умовах ринкової конкуренції задають
приорітети в науково-техничній політиці. Підприємство здійснює розвиток
технології , організації виробництва , створює умови для контролю якості
продукції. Але ефективність продукції , яка випускається підприємством
(тобто ступінь вигідності даної продукції для підприємства) ,
апробується ринком , ціною її реалізації.

В дійсності , як показує аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури та
практика західних фірм , виявлення ціни в умовах невизначеності ринку є
складним процесом , який потребує комплексного аналізу і врахування
багатьох зовнішніх і внутрішніх факорів функціонування підприємства.При
вивченні ринкового оточення підприємства розрізняють мікро- і
макросередовище.

Аналіз мікросередовища для вирішення стратегії ціноутворення включає :

детальне вивчення ринку збуту і цін реалізації продукції ;

вивчення витрат виробництва і реалізації , включаючи податки та інші
платежі , а також умови постачання і забезпечення підприємства факторами
виробництва ;

оцінку ефективності здійснюваних фінансово-господарських заходів і всієї
діяльності підприємства.

Макроекономічне середовище характеризується загальними умовами
функціонування підприємства. Це зовнішнє середовище підприємства , яке
включає :

зміни , які вносяться в законодавче забезпечення функціонування
товаровиробників ;

державне врегулювання цін ;

податкова , фінансова , кредитно-грошова державна політика ;

вплив інфляції та ін.

В умовах вільного ціноутворення і самостійності у визначенні цін у
підприємства неодмінно виникає необхідність враховувати фактори, під
впливом яких формуються ринкові ціни.

До основних факторів ціноутворення на мікрорівні відносяться фактори
виробництва :

земля. Це поняття включає в себе не тільки земельну ділянку , але і всі
природні особливості , що використовуються у виробничому процесі ;

праця. Вплив цього фактору виражається у формі виробничих витрат на
заробітну платню ;

капітал. Вплив – у витратах на використані у виробництві матеріали ,
вироби , конструкції , амортизацію і експлуатацію основних фондів ,
витратах по виплаті відсотків за кредит.

Також до факторів ціноутворення належать фактори співвідношення попиту і
пропозиції , які визначаються формами попиту і пропозиції.

Таким чином , ціноутворюючі фактори , що відносяться до
макроекономічного рівня , не залежать від підприємства , тобто воно не
може на них впливати. Адаптація підприємства до цих факторів
здійснюється шляхом управління факторами мікрорівня.

5. Операційний (виробничий) ліверидж.

Ефект операційного лівериджу

Лівериджем у фінансовому аналізі називається оптимізація структури
активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку.

В абсолютному розумінні ліверидж означає невелику силу, важель, за
допомогою якого надається можливість переміщувати досить великі
предмети. Стосовно до економіки, ліверидж — це важель, при незначному
посиленні якого можливо суттєво змінити результати виробничо-фінансової
діяльності підприємства. Визначення лівериджу в економічній роботі
підприємства можна пов’язати з дією факторної системи, розглядаючи його
як деякий фактор, невелика зміна якого може призвести до суттєвих змін
результатних показників.

Розрізняють три види лівериджу:

— виробничий;

— фінансовий;

— виробничо-фінансовий.

Існують витрати фінансового характеру, пов’язані з обслуговуванням
боргу. Величина цих витрат залежить від розміру позикових коштів. Вплив
фінансових витрат на прибуток відображає фінансовий ліверидж. Це
пов’язано із дією плеча фінансового важеля (співвідношення позикового і
власного капіталу). Таким чином, фінансовий ліверидж — це взаємозв’язок
між прибутком і співвідношенням позикового та власного капіталу.

Фінансовий ліверидж — це потенційна можливість впливати на прибуток
шляхом зміни обсягу та структури довгострокових пасивів, тобто власного
і позикового капіталів. Фінансовий ліверидж характеризує взаємозв’язок
між чистим прибутком і розміром доходів до сплати податків і процентів
за боргами, тобто валовим прибутком.

Рівень фінансового лівериджу визначається відношенням темпів приросту
чистого прибутку до темпів приросту валового прибутку:

де: Лф — рівень фінансового лівериджу ;

П – темп зміни валового прибутку,% ;

ЧП — зміни чистого прибутку, %.

Економічний зміст цього показника полягає в тому, що він показує,
у скільки разів темпи приросту чистого прибутку вище темпу приросту
валового прибутку. Це перевищення досягається за допомогою плеча
фінансового важеля (співвідношення позикового і власного капіталу).
Змінюючи плече фінансового важеля, можна вплинути на прибуток і
дохідність власного капіталу.

Фінансовий ліверидж, як і виробничий, пов’язаний з ризиком, але не
з виробничим, а з фінансовим. Фінансовий ризик — це ризик, який
пов’язаний з неможливістю сплати процентів по довгострокових позиках.
Чим більший обсяг залучених коштів, тим більше треба сплачувати
процентів по них, тим вищий рівень фінансового лівериджу. Це призводить
до підвищення фінансового ризику.

Отже, зростання фінансового лівериджу супроводжується підвищенням
ступеня фінансового ризику, пов’язаного з недостачею коштів для сплати
процентів по позиках.

Рівень фінансового лівериджу зростає із збільшенням частки
позикового капіталу, при цьому підвищується розмах варіації
рентабельності власного капіталу, чистого прибутку. Це говорить про
підвищення ступеня фінансового ризику інвестування за умов високого
плеча важеля.

Отже, зміна структури капіталу у бік збільшення частки позикового
капіталу викликає зростання фінансового ризику, хоча при цьому і
досягається більш високий прибуток.

Узагальнюючим показником є виробничо-фінансовий ліверидж, який
являє собою добуток виробничого та фінансового лівериджу:

Лф,

де Лвф – виробничо-фінансовий ліверидж.

З формули видно, що він відображає ризик, пов’язаний з можливим
нестатком засобів для відшкодування виробничих витрат і фінансових
витрат з обслуговування боргу.

Наприклад, приріст обсягу реалізації складає 10%, валового прибутку —
40%, чистого прибутку — 54%. Тоді :

Лв = 40 / 10 = 4 ;

Лф = 54 / 40 = 1,35 ;

1,35 = 5,4.

Можна зробити висновок, що за умов існуючої структури витрат на
підприємстві і структури джерел капіталу збільшення обсягу виробництва
на 1% забезпечить приріст валового прибутку на 4% і приріст чистого
прибутку на 5,4%.

Кожен процент приросту валового прибутку приведе до збільшення
чистого прибутку на 1,35%.

У випадку спаду виробництва ці показники змінюватимуться в
аналогічній пропорції.

Приклад: Розрахуємо за даними таблиці вплив факторів на зміну показника
окупності інвестицій.

Показники У минулому році У звітному році Відхилення

1. Чистий прибуток (після утримання податків) 51 936 54 988 3 052

2. Валовий прибуток від реалізації товарної продукції 6 492 7 791 1 299

3. Собівартість реалізованої продукції 36 788 38 037 1 249

4. Виручка від реалізації продукції (без ПДВ) 43 280 45 828 2 548

5. Вартість майна 120 384 117 630 -2 754

6. Власні кошти 124 527 403

Розрахуємо рівень виробничого лівериджу, який визначається відношенням
темпів приросту валового прибутку до темпів приросту обсягу реалізації:

VPП

де: Лф — рівень фінансового лівериджу ;

П – темп зміни валового прибутку,% ;

VPП — темп зміни обсягу реалізації у натуральних одиницях.

Лв = (7791-6492) / (38037-36788) = 1299 / 1249 = 1,04

Економічний зміст цього відношення полягає в тому, що воно показує
ступінь чутливості валового прибутку до зміни обсягу виробництва.
Підприємства з високим рівнем технічної оснащеності мають високий рівень
цього показника і низький виробничий ризик. Підприємства, які мають
більш високий рівень виробничого лівериджу, є більш ризикованими з
позицій виробничого ризику – ризику недоотримання валового прибутку і
неможливості покриття витрат виробничого характеру. В нашому прикладі
коефіцієнт близький до одиниці, тому виробничий ризик не високий.

6. Розрахунок порогу рентабельності.

Визначення “запасу фінансової міцності” підприємства

Точка беззбитковості (поріг рентабельності) характеризує досягнення
такого обсягу виробництва, при якому досягається окупність постійних і
змінних витрат; це можна визначити також як обсяг виручки від реалізації
продукції, при якій величина валової маржі дорівнює загальній сумі
постійних витрат. При такій реалізації підприємство не несе збитків, але
й не має прибутку.

Формула беззбитковості (поріг рентабельності) може мати такий вигляд:

ЦІНА х КІЛЬКІСТЬ = ПОСТ. ВИТРАТИ + ЗМІН. ВИТРАТИ х КІЛЬКІСТЬ

Поріг рентабельності може також розраховуватися як частка від ділення
величини постійних витрат на величину валової маржі у відносному
вираженні до виручки. За допомогою цього показника визначається період
окупності витрат. Чим менше поріг рентабельності, тим скоріше окупаються
витрати.

Визначивши, якій кількості вироблених товарів відповідає, при даних
цінах реалізації, поріг рентабельності, можна одержати критичне значення
фізичного обсягу виробництва, нижче якого виробляти підприємству
невигідно. При зниженні обсягу реалізації нижче цього рівня підприємство
зазнає збитків, оскільки не може покривати свої видатки.

Гранична кількість товару може бути розраховане як відношення порога
рентабельності даного товару до ціни реалізації, або як частка від
ділення постійних витрат на різницю між ціною й змінними витратами на
одиницю товару.

Запас фінансової міцності визначається як різниця між виручкою від
реалізації продукції й порогом рентабельності. Якщо виторг від
реалізації опускається нижче порога рентабельності, то фінансовий стан
підприємства погіршується, утворюється дефіцит ліквідних коштів.

Формула беззбитковості (поріг рентабельності) може мати такий вигляд:

ЦІНА х КІЛЬКІСТЬ =

ПОСТ. ВИТРАТИ + ЗМІН. ВИТРАТИ х КІЛЬКІСТЬ

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter